— Молю Сімох, щоб на королівське весілля не було дощу,— казала Джоселін Свіфт, шнуруючи сукню на королеві.
— Ніхто не хоче дощу,— мовила Серсі. Особисто їй хотілося мокрого снігу, ожеледиці, пронизливого вітру і громовиці, від якої здригнувся б кожен камінь у Червоній фортеці. Хотілося шторму, що пасував до її люті. Але до Джоселін вона мовила: — Тугіше. Тугіше затягуй, мала манірна дурепо.
Звісно, лютувала вона через весілля, але ж тупувата Свіфтова дівчина — безпечніша мішень. Томен не настільки міцно сидить на Залізному троні, щоб Серсі могла ризикувати, ображаючи Небосад. Принаймні поки Драконстон і Штормокрай вірні Станісу Баратеону, Річкорин не здається, а залізні нишпорять на морі, як вовки. Отож Джоселін доводиться пити чашу, яку Серсі залюбки піднесла б Марджері Тайрел та її страхітливій зморшкуватій бабусі.
На сніданок королева замовила на кухні два варені яйця, скибку хліба і горщик меду. Але, розбивши перше яйце, побачила всередині криваве напівсформоване курча — і мало не виблювала.
— Забери це і принеси мені глінтвейну,— звеліла вона Сенель. Холодне повітря пробирало до кісток, а попереду чекав довгий і неприємний день.
І Джеймі не покращив їй гумору, коли з'явився весь у білому й непоголений — повідомити, як саме він збирається вберегти її сина від отруєння.
— Поставлю людей на кухні наглядати, як готується кожна страва,— сказав він.— Золоті плащі сера Адама супроводжуватимуть слуг, коли ті носитимуть їжу на столи, щоб ніхто нічого не підкинув дорогою. Сер Борос куштуватиме кожну страву, перш ніж Томен бодай шматочок покладе до рота. А якщо й це все виявиться марним, у глибині зали сидітиме мейстер Балабар з проносним і антидотами до двадцятьох найпоширеніших отрут. Томен у безпеці, запевняю.
— У безпеці.
Слова ці гіркотою віддавалися в роті. Джеймі не розуміє. Ніхто не розуміє. Тільки Мелара була в наметі й чула каркання старої карги, а Мелара давно мертва.
— Тиріон не вбиватиме двічі в один спосіб. Для цього він занадто хитрий. Може, він просто зараз сидить під підлогою, слухає кожне наше слово та складає плани, як розітнути Томену горлянку.
— Хай так,— сказав Джеймі,— Але хоч які він складатиме плани, підрости не зможе. А Томена оточуватимуть найкращі лицарі у Вестеросі. Королівська варта захистить його.
Серсі глянула на рукав братової сорочки, загорнутий і заколотий над кикотем.
— Пригадую, як вправно вони захистили Джофрі, ці твої блискучі лицарі. Я хочу, щоб ти всю ніч лишався біля Томена, це зрозуміло?
— За дверима в нього стоятиме гвардієць.
Вона схопила його за руку.
— Не гвардієць. Ти. Просто в нього у спальні.
— На той раз, якщо Тиріон виповзе з коминка? Не виповзе.
— Це ти так кажеш. Може, ще скажеш, що вже знайшов у стінах усі таємні ходи? — (Вони обоє знали, що всіх ходів він точно не знайшов).— Я не лишу Томена з Марджері на самоті ані на мить.
— Вони й не лишаться на самоті. З ними-бо будуть її кузини.
— І ти. Наказую іменем короля.
Серсі взагалі не хотіла, щоб Томен спав з дружиною в одному ліжку, але Тайрели наполягли. «Чоловік і дружина мають у ліжку бути разом,— сказала королева колючок,— навіть якщо вони просто спатимуть і не більше. Постіль його світлості, без сумніву, вмістить двох». Леді Алері луною підхопила слова свекрухи: «Нехай діти зігрівають одне одного уночі. Це їх тільки зблизить. Марджері часто спить зі своїми кузинами. Вони співають, граються й, коли погасять свічки, пошепки діляться секретами».
«Як чудово,— сказала на це Серсі.— От хай і продовжують далі. У Дівосклепі».
«Її світлості краще знати,— мовила леді Оленна до леді Алері.— Вона-бо, зрештою, мати хлопчика, цього ми всі певні. Але ж на шлюбну ніч ви можете погодитися? Чоловік не може спати окремо від дружини шлюбної своєї ночі. Це до нещастя в подружньому житті».
