Бенкет круків

Cepci

Септа Моель виявилася цілком сивою — аж білою — гаргарою з гострим як сокира лицем і стиснутими у вічному незадоволенні губами. «Ця своєї цноти точно не загубила, можу закластися,— подумала Серсі,— тільки нині вона там уже зашкарубла, як дублена шкіра». Септу супроводжувало шестеро лицарів з мигдалеподібними щитами, на яких красувався веселковий меч їхнього відновленого ордену.

— Септо,— привіталася Серсі, яка сиділа біля підніжжя Залізного трону, вбрана в зелений шовк і золоте мереживо.— Перекажіть його святості, що ми засмучені. Він забагато собі дозволяє.

На пальцях і в золотих локонах у неї блищали смарагди. На неї дивився двір і дивилося місто, й Серсі хотілося, щоб вони бачили доньку лорда Тайвіна. Коли закінчиться цей балаган, усі зрозуміють, що тут є тільки одна справжня королева. «Але спершу доведеться потанцювати й не оступитися».

— Леді Марджері — законна і шляхетна дружина мого сина, його супутниця й консортка. Його святість не має підстав простягати до неї руки, ув'язнювати її саму або її юних кузин, яких ми всі так любимо. Вимагаю їх звільнити.

Суворе обличчя септи Моель і не здригнулося.

— Я перекажу його святості слова вашої світлості, але, на жаль, юну королеву і її фрейлін неможливо звільнити, поки не буде доведена їхня невинуватість.

— Невинуватість? Та ви тільки погляньте на ці милі юні личка — вони ж сама невинність!

— За милим личком грішне серце ховається.

З-за нарадчого столу заговорив лорд Мерівезер.

— Ким і в яких переступах звинувачуються юні панни?

— Меґа Тайрел і Елінор Тайрел,— відповіла септа,— обвинувачуються в хтивості, розпусті й у змові з метою вчинення державної зради. Алла Тайрел обвинувачується в тому, що була свідком їхньої ганьби й допомагала їм її приховати. У всіх цих переступах обвинувачується і королева Марджері, а також у перелюбстві й державній зраді.

Серсі притиснула руку до грудей.

— Кажіть, хто це поширює такі наклепи на мою невістку! Я жодному слову не вірю. Мій коханий синочок усім серцем полюбив леді Марджері, вона не могла так жорстоко його обманути.

— Обвинувач — ваш придворний лицар. Сер Озні Кетлблек перед олтарем Отця сам зізнався верховному септону, що пізнав королеву.

Гарис Свіфт, який сидів за нарадчим столом, хапнув ротом повітря, а великий мейстер Пайсел відвернувся. Повітря сповнилося гулу, мов у тронну залу випустили тисячу ос. З галереї почали одна по одній вислизати леді, а за ними й маломожні лорди і лицарі, що стояли в глибині зали. Золоті плащі їх не затримували, однак королева заздалегідь наказала серу Осфриду добре нотувати, хто втікає. «Щось Тайрелова ружа вже не так солодко їм пахне».

— Сер Озні — юний і хтивий, я не заперечую,— сказала королева,— але він — відданий лицар. Та якщо він каже, що брав у цьому участь... ні, це неможливо. Марджері цнотлива!

— Ні, не цнотлива. Я сама її оглянула за наказом його святості. Її цнота порушена. Це підтвердять септа Аглантіна й септа Мелісента, так само як і власна септа Марджері — Ністерика, яку теж ув'язнили у покаянній келії за те, що не перешкодила поганьбленню королеви. Леді Меґу й леді Елінор теж оглянули. Обидві вони вже втратили цноту.

Оси вже гуділи так гучно, що королева заледве чула власні думки. «Сподіваюся, маленька королева з кузинами отримували задоволення від своїх верхових прогулянок».

Аж тут лорд Мерівезер гримнув кулаком по столу.

— Леді Марджері врочисто поклялася, що вона цнотлива, поклялася перед її світлістю королевою і її покійним батьком. Тут чимало свідків. Лорд Тайрел також підтвердив її незайманість, так само як леді Оленна, а вона бездоганна леді. І ви хочете переконати нас, що всі вони брехали?

— Можливо, їх теж усіх ввели в оману, мілорде,— мовила септа Моель.— На це мені нема чого сказати. Можу тільки засвідчити істину, яку відкрила сама, оглядаючи королеву.

Картина, як ця старуха пхає зморшкуваті пальці Марджері в маленьку рожеву піхву, була настільки кумедна, що Серсі мало не розреготалася.

— Ми наполягаємо, щоб його святість дозволив нашим власним мейстрам оглянути мою невістку, аби точно знати, чи є бодай крихта правди в цих наклепах. Великий мейстре Пайселе, проведіть септу назад у септ Бейлора Богоугодного, й коли ви повернетеся, ми дізнаємося правду про цноту Марджері.

Пайсел побілів як молоко. «Під час нарад цей клятий блазень наговоритися не може, а тепер, коли мав би сказати кілька слів, мову втратив»,— подумала королева, і тут старий нарешті спромігся вичавити:

— Нема потреби оглядати її... її соромоту,— голос його тремтів.— На жаль... королева Марджері не цнотлива. Вона просила мене зварити їй місячний узвар, і то неодноразово.

