Бенкет круків

Царетвориця

Під палючим сонцем Дорну багатство мірялося не так золотом, як водою, і кожну криницю ревно сторожили. Але криниця в Шандистоні пересохла сто років тому, тож її вартові пішли шукати собі іншої води, покинувши скромну тверджу, прикрашену колонами з канелюрами й потрійними арками. Згодом помалу пісок почав відвойовувати своє.

Аріанна Мартел з Дрі й Сильвою прибули, коли сонце вже сідало: небо на заході нагадувало золотаво-багряний гобелен, а хмари світилися пурпуром. Руїни теж аж горіли: побиті колони світилися рожевим, потрісканою бруківкою повзли червоні тіні, а золотий пісок у слабкому світлі набув жовтогарячого й лілового відтінку. Гарин приїхав кілька годин тому, а лицар на прізвисько Темнозір — за день перед тим.

— Гарно тут,— зауважив Дрі, допомагаючи Гарину напувати коней. Воду привезли з собою. Дорнські степові скакуни відзначалися прудкістю й невтомністю — могли пройти багато льє, коли інші коні просто падали, та навіть вони без води далеко не зайдуть.— Звідки ти дізналася про це місце?

— Дядько возив мене сюди разом з Тієною і Сареллою,— Аріанна всміхнулася на згадку про це.— Зловив кілька гадюк і вчив Тієну безпечно зціджувати в них отруту. Сарелла в цей час перевертала каміння, змахувала з мозаїки пісок і розпитувала все-все-все про людей, які колись тут мешкали.

— А що робили ви, князівно? — запитала Ластата Сильва.

«А я сиділа біля криниці, вдаючи, що мене сюди привіз лицар-розбійник і збирається збезчестити,— подумала вона,— високий і суворий, з чорними очима й гострим мисиком волосся на чолі». Ця згадка викликала неспокій.

— Я мріяла,— відповіла вона,— а коли сонце зайшло, я всілася, схрестивши ноги, біля дядька й попросила розповісти легенду.

— Княжич Оберин багато легенд знав,— мовив Гарин. Того дня він був з ними: він — Аріаннин молочний брат, вони нерозлийвода відтоді, як ходити навчилися.— І він, пригадую, розповів про князя Гарина, на честь якого мене назвали.

— Гарина Великого,— підказав Дрі,— диво Ройну.

— Саме так. Він змусив тремтіти Валірію.

— Валірійці потремтіли,— сказав сер Герольд,— а потім убили його. Якщо я поведу на смерть чверть мільйона людей, мене теж наречуть Герольдом Великим? — пирхнув він.— Та ні, ліпше лишуся Темнозором. Це прізвисько я принаймні здобув сам.

Витягнувши з піхов довгого меча, він присів на цямрину пересохлої криниці й заходився гострити лезо наолієним бруском.

Аріанна сторожко поглядала на нього. «Він високородний, міг би стати гідним консортом,— подумала вона.— Батько, звісно, скаже, що я з глузду з'їхала, зате діти в нас могли б народитися прегарні, як повелителі драконів». Вродливішого чоловіка в Дорні вона не знала. Сер Герольд Дейн мав орлиний ніс, гострі вилиці, тверде підборіддя. Щоки він голив гладенько, зате густе волосся спадало на комір срібною зливою, прорізаною чорним як ніч пасмом. От тільки рот у нього був жорстокий, а язик — ще жорстокіший. Коли Дейн отак сидів проти призахідного сонця, нагострюючи крицю, його очі здавалися чорними, але Аріанна бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. Темно-фіалкові. Темні й сердиті.

Він, мабуть, відчув на собі погляд, бо відірвав очі від меча, зустрівся з нею поглядом і всміхнувся. Аріанна відчула, як зарум'янилися щоки. «Не слід було брати його з собою. Якщо він кине на мене такий погляд перед Арисом, на пісок проллється кров». Чия кров — сказати напевне Аріанна не могла. Традиційно в королівську варту набирають найкращих лицарів у всіх Сімох Королівствах... але ж Темнозір — це Темнозір.

У дорнській пустелі ночі холодні. Гарин назбирав гілля на багаття — побляклого віття з дерев, які всохли сто років тому. Дрі склав вогнище й викресав іскри.