Одного дня ти в мене дізнаєшся, що таке справжнє нещастя, подумки присяглася королева. «Одну цю ніч Марджері може поспати в Томеновому ліжку,— вимушено погодилася вона.— Але не більше».
«Ваша світлість така світла людина»,— відповіла на це королева колючок, і всі присутні обмінялися посмішками.
Серсі так вчепилася в руку Джеймі, що, певно, синці від пальців залишаться.
— Мені потрібні очі в спальні,— сказала вона.
— Побачити що? — поцікавився Джеймі.— Консумації не буде точно. Томен для цього ще занадто малий.
— А Осифер Плам був занадто мертвий, але це не завадило йому зробити жінці дитину, правда ж?
Брат мав розгублений вигляд.
— Хто такий Осифер Плам? Це батько лорда Філіпа чи... хто?
«Та він майже такий самий неук, як Роберт. Усі його мізки в тій руці були, що меча тримала».
— До біса Плама, просто запам'ятай те, що я тобі кажу. Присягнися, що стоятимеш біля Томена, аж поки не зійде сонце.
— Як накажеш,— озвався він так, наче всі її страхи — безпідставні.— Ти й далі збираєшся спалити Вежу правиці?
— Після бенкету,— сказала Серсі; на її думку, з усього весілля тільки цей момент зможе трохи її розважити.— У тій вежі вбили нашого лорда-батька. Я на неї дивитися не можу! А якщо боги милостиві, то дим ще й викурить з-під руїн кількох пацюків.
— Тиріона, ти хотіла сказати,— Джеймі закотив очі.
— І його, і Вейриса, і тюремника.
— Якби хтось із них ховався у вежі, ми б їх знайшли. Я ціле військо туди послав з ломами й молотками. Ми ламали стіни, здирали підлоги й відшукали півсотні таємних ходів.
— Звідки вам знати, що там ще півсотні не лишилося?
Деякі з таємних лазівок були такі вузенькі, що Джеймі довелося залучати пажів і малих конюших, щоб їх дослідити. Знайшли хід у чорні камери і якийсь бездонний мурований колодязь. Знайшли приміщення, повне черепів і пожовклих кісток, а ще — чотири мішки почорнілих срібняків з часів правління першого короля Вісериса. Знайшли тисячі пацюків... та не було серед них ні Тиріона, ні Вейриса, і Джеймі врешті-решт поклав пошукам край. Один хлопчина застряг у вузькому проході, почав верещати, і довелося його витягати за ноги. Інший упав у якусь шахту й ноги переламав. А двоє гвардійців, які досліджували бічне відгалуження тунелю, просто щезли. Інші гвардійці стверджували, що десь у глибині чують їхні далекі крики, та коли вояки Джеймі розвалили стіну, з того боку виявили тільки землю й каміння.
— Куць малий і хитрий. Може, він і досі в стінах. Якщо так, вогонь його викурить.
— Навіть якщо Тиріон і досі ховається в замку, він точно не у Вежі правиці. Ми від неї саму шкаралупу залишили.
— Якби ще й решту цього поганого замку отак роздовбати,— сказала Серсі.— По війні я на тому боці річки збудую новий палац.
Позавчора він наснився їй — пишний замок, оточений лісами й садами, за багато льє від смороду й гамору Королівського Причалу.
— Це місто — то просто якась помийна яма. Дай мені волю — я б узагалі перевела двір у Ланіспорт і правила королівством з Кичери Кастерлі.
— Це ще безглуздіше, ніж палити Вежу правиці. Поки Томен сидить на Залізному троні, королівство бачить у ньому законного короля. Сховай його в Кичері — і він стане просто ще одним претендентом на престол, як ото Станіс.
— Це я добре розумію,— гостро відтяла королева.— Я ж кажу: була б моя воля, але я не збираюся переводити двір у Ланіспорт. Ти зажди такий тупий був — чи втрата руки так на тебе діє?
Джеймі не звернув уваги.
— Якщо полум'я з вежі перекинеться далі, ти цілий замок спалити можеш — вмисно чи невмисно. Дикополум'я — штука підступна.
— Лорд Галін запевнив мене, що його піроманти здатні контролювати вогонь,— сказала Серсі. Гільдія алхіміків уже два тижні готує нову порцію дикополум'я.— Нехай весь Королівський Причал бачить вогнисько. Це стане уроком для наших ворогів.