Ревисько, яке здійнялося по тому, страшенно потішило Серсі Ланістер.

Навіть королівський герольд, що гримотів ратищем у підлогу, не міг погамувати галас. Королева на мить дозволила собі потонути в цих хвилях, насолоджуючись ганьбою маленької королеви. Вичекавши, вона з кам'яним обличчям підвелася й наказала золотим плащам очистити залу. «Марджері Тайрел кінець»,— зловтішно подумала Серсі. Вона рушила до королівського виходу позаду Залізного трону, в оточенні білих лицарів — Бороса Блаунта, Мірина Транта й Озмунда Кетлблека — останніх, які ще лишалися в місті.

Біля дверей стояв Сновида, стискаючи в руці брязкальце й великими круглими очима витріщаючись на гармидер. «Може, він і блазень, але несе своє блазенство з гідністю. Магі Ропусі теж слід було вбратися в картатий костюм — така з неї була провісниця майбуття». Серсі сподівалася, що стара шахрайка нині верещить у пеклі. Юній королеві, чий прихід вона провістила, кінець, а якщо не справдилося це пророцтво, можуть не справдитися й інші. «Ніяких золотих саванів, ніякого валонкара, нарешті я звільнилася від твого злобного каркання».

За королевою почали виходити і залишки її малої ради. Гарис Свіфт видавався причмеленим. Він спіткнувся на порозі й був би гримнувся, якби Оран Вотерз не підхопив його під руку. Навіть Ортон Мерівезер був стурбований.

— Простолюд полюбив маленьку королеву,— сказав він.— Їм це все не сподобається. Я вже боюся того, що може трапитися далі, ваша світлосте.

— Лорд Мерівезер має рацію,— мовив лорд Вотерз.— З ласки вашої світлості, я б уже спускав на воду решту дромонів. Коли вони з'являться на Чорноводді з прапором короля Томена на щоглах, це нагадає городянам, хто тут править, і гарантує безпеку, якщо хтось знову схоче вчинити заколот.

Він дещо недоговорив: опинившись на Чорноводді, дромони перешкодять Мейсові Тайрелу знов зі своїм військом переплисти на цей берег річки, як колись Тиріон перешкодив Станісу. На цьому боці Вестеросу Небосад власної морської потуги не має. Тайрели покладаються на флот Редвинів, а він зараз повертається в Арбор.

— Мудра засторога,— мовила королева.— Поки не вщухне ця буря, нехай ваші кораблі з повними командами побудуть на воді.

Сер Гарис Свіфт так зблід і зросився потом, наче от-от знепритомніє.

— Коли ця новина долетить до лорда Тайрела, його лють не знатиме меж. На вулицях проллється кров...

«Лицар жовтого курчатка,— подумала Серсі.— Та вам слід взяти собі за герб хробака, сер. Навіть курчатко для вас занадто сміливе. Якщо Мейс Тайрел навіть на Штормокрай не хотів нападати, як він, на вашу думку, наважиться нападати на богів?» Коли нарешті він припинив патякати, Серсі мовила:

— До крові не повинно дійти, і я про це подбаю. Сама піду в септ Бейлора й поговорю з королевою Марджері й верховним септоном. Знаю, Томен обох їх любить, він захоче, щоб я їх помирила.

— Помирили? — сер Гарис витер чоло оксамитовим рукавом.— Якщо примирення ще можливе... ви дуже смілива.

— Можливо, доведеться суд провести,— сказала королева,— щоб спростувати ці ниці наклепи та брехні й показати світу, що наша люба Марджері — сама невинність, як ми всі переконані.

— Так,— мовив Мерівезер,— але цей верховний септон, може, схоче сам проводити суд, як робила Віра в давнину.

«Дуже сподіваюся»,— подумала Серсі. Такий суд точно не виявить поблажливості до зрадливих королев, які розсувають ноги перед співцями й опоганюють священні обряди Діви, щоб приховати свою ганьбу.

— Думаю, ви всі згодні, що найважливіше — дізнатися правду,— сказала Серсі.— А тепер, мілорди, перепрошую. Маю побачитися з королем. У таку хвилину не варто лишати його на самоті.

Коли прийшла мати, Томен саме грався з кошенятами. Доркас змайструвала йому «мишку», прив'язавши на стару вудочку клаптики хутра. Кошенята страшенно любили за нею ганятися, а хлопчику ще більше подобалося сіпати її по підлозі, поки вони стрибають. Коли Серсі підхопила його на руки й поцілувала в чоло, Томен здивувався.

— Чого це ти, мамо? І чому ти плачеш?

«Бо ти в безпеці,— хотілося сказати їй.— Бо тебе ніхто не скривдить».

— Ти помиляєшся. Леви ніколи не плачуть,— озвалася королева; ще буде час розповісти йому про Марджері та її кузин.— Ти маєш підписати для мене кілька ордерів.

Заради короля вона ще не вписувала імена в ордери на арешт. Томен підписав порожні й радісно приклав печатку до розтопленого воску, як завжди. Відтак Серсі відіслала його з Джоселін Свіфт.