Щойно тріски спалахнули, всі посідали навколо вогнища, передаючи по колу бурдюк літнього вина... всі, крім Темнозора, який надав перевагу непідсолодженій лимонній воді. Гарин був у доброму гуморі, тож розважав усіх оповідками з Дощаниці в гирлі Зеленокровиці, куди річкові сироти приходять торгувати з караками, когами й галерами, що припливають з-за вузького моря. Якщо вірити морякам, схід переповнений дивами й жахами: в Астапорі збунтувалися раби, в Карті з'явилися дракони, в Ї-Ті вирує сіра чума. На островах Василіска постав новий піратський король, який пограбував Гінкодревний Городок, а в Когорі повстали послідовники червоних жерців і намагалися спалити чорного цапа.

— А золотий загін порвав угоду з Миром саме тоді, коли мирсяни збиралися йти війною на Ліс.

— Лісянці їх перекупили,— припустила Сильва.

— Мудрі лісянці,— сказав Дрі.— Мудрі боягузливі лісянці.

Аріанна в це не повірила. «Якщо золотий загін тепер підтримує Квентина... Гасло в них — „Під золотом — дошкульна сталь“. Тобі знадобиться не тільки дошкульна сталь, брате, якщо хочеш посунути мене». Аріанну в Дорні люблять, а Квентина заледве знають. І жоден загін перекупних мечів цього не змінить.

— Здається, мені відійти треба,— підвівся сер Герольд.

— Дивіться під ноги,— попередив Дрі.— Давненько вже княжич Оберин не зціджував отруту в місцевих гадюк.

— Та мене вигодували отрутою, Далте. Гадюка, яка мене вкусить, дуже про це пошкодує,— сер Герольд зник під розбитою аркою.

Коли він пішов, присутні обмінялися поглядами.

— Перепрошую, князівно,— мовив тихо Гарин,— але він мені не подобається.

— Шкода,— зронив Дрі,— бо він, схоже, майже закохався в тебе.

— Він нам потрібен,— нагадала їм Аріанна.— Нам може знадобитися його меч, а його замок потрібен нам ще більше.

— Стрімкий Скит — не єдиний замок у Дорні,— зауважила Ластата Сильва,— і біля вас є інші лицарі, які вас люблять. Он Дрі — лицар.

— Так,— підтвердив той.— У мене чудовий кінь, і дуже гарний меч, і доблестю я поступаюся тільки... ну, скажімо так, кільком іншим.

— Радше кількомстам, сер,— зронив Гарин.

Аріанна не заважала їм зубоскалити. Дрі й Ластата Сильва були найближчими її друзями, якщо не рахувати двоюрідної сестри Тієни, а Гарин дражнив її ще відтоді, як вони разом смоктали цицьку його матері, от тільки зараз князівна була не в гуморі для жартів. Сонце вже зайшло, й на небо висипали зірки. «Як багато!»

Аріанна, прихилившись до колони, подумала, чи не дивиться сьогодні на небо братик, хай де він є. «Білу зірку бачиш, Квентине? Це зоря Наймірія, дуже яскрава, а білий хвіст, який тягнеться за нею, то десять тисяч кораблів. Вона горіла яскраво, як ніхто, і так само буде й зі мною. Тобі не вкрасти в мене те, що належить мені по праву!»

Квентина відіслали в Айронвуд зовсім маленьким — занадто маленьким, якщо вірити матері. Норвосці своїх дітей за годованців не віддають, і леді Меларіо так ніколи й не пробачила князю Дорану, що забрав від неї сина. «Мені це так само не подобається,— якось почула Аріанна батькові слова,— але кровний борг досі не сплачений, і Квентин — єдина монета, яку прийме лорд Ормонд».

«Монета? — заверещала мати.— Він твій син! Який це батько платить борги своєю плоттю і кров'ю?»

«У князів саме так заведено»,— відповів Доран Мартел.

Князь Доран досі вдавав, що брат у лорда Айронвуда, але Гаринова мати бачила його в Дощаниці, перевдягнутого купцем. В одного з його компаньйонів була амбліопія, точно як у Клетуса Айронвуда, хтивого сина лорда Андерса. З ними подорожував і мейстер, який добре знав мови. «Брат не такий розумний, яким себе вважає. Розумний поплив би зі Старгорода, навіть якщо звідти дорога довша. У Старгороді його, може, ніхто б не впізнав». У Дощаниці в Аріанни були друзі серед сиріт, і дехто з них зацікавився, чому це княжич і лордійчук мандрують під вигаданими іменами, ще й пливуть за вузьке море. Один з тих сиріт якось поночі заліз у вікно, подлубався в замку на Квентиновій скриньці — і знайшов усередині сувої.

