Бенкет круків

Кракенова дочка

У залі галасували п'яні Гарло — всі далекі родичі. Кожен лорд над лавкою, де всілися його люди, повісив свій прапор. «Замало їх,— подумала Аша Грейджой, поглядаючи з галереї вниз,— занадто вже їх мало». Лавки на три чверті лишалися порожніми.

Карл-Дівиця так і сказав, коли «Чорний вітер» з моря наближався до берега. Він порахував лодії, що стояли на якорі під вуйковим замком, і стиснув губи. «Не припливли,— зронив він.— Їх зовсім мало». Його правда, але не могла ж Аша побиватися на очах усієї команди. Аша не мала сумнівів у вірності залізнородних, але навіть вони неохоче віддаватимуть життя за справу, програшну від початку.

«Невже в мене так мало друзів?» Серед прапорів вона розгледіла срібну рибу Ботлі, кам'яне дерево Стоунтрі, чорного левіафана Волмарків, зашморги Майрів. На решті були коси Гарло. Бормунд свою косу розмістив на блакитному полі, Гото свою облямував зубчастою стіною, а Лицар поділив свій герб на чотири квадрати, в двох з яких були коси, а в двох — пишний павич дому його матері. Навіть Сигфрід Срібночолий поставив дві коси, які дивилися врізнобіч на поділеному навскоси полі. Тільки лорд Гарло мав просто срібну косу на чорному як ніч полі, як повелося ще на зорі часів,— Родрик на прізвисько Книгогриз, лорд Десятивежжя, лорд Гарло, Гарло з Гарло... Ашин улюблений дядечко.

Престол лорда Родрика стояв порожній. Над ним схрестилися дві коси з битого срібла — такі здоровезні, що навіть велету важко було б розмахнутися, та під косами виднілися самі порожні подушки. Аша не здивувалася. Бенкет давно закінчився. На довгих двоногих столах зосталися хіба кості й масні тарілки. Далі вже пішла пиятика, а вуйко Родрик ніколи не любив товариства сварливих пияків.

Аша обернулася до Тризубої.

— Вуйко знову сидить за книжками?

— А де ж іще? — озвалася жінка така старезна, що септон казав колись: вона, мабуть, няньчила ще Старицю. Казав у ті часи, коли на островах ще не почалися гоніння на Віру. Лорд Родрик тримав септонів у Десятивежжі не заради спасіння душі, а заради своїх книжок.— Сидить за книжками разом з Ботлі. Удвох вони.

У залі висів штандарт Ботлі — косяк сріблястих рибин на світло-зеленому полі, хоча «Прудкого плавця» серед інших лодій Аша не бачила.

— Я чула, старого Савена Ботлі втопив дядько Вороняче Око.

— А це лорд Тристифер Ботлі.

Трис. Цікаво. А що сталося зі старшим Савеновим сином — Гареном? «Скоро, без сумніву, я все дізнаюся. Ніякова буде розмова». Вона не бачилася з Трисом Ботлі, відколи... ні, не варто навіть згадувати.

— А моя леді-мати?

— У ліжку,— повідомила Тризуба,— в Удовиній вежі.

Ну звісно, де ж іще? Умовою, на честь якої назвали вежу, була Ашина тітка. Леді Ґвінесса повернулася додому в жалобі по тому, як чоловік її загинув поблизу Білого острова під час першого заколоту Балона Грейджоя. «Я побуду тут, поки туга не розвіється,— як відомо, сказала вона тоді своєму братові,— хоча по праву Десятивежжя мало б належати мені — я від тебе на сім років старша». Відтоді минуло багато років, а вдова все лишалася, все тужила, час до часу буркочучи, що замок мав би належати їй. «А тепер у лорда Родрика під дахом з'явилася ще й друга напівбожевільна сестра-вдовиця,— подумала Аша.— Не дивно, що втіхи він шукає в книжках».

Ще й досі неможливо було повірити, що слабка, хвороблива леді Аланіс пережила свого чоловіка — лорда Балона, який видавався таким міцним і дужим. Аша відпливала на війну з важким серцем, боячись, що мати може не дожити до її повернення. Жодного разу їй і на думку не спало, що натомість може померти батько. «Затонулий бог лихі жарти з нами витворяє, а люди — ще лихіші». Наглий шторм і порвана линва призвели до того, що Балон Грейджой розбився на смерть. «Принаймні так усі кажуть».