Поки підсихало чорнило, прибув сер Осфрид Кетлблек. Серсі уже вписала імена: сер Толад Довгань, Джалабар Ксо, Гейміш Лірник, Г'ю Кліфтон, Марк Малендор, Беярд Норкрос, Горас Редвин, Гобер Редвин і ще один нечема на ім'я Вот, який сам називався Блакитним Бардом.

— Багато! — сер Осфрид погортав ордери обережно, немов слова на них — то таргани, що розповзлися по пергаменту. Жоден з Кетлблеків читати не вмів.

— Десятеро. У вас шість тисяч золотих плащів. Думаю, на десятьох вистачить. Хто розумніший, може, вже втік, якщо чутки вже долетіли. Навіть якщо й так, це байдуже, їхня втеча тільки підкреслить їхню провину. Сер Толад — йолоп, він може спробувати опиратися. Постарайтеся, щоб він не помер перш, ніж зізнається, і решту нікого не кривдьте. Може, не всі вони винні.

Було дуже важливо, щоб близнюків Редвинів визнали обвинуваченими помилково. Це тільки підкріпить справедливість суду.

— Арештуємо всіх ще до сходу сонця, ваша світлосте,— сказав сер Осфрид і на мить завагався.— Під дверима септу Бейлора збирається юрма.

— Яка юрма?

Неочікуваний розвиток подій тривожив. Серсі пригадалося, як лорд Вотерз говорив про заколоти. «А я й не подумала, як на це може зреагувати простолюд. Марджері ж їхня квіточка».

— Скільки людей?

— Близько сотні. Кричать, щоб верховний септон відпустив маленьку королеву. Можемо їх розігнати, якщо хочете.

— Не треба. Нехай кричать, поки не похрипнуть, Горобця це не зворушить. Він слухає тільки богів,— мовила Серсі. Була певна іронія долі в тому, що на сходах у його святості зібрався розгніваний натовп, саме-бо натовп підніс його до кришталевого вінця. «Якого він миттєво продав».— Віра тепер має власних лицарів, нехай вони септ і захищають. О, і зачиніть брами міста. Нікому не вільно заходити на Королівський Причал чи виходити звідти без мого дозволу, поки все це не закінчиться.

— Як зволите, ваша світлосте,— уклонився сер Осфрид і пішов шукати когось, хто прочитав би йому ордери на арешт.

І ще до заходу сонця всі звинувачені опинилися під вартою. Гейміш Лірник, коли по нього прийшли, знепритомнів, а сер Толад Довгань, поки з ним упоралися, поранив двох золотих плащів. Серсі наказала приготувати Редвинам зручні камери на вежі. Решту помістили в підземелля.

— Гейміш ледве дихає,— повідомив Кайберн увечері, з'явившись із візитом.— Кличе мейстра.

— Скажіть йому, що приведете мейстра, щойно Гейміш зізнається...— Серсі мить поміркувала.— Він застарий, щоб комусь бути за коханця, але, без сумніву, його примушували грати і співати в той час, як Марджері розважала інших чоловіків. Тільки потрібні подробиці.

— Я допоможу йому їх пригадати, ваша світлосте.

На другий день леді Мерівезер допомагала Серсі вбиратися перед відвідинами маленької королеви.

— Нічого ані пишного, ані барвистого,— сказала королева.— Для верховного септона слід убратися благочестиво і бідно. Він, швидше за все, змусить мене разом з ним молитися.

Врешті-решт обрали м'яку вовняну сукню, яка затуляла все від шиї до кісточок; суворий крій пом'якшували тільки трішки гаптованих золотою ниткою лоз на ліфі й рукавах. А брунатний колір приховає бруд, якщо королеві доведеться ставити навколішки.

— Поки я втішатиму невістку, ви маєте побалакати з трьома кузинами,— мовила Серсі до Тейни.— Якщо зможете, переконайте Аллу, але добирайте слова обережно. Можливо, слухатимуть вас не лише боги.

Джеймі завжди казав, що у битві найтяжче — чекати початку різанини. Серсі вийшла надвір, під сіре й похмуре небо. Не можна їй зараз потрапити під зливу і з'явитися в септ Бейлора мокрою і забрьоханою. А отже, слід скористатися паланкіном. У почет вона взяла двох ланістерівських гвардійців і Бороса Блаунта.

— Прихильники Марджері такі недалекі, що здатні переплутати двох Кетлблеків,— пояснила вона серу Озмунду,— а я не можу допустити, щоб вам довелося відбиватися від юрми. Ліпше вам поки що не потрапляти на очі.

Поки їхали через Королівський Причал, Тейну раптом опосіли сумніви.

— Цей суд...— тихим голосом заговорила вона,— що як Марджері вимагатиме довести її провину чи невинуватість через двобій?

Серсі на вуста набігла посмішка.