Аріанна все б віддала, якби хтось їй підтвердив, що ця таємна мандрівка за вузьке море — ідея самого Квентина й нікого більше... але на пергаменті в скриньці стояли печатки Дорну — протяте списом сонце. Гаринів кузен не наважився зламати печатки, щоб прочитати сувої, однак...

— Князівно!

Позаду неї стояв сер Ґерольд Дейн — наполовину осяяний зоряним світлом, а наполовину в тіні.

— Як сходили? — грайливо поцікавилася Аріанна.

— Пісок мені тільки подякував,— Дейн поставив ногу на голову статуї, яка колись була, певно, Дівою — поки пісок не стер риси її обличчя.— Поки я там стояв, зайнятий справою, мені спало на думку, що цей ваш план може не принести вам того, чого ви прагнете.

— А чого я прагну, сер?

— Звільнення ваших гадюк. Помсти за Оберина й Елію. Правильної я пісні співаю? Ви хочете скуштувати лев'ячої крові.

«А ще отримати те, що належить мені по праву. Я хочу Сонцеспис і батьків престол. Я хочу Дорн».

— Я хочу справедливості.

— Називайте як заманеться. Коронувати маленьку Ланістерівну безглуздо. Вона ніколи не посяде Залізного трону. І своєї війни ви теж не отримаєте. Лева не так легко роздрочити... Ось як починаються війни,— сер Герольд витягнув меча. Той зблиснув у зоряному світлі, гострий як олжа.— Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не дітовбивця».

— Сховайте. Мірселла під моїм захистом. І сер Арис не дозволить скривдити його дорогоцінну королівну, ви це добре знаєте.

— Ні, міледі. Добре я знаю тільки те, що Дейни вбивають Окгартів уже кілька тисяч років поспіль.

Від такої зарозумілості в неї аж подих перехопило.

— Здається мені, що Окгарти вбивають Дейнів так само довго.

— Всі ми дотримуємося родинних традицій,— Темнозір сховав меча в піхви.— Місяць уже вийшов, і я вже бачу вашого взірцевого лицаря.

Гострі в нього очі! Вершник на високому сірому ступакові й справді виявився сером Арисом, який мчав через пустелю в хоробро розмаяному білому плащі. Позаду нього в дамському сідлі сиділа Мірселла, горнучись у плащ із каптуром, який ховав від очей її золоті кучері.

Коли сер Арис допоміг їй злізти з коня, Дрі опустився перед нею на одне коліно.

— Ваша світлосте.

— Моя сюзеренко,— поряд з ним стала навколішки Ластата Сильва.

— Королево, я ваш,— Гарин опустився на обидва коліна.

Збентежена Мірселла вчепилася в руку Ариса Окгарта.

— Чому вони кличуть мене «світлістю»? — запитала вона жалібно.— Пане Арисе, що це за місце і хто ці люди?

«Невже він їй нічого не сказав?» У вирі шовків Аріанна ступила вперед, усміхаючись, щоб заспокоїти дитину.

— Це мої справжні й віддані друзі, ваша світлосте... і ваші майбутні друзі також.

— Князівно Аріанно? — дівчинка обхопила її руками.— Чому вони кличуть мене королевою? Щось трапилося з Томеном?

— Він зв'язався з лихими людьми, ваша світлосте,— мовила Аріанна,— і, боюся, вони намовляють його украсти ваш трон.

— Мій трон? Тобто Залізний трон? — дівчинка збентежилася ще більше.— Він його не крав, Томен же...

— ...молодший за тебе, авжеж?

— Я старша на рік.

— А це означає, що Залізний трон по праву належить тобі,— сказала Аріанна.— Твій брат ще маленький хлопчик, не варто його звинувачувати. В нього погані радники... але в тебе є друзі. Матиму за честь представити їх тобі,— вона потягнула дівчинку за руку.— Ваша світлосте, познайомтеся з сером Андрі Далтом, спадкоємцем Лимонарію.

— Друзі кличуть мене Дрі,— мовив той,— і я вважатиму за велику честь, якщо ваша світлість звертатиметься до мене так само.

Попри його відкрите обличчя й щиру усмішку, Мірселла сторожко роздивлялася Дрі.

— Поки не познайомлюся з вами ближче, я звертатимуся до вас «сер».

— Як зволить ваша світлість, я до ваших послуг.

Сильва покашляла, й Аріанна мовила:

— Дозвольте представити вам леді Сильву Сантагар, королево. Мою любу Ластату Сильву.