— Ти мені зараз Ейриса нагадуєш.
У неї роздулися ніздрі.
— Тримайте язика на припоні, сер.
— Я теж тебе кохаю, люба сестро.
«А як могла я кохати таке жалюгідне створіння?» — подумала Серсі, коли він пішов. «Він — твій близнюк, твоя тінь, твоя половинка»,— прошепотів інший голос. «Колись був,— подумала вона,— більше — ні. Він став мені чужий».
Порівняно з розкішшю церемонії Джофрі, весілля короля Томена було скромним, ба навіть маленьким. Ще одного бучного свята не хотів ніхто, тим паче королева, платити теж не хотів ніхто, тим паче Тайрели. Отож юний король узяв Марджері Тайрел за дружину в королівському септі Червоної фортеці у присутності менш як сотні гостей, тоді як шлюб його брата з тою самою жінкою відбувався на очах тисячі гостей.
Наречена була гарна — весела та вродлива, а наречений — пухкенький і з дитячим личком. Він промовив обітниці тоненьким дитячим голоском, присягнувши вже двічі овдовілій дочці Мейса Тайрела в коханні й вірності. Марджері вбрала ту саму сукню, що й на весілля з Джофрі,— невагому й витончену, з шовку барви слонової кістки, прикрашену мирським мереживом і дрібненькими перлами. Сама Серсі й досі була в чорному на знак жалоби за своїм убитим первістком. Удова може радіти, пити, танцювати, геть забувши про Джофа, а от мати так легко про нього не забуде.
«Неправильно все це,— думала Серсі.— Занадто вже рано». Рік, два роки можна було й почекати. Небосад мав би вдовольнитися й заручинами. Серсі озирнулася на Мейса Тайрела, який стояв поміж дружиною і матір'ю. «Ви мене примусили терпіти цю пародію на шлюб, мілорде, і я це вам ще пригадаю».
Коли прийшов час обмінюватися плащами, наречена граційно опустилася навколішки, й Томен накрив їй плечі важким злототканим чудовиськом, яким укрив Роберт плечі Серсі на їхнє весілля,— на спині оніксом вишитий був вінценосний олень дому Баратеонів. Серсі хотіла використати тонкий червоний шовковий плащ з весілля Джофрі. «Цього плаща вдягнув мій батько моїй матері в день їхнього весілля»,— пояснила Серсі Тайрелам, але королева колючок і цю пропозицію відхилила. «Оця старинка? — мовила карга.— Трохи він уже потертий і... нещасливий, насмілюся сказати. Та й чи не більше пасує олень законному сину короля Роберта? За моїх часів наречена вдягалася в кольори чоловіка, а не його матері».
Дякуючи Станісу і його брудному листу, щодо Томенового походження тепер переповідали багато пліток. Серсі не наважилася роздмухувати вогонь, наполягаючи, щоб син вбирав наречену в ланістерівський кармазин, отож довелося чемно погодитися. Але сам вигляд отого всього золота й онікса викликав у неї хвилю обурення. «Що більше Тайрели отримують, то більше вимагають».
Коли прозвучали всі обітниці, король і його новоявлена королева вийшли з септу — приймати вітання.
— У Вестеросі тепер дві королеви, і нова не менше вродлива, ніж стара,— прогуркотів Лайл Крейкгол, не лицар, а чистий йолоп, який частенько нагадував Серсі її сумної пам'яті чоловіка. Кортіло дати йому ляпаса. Гайлз Розбі хотів поцілувати їй руку, але тільки пальці обкашляв. Лорд Редвин цьомнув її в щічку, а Мейс Тайрел розцілував у обидві. Великий мейстер Пайсел сказав, що це не сина вона віддала, а ще одну дочку надбала. Бодай вдалося уникнути сльозливих обіймів леді Танди. Не з'явився ніхто зі Стоуквортських пані, й королева за це була їм дуже вдячна.
Одним з останніх підійшов Кеван Ланістер.
— Я так розумію, ти їдеш від нас на інше весілля,— сказала до нього королева.
— Нарешті Глиба викинув зломлених із замку Дарі,— озвався той.— Нас чекає там Ланселева наречена.
— Твоя леді-дружина приїде на весілля?