— Оскільки вона — королева, її честь має захищати хтось із лицарів королівської варти. Та кожен малюк у Вестеросі знає, як королевич Еймон Лицар-Дракон став заступником своєї сестри королеви Нейрис, коли сер Моргіл висунув їй обвинувачення. Однак, оскільки сер Лорас тяжко поранений, боюся, роль королевича Еймона мусить дістатися комусь із його побратимів,— вона знизала плечима.— Але кому? Сер Арис і сер Балон далеко — в Дорні, Джеймі поїхав у Річкорин, а сер Осфрид — брат того, хто її обвинувачує, тобто лишаються хіба... ой леле...

— Борос Блаунт і Мірин Трант,— розсміялася леді Тейна.

— Так, а сер Мірин останнім часом почувається недобре. Не забудьте нагадати мені сказати про це йому, коли повернемося в замок.

— Так, люба,— Тейна поцілувала їй руку.— Сподіваюся, я вас ніколи не ображу. Ви у гніві жахлива.

— Будь-яка мати зробить усе, щоб захистити дітей,— озвалася Серсі.— Коли вже ви збираєтеся привезти свого хлопчика до двору? Расела... так його, здається, звати? Він міг би тренуватися з Томеном.

— Певна, синок був би просто в захваті... але зараз усе так непевно, що я подумала: ліпше дочекатися, коли минеться небезпека.

— Це вже скоро,— пообіцяла Серсі.— Надішліть поки в Довгостіл листа, щоб Расел пакував уже свого камзольчика й дерев'яного меча. Коли покотиться голова Марджері, новий маленький друг допоможе Томену забути про свою втрату.

З паланкіна вийшли під статуєю Бейлора Благословенного. Королева з приємністю побачила, що і кістки, і бруд уже прибрали. Сер Осфрид правду казав: юрма зібралася і не така велика, і не така непокірлива, як перед тим був натовп горобців. Люди стояли купками, похмуро витріщаючись на двері Великого септу, де вишикувалася шерега послушників з пішнями в руках. Криці ніхто не мав, зауважила Серсі. Це або з великої розсудливості, або з великої дурості,— королева не могла сказати напевно.

Її ніхто не затримував. І простолюд, і послушники розступилися, даючи їй дорогу. Усередині, в залі світильників, гостей зустріло троє лицарів, вбраних у смугасті веселкові плащі Воїнових синів.

— Я прийшла побачитися з невісткою,— мовила до них Серсі.

— Його святість чекає на вас. Я — сер Теодан Твердий, у миру — сер Теодан Велз. Ваша світлосте, прошу за мною.

Верховний горобець, як завжди, стояв навколішках. Цього разу він молився перед олтарем Отця. І як завжди, не урвав молитви, коли з'явилася королева, а натомість змусив її нетерпляче очікувати, поки він закінчить. І тільки потім підвівся її привітати.

— Ваша світлосте! Сумний сьогодні день.

— Дуже сумний. Можемо ми отримати ваш дозвіл поговорити з Марджері та її кузинами? — Серсі вирішила вдавати боязку і скромну: з цим чоловіком така тактика має спрацювати найкраще.

— Якщо забажаєте. А потім приходьте до мене, дитино. Помолимося разом, ви і я.

Маленьку королеву ув'язнили на вершечку однієї зі струнких веж Великого септу. Камера була крихітна, вісім футів завдовжки і шість футів завширшки, без умеблювання: тільки солом'яник на підлозі й поклінна лавка, а ще глечик води, примірник «Семикутної зірки» та свічка, щоб його читати. Єдине віконце було не ширшим за бійницю.

Коли Серсі увійшла, боса Марджері вся тремтіла, вбрана в домоткану хламиду послушниці. Кучері мала сплутані, а підошви брудні.

— У мене забрали весь одяг,— поскаржилася маленька королева, коли жінки зосталися самі.— На мені була мереживна сукня барви слонової кості, розшита на ліфі річковими перлами, але септи схопили мене своїми брудними руками і роздягнули догола. І кузин також. Меґа одну септу штовхнула просто на свічки, аж на тій хламида загорілася. Але я більше хвилююся за Аллу. Вона бліда була як молоко, боялася навіть плакати.

— Бідолашна! — Серсі присіла поряд з маленькою королевою на матрац, оскільки стільців тут не було.— Леді Тейна пішла з нею поговорити, щоб вона знала, що її не покинули й не забули.

— Він мені навіть не дозволяє з ними бачитися,— кипіла Марджері.— Всіх нас тримає окремо. До вашого приходу до мене не пускали нікого, крім септ. Одна з них приходить щогодини й питає, чи не хочу я зізнатися у перелюбстві. Вчора ввечері я зізналася септі Юнеллі, що хотіла б очі їй видряпати.

«Шкода, що не видряпала,— подумала Серсі.— Якби ти осліпила стару сердешну септу, це б тільки переконало верховного горобця у твоїй провині».

— Твоїх кузин допитують так само.

— До біса їх усіх,— вилаялася Марджері.— До біса їх усіх, у сьоме пекло. Алла така ніжна й сором'язлива, як можна з нею так чинити? А Меґа... так, вона регоче гучно, мов портова повія, але в душі вона зовсім дівчинка. Я їх усіх люблю, і вони люблять мене. Якщо цей горобець гадає, що змусить їх оббрехати мене...

— Боюся, вони також обвинувачені. Всі твоє.