— Чому ви так її називаєте? — поцікавилася Мірселла.

— За ластовиння, ваша світлосте,— пояснила Сильва,— хоча всі запевняють, це через те, що я з Ластолісу.

Наступний був Гарин — довготелесий, смаглявий і довгоносий парубок з нефритовим кульчиком у вусі.

— Ось мій голубчик Гарин-сирота, завжди смішить мене,— сказала Аріанна.— Мати його була моєю мамкою.

— Вона померла? Прийміть мої співчуття,— мовила Мірселла.

— Вона не померла, люба королево,— Гарин зблиснув вставним золотим зубом, за який заплатила Аріанна після того, як зламала йому зуба справжнього.— Я належу до зеленокровицьких сиріт, ось що мала на увазі міледі.

У Мірселли ще буде час дізнатися історію сиріт під час мандрівки вгору по ріці. Аріанна підвела її до останнього з присутніх.

— Останній наш друг, проте перший сміливець — сер Герольд Дейн, лицар Зорепадський.

— Був Артур Дейн,— мовила Мірселла.— Лицар королівської варти за часів божевільного короля Ейриса.

— Ранковий Меч. Він загинув.

— То тепер ви — Ранковий Меч?

— Ні. Мене всі кличуть Темнозір, бо я нічний.

Аріанна забрала дитину.

— Ти, мабуть, голодна. У нас тут фініки, сир, оливки й лимонад. Але не їж і не пий багато. Трохи відпочинемо — і в дорогу. Тут, у пустелі, подорожувати краще поночі, поки не зійшло сонце. Так коні менше втомлюються.

— І вершники теж,— докинула Ластата Сильва.— Ходімо, ваша світлосте, зігрієтеся. Матиму за честь обслуговувати вас.

Поки вона вела королівну до вогню, Аріанна побачила, що позаду неї стоїть сер Герольд.

— Історія мого дому почалася десять тисяч років тому, на зорі віків,— поскаржився він.— Чому ж з усіх Дейнів пам'ятають тільки мого кузена?

— Він був великим лицарем,— втрутився сер Арис Окгарт.

— Він мав великого меча,— сказав Темнозір.

— І велике серце,— мовив сер Арис і торкнувся Аріанниної руки.— Князівно, можна вас на два слова?

— Ходімо,— вона повела сера Ариса у глибину руїн. Під плащем лицар був одягнений у злототканий камзол, розшитий трьома зеленими дубовими листочками свого дому. На голові мав легкий сталевий шолом з гострим шпичаком, обмотаним на дорнський манір жовтим шаликом. Якби не плащ, Окгарт міг би зійти за звичайного лицаря. Але плащ був з мерехтливого білого шовку, білий як місячне світло й невагомий як вітер. «Цей плащ королівської варти ні з чим не сплутаєш, от уже доблесний дурень!» — Що ви розповіли дитині?

— Небагато. Перед від'їздом з Королівського Причалу дядько нагадав їй, що я — її захисник, тож будь-які мої накази — для її ж безпеки. А ще вона чула людей на вулицях — як кричали вони, вимагаючи помсти. Вона розуміє, що це не жарти. Дівчинка хоробра й мудра понад свої літа, отож без жодних питань послухалася мене,— лицар, узявши Аріанну за руку, стишив голос.— Але є ще деякі новини, які вам варто знати. Тайвін Ланістер мертвий.

— Мертвий? — шоковано перепитала Аріанна.

— Його убив Куць. Владу перебрала королева-регентша.

— Справді?

Жінка на Залізному троні? Аріанна мить поміркувала й вирішила, що це на краще. Якщо лорди Сімох Королівств звикнуть до того, що ними править королева Серсі, їм буде набагато легше прихилити коліно перед королевою Мірселлою. Крім того, лорд Тайвін був ворогом дуже небезпечним — без нього недруги Дорну значно ослабнуть. «Ланістери вбивають Ланістерів, як мило!»

— А що з карликом?

— Утік,— мовив сер Арис.— Серсі пропонує за його голову титул лорда.

У брукованому внутрішньому дворику, напівзасипаному піском, сер Арис притиснув Аріанну до колони й поцілував, поклавши руку їй на груди. Цілував довго й пристрасно й от-от почав би задирати на ній спідниці, та Аріанна зо сміхом вирвалася.

— Бачу, королівські справи збуджують вас, сер, але у нас немає часу. Пізніше, обіцяю,— вона торкнулася його щоки.— Проблем не виникло?