— У приріччі досі небезпечно. Ще блукають повсюди покидьки Варго Гоута, та й Берик Дондаріон по черзі вішає Фреїв. А це правда, що до нього приєднався Сандор Кліган?
«Він про це звідки знає?»
— Так кажуть. Але повідомлення дуже плутані.
Вчора ввечері прилетів птах із септиря на острові в гирлі Тризуба. Банда беззаконників вчинила жорстокий напад на сусіднє містечко Варниця, і дехто з виживанців запевняє, що серед нальотчиків був галасливий бузувір у шоломі у формі собачої голови. Він начебто вбив дюжину людей і зґвалтував дванадцятирічну дівчинку.
— Без сумніву, Лансель вистежить Клігана й лорда Берика, щоб відновити у приріччі королівський мир,— мовила Серсі.
Сер Кеван кілька секунд дивився їй в очі.
— Мій син не зможе впоратися з Сандором Кліганом.
«Ну, бодай у цьому ми з тобою згодні».
— А його батько?
Дядько стиснув вуста.
— Якщо Кичера Кастерлі не потребує моїх послуг...
«Твої послуги потрібні були тут». Серсі вже призначила каштеляном Кичери кузена Даміона Ланістера, а іншого кузена, сера Давена Ланістера,— хранителем Заходу. «Зневага не минається дарма, дядьку».
— Привезіть нам голову Сандора — і я певна у вдячності його світлості. Джофу, може, й подобався Гончак, а от Томен його завжди боявся... і, схоже, небезпідставно.
— Якщо пес зривається з ланцюга, провина лежить на його господарі,— мовив сер Кеван. А тоді розвернувся й пішов геть.
Джеймі провів сестру в малу залу, де вже готувався бенкет.
— Це ти в усьому винен,— шепотіла вона дорогою.— Нехай одружаться, сказав ти. Марджері мала б оплакувати Джофрі, а не шлюбити його брата. Мала б горювати, як я. Не вірю я, що вона цнотлива. Ренлі мав прутень, хіба ні? Він же Робертів брат, він точно мав прутень. Якщо ота бридка стара гаргара вважає, що я дозволю, аби мій син...
— Зовсім скоро ти позбудешся леді Оленни,— тихо урвав її Джеймі.— Завтра вона повертається у Небосад.
— Це так вона каже.
Серсі не вірила жодним обіцянкам Тайрелів.
— Вона їде,— наполягав брат.— Мейс забирає половину війська у Штормокрай, а друга половина повертається в Розлоги з сером Гарланом, щоб таки підтвердити його право на Ясноводу Фортецю. Ще кілька днів — і з руж на Королівському Причалі залишаться тільки Марджері зі своїми фрейлінами та кілька гвардійців.
— І сер Лорас. Чи ти забув про свого побратима?
— Сер Лорас — лицар королівської варти.
— Сер Лорас настільки Тайрел, що в нього сеча ружами пахне. Йому взагалі не можна було білого плаща давати.
— В цьому я з тобою згоден: свій вибір я б на ньому теж не зупинив. Але зі мною ніхто не радився. Однак Лорас, думаю, служитиме добре. Цей плащ змінює чоловіка.
— Тебе він точно змінив, і не на краще.
— Я теж тебе кохаю, люба сестро,— Джеймі притримав перед нею двері, а тоді провів її до почесного столу, де вона всілася поряд з кріслом короля. З другого боку Томена приготували крісло для Марджері, теж на почесному місці. Коли дівчина увійшла під руку з маленьким королем, то не забула зупинитися біля Серсі, розцілувати її в обидві щоки й обійняти.
— Ваша світлосте,— заговорила Марджері нахабно,— я почуваюся так, наче тепер у мене з'явилася друга мама. Сподіваюся, ми дуже зблизимося — нас поєднає любов до вашого любого синочка.
— Я любила обох синів.
— В молитвах я ніколи не забуваю і про Джофрі,— сказала Марджері.— Я ніжно його кохала, тільки не отримала можливості краще його пізнати.
«От брехуха,— подумала королева.— Якби ти бодай на мить закохалася в нього, то так непристойно не квапилася б одружуватися з його братом. Корона — ось що тобі було потрібно». Вона ледве стрималася, щоб не дати ляпаса цій зарум'яненій нареченій просто на помості, на очах у половини двору.