— Кузини? — зблідла Марджері.— Алла й Меґа ще зовсім діти. Ваша світлосте, це... це блюзнірство. Ви нас витягнете звідси?

— Якби я могла! — озвалася королева повним жалю голосу.— Його святість поставив на варту своїх новоспечених лицарів. Щоб вас звільнити, мені б довелося прислати сюди золотих плащів і опоганити святе місце кров'ю,— Серсі взяла долоні Марджері в свої.— Але я не сиділа згорнувши руки. Забрала всіх, кого сер Озні назвав як нібито ваших коханців. Вони підтвердять його святості вашу невинуватість і присягнуться в цьому на суді.

— На суді? — у голосі дівчини забринів справжній страх.— А це обов'язково?

— А як ще ви доведете свою невинуватість? — Серсі підбадьорливо потиснула Марджері руку.— Вам, певна річ, нададуть право самій вирішувати, яким буде суд. Ви ж королева! Лицарі королівської варти присягалися вас захищати.

Марджері все миттю зрозуміла.

— Суд через двобій? Лорас поранений, в іншому разі він би...

— У нього є шестеро братів.

Марджері втупилася в неї, а тоді забрала руку.

— Це жарт? Борос — боягуз, Мірин — старий і тупий, ваш брат — каліка, ще двоє в Дорні, а Озмунд — клятий Кетлблек. У Лораса двоє братів, а не шестеро. І якщо буде суд через двобій, я хочу собі в заступники Гарлана.

— Сер Гарлан не входить у королівську варту,— мовила королева.— Коли йдеться про честь королеви, закон і звичай вимагають, щоб її заступником був один із сімох побратимів королівської варти. Боюся, верховний септон на цьому наполягатиме...— («Про це я подбаю»).

Марджері відповіла не зразу, підозріливо примруживши карі очі.

— Блаунт або Трант,— нарешті промовила вона.— Обирати доведеться з цих двох. І вам це на руку, правда? Озні Кетлблек будь-кого з них просто пошматує.

«Сьоме пекло!» Серсі начепила на обличчя ображений вираз.

— Доню, ти мене ображаєш. Я понад усе хочу...

— ...щоб синок належав тільки вам. Ніколи йому не мати такої дружини, щоб ви її не зненавиділи. І, слава богам, я вам не донька. Ідіть собі.

— Не дурій. Я тут, бо хочу тобі допомогти.

— Допомогти зійти в могилу. Я попросила вас піти. Мені покликати тюремників, щоб викинули вас звідси, лиха, підступна і мерзенна сучко?

Серсі підібрала спідниці й залишки гідності.

— Тобі, напевно, дуже страшно. Я пробачаю тобі ці слова...— (Тут, як і при дворі, ніколи не маєш певності, хто може підслухати).— На твоєму місці я б також перелякалася. Великий мейстер Пайсел зізнався, що варив вам місячний узвар, а ваш отой Блакитний Бард... на вашому місці, міледі, я б молила в Стариці мудрості, а в Матері — милості. Боюся, дуже скоро вам дуже знадобиться і те, і те.

Четверо зморщених септ провели королеву сходами вниз із вежі. Старухи були одна слабша на іншу. Досягнувши рівня землі, не зупинилися, а продовжили спуск нижче, в саме серце Вісеніїного пагорба. Сходи закінчилася глибоко під землею, у довгому коридорі, що освітлювався рядком тріпотливих смолоскипів.

Верховний септон уже чекав на Серсі в маленькі семигранній палаті аудієнцій. Була вона вбога і проста, з голими кам'яними стінами, з меблів — тільки грубо обтесаний стіл, три стільці й поклінна лавка.

На стінах були вирізьблені лики Сімох. Серсі лики видалися грубими й потворними, однак була в них якась сила, особливо у зроблених з оніксу, малахіту й жовтого місячного каменю очах, які мов оживляли ці лики.

— Ви мали розмову з королевою,— заговорив верховний септон.

Королева ледве стрималася, щоб не заперечити: «Це я тут королева».

— Так.

— Усі люди грішать, навіть королі й королеви. Я сам грішив і отримав прощення. Але без сповіді не може бути прощення. А королева не зізнається.

— Може, вона невинна.

— Це не так. Її оглянули святі септи й посвідчили, що цнота її порушена. Вона вживала місячний узвар, щоб убити в лоні плід свого перелюбства. Помазаний лицар поклявся власним мечем, що пізнав її саму і двох із трьох її кузин. З нею лягали й інші, сказав він і назвав багато імен чоловіків можних і скромних.

— Золоті плащі всіх їх ув'язнили в підземеллі,— запевнила його Серсі.— Допитали поки що тільки одного — співця на ім'я Блакитний Бард. Його зізнання стривожило мене. Та все одно я молюся за те, щоб, коли невістка моя постане перед судом, було доведено її невинуватість,— вона зробила паузу.— Томен дуже любить свою маленьку королеву, ваша святосте, боюся, і йому, і лордам важко буде судити її по справедливості. Може, суд візьме на себе Віра?

Верховний септон сплів перед собою пальці своїх вузьких долонь.