— Тільки з Тристаном. Збирався сидіти біля хворої Мірселли й гратися з нею в сивас.

— Він у чотири роки перехворів на червонянку, я ж казала. А на неї хворіють тільки раз. Слід було поширити чутки, що у Мірселли сіролуска, тоді б він точно тримався від неї подалі.

— Хлопчик — так, але не ваш мейстер.

— Калеот,— запитала вона,— хотів її оглянути?

— Поки я не описав червону висипку в неї на обличчі. Тоді він сказав, що нічого не вдієш, хвороба сама минеться, й дав мені збанок масті, щоб не так свербіло.

Діти до десятьох років від червонянки не помирають, а от для дорослих вона може бути смертельною,— а мейстер Калеот в дитинстві не перехворів. Аріанна про це дізналася, коли сама у вісім років захворіла на червонянку.

— Добре,— мовила вона.— А челядниця? Переконливо грає?

— Якщо не підходити близько. Куць саме з такою метою її й обирав серед знатних дівчаток. Мірселла сама допомогла підкрутити їй кучері та власноруч намалювала в неї на обличчі цяточки. Ланіспорт аж мурашиться Ланетами, Лані, Лантелами та дрібнішими Ланістерами, й у половини з них рудувате волосся. У Мірселлиній сорочці, з мейстерською мастю на обличчі... та вона б і мене могла обдурити за поганого освітлення. Набагато важче було знайти чоловіка на моє місце. Дейк майже такий самий на зріст, як я, але занадто грубий, отож я вбрав у свої обладунки Рольдера й велів йому ходити з опущеним заборолом. Він на три дюйми нижчий за мене, але навряд чи хтось це зауважить, коли я сам не стоятиму поряд. І в будь-якому разі, він не виходитиме з Мірселлиної спальні.

— Нам потрібно всього кілька днів. А на той час королівна вже буде за межами досяжності для мого батька.

— Де саме? — він пригорнув її ближче й утнувся носом їй у шию.— Чи не час уже вам розповісти мені й решту плану?

— Ні, час їхати,— сміючись, відіпхнула вона його.

Коли залишили сухі як порох руїни Шандистону, взявши курс на південний захід, місяць короною заплутався в косах Місячної Панни. Аріанна з сером Арисом їхали на чолі, а між ними на жвавій кобилці — Мірселла. Одразу позаду — Гарин з Ластатою Сильвою, а двоє дорнських лицарів замикали тил. «Нас семеро,— збагнула Аріанна дорогою. Вона про це раніше не замислювалася, а тепер це здалося гарною прикметою.— Семеро вершників на шляху до слави. Одного дня співці зроблять нас безсмертними». Дрі наполягав на більшому загоні, але це могло би привернути небажану увагу, та й кожна додаткова людина збільшувала ризик зради. «Бодай цього навчив мене батько». Доран Мартел, тоді ще молодий і дужий, був людиною обережною, яка віддавала перевагу тиші й таємності. «Час йому скинути свій тягар, та я не дозволю ображати ні його честь, ні його самого». Аріанна відішле його назад у Водосад — хай доживає свої дні серед усміхнених дітлахів і аромату лаймів і апельсинів. «Так, і товариство йому може скласти Квентин. Щойно я короную Мірселлу та звільню гадюк, під мої прапори стане весь Дорн». Айронвуди можуть присягнути Квентину, але самі-одні вони загрози не становлять. Якщо вони перекинуться до Ланістерів, Аріанна звелить Темнозору просто викоренити їх.

— Я втомилася,— поскаржилася Мірселла, провівши в сідлі кілька годин.— Ще далеко? Куди ми їдемо?

— Князівна Аріанна везе вашу світлість у безпечне місце,— запевнив її сер Арис.

— Дорога неблизька,— мовила Аріанна,— та коли дістанемося Зеленокровиці, буде легше. Там нас зустрінуть Гаринові люди, річкові сироти. Живуть вони в човнах — плавають Зеленокровицею і її притоками, рибалять, збирають фрукти-ягоди й виконують різну роботу.

— Ага,— радісно підтвердив Гарин,— а ще ми на воді співаємо, граємо й танцюємо, і ми — знані цілителі. Мати моя — найкраща повитуха у Вестеросі, а батько мій зводить бородавки.

— Як ви можете бути сиротами, якщо у вас є батьки? — запитала дівчинка.

— Вони — ройнари,— пояснила Аріанна,— а їхньою матір'ю вважалася річка Ройн.