Як і служба в септі, весільний бенкет теж був скромний. Усі приготування взяла на себе леді Алері: Серсі не витримала б цього страшного завдання ще раз — після того, чим закінчилося весілля Джофрі. Подавали тільки сім страв. Поміж стравами гостей розважали Маслозад і Сновида, а в той час як гості їли, грала музика. Послухали скрипку й волинку, флейту і лютню, арфу. Єдиним співцем був якийсь фаворит Марджері — хвацький життєрадісний юнак, вдягнений у всі відтінки блакиті; назвався він Блакитним Бардом. Заспівавши кілька пісень про кохання, він пішов геть.
— Яке розчарування! — голосно зазначила леді Оленна.— А я сподівалася послухати «У Кастамері дощ».
Скільки б не дивилася Серсі на старуху, а перед очима плавало обличчя Магі Ропухи — зморшкувате, моторошне й мудре. «Та всі літні жінки схожі між собою,— намагалася Серсі вмовити себе,— от і все». Якщо по правді, то горбата чаклунка геть не схожа була на королеву колючок, однак чомусь оця гидка посмішечка леді Оленни мов перенесла Серсі в намет Магі. Вона досі пам'ятала той запах, п'янкий від дивних східних прянощів, пам'ятала м'якість ясен Магі, коли та смоктала кров з пальця Серсі. «Королевою ти будеш,— пообіцяла стара з вустами досі мокрими, червоними й блискучими,— поки не з'явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».
Серсі через Томенову голову глянула на Марджері, яка сміялася, сидячи поряд зі своїм батьком. «Так, вона гарненька,— довелося визнати,— але це лише через молодість. Навіть селючки замолоду гарненькі — поки ще свіжі, невинні й незіпсуті, й багато в кого з них каштанові коси та карі очі, як і в неї. Тільки дурень може сказати, що вона вродливіша за мене». Але на світі повно дурнів. І при дворі її сина теж.
І коли виголосити перший тост підвівся Мейс Тайрел, її гумор не поліпшився. Тайрел високо підніс золотий кубок, усміхаючись до своєї гарненької донечки, і прогуркотів:
— За короля і королеву!
Вівці забекали одностайно з ним.
— За короля і королеву! — кричали вони, цокаючись кубками.— За короля і королеву!
Вибору не було — довелося Серсі випити разом з усіма, тільки дуже хотілося, щоб оті всі гості зліпилися в одне обличчя, й тоді б вона хляпнула вино просто їм в очі, щоб нагадати, що це вона — справжня королева. Єдиний з Тайрелових підлабузників, який ще пам'ятав про неї, Пакстер Редвин, підвівся, похитуючись, щоб теж виголосити тост.
— За обох королев! — проскрекотав він.— Нову і стару!
Серсі випила декілька кухлів вина, а от їжу тільки по золотій тарілці розмащувала. Джеймі їв ще менше і взагалі рідко присідав на своє місце на помості. «Він так само нервується, як і я»,— збагнула королева, спостерігаючи, як він гасає залою, здоровою рукою відсуваючи гобелени, щоб пересвідчитися — за ними ніхто не ховається. Навколо будівлі на чатах розставлені ланістерівські списники, знала Серсі. Сер Озмунд Кетлблек охороняв одні двері, сер Мірин Трант — другі. За кріслом короля стояв Балон Свон, за кріслом королеви — Лорас Тайрел. На бенкеті ніхто не мав мечів, тільки білі лицарі.
«Мій син у безпеці,— запевняла себе Серсі.— Нічого йому не станеться — не тут і не зараз». Та щоразу як вона дивилася на Томена, перед очима поставала картина, як Джофрі хапається руками за горло. А коли Томен закашлявся, у королеви на мить перестало битися серце. Кинувшись до нього, вона збила з ніг служницю.
— Просто вино пішло не в те горло,— запевнила її Марджері, всміхаючись. Узявши Томена за руку, вона поцілувала йому пальчики.— Мій маленький коханий має пити меншими ковточками. Бачите, ви до смерті налякали свою леді-матір.
— Вибач, мамо,— присоромлено мовив Томен.
Серсі більше не витримувала. «Ніхто не повинен бачити, як я плачу»,— подумала вона, відчувши, як на очі накочуються сльози. Проминувши сера Мірина Транта, вона вийшла з чорного ходу. І тільки опинившись на самоті, попід лойовою свічкою, дозволила собі схлипнути — раз, удруге. Жінка має право на сльози, королева — ні.