— Мені те саме спало на думку, ваша світлосте. Як Мейгор Лютий колись забрав у Віри мечі, так само Джейгейрис Миротворець забрав у нас терези правосуддя. Та хто насправді здатен винести присуд королеві, окрім Седмиці небесної і її слуг на землі? В цій справі засідатиме таємний суд сімох суддів. Троє з них будуть жіночої статі: діва, мати і стариця. Хто краще зможе розсудити жіночі злочини?

— От і добре. Певна річ, Марджері має право вимагати, щоб її невинуватість а чи провину було доведено судом через двобій. Якщо так, то заступником має стати один з Томенових сімох.

— Лицарі королівської варти законно служили заступниками королів і королев з часів Ейгона Завойовника. Корона і Віра в цьому цілком сходяться.

Серсі, вдаючи убиту горем, затулила обличчя долонями. Коли ж знову підвела голову, в одному оці блищала сльоза.

— Печальні дні настали,— сказала вона,— але я рада, що ми з вами знаходимо спільну мову. Якби з нами був Томен, певна, він би вам подякував. Ми з вами разом повинні докопатися до правди.

— І докопаємося.

— Мушу вже повертатися в замок. З вашого дозволу, я б забрала з собою сера Озні Кетлблека. Мала рада воліє теж його допитати й почути всі його звинувачення.

— Ні.

Це було одне-єдине слово, коротесеньке слово, однак Серсі мов крижаною водою в обличчя хлюпнули. Королева кліпнула, й на мить її упевненість похитнулася.

— Сера Озні надійно триматимуть під вартою, я обіцяю.

— Його вже тут тримають дуже надійно. Ходімо, я вам покажу.

Серсі відчувала на собі очі Сімох — нефритові, малахітові й оніксові, й несподівано її прошив страх холодний, як лід. «Я королева,— сказала вона собі.— Донька лорда Тайвіна». Неохоче вона рушила слідом.

Сера Озні тримали неподалік. В камері було темно, зачинялася вона важкими залізними дверима. Верховний септон дістав ключа, а потім зняв зі стіни смолоскип, щоб освітити камеру.

— Після вас, ваша світлосте.

Озні Кетлблек, цілком голий, висів на двох товстих залізних ланцюгах, які кріпилися до стелі. Видно було, що його шмагали. На спині та плечах майже всю шкіру здерли, а ноги і сідниці хрест-навхрест перетинали рубці.

Королева просто не могла на нього дивитися. Вона обернулася до верховного септона.

— Що ви накоїли?

— Ми сумлінно дошукувалися правди.

— Він сказав вам правду. Прийшов до вас із власної волі та сповідався у своїх гріхах.

— Ага. Так і було. Я багато в житті вислухав сповідей, ваша світлосте, але рідко мені траплявся чоловік, що так би тішився зі своїх злочинів.

— Ви його відшмагали!

— Без страждання нема покаяння. Я сказав серу Озні: бичування тільки на користь. Рідко коли я почуваюся ближчим до богів, ніж як мене батожать за мої лихі вчинки, хоча мої найтяжчі гріхи і порівняти не можна з його чорними злочинами.

— В-ви ж,— вичавила Серсі,— проповідуєте Материне милосердя...

— А цього покорму сер Озні скуштує в наступному житті. У «Семикутній зірці» пишеться, що всі гріхи можливо розгрішити, однак за злочини належить покарання. Озні Кетлблек винен у державній зраді й убивстві, а заплата за державну зраду — смерть.

«Він же простий жрець, він цього зробити не може».

— Не Вірі засуджувати людину на смерть, хай які вона вчинила злочини.

— Хай які вона вчинила злочини,— повільно повторив за нею верховний септон, зважуючи ці слова.— Дивна річ, ваша світлосте, що сумлінніше ми його бичували, то меншими ставали злочини сера Озні. Тепер він хоче, щоб ми повірили, наче він і пальцем ніколи не торкався Марджері Тайрел. Це правда, пане Озні?

Озні Кетлблек розплющив очі. Побачивши перед собою королеву, він облизав потріскані губи й мовив:

— Стіна... Ви обіцяли мені Стіну.

— Він з'їхав з глузду,— зронила Серсі.— Ви його до божевілля довели.

— Пане Озні,— запитав верховний септон твердим і чистим голосом,— ви пізнали королеву?

— Ага,— Озні крутнувся в ланцюгах, і вони стиха забряжчали.— Ось цю. Це оцю королеву я відпорав, це вона підіслала мене убити старого верховного септона. В нього і вартових не було. Я просто зайшов, коли він спав, і притиснув подушку йому до обличчя.

Серсі, рвучко розвернувшись, побігла геть.

Верховний септон спробував її схопити, але ж він був старим горобцем, а вона — левицею з Кичери. Відштовхнувши його, вона вибігла у двері та з гуркотом зачинила їх по собі. «Кетлблеки, мені потрібні Кетлблеки, відішлю сюди Осфрида з золотими плащами і Озмунда з королівською вартою; щойно Озні звільнять, він усе заперечить, а я позбудуся цього верховного септона, як позбулася попереднього». Дорогу їй заступили чотири септи, вчепилися в неї зморшкуватими долонями. Одну з них Серсі штовхнула на підлогу, другій роздряпала обличчя, відтак дісталася сходів. На півдорозі згадала про Тейну Мерівезер. Королева, задихнувшись, аж спіткнулася. «Тейна все знає. Якщо її схоплять і відбатожать...»