Мірселла нічого не зрозуміла.

— Я думала, ви всі ройнари. Ну, тобто всі дорняни.

— Частково, ваша світлосте. У мені тече кров Наймірії, але й також Морса Мартела — дорнського лорда, з яким вона одружилася. Того дня, коли вони взяли шлюб, Наймірія підпалила свої кораблі, щоб її люди зрозуміли: вороття немає. Більшість раділа тому полум'ю, бо шлях у Дорн був довгий і страшний, чимало людей загинуло у штормах, від хвороб і в рабстві. Та дехто й тужив за минулим, їм не подобалися ні суха червоняста земля, ні семиликий бог, отож вони чіплялися за свої давні традиції: змайстрували собі човни з решток спалених кораблів і стали зеленокровицькими сиротами. Матір, яку вони оспівують у своїх піснях, це не наша Матір Небесна, а річка Ройн, чиї води напували їх ще на зорі віків.

— Я чув, ройнари шанували бога-черепаху,— мовив сер Арис.

— Річковий старий нижчий в ієрархії богів,— пояснив Гарин.— Він теж народився від матері-річки й поборов короля крабів, отримавши владу над усіма підводними мешканцями.

— А,— зронила Мірселла.

— А ви, ваша світлосте, теж декого побороли, я чув? — веселим голосом промовив Дрі.— Кажуть, за сиваським столом ви не поступаєтеся нашому бравому княжичу Тристану.

— Він завжди розставляє свої квадратики однаково, гори в нього спереду, а слони — на перевалах,— пояснила Мірселла.— Отож я посилаю свого дракона пожерти всіх його слонів.

— А ваша челядниця також грає у сивас? — запитав Дрі.

— Розамунда? — перепитала Мірселла.— Ні. Я намагалася її навчити, але вона сказала, що правила заскладні.

— Вона теж із Ланістерів? — здивувалася леді Сильва.

— З Ланістерів з Ланіспорту, а не з Кичери Кастерлі. Коси в неї такого самого кольору, як у мене, але прямі, не кучерявляться. Насправді Розамунда не дуже на мене схожа, та коли вдягнеться в мій одяг, люди, які з нами особисто не знайомі, часто думають, що це я.

— То ви вже таке робили, так?

— Так, звісно. Ми помінялися місцями на «Мореспритниці», дорогою у Браавос. Септа Еглантіна мені коси в каштановий колір пофарбувала. Сказала, що це така гра, але так я буду в безпеці на той раз, якщо корабель захопить дядько Станіс.

Дівчинка втомилася, це було очевидно, тож Аріанна вирішила зробити зупинку. Знову напоїли коней, трохи відпочили, поїли сиру з фруктами. Мірселла з'їла навпіл з Ластатою Сильвою апельсин, а Гарин їв оливки та плювався кісточками в Дрі.

Аріанна сподівалася дістатися ріки ще до сходу сонця, але виїхали значно пізніше, ніж планувалася, отож коли небо на сході почервоніло, вершники й досі сиділи в сідлах. До Аріанни легким галопом під'їхав Темнозір.

— Князівно,— заговорив він,— слід поквапитися, якщо ви не хочете вбити дівчинку. Наметів ми не маємо, а вдень у пустелі дуже важко.

— Пустелю я знаю незгірше за вас, сер,— озвалася вона. І все-таки послухалася його поради. Так, коням буде важко, та ліпше втратити шістьох коней, ніж одну королівну.

Незабаром з заходу прилетів вітер — гарячий і сухий, він гнав пісок. Аріанна затулила обличчя серпанком з мерехтливого шовку, вгорі світло-зеленим, а внизу жовтим, причому кольори перетікали один в один. Обважнювали серпанок маленькі зелені перли, які дорогою тихо побрязкували.

— Я зрозумів, для чого князівна опустила серпанок,— заговорив сер Арис, поки Аріанна кріпила тканину до країв свого мідного шолома.— Бо від її краси поблякне сонце.

Аріанна не стримала сміху.

— Та ні, князівна опустила серпанок, щоб їй не сліпило очі й не забивало піском рота. І вам теж так варто зробити, сер.

Цікаво, думала вона, довго цей білий лицар відточував свою незграбну галантність? У ліжку сер Арис був непоганий, але про дотепність і не чув ніколи.