Аша бачилася з матір'ю, коли зупинялася в Десятивежжі набрати прісної води перед дорогою на північ, де готувався напад на Пущанський Насип. Аланіс Гарло ніколи не була вродливицею, яких обожнюють співці, але донька любила її суворе, вольове обличчя та смішинки в очах. А того разу леді Аланіс сиділа на підвіконні, скулившись під горою хутра й задивившись на море. «Це мама чи примара?» — пригадується, подумала вона, цілуючи її в щоку.

Шкіра у матері була тонка як пергамент, а довгі коси геть білі. Ще лишалася горда постава голови, та очі затуманилися, а вуста, коли вона спитала про Теона, затремтіли. «Ти привезла мого хлопчика?» — запитала мати. Коли Теона як заручника забрали у Вічнозим, йому було десять років, і для леді Аланіс, схоже, він назавжди лишатиметься десятирічним. «Теон не зміг приїхати,— довелося казати Аші.— Батько відіслав його чинити набіги на Скелясте узбережжя». Леді Аланіс не відповіла, тільки повільно кивнула, і було добре видно, як глибоко вразили її доччині слова.

«А тепер я маю повідомити їй, що Теон загинув, і засадити їй у серце ще один кинджал». Там-бо вже й так два клинки. На них викарбувані імена «Родрик» і «Марон», і ночами ці клинки частенько болісно провертаються в серці. «Побачуся з нею завтра»,— вирішила Аша. Дорога була далека й виснажлива, просто зараз зустрітися з матір'ю немає сили.

— Я мушу переговорити з лордом Родриком,— мовила Аша до Тризубої.— Подбайте про мою команду, хлопці закінчують розвантажувати «Чорний вітер». З ними в'язні. Прошу приготувати для них теплу постіль і гарячу вечерю.

— На кухні лишилася холодна яловичина. І гірчиця у великому кам'яному горщику, зі Старгорода.

На згадку про гірчицю стара аж усміхнулася. З ясен стирчав одинокий довгий коричневий зуб.

— Цього недосить. Важка була дорога. Страва має бути гаряча,— Аша прошелила великий палець за пояс у заклепках.— Леді Гловер з дітьми слід оселити в теплі, забезпечити дровами. Десь на вежі, не в підземеллі. Немовля хворіє.

— Немовлята часто хворіють. А часто й помирають, на жаль. Я запитаю мілорда, де влаштувати вовків.

Ухопивши жінку за носа, Аша добряче вщипнула.

— Зробиш так, як я тобі велю. А якщо немовля помре, ти пожалієш більше за всіх.

Тризуба, писнувши, пообіцяла слухатися, й лише тоді Аша відпустила її ніс і пішла на пошуки вуйка.

Приємно було знову ходити цими залами. Десятивежжя завжди для Аші було мов рідна домівка, навіть більше за Пайк. «Не просто один замок, а одразу десять замків, зліплених докупи»,— подумала вона, вперше його побачивши. Пригадувалося, як щодуху гасала вона тут сходами, і мурами нагорі, і критими мостами, як рибалила на Довгокам'яному причалі, як дні й ночі просиджувала серед багатющої колекції вуйкових книжок. Замок звів його прапрадід, будівля була на островах найновіша. Лорд Теомор Гарло втратив трьох синів ще в колисці й винуватив у цьому мокрі підвали, вологі сходи й білі від солі стіни старовинного палацу Гарло. У Десятивежжі просторіше, зручніше, і розташування тут краще... однак лорд Теомор був людиною мінливою, як можуть засвідчити всі його жінки. А їх у нього було шестеро, і всі геть несхожі, як і десять веж замку.

Книжкова вежа була найширша — восьмикутна, збудована з великих обтесаних кам'яних брил. Сходи тут розташовані в товщі стін. Аша швидко піднялася на третій поверх, де містилася вуйкова читальня. «Хоча насправді немає таких кімнат, де він би не читав». Лорда Родрика нечасто можна було побачити без книжки в руці — хай у виходку, хай на палубі «Морської музики», хай під час аудієнції. Аша неодноразово бачила, як він читає на престолі попід срібними косами. Вислухає справу, з якою до нього прийшли, винесе присуд... а потім читає, поки капітан замкової варти йде по нового суплікатора.