Серсі вибігла у септ, але далі дорога була закрита. Тут її вже наджидали жінки — і септи, і німотні сестри — молодші, ніж оті гаргари внизу.

— Я — королева! — закричала вона, задкуючи від них.— Вам голови за таке повідрубують, усім голови повідрубують! Дайте пройти!

Але вони натомість учепилися в неї. Серсі кинулася до олтаря Матері, але її зловили два десятки жінок і, хай як вона відбивалася, потягнули до сходів на вежу. В камері, поки три німотні сестри її тримали, септа на ім'я Сколера роздягнула її догола. Навіть білизну здерла. Інша септа жбурнула їй домоткану сукню.

— Ви не маєте права! — кричала королева.— Я — Серсі Ланістер, пустіть мене, мій брат вас усіх повбиває, Джеймі розрубає вас від шиї до піхви, пустіть мене! Я — королева!

— Королеві слід помолитися,— сказала септа Сколера, і Серсі залишили голісіньку в холодній похмурій камері.

Але вона не покірна Марджері Тайрел, щоб одягти платтячко й змиритися з ув'язненням. «Я їм покажу, що це таке — замкнути в клітку левицю»,— подумала Серсі. Подерши сукню на клапті, вона побачила глечик з водою й розтрощила його об стіну, а потім так само вчинила і з нічним горщиком. Але ніхто не з'явився, тож вона почала гатити кулаками в двері. Внизу, на площі, лишився її почет: десять ланістерівських гвардійців і сер Борос Блаунт. «Щойно вони мене почують, то прийдуть звільняти, і тоді заберуть того клятого верховного горобця в Червону фортецю в ланцюгах».

Вона верещала, била ногами в двері й, аж поки не захрипла, волала і під дверима, і під вікном. Але ніхто не озвався, ніхто не прийшов її рятувати. В камері почало темніти. І холоднішати. Серсі бив дрож. «Як вони могли отак мене тут залишити, навіть вогню не запалити? Я ж королева!» Вона вже пожалкувала, що подерла сукню, яку їй залишили. У кутку на солом'янику лежало тонесеньке коричневе вкривало, геть витерте. Було воно грубе й колюче, але ж іншого нічого немає. Серсі, щоб не тремтіти, скулилася під ним і незабаром, геть виснажена, поринула в сон.

А прокинулася від того, що її трусила важка долоня. У камері було темно, хоч в око стрель, а над королевою навколішках стояла дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

— Хто ви? — запитала королева.— Ви прийшли мене звільнити?

— Я — септа Юнелла. Я прийшла вислухати від вас зізнання у вбивствах і перелюбстві.

Серсі відкинула її руку.

— Я вам голову відрубаю. І не торкайтеся мене! Забирайтеся.

Жінка підвелася.

— Ваша світлосте, я повернуся за годину. Можливо, тоді ви готові будете до сповіді.

Година, ще година, ще година. Так спливла найдовша ніч у житті Серсі Ланістер,— якщо не рахувати ночі весілля Джофрі. В горлі так пересохло від крику, що королева заледве могла ковтнути. В камері постуденіло. Оскільки Серсі розбила нічний горщик, довелося присісти навпочіпки в кутку; струмочок побіг по підлозі. Щоразу як вона заплющувала очі, над нею нависала Юнелла, розбуркувала й питала, чи не хоче вона сповідатися в своїх гріхах.

День не приніс полегшення. На світанку септа Моель подала їй миску якоїсь ріденької сірої каші. Серсі жбурнула їй ту миску в голову. Та коли принесли новий глек води, королеві довелося попити: її вже мучила спрага. Затим їй видали нову сукню — сіру, тоненьку, пропахлу цвіллю, і Серсі вдягнула її на голе тіло. І коли ввечері знову з'явилася Моель, королева з'їла хліб з рибою і почала вимагати вина, щоб запити вечерю. Але замість вина з'явилася септа Юнелла, яка знову щогодини почала навідуватися й питати, чи готова королева до сповіді.

«Що ж це коїться? — думала Серсі, а тоненька смужка неба за вікном почала знов темніти.— Чому ніхто не прийшов і не визволив мене звідси?» Вона не могла повірити, що Кетлблеки просто покинуть свого брата. А що робить рада? «Боягузи і зрадники! Виберуся звідси — повідрубую голови всім і підшукаю кращу заміну».

Тричі того дня з площі чулися віддалені крики, але юрма вигукувала ім'я Марджері, а не її.

На другий день на світанку, коли Серсі вилизувала останні крихти каші з денця миски, двері несподівано розчахнулися та впустили лорда Кайберна. Серсі мало не кинулася йому на шию.

— Кайберне,— прошепотіла вона,— о боги, яка я рада вас бачити! Заберіть мене додому.