Дорняни всі теж затулили обличчя, й Ластата Сильва допомогла і маленькій королівні захистися від сонця серпанком, але сер Арис уперто тримався. І незабаром уже по його почервонілих щоках цебенів піт. «Ще трохи — і він звариться у цьому цупкому одязі»,— подумала Аріанна. І він буде не перший. За минулі століття не одна армія спускалася княжим коридором, галайкаючи і розмахуючи прапорами, та у розжарених червоних пісках Дорну швиденько підсмажувалася й засихала. «На гербі дому Мартелів красуються сонце і спис — два улюблені дорнські види зброї,— написав якось у своїх хвалькуватих нотатках „Завоювання Дорну“ Юний Дракон,— але з цих двох сонце смертельніше».

На щастя, переходити глибини пустелі їм не треба — потрібно здолати лише смужку посушливих районів навколо неї. Коли Аріанна угледіла високо в безхмарному небі яструба, одразу зрозуміла, що найгірше вже позаду. Незабаром побачили дерево. Воно було шишкувате й покручене, зі шпичками замість листя,— ці дерева називаються піщужниками,— але це означало, що вода вже недалечко.

— Майже приїхали, ваша світлосте,— радісно запевнив Гарин Мірселлу, коли попереду постали ще і ще піщужники — росли обабіч пересохлого річища струмка. Сонячне проміння било з неба, мов вогненний молот, але це вже не мало значення: мандрівка добігала кінця. Знов зупинилися напоїти коней, самі напилися з бурдюків і намочили запинала на обличчях, а тоді посідали на коней для останнього ривка. Ще півльє — і вже під копитами біс-трава, а навколо — оливкові зарості. За кам'янистими пагорбами трава вже буяла й зеленіла, й тут росли вже лимонні сади, які зрошувалися з цілого павутиння старих каналів. Гарин перший угледів зелений поблиск річки. Закричавши, він погнав уперед.

Одного разу Аріанна Мартел перепливала річку Мандер — коли з трьома гадюками вони поїхали навідати Тієнину матір. Порівняно з тим широчезним потоком, Зеленокровицю взагалі важко було назвати рікою. Але вона давала життя Дорну. Назву вона отримала за темно-зелений колір своїх застійних вод, але зблизька ті води здавалися золотими — їх помалювало сонце. Приємніше видовище й уявити важко! «Далі дорога буде повільніша й легша,— подумала Аріанна,— вгору по Зеленокровиці до Бейту — скільки змога заплисти човном». За цей час якраз можна буде підготувати Мірселлу до того, що планується. Червоний Гад ріс годованцем у Пісковику, а коханка княжича Оберина Еларія Санд — незаконна донька лорда Улера, тож четверо гадюк — його онучки. «В Пеклокуті я короную Мірселлу й підніму прапори».

Човен відшукався за півльє вниз за течією — його сховали під віттям великої зеленої верби. Низькі й широкі, ці човни, що по ріці ходять на жердинах, майже не мали осадки: Юний Дракон зневажливо обізвав їх «халупами на плотах», але це було навряд чи справедливо. Хіба що в найбідніших сиріт човни не були вишукано різьблені й розмальовані. Ось цей човен пофарбований в усі відтінки зеленого, вигнутий дерев'яний румпель був у вигляді русалки, а з-під леєра визирали риб'ячі голови. На палубі лежали жердини, линви й глечики оливкової олії, а на кормі й на носу розгойдувалися залізні ліхтарі. Сиріт Аріанна ніде не побачила. «Де ж команда?» — здивувалася вона.

Гарин зупинився під вербою.

— Ану прокидайтеся, рибоокі лайдаки,— погукав він, стрибаючи з сідла.— Королева приїхала й очікує царського прийому. Прокидайтеся й виходьте, поспіваємо й вина поп'ємо. У мене рот...

Дверцята на човні розчахнулися. На сонячне світло вийшов Арео Гота з бардою в руці.

Гарин затнувся на півслові. Аріанна почувалася так, наче тою бардою їй поцілили в живіт. Не повинно все було так закінчитися! Не повинно було такого статися.

— Це обличчя я вже точно не сподівався тут побачити,— почувся голос Дрі, й Аріанна зрозуміла, що має діяти.

— Тікаймо! — крикнула вона, знову стрибаючи в сідло.— Арисе, захищай королівну...

Гота держаком барди стукнув по палубі. З-за різьбленого облавку човна піднялося з дюжину гвардійців, озброєних дротиками й арбалетами. Над каютою теж показалися голови.

— Князівно, здавайтеся,— гукнув капітан,— бо в іншому разі нам доведеться повбивати всіх, крім вас і дитини, це наказ вашого батька.