— Ваша світлосте! — почувся ззаду голос.— Я не заваджу?
Голос був жіночий, зі східним акцентом. На мить Серсі перелякалася, що це до неї з могили заговорила Магі Ропуха. Та була це лише Мерівезерова дружина — чорноока красуня, з якою лорд Ортон побрався у вигнанні та привіз потім додому, в Довгостіл.
— У малій залі надто задушливо,— почула Серсі власні слова.— У мене від диму очі сльозяться.
— І в мене, ваша світлосте,— мовила леді Мерівезер; на зріст вона була висока, як і королева, тільки не білява, а темна: коси як воронове крило й оливкова шкіра, і на десяток років молодша. Жінка простягнула королеві блакитного шовкового носовичка з мереживом.— У мене самої син. Коли він одружуватиметься, боюся, я ріки сліз наплачу.
Серсі витерла щоки, лютуючи, що її сльози хтось побачив.
— Дякую,— сухо мовила вона.
— Ваша світлосте, я...— мирсянка стишила голос.— Ви маєте дещо знати. Ваша служниця підкуплена. Переповідає леді Марджері все, що ви робите.
— Сенель? — у королеви від наглої люті аж у животі замлоїло. Невже вона взагалі нікому не може довіряти? — Ви в цьому впевнені?
— Приставте до неї стеження. Марджері ніколи не зустрічається з нею особисто. Її ворони — кузини, це вони носять повідомлення. Іноді Елінор, іноді Алла, іноді Меґа. Всі вони для Марджері як сестри. Зустрічаються в септі, наче прийшли молитися. Поставте завтра свою людину на галереї — і вона побачить, як біля вівтаря Діви Сенель шепочеться з Меґою.
— Якщо це правда, навіщо ви це розповідаєте мені? Ви ж теж компаньйонка Марджері. Чого ж ви її зраджуєте? — Серсі навчилася підозріливості ще в батька на колінах: це теж може бути пастка — брехня, щоб посварити лева й ружу.
— Довгостіл, може, і присягав Небосаду,— відповіла жінка, мотнувши чорними косами,— але я з Мира, я віддана тільки чоловіку і сину. І роблю, як їм буде найкраще.
— Зрозуміло.
У тісняві коридору королева занюхала парфуми своєї візаві — мускусний аромат, який відгонив мохом, землею і польовими квітами. А крізь нього пробивалося честолюбство. «Вона давала свідчення на Тиріоновому суді,— зненацька пригадала Серсі.— Бачила, як Куць підкинув отруту Джофу в кубок, і не побоялася про це розповісти».
— Я перевірю,— пообіцяла королева.— Якщо ви кажете правду, отримаєте винагороду.
«А якщо брешете, лишитеся без язика, а отой ваш лорд-чоловік — без земель і золота».
— Ваша світлість дуже ласкава. І прегарна,— посміхнулася леді Мерівезер. Зуби вона мала білі, а вуста — повні й темні.
Повернувшись у малу залу, королева побачила, що брат неспокійно ходить туди-сюди.
— Просто ковток вина пішов не в те горло. Але я теж перелякався.
— У мене в нутрі все у вузол скрутилося, я їсти не можу,— загарчала на нього королева.— Вино на смак — наче жовч. Це весілля — то помилка.
— Весілля було необхідне. А хлопчик у безпеці.
— Дурень! Жодна людина, вдягаючи корону, не може бути в безпеці.
Серсі роззирнулася залою. Мейс Тайрел реготав серед своїх лицарів. Лорди Редвин і Рован нишком про щось перемовлялися. Сер Кеван сидів замислено в глибині зали над кубком вина, а Лансель щось шепотів до септона. Сенель рухалася вздовж столу, наповнюючи кухлі кузин королеви вином червоним, наче кров. Великий мейстер Пайсел задрімав. «Не можу я тут ні на кого покластися, навіть на Джеймі,— похмуро подумала королева.— Треба всіх їх вимести геть і оточити короля моїми людьми».
Потому як подали та прибрали солодощі, горіхи й сири, Марджері з Томеном пішли до танцю; кружляючи залою, вигляд вони мали трохи кумедний. Тайрелівна на дві голови вища за свого малолітнього чоловіка, та й Томена не назвеш зграбним танцюристом — нема в ньому природної грації Джофрі. Але він щиро старався і, здається, не помічав, яку влаштував виставу. Причому щойно його покинула панна Марджері, як за нього взялися її кузини, одна по одній, наполягаючи, що його світлість має потанцювати і з ними. «Поки вони натанцюються, він уже почне шпортатися й шаркати, як дурень,— подумала Серсі обурено, спостерігаючи за цим.— Половина двору позаочі сміятиметься з нього».
Поки Алла, Елінор і Меґа по черзі танцювали з Томеном, Марджері кружляла залою спершу зі своїм батьком, а потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був у білих шовках, з поясом із золотих руж і нефритовою ружею на застібці плаща. «Вони майже як близнюки»,— подумала Серсі, роздивляючись їх. Сер Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі карі очі, такі самі густі каштанові кучері, що вільно спадали на плечі, таку саму чисту гладеньку шкіру. «Трохи прищів могли б навчити їх скромності». Лорас був вищий, з ріденьким каштановим пушком на щоках, Марджері мала гарні жіночі форми, та в усьому іншому вони схожі були навіть більше, ніж Серсі з Джеймі. І це її теж дратувало.
Ці міркування урвав її власний близнюк.
— Ваша світлість не пошанує свого білого лицаря танцем?
Серсі кинула на нього спопеляючий погляд.
— Щоб ти по мені тим своїм кикотем возив? Ні. Але я дозволю тобі налити мені вина. Якщо, звісно, зможеш зробити це, не розплескавши.
— Такий калічка, як я? Оце навряд чи,— він пішов геть — робити ще один обхід зали. Довелося наповнювати кубок самій.
Відмовила Серсі й Мейсу Тайрелу, а згодом і Ланселю. Решта вже натяк зрозуміли, тож більше ніхто до неї не підходив. «Наші добрі друзі й лояльні лорди». Та Серсі не може навіть довіряти західнякам, батьковим присяжним мечам і прапороносцям! Особливо якщо її рідний дядько змовляється з ворогами...
Марджері танцювала зі своєю кузиною Аллою, Меґа — з сером Толадом Довганем. Інша кузина, Елінор, пила вино з юним вродливим Дрейфмаркським Байстрюком — Ораном Вотерзом. Це вже не вперше королева звернула увагу на Вотерза — стрункого юнака з сіро-синіми очима й довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли вона вперше його побачила, на якусь мить їй навіть привиділося, що це Рейгар Таргарієн повстав з попелу. «Це все через волосся,— сказала вона собі.— Він і наполовину не такий вродливий, яким був Рейгар. Обличчя занадто вузьке, а ще ота ямочка на підборідді...» Веларіони — нащадки давніх валірійців, деякі з них мають таке саме сріблясте волосся, як колишні королі-дракони.
Томен повернувся в крісло — поїсти яблучного пирога. Дядькове крісло стояло порожнє. Зрештою королева очима відшукала дядька в куті — він розмовляв з сином Мейса Тайрела — Гарланом. «Про що це вони можуть говорити?» У Розлогах сера Гарлана величають Галантним, але йому Серсі довіряла не більше, ніж Марджері чи Лорасу. Вона ще не забула золотий, якого Кайберн відшукав під нічним горщиком у тюремника. «Золота долоня Небосаду. А Марджері шпигує за мною». Коли підійшла Сенель, щоб наповнити їй кубок, королева заледве стрималася, щоб не вчепитися їй у горлянку й не задушити. «Навіть не думай мені всміхатися, мала зрадлива сучко. Ото ти в мене проситимешся, коли я за тебе візьмуся!»
— Думаю, на сьогодні королеві вже досить вина,— почувся голос брата Джеймі.
«Недосить,— подумала королева.— Всього вина на світі не стане, щоб я витерпіла це весілля до кінця». Вона так стрімко скочила на ноги, що мало не впала. Джеймі притримав її, підхопивши під руку. Випручавшись, вона поплескала в долоні. Музика стихла, голоси замовкли.
— Лорди й леді,— гукнула Серсі,— ласкаво прошу вас надвір — запалимо свічку, щоб відсвяткувати союз Небосаду й Кичери Кастерлі, а також нову добу миру й достатку для Сімох Королівств.
Темна й занедбана стояла Вежа правиці, зяючи дірами, де колись були дубові двері й віконниці. Та навіть зруйнована і зневажена, вона мала загрозливий вигляд, нависаючи над зовнішнім двором. Виходячи з малої зали, гості мали пройти в її тіні. Звівши погляд, Серсі побачила, як зубці на її стінах вгризаються в осінній місяць-повню, й чомусь подумала про те, скільки правиць скількох королів мешкали тут за останні три сторіччя.
Ярдів за сто від вежі королева зупинилася, щоб відсапатися й позбутися запаморочення.
— Лорде Галіне! Можете починати.
Галін Піромант, пробурмотівши «гм-м-м», помахав смолоскипом, якого тримав у руці,— й лучники на мурах напнули луки, посилаючи дюжину запалених стріл у порожні вікна.
Вежа зі свистом спалахнула. За мить її нутро ожило від світла — червоного, жовтого, рудого... і зеленого, лиховісного темно-зеленого кольору жовчі, нефритів і посліду піромантів. «Речовина» — ось як її називали алхіміки, а простолюд дав їй назву «дикополум'я». У Вежі правиці його було п'ятдесят горщиків, а ще дрова, діжки смоли й залишки земних скарбів, що належали карлику на ім'я Тиріон Ланістер.
Королева відчувала жар зеленого полум'я. Піроманти кажуть, є тільки три речі, що дають більше жару, ніж речовина: драконове полум'я, вогонь у надрах землі й літнє сонце. Коли перші гарячі язики вилетіли з вікон, облизуючи стіни, деякі леді ахнули. Інші звеселилися, піднімаючи тости.
«Яка краса,— подумала королева,— таким прекрасним був Джофрі, коли його вперше поклали мені на руки». З жодним чоловіком не було їй так добре, як із сином, коли він уперше присмоктався їй до пипки.
Томен розширеними очима дивився на вогонь, водночас зачаровано і злякало, поки Марджері не прошепотіла йому щось на вухо — і він не розсміявся. Деякі з лицарів почали закладатися, як скоро вежа рухне. Лорд Галін, мугикаючи собі під ніс, гойдався на п'ятах.
Серсі пригадалися всі королівські правиці, з якими вона стикалася за ці роки: Оуен Мерівезер, Джон Конінтон, Карлтон Челстед, Джон Арин, Едард Старк, брат Тиріон. І батько, лорд Тайвін Ланістер,— передусім батько. «Всі вони зараз горять,— казала вона собі, смакуючи цю думку.— Всі вони мертві, всі горять з усіма своїми інтригами, змовами та зрадами. Сьогодні мій день. Мій замок і моє королівство».
Зненацька Вежа правиці застогнала, ще й так гучно, що різко урвалися всі розмови. Каміння затріщало й луснуло, і верхня частина зубчастої стіни відвалилася й рухнула з гуркотом, від якого здригнувся пагорб, а вгору злетів стовп пилу й диму. В пролам у кам'яній кладці ввірвалося свіже повітря, і вогонь бухнув угору. Зелене полум'я стрибнуло в небо й закружляло. Томен відсахнувся, але Марджері взяла його за руку й мовила:
— Дивіться, полум'я танцює. Як-от щойно ми з вами танцювали, коханий.
— Танцює,— зачудовано повторив Томен.— Мамо, дивися, полум'я танцює.
— Бачу. Лорде Галіне, скільки горітиме вогонь?
— Усю ніч, ваша світлосте.
— Нічогенька свічечка, тут не заперечиш,— сказала леді Оленна Тайрел, яка стояла поміж Лівого і Правого, спираючись на ковіньку.— Освітить нам дорогу в спальню. Старі кістки вже втомилися, та й молодим досить розваг на один вечір. Час вкладати короля й королеву в ліжко.
— Так,— Серсі жестом підкликала Джеймі.— Лорде-командувачу, прошу, проведіть короля і його маленьку королеву в ліжко.
— Як зволите. І вас також?
— Нема потреби,— сказала Серсі, яка після такого пожвавлення все одно заснути б не змогла. Дикополум'я очищало її, випалювало лють і страх, наповнювало рішучістю.— Вогонь такий чарівний! Хочу трохи помилуватися.
— Не варто тобі лишатися тут самій,— завагався Джеймі.
— Я буду не сама. Сер Озмунд може лишитися зі мною й охороняти. Твій побратим.
— Як забажає ваша світлість,— сказав Кетлблек.
— Вона бажає,— Серсі взяла його під руку, й отак пліч-о-пліч вони дивилися, як лютує вогонь.