— Цього не дозволять. Ви постанете перед судом святої сімки за обвинуваченнями у вбивстві, державній зраді й перелюбстві.

Серсі була настільки виснажена, що ці слова спершу не дійшли до неї.

— Томен... Розкажіть про сина. Він ще король?

— Так, ваша світлосте. З ним усе гаразд, він у безпеці, за мурами Мейгорової тверджі, під охороною королівської варти. Однак йому самотньо. Страшно. Він питає вас і свою маленьку королеву. Поки що йому не казали про ваше... ваше...

— ...ускладнення? — замість нього мовила вона.— А як там Марджері?

— Вона також постане перед судом — тим самим, що судитиме і вас. Блакитного Барда, як ваша світлість і наказували, я відіслав до верховного септона. Нині він тут, десь унизу під нами. Нашіптувачі кажуть, що його шмагають, але поки що він співає тої самої солодкої пісеньки, що ми його навчили.

«Тої самої солодкої пісеньки...— у Серсі від недосипу в голові стояв туман.— Вот, насправді його звати Вот. З божої ласки Вот помре під батогом, тоді Марджері вже ніяк не зможе спростувати його свідчень».

— Де мої лицарі? Сер Осфрид... верховний септон зібрався стратити його брата Озні, тож золоті плащі повинні...

— Осфрид Кетлблек більше не командує міською вартою. Король змістив його з посади, а натомість призначив капітана Драконової брами, такого собі Гамфрі Вотерза.

Серсі була настільки змучена, що взагалі нічого не розуміла.

— Навіщо Томен це зробив?

— Хлопчик не винен. Коли рада кладе перед ним декрет, він підписує його своїм іменем і прикладає свою печатку.

— Рада... хто? Хто ж таке зробив? Не ви?

— На жаль, мене з ради вигнали, хоча поки що дозволили працювати з євнуховими нашіптувачами. Королівством правлять сер Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел. Вони вже відіслали у Кичеру Кастерлі крука, запрошуючи вашого дядька повернутися до двору й прийняти регентство. Якщо він збирається на це погодитися, то ліпше йому поквапитися. Мейс Тайрел покинув облогу Штормокраю і з усім військом рушив назад до міста, а Рендил Тарлі, як мені доповідають, теж уже виступив з Дівоставу.

— І лорд Мерівезер погодився на все це?

— Мерівезер вийшов з ради й утік назад у Довгостіл разом з дружиною, яка однією з перших дізналася про... звинувачення... висунуті проти вашої світлості.

— Тобто Тейну відпустили,— зронила Серсі; після того «ні», яке промовив верховний горобець, це була перша добра звістка. Тейна могла остаточно знищити королеву.— А що лорд Вотерз? Кораблі... якщо він з усіма командами висадиться на суходіл, то йому має вистачити людей, щоб...

— Щойно на річці дізналися про біду, яка спіткала вашу світлість, лорд Вотерз підняв вітрила, опустив на воду весла й вивів флот у море. Сер Гарис побоюється, що він хоче долучитися до лорда Станіса. Пайсел вважає, що він пливе на Східці й почне там піратити.

— Усі мої шикарні дромони! — мало не розреготалася Серсі.— Мілорд-батько любив приказку, що всі байстрюки зрадливі за природою. Було б мені його слухатися! — вона поїжилася.— Я розгублена, Кайберне.

— Не треба,— він узяв її за руку.— Ще є надія. Ваша світлість має право довести свою невинуватість через двобій. Королево, ваш заступник уже готовий до бою. У всіх Сімох Королівствах не знайдеться рівного йому. Якщо зволите, тільки накажіть...

Цього разу вона таки розреготалася. Це все було смішно, жахливо смішно, до болю смішно.

— Боги глузують з наших надій і планів. Я маю нездоланного заступника, але не маю права з цього скористатися. Я — королева, Кайберне. Мою честь можуть захищати лише побратими королівської варти.

— Зрозуміло,— мовив Кайберн, і усмішка на його вустах зів'яла.— Ваша світлосте, не знаю, що вам і порадити...

Навіть у такому виснаженому, переляканому стані королева усвідомлювала, що не можна довіряти свою долю суду горобців. Не могла вона розраховувати й на втручання сера Кевана — після всіх тих слів, що вони наговорили одне одному на останній зустрічі. «Суд має бути тільки через двобій. Іншого виходу немає».

— Кайберне, якщо ви мене любите, благаю, відішліть для мене одне повідомлення. Крука, якщо зможете. Якщо ні, то вершника. У Річкорин, моєму братові. Розкажіть йому про все, що сталося, і напишіть, напишіть...

— Так, ваша світлосте?

Вона, тремтячи, облизала губи.

— «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди».

— Як накажете. «Люблю тебе» тричі?

— Тричі,— вона простягнула до нього руку.— Він приїде. Знаю, що приїде. Мусить. Джеймі — моя єдина надія.

— Королево,— мовив Кайберн,— ви... не забули? Сер Джеймі втратив робочу руку. Якщо він, як ваш заступник, зазнає поразки...

«Ми підемо з цього світу разом, як колись прийшли у нього».

— Не зазнає. Не Джеймі. Не коли на кону моє життя.