Вуйко схилився над столом біля вікна, в оточенні пергаментних сувоїв, які, може, в самій Валірії ще до Руїни писалися, і товстих книжок у шкіряних шабатурках із бронзовими й залізними застібками. Обабіч вуйка на вишуканих залізних поставниках горіли воскові свічки, завтовшки й завдовжки з людську руку. Лорд Родрик Гарло був не худий і не товстий, не низький і не високий, не бридкий і не вродливий. Шатен з карими очима, а от коротенька охайна борідка, якій він віддавав перевагу, вже посивіла. Загалом він був цілком пересічним і вирізнявся тільки любов'ю до писаного слова, яка багатьом залізнородним видавалася не гідним мужчини збоченням.

— Вуйку,— Аша причинила по собі двері,— що такого нагального ти читаєш, аж покинув своїх гостей?

— Це «Книга втрачених книг» архімейстра Марвина,— вуйко відірвав погляд від сторінки.— Гото привіз мені примірник зі Старгорода. Він хоче видати за мене свою дочку,— сказав лорд Родрик, а тоді постукав довгим нігтем по книжці.— Бачиш? Марвин заявляє, що розшукав три сторінки зі «Знаків та знамень»: це книга пророцтв юної доньки Ейнара Таргарієна, зроблених ще до Руїни Валірії... А Лані знає, що ти тут?

— Ще ні.

«Лані» — так маму називав тільки Книгогриз.

— Нехай спочиває,— Аша, знявши зі стільця стос книжок, всілася сама.— Тризуба, схоже, ще трохи зубів утратила. Ви тепер кличете її Однозуба?

— Я взагалі її рідко кличу. Ця жінка мене лякає. Котра це година? — лорд Родрик визирнув у вікно, на залите місяцем море.— Так швидко потемніло? Я й не помітив. Пізно ти з'явилася. Ми вже кілька днів як тебе чекаємо.

— Вітер не сприяв, та й мені довелося перейматися через бранців. Це дружина Робета Гловера з дітьми. Наймолодший ще запазушне немовля, а в дорозі у леді Гловер пропало молоко. Отож довелося «Чорному вітру» пристати на Скелястому узбережжі й шукати для дитини мамку. А знайшли натомість козу. Дівчинка від цього не розквітла. У селі є молодиця з молоком? У мене серйозні плани на Пущанський Насип.

— Плани доведеться змінити. Запізнилася ти.

— Запізнилася, ще й зголодніла,— Аша, випроставши під столом довгі ноги, перегорнула кілька сторінок найближчої книжки — трактату якогось септона про війну Мейгора Лютого проти так званих бідарів.— І спрага мене мучить. Від рогу елю я б не відмовилася, вуйку.

Лорд Родрик стиснув губи.

— Сама знаєш, у бібліотеці їжа й питво заборонені. Бо можна...

— ...попсувати книжки,— розсміялася Аша.

— Любиш ти мене сердити,— нахмурився вуйко.

— Ой, та не ображайся. Я ще в житті не зустрічала людини, якої б не розсердила,— хто-хто, а ти це добре маєш знати. Але досить про мене. Ти як?

— Та все гаразд,— знизав він плечима.— На очі тільки гірше бачу. Послав у Мир по окуляри до читання.

— А як там моя тітонька?

— І досі на сім років старша за мене,— зітхнув лорд Родрик,— і переконана, що Десятивежжя має належати їй. Ґвінесса стає забудькувата, але цього забути не може ніяк. Побивається за своїм покійним чоловіком так само гірко, як і в день його смерті, хоч не завжди може пригадати, як його звали.

— Не впевнена, що вона взагалі колись знала, як його звали,— Аша з глухим «бух!» згорнула трактат септона.— Батька вбили?

— Так вважає твоя мати.

«Колись вона б сама його радо вбила»,— подумала Аша.

— А як вважає вуйко?

— Балон упав і розбився через те, що під ним обірвався мотузяний міст. Здіймався шторм, і з кожним поривом вітру міст шарпало й крутило,— Родрик знизав плечима.— Принаймні так кажуть. Мати твоя отримала звістку від мейстра Вендамира.

Аша, витягнувши з піхов чингал, заходилася вичищати бруд з-під нігтів.

— Три роки його не було — і раптом Вороняче Око повертається того самого дня, як гине тато.

— Наступного дня. Кажуть, «Тиша» була ще в морі, коли загинув Балон. Та я згоден: Юронове повернення було... дуже вчасним, скажімо так.

— Я б трохи інакше сказала,— Аша всадила кінчик чингала в стіл.— Де кораблі? Я нарахувала чотири десятки пришвартованих лодій, а цього і близько недосить для того, щоб скинути Юрона Вороняче Око з батькового престолу.

— Я розіслав заклик. Розіслав від твого імені — я ж люблю і тебе, і твою маму. Відгукнувся дім Гарло. І Стоунтрі, і Волмарки. Дехто з Майрів...

— Вони всі з острова Гарло... а це один острів із сімох. У залі я бачила одинокий штандарт Ботлі з Пайку. Де кораблі з Солескелі, з Орквуду, з Весей?

— З Чорноплину приїздив Бейлор Блектайд порадитися зі мною, але одразу ж поплив назад,— лорд Родрик згорнув «Книгу втрачених книг».— Зараз він уже на Старій Весі.

— На Старій Весі? — Аша боялася, що він скаже: Блектайд уже на Пайку, присягає на вірність Воронячому Оку.— Чому на Старій Весі?

— Я гадав, ти вже чула. Ейрон Мокрочубий скликав царезбори.

Аша, закинувши голову, розреготалася.

— Затонулий бог, певно, дядьку Ейрону в сраку йоржика запхнув. Царезбори? Це жарт — чи він серйозно?

— Відтоді як затонув, Мокрочубий не жартує. Та й клич його підхопили інші жерці. Безокий Берон Блектайд, Тарл Тричі-затонулий... навіть Старий Мартин покинув скелю, на якій замешкує, щоб по всьому Гарло агітувати за ці царезбори. Просто зараз капітани збираються на Старій Весі.

Аша була приголомшена.

— І Вороняче Око погодився з'явитися на цей священний балаган і підкоритися його рішенню?

— Вороняче Око мені не звіряється. Відтоді як він викликав мене на Пайк, щоб скласти йому присягу, більше я від Юрона не чув.

«Царезбори. Це щось новеньке... точніше, занадто вже стареньке».

— А дядько Віктаріон? Як він поставився до ідеї Мокрочубого?

— Віктаріон отримав звістку про загибель твого батька. І про царезбори теж, не сумніваюся. Але більше я нічого не знаю.

«Ну, царезбори — це краще, ніж війна».

— Мабуть, мені треба цілувати Мокрочубому смердючі ноги й вибирати водорості в нього з-поміж пальців,— Аша висмикнула чингал зі стільниці й заховала у піхви.— Царезбори, щоб їм лихо!

— На Старій Весі,— підтвердив лорд Родрик.— Тільки лиха нам не треба. Я тут передивлявся Гейрегову «Історію залізнородних». Коли востаннє зустрілися на царезборах королі солі й королі каміння, Арон Оркогорський випустив своїх сокирників, і ребра Наґи почервоніли від крові. З тих чорних часів дім Грейайронів правив тисячу років, поки не прийшли андали.

— Дайте мені почитати Гейрегову книжку, вуйку.

Слід побільше дізнатися про царезбори, перш ніж їхати на Стару Весь.

— Тільки читай тут. Вона стара й крихка,— Родрик, нахмурившись, роздивлявся Ашу.— Архімейстер Ригні колись писав, що історія — це колесо, бо природа людей істотно не змінюється. Що було, волею-неволею повториться, писав він. Щоразу, думаючи про Вороняче Око, я згадую ці слова. Моїм старечим вухам заклики Юрона Грейджоя на диво нагадують заклики Арона Грейайрона. Я не попливу на Стару Весь. І тобі не слід туди плисти.

Аша посміхнулася.

— І проґавити перші царезбори, скликані за... коли востаннє вони скликалися, вуйку?

— Чотири тисячі років тому, якщо вірити Гейрегу. Дві тисячі, якщо прийняти доводи Денестана у «Питаннях». Плисти на Стару Весь безглуздо. Наше омріяне королівство — чисте божевілля. Я так і казав твоєму батькові, ще під час першого його повстання, а нині це тим більше божевілля. Нам земля потрібна, а не корона. Поки Станіс Баратеон з Тайвіном Ланістером змагаються за Залізний трон, нам випадає рідкісний шанс покращити свою ситуацію. Слід просто пристати на чийсь бік, допомогти перемозі своїм флотом — і вимагати потім від вдячного короля землі для себе.

— Варто буде поміркувати над цією пропозицією, коли