Королівна Мірселла не ворушачись сиділа на коні. Гарин помалу позадкував від човна, здійнявши руки в повітря. Дрі розстебнув пояса з мечем.

— Здатися, мабуть, буде наймудріше,— крикнув він до Аріанни, і меч його глухо вдарився об землю.

— Ні! — сер Арис на коні заступив Аріанну від арбалетників, і клинок сріблом зблиснув у його руці. Лицар уже зняв з сідла щит і вдягнув на другу руку.— Поки я дихаю, вам її не взяти!

«От безрозсудний дурень,— ще встигла подумати Аріанна,— і що ти собі надумав?»

Темнозір дзвінко розреготався.

— Ви сліпий чи тупий, Окгарте? Їх забагато. Опустіть меча.

— Робіть, як він каже, пане Арисе,— попросив Дрі.

«Ми вже в полоні, сер,— хотілося крикнути Аріанні.— І ваша смерть нас не звільнить. Якщо вами і справді рухає любов, здавайтеся». Та коли вона розтулила рота, їй перехопило подих.

Сер Арис кинув на неї останній закоханий погляд, а тоді, пришпоривши коня, кинувся вперед.

Стрімголов він метнувся до човна, і білий плащ розмаявся за плечима. В житті Аріанна не бачила хоробрішого вчинку — і водночас безглуздішого.

— Ні-і-і! — заверещала вона, та було вже запізно. Зірвалася арбалетна стріла, потім друга. Гота прогарчав команду. З такої близької віддалі обладунки могли захистити лицаря не краще за пергамент. Перша стріла прошила його важкий дубовий щит, прибивши його до плеча. Друга зачепила скроню. Дротик уп'явся коню сера Ариса в бік, але той не зупинився — спотикаючись, вибіг на трап.— Ні,— кричала дівчинка, дурненька дівчинка,— ні, будь ласка, все не так мало бути!

Мірселла теж кричала — пронизливим від страху голосом.

Сер Арис махнув мечем праворуч і ліворуч — і двоє списників упали. Кінь його став дибала, копитом буцнувши в обличчя арбалетника, поки той намагався перезарядити зброю, але стріляли інші арбалети, і скоро великий рисак весь був утиканий опереними стрілами. Вони впивалися з такою силою, що відкинули коня вбік. Ноги його підломилися, і він грьопнувся на палубу. Але Арису Окгарту дивом вдалося відстрибнути. І навіть втримати в руці меча. Він важко звівся навколішки поруч з присмертним конем...

...і побачив Арео Готу, який стояв просто над ним.

Білий лицар підніс клинок — занадто повільно. Готина барда відтяла йому праву руку по плече, аж полетіли бризки крові, відбиваючись від леза, а тоді опустилася знову — важко, обіручним ударом, і голова Ариса Окгарта злетіла з плечей. Приземлилася вона серед комишів, і Зеленокровиця з тихим плюскотом злизнула червону кров.

Аріанна не пригадувала, як злізла з коня. Може, просто впала. Але й цього вона не пам'ятала. Просто отямилася на чотирьох у піску — трусилася й схлипувала, вибльовуючи вечерю. «Ні,— тільки й крутилося в голові,— ні, таж ніхто не мав постраждати, все було сплановано, я ж була така обережна!» Почувся рев Арео Готи:

— За ним! Йому не втекти! За ним!

Мірселла сиділа на землі — ридала й тремтіла, сховавши бліде обличчя в долонях, а крізь пальці в неї цебеніла кров. Аріанна нічого не розуміла. Вояки стрибали на коней, переступаючи через Аріанну та її супутників, але все це здавалося безглуздям. Це сон, жахливий червоний кошмар. «Це не може відбуватися насправді. Скоро я прокинуся і ще сміятимуся зі своїх нічних жахів».

Коли їй скручували руки за спиною, вона не опиралася. Один з гвардійців рвучко поставив її на ноги. Він був у батькових кольорах. Інший, нахилившись, дістав з-за халяви її чобота ніж — дарунок від кузини, леді Нім.

Забравши ножа, Арео Гота нахмурився.

— Князь велів мені доправити вас назад у Сонцеспис,— заявив він. Щоки й чоло в нього були забризкані кров'ю Ариса Окгарта.— Перепрошую, князівно.

— Як він дізнався? — запитала вона капітана.— Я ж була така обережна! Як він дізнався?

— Виказав хтось,— знизав Гота плечима.— Завжди знайдеться хтось, хто викаже.