Бенкет круків

Семвел

Лебідка «Цинамоновий вітер» припливла з Гінкодеревного Городка на Літніх островах, де чоловіки всі чорні, жінки розпусні й навіть боги химерні. На кораблі не було септона, щоб прочитав заупокійну молитву, тож це завдання лягло на Семвела Тарлі, і сталося це поблизу випаленого сонцем південного узбережжя Дорну.

Перш ніж почати, Сем убрався в чорне, хоча стояло тепле й парке пообіддя без натяку на вітерець.

— Він був порядною людиною,— почав Сем... та щойно вимовив ці слова, як збагнув, наскільки вони неправильні.— Ні. Він був видатною людиною. Мейстром з Цитаделі, який вдягнув ланцюга і дав обітницю, і побратимом Нічної варти, вірним до кінця. При народженні він отримав ім'я звитяжця, який загинув замолоду, та хоча сам він прожив довго-довго, його життя було не менш звитяжним. Не було людини мудрішої, лагіднішої, добрішої. За роки його служби на Стіні прийшло й пішло з дюжину лордів-командувачів, а він завжди лишався поряд, щоб дати пораду. Був він радником і королям. Він і сам міг би стати королем, та коли йому запропонували корону, він попросив віддати її його молодшому братові. Скільки людей отак учинило б? — Сем відчув, що на очі набігають сльози, а голос от-от зірветься.— Він — кров од крові дракона, але вогонь у ньому перегорів. Звали його Еймон Таргаріен. Але варті його кінець.

— Але варті його кінець,— пробурмотіла за ним Жиллі, гойдаючи на руках немовля. Коджа Мо луною підхопила слова загальною мовою Вестеросу, а тоді повторила їх літньою мовою для Зондо, свого батька й решти збірної команди. Сем, повісивши носа, почав схлипувати, голосно й судомно, аж усе тіло здригалося. Жиллі підійшла ближче, щоб він виплакався в неї на плечі. В її очах також стояли сльози.

В повітрі, вогкому й теплому, вчувалася мертва непорушність, і «Цинамоновий вітер» дрейфував на просторах глибокого синього моря, де й землі не видно.

— Гарні слова сказав Чорний Сем,— мовив Зондо.— А тепер ми вип'ємо за життя!

Він гукнув щось літньою мовою, і на корму викотили діжечку пряного рому й вибили чопик, щоб усі могли випити кухлик у пам'ять про старого сліпого дракона. Команда знала його недовго, однак мешканці Літніх островів схиляються перед старістю і шанують померлих.

Сем ще зроду не пив рому. Дивний напій одразу вдарив у голову: солодкий ковток лишав на язиці вогненний присмак. Сем так стомився, так стомився! Кожен м'яз у тілі болів, а ще боліло там, де, здавалося б, і м'язів немає. Коліна не згиналися, долоні всі були в свіжих водянках, а на місці старих заледве наросла липка шкірка. Однак ром і сум приглушували біль.

— Якби ми доправили його у Старгород, архімейстри могли б його врятувати,— мовив Сем до Жиллі, попиваючи ром на високому баку «Цинамонового вітру».— У Цитаделі найкращі цілителі на всі Сім Королівств. Я вже думав... я сподівався...

У Браавосі здавалося, що Еймон може й одужати. Зондова оповідь про драконів майже привела старого до тями. Того вечора він з'їв до крихти все, що йому подав Сем. «Ніхто ніколи й не думав про дівчину,— говорив він.— Був же обіцяний королевич, а не королівна. Я думав, то Рейгар... дим — з вогню, який пожер Літній Палац у день його народження, сіль — з тих сліз, якими оплакували загиблих. Змалечку він і сам у це вірив, але згодом у нього з'явилося переконання, що то його син має втілити пророцтво, адже в ніч зачаття Ейгона над Королівським Причалом бачили комету, а Рейгар був певен, що закривавлена зірка — то комета. Ми вважалися мудрецями, та виявилася дурнями! Помилка закралася при перекладі: дракони не мають статі, Барт правильно писав, вони можуть бути і чоловічого, і жіночого роду — мінливі, як вогонь. Це мова дурила нас тисячу років. Це Данерис народилася серед диму й солі. І дракони — найкращий доказ,— говорячи про неї, мейстер наче відчував приплив сил.— Я мушу плисти до неї. Мушу. Був би я хоч на десять років молодший!»

Старий був настільки сповнений рішучості, що навіть перетнув трап «Цинамонового вітру» на своїх двох, коли Сем нарешті домовився за корабель. Сем уже віддав Зондо навіть свій меч із піхвами, щоб відплатити кремезному помічнику капітана в плащі з пір'я за те, що врятував Сема, коли той мало не втопився. Єдина цінність, яка ще в нього лишалася, це книжки з підземель Чорного замку. Попрощався з ними Сем неохоче. «Вони призначалися для Цитаделі»,— пояснив Сем, коли Зондо поцікавився, в чому проблема. Коли Зондо переклав його слова, капітан розсміявся. «Кугуру Мо каже, що сірі люди так і так отримають ці книжки,— мовив Зондо,— просто їм доведеться їх купити в Кугуру Мо. Мейстри платять за книжки, яких не мають, сріблом, а іноді навіть червоним і жовтим золотом».

Капітан хотів ще отримати Еймонового ланцюга, але тут уже Сем відмовився. Для мейстра велика ганьба — віддати свій ланцюг, пояснив він. Зондо довелося це тричі перекладати, перш ніж Кугуру Мо погодився. Заки закінчилися переговори, в Сема лишилися тільки чоботи, чорний костюм і білизна, а ще тріснутий ріжок, якого Джон Сноу знайшов на Кулаці Перший Людей. «У мене вибору не було,— запевняв себе Сем.— Ми не могли залишатись у Браавосі й не мали іншої можливості заплатити за корабель — хіба що піти жебрати чи красти». Та навіть утричі більше було б усе одно дешево, якби вдалося безпечно доправити мейстра Еймона в Старгород.

Однак на південь довелося плисти крізь шторми, і з кожною бурею старий підупадав на силі й дусі. У Пентосі він попросив винести його на палубу, щоб Сем описав місто словами, але то було востаннє, коли він підвівся з капітанського ліжка. Незабаром по тому голова його знову затуманилася. Коли «Цинамоновий вітер», проминувши Криваву вежу, зайшов у Тайроську гавань, Еймон уже й не просив шукати корабель, який доправить їх на схід. Натомість він знову заговорив про Старгород і архімейстрів з Цитаделі.

«Ти маєш усе їм розповісти, Семе,— казав він.— Архімейстрам. Так, щоб вони зрозуміли. Ті люди, яких я знав у Цитаделі, померли півстоліття тому. Теперішні мене не знають. Усі мої листи... у Старгороді, певно, їх вважали маячнею старого, який з глузду зсунувся. Ти мусиш зробити те, що не вдалося мені,— переконати їх. Розкажи їм, Семе... розкажи про все, що трапилося на Стіні... про блідавців і білих блукальців, про те, як підступає холод...»

«Обіцяю,— запевнив його Сем.— Я долучу свій голос до вашого. Ми обидва їм усе розповімо — ви і я разом».

«Ні,— озвався старий.— Це маєш ти зробити. Розкажи їм. Пророцтво... сон мого брата... Леді Мелісандра відчитала знаки неправильно. Станіс... Так, Станіс має у жилах трохи драконової крові. Так само як і його брат мав. Рейль, Бовтунова донечка... це через неї вони отримали ту кров... це ж їхня бабуся по батькові... маленькою вона кликала мене „дядько Мейстер“. Я так добре це пам'ятав, що дозволив собі сподіватися... може, мені просто хотілося... ми всі обманюємо самі себе, коли дуже хочеться вірити. А Мелісандра більше за всіх, гадаю. Меч не той, вона повинна це розуміти... світло без жару... порожній блиск... меч не той, а облудне світло заведе нас тільки глибше в темряву, Семе. Наша надія — Данерис. Скажи це їм усім у Цитаделі. Змусь їх вислухати. Нехай відішлють до неї мейстра. Данерис необхідний порадник, навчитель, захисник. Усі ці роки я вагався, чекав і спостерігав, а коли прийшов день, я вже занадто старий. Я помираю, Семе,— визнав старий, і зі сліпих очей покотилися сльози.— Смерть не повинна лякати людину настільки стару, як я, а вона лякає. Хіба не безглуздо? У моєму світі завжди темно, то чи мені боятися темряви? Та однак я не можу не думати про те, що буде далі — коли з тіла мого висотається останнє тепло. Чи полину я в Отчі золоті палати на вічний бенкет, як запевняють септони? Чи зможу я там побалакати з Бовтуном, чи знайду там Дейрона живим і жвавим, чи почую, як сестри мої співають своїм дітям? А що як мають рацію комонники? Може, мені судилося навіки-вічні скакати в нічному небі на вогняному огирі? Чи мені знову доведеться повернутися в наш паділ смутку? Хто знає правду? Хто був там, за межею смерті, й бачив? Лише блідавці, а ми-бо знаємо, які вони. Ми знаємо».

Семові не було що казати на таке, однак він постарався втішити старого, як міг. А потім прийшла Жиллі й заспівала для нього — якусь безглузду пісню, якої навчилася від інших Крастерових жінок. Старий з усмішкою на вустах поринув у сон.

То був один з його останніх ясних днів. Далі старий переважно дрімав, скулившись під горою хутра в капітанській каюті. Іноді щось бурмотів уві сні. Прокидаючись, він кликав Сема, наполягаючи, що конче має щось йому сказати, та здебільшого на той час, коли приходив Сем, він уже й забував, що саме мав йому сказати. А коли й пам'ятав, белькотів щось нерозбірливо. Говорив про сни, але не згадував, кому вони наснилися, про скляну свічку, яку неможливо запалити, про яйця-бовтуни, з яких нічого не вилуплюється. Казав, що сфінкс — загадка, а не загадник,— хай що це могло означати. Просив Сема почитати йому з книжки септона Варта, чиї писання всі спалили за правління Бейлора Благословенного. Одного разу прокинувся в сльозах. «Три голови у дракона,— схлипував він,— але я застарий і заслабий, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, вказувати їй шлях, але тіло зрадило мене».

Коли «Цинамоновий вітер» плив через Східці, мейстер Еймон почав забувати Семове ім'я. Бувало, приймав його за одного зі своїх братів-небіжчиків.

— Надто він був слабий для такої довгої мандрівки,— сказав Сем до Жиллі на півбаку, ковтнувши ще рому.— Джон мав би це розуміти. Еймону було вже сто два роки, не можна було йому взагалі випливати в море. Може, якби він лишився в Чорному замку, прожив би ще десять років.

— А може, вона б його спалила. Червона жінка,— озвалася Жиллі; навіть тут, за тисячу льє від Стіни, вона не хотіла вимовляти вголос ім'я Мелісандри.— Вона ж хотіла для своїх багать королівської крові. Вал це розуміла. І лорд Сноу також. Саме тому вони змусили мене забрати Даллиного малюка, а свого залишити замість нього. Мейстер Еймон заснув навіки й уже не прокинеться, та якби він лишився, вона б його спалила.

«Він усе одно згорить,— жалібно подумав Сем,— тільки тепер це доведеться зробити мені». Таргарієни завжди віддавали своїх небіжчиків вогню. Кугуру Мо не дозволив палити погребове багаття на борту «Цинамонового вітру», отож Еймонове тіло поклали в діжку чорного рому, щоб таким чином довезти до Старгорода.

— Напередодні ввечері, перед смертю, він попросив потримати немовля,— вела далі Жиллі.— Я боялася, він його впустить, але ж ні. Він погойдав малюка на руках, промурмотів для нього пісеньку, і Даллин хлопчик простягнув ручку й торкнувся його обличчя. Потім так почав смикати за губу, що я подумала, старому буде боляче, але той тільки засміявся,— вона погладила Сема по руці.— Можемо назвати маленького Мейстром, якщо хочеш. Коли підросте, не зараз. Так, можемо назвати.

— Мейстер — це не ім'я. Але можеш назвати його Еймоном.

Жиллі поміркувала.

— Далла його народила під час бою, коли навколо співали мечі. Ось яке повинно в нього бути ім'я. Еймон Битвороджений. Еймон Мечислав.

«Таке ім'я навіть моєму лорду-батькові сподобалося б. Ім'я для справжнього воїна». Зрештою, хлопчик — син Манса Рейдера й онук Крастера. У ньому не тече Семова боягузницька кров.

— Так і назви його.

— Коли йому виповниться два роки,— пообіцяла вона,— але не раніше.

— А де хлопчик? — раптом запитав Сем. Через ром і смуток він і не помітив, що Жиллі не тримає на руках малюка.

— Його забрала Коджа. Я попросила пригледіти за ним.

— А!

Коджа Мо, капітанська дочка, була вища за Сема й струнка як спис, зі шкірою чорною і гладенькою, як полірований гагат. Вона була зверхницею над корабельними червоними лучниками, а ще вправно володіла вигнутим луком зі златосерця, спроможним випускати стрілу на чотириста ярдів. Коли на Східцях на корабель напали пірати, Коджа своїми стрілами поцілила в дюжину нападників, а Семові стріли в цей час тільки у воду падали. Єдине, що Коджа Мо любила більше за свій лук, то це чукикати Даллиного синочка на коліні та співати до нього літньою мовою. Дикунського королевича полюбили всі жінки на кораблі, й Жиллі довіряла їм хлопчика, хоча ніколи не довіряла його чоловікам.

— Дуже мило з її боку,— мовив Сем.

— Спершу я її боялася,— сказала Жиллі.— Вона така чорна, а зуби такі великі й білі, що я злякалася — це якесь чудовисько чи звір, але ж ні! Коджа добра. Мені вона подобається.

— Я бачу.

За все життя Жиллі знала тільки одного чоловіка — свого жахливого батька. Решту її світу населяли жінки. «Чоловіки її лякають, а от жінки — ні»,— збагнув Сем. І це було зрозуміло. Він сам у Сурмосхилі надавав перевагу товариству дівчат. Сестри були до нього лагідні, а хоч інші дівчата іноді й дражнили, від лихих слів відмахнутися легше, ніж від штурханів і стусанів, які він отримував від інших хлопчаків у замку. Навіть тут, на «Цинамоновому вітрі», Сем почувався краще в товаристві Коджі Мо, ніж її батька, хоча можливо, це просто через те, що вона балакала загальною мовою, а батько — ні.

— І ти мені подобаєшся, Семе,— прошепотіла Жиллі.— І цей напій. Він як вогонь!

«Так,— подумав Сем. Напій для драконів». Кухлі їхні спорожніли, отож Сем підійшов до діжки й налив ще. Сонце на заході, утричі розбухнувши, скотилося зовсім низько. У його червонуватому світлі обличчя Жиллі аж пашіло. Випили за Коджу Мо, за Даллиного хлопчика, за малюка Жиллі, який лишився на Стіні. Далі не лишалося нічого, тільки випити по кухлику за Еймона з дому Таргарієнів.

— Най Отець судить його справедливо,— сказав Сем, шморгнувши носом. Коли допили за мейстра Еймона, сонце вже й геть закотилося. Над обрієм на заході світилася тільки довга тонка червона смужка, наче розтин у небі. Жиллі поскаржилася, що від випивки корабель, здається, кружляє, тож Сем допоміг їй спуститися драбиною на жіночу половину в носовій частині трюму.

У каюті висів ліхтар, і Сем, заходячи, примудрився врізатися в нього головою.

— Ой,— скрикнув він, а Жиллі мовила:

— Боляче? Дай гляну.

Вона схилилася до нього...

...й поцілувала у вуста.

Сем незчувся як відповів на поцілунок. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але руки Жиллі сіпали на ньому чорний одяг, смикали шнурівку на бриджах. Сем на мить відірвався від її вуст, щоб сказати:

— Нам не можна.

— Можна,— заперечила Жиллі та знову припала до його вуст.

«Цинамоновий вітер» кружляв навколо, Сем відчував на язиці Жиллі присмак рому, а за мить її груди виявилися оголеними, й Сем поклав на них долоні. «Я ж дав обітницю»,— подумав він, але одна пипка незбагненним чином опинилася в нього в губах. Була вона рожева й тверда, й коли він почав смоктати, до рота йому полилося молоко, змішуючись зі смаком рому,— Сем у житті не куштував нічого ніжнішого й солодшого. «Якщо я так вчиню, я ж буду не кращий за Дареона»,— подумав Сем, але почувався так добре, що не міг зупинитися. І знагла прутень його випірнув зі штанів — стирчав, наче дебела рожева щогла. У нього був такий безглуздий вигляд, що Сем мало не розреготався, але Жиллі вже штовхнула хлопця на матрац, задерла до пояса спідниці та з легеньким стогоном сіла на нього згори. Це було навіть краще за її пипки. «Яка вона волога,— подумав Сем, аж затамувавши подих.— Я й не думав, що жінка отак стікає соком».

— Тепер я твоя жінка,— прошепотіла Жиллі, ковзаючи вгору-вниз. А Сем, застогнавши, подумав: «Ні, ні, не можна, я ж дав обітницю, я ж промовив слова»,— але натомість промовив тільки одне слово:

— Так.

А потім вона заснула, обійнявши його й поклавши голову йому на груди. Семові теж слід було поспати, та він занадто сп'янів од рому й молока й Жиллі. Він розумів, що час забиратися назад у свій гамак на чоловічій половині, але так було приємно відчувати Жиллі під боком, що він не міг поворухнутися.

Почали заходити інші — чоловіки й жінки, й Сем дослухався до їхніх поцілунків, сміху й парування. «Мешканці Літніх островів. Ось яка в них жалоба. На смерть вони відповідають життям». Сем колись читав про це, давним-давно. Цікаво, думав він, чи знала про це Жиллі, чи розповіла їй Коджа Мо, що треба робити.

Вдихаючи запах її волосся, він дивився на ліхтар, який гойдався над головою. «Сама Стариця не зможе вивести мене з цієї ситуації». Найкраще було би просто зараз вислизнути та стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто й не дізнається, як я зганьбився, порушивши обітницю, а Жиллі знайде собі когось кращого — не такого тлустого боягуза».

Вранці він прокинувся у власному гамаку в чоловічій каюті, під крики Зондо.

— Вітер! — гуркотав помічник капітана.— Підйом і до роботи, Чорний Семе! Вітер іде!

Брак словникового запасу Зондо компенсував гучністю. Сем скотився з гамака, став на ноги — й одразу про це пошкодував. Голова розколювалася, одна з водянок уночі луснула, ще й нестримно нудило.

Але Зондо не знав жалю, отож Семові довелося натягати своє чорне вбрання. Воно відшукалося під гамаком, звалене на купу й вологе. Понюхавши, чи не дуже воно смердить, Сем виявив, що пахне сіллю, морем і смолою, вологою парусиною і цвіллю, фруктами, рибою і чорним ромом, дивними прянощами й екзотичною деревиною, а ще відгонить п'янким букетом його власного висохлого поту. Але відчувався й дух Жиллі — свіжий аромат волосся й солодкий запах молока, тож Семові приємно було вдягатися. От якби ще знайти десь теплі сухі шкарпетки! Бо між пальців уже грибок завівся.

Скрині з книжками і близько було недосить, щоб оплатити подорож на чотирьох з Браавоса в Старгород, однак на «Цинамоновому вітрі» бракувало робочих рук, тож Кугуру Мо погодився взяти пасажирів, якщо вони теж працюватимуть. Коли Сем запротестував, адже мейстер Еймон був заслабий, немовля працювати не могло, а Жиллі страшенно боялася моря, Зондо розреготався: «Чорний Сем — великий і товстий. Чорний Сем працюватиме за чотирьох».

Якщо по правді, Сем такий незграба, що він і за одну людину навряд чи здатен працювати, однак він старався. Драїв палубу й до блиску полірував її камінцем, тягав якірні ланцюги, скручував линву й полював на щурів, зашивав подерті вітрила, ущільнював киплячою смолою течі, чистив рибу й різав фрукти для кока. Жиллі теж старалася. З такелажем вона була вправніша за Сема, однак іноді, поглянувши на всю оту безмежну воду, аж очі замружувала.

«Жиллі,— подумав Сем,— що мені робити з Жиллі?»

День був довгий, паркий і пітний, а від молоточків у голові видався ще довшим. Сем поринув у роботу, яку йому доручив Зондо,— займався шкотами й вітрилами тощо,— намагаючись не дивитися ні на діжку рому, в яку запакували тіло мейстра Еймона... ні на Жиллі. Після вчорашньої ночі він просто не міг зараз зустрітися поглядом з дикункою. Коли вона піднімалася на палубу, він спускався в трюм. Коли вона йшла на ніс, він переходив на корму. Коли вона до нього всміхалася, він відвертався, почуваючись негідником. «Слід мені було в море стрибнути, поки вона спала,— думав він.— Завжди я був боягузом, але клятвопорушником став тільки тепер».

Якби не помер мейстер Еймон, Сем би попросив у нього поради. Якби на борту був Джон, чи бодай Пип і Грен, Сем міг би звернутися до них. Але був тільки Зондо. «Зондо й не зрозуміє, про що я. А якщо й зрозуміє, скаже, щоб я ішов далі з нею злягатися». Першим словом, яке Зондо вивчив із загальної мови, було «злягатися», й воно йому дуже подобалося.

Семові пощастило, що «Цинамоновий вітер» такий великий. На «Чорному птасі» Жиллі б його вмить притиснула. Великі кораблі з Літніх островів у Сімох Королівствах називалися «лебідками» — за білі напнуті вітрила й носові фігури, які переважно зображали птахів. Хай які великі, вони напрочуд граційно розтинали хвилі. За доброго поривчастого вітру «Цинамоновий вітер» здатен обігнати будь-яку галеру, а от за штилю — геть безпорадний. Зате на ньому повно місць, де може заховатися боягуз.

Під кінець зміни Сема таки загнали в куток. Він саме спускався по трапу, коли за комір його вхопив Зондо.

— Чорний Сем іде з Зондо,— заявив він, потягнувши хлопця за собою, а потім кинув його під ноги Коджі Мо.

Вдалині на півночі, низько на обрії, виднівся серпанок. Коджа тицьнула туди пальцем.

— Он Дорнське узбережжя. Пісок, каміння й скорпіони, на сотні льє нема де й стати на якорі. Можеш туди дістатися плавом, а тоді пішки дибати у Старгород. Тільки доведеться перетнути велику пустелю, перейти гори й переплисти Течію. Або йди до Жиллі.

— Ти не розумієш. Вночі ми...

— ...вшанували небіжчика й богів, які обох вас створили. І Зондо робив те саме. Якби не малий у мене на руках, і я б до нього приєдналася. Ви, вестеросці, всі соромитеся кохання. А в коханні жодного сорому нема. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші семеро богів насправді біси. А ми на островах краще знаємо. Боги дали нам ноги, щоб бігати, носи — щоб нюхати, руки — щоб торкатися й відчувати. Який лихий скажений бог нагородив би людину очима й заборонив їх розплющувати, щоб не бачити краси світу? Тільки чудовисько, тільки дух тьми...— Коджа поклала долоню Семові між ніг.— І це тобі боги дали не просто так, а щоб... як це по-вестероському?

— Злягатися,— охоче підказав Зондо.

— Так, щоб злягатися. Для задоволення й щоб дітей робити. І в цьому немає сорому.

Сем позадкував.

— Я дав обітницю. Не візьму я собі дружини, не народжу дітей. Я промовив ці слова.

— Вона знає, які слова ти промовив. Вона, може, й дитина ще, але ж вона не сліпа. Вона розуміє, навіщо ти носиш чорне й навіщо пливеш у Старгород. Вона усвідомлює, що не зможе тебе втримати. Вона просто хоче тебе — бодай ненадовго. Вона втратила батька й чоловіка, матір і сестер, втратила домівку й рідний світ. У неї лишилися тільки ти й малюк. Отож іди до неї — або пливи.

Сем у відчаї поглянув на серпанок, за яким ховався далекий берег, розуміючи, що в житті туди не допливе.

І він пішов до Жиллі.

— Те, що ми вчора зробили... якби мені можна було брати шлюб, я б радше пошлюбив тебе, ніж королівну чи високородну панну, але ж мені не можна. Я й досі ворон. Я дав обітницю, Жиллі. Пішов у ліс і промовив її слова перед серце-деревом.

— Дерева повсякчас наглядають за нами,— прошепотіла Жиллі, стираючи сльози зі щік.— У лісі вони бачать усе... але тут немає дерев. Сама вода, Семе. Сама тільки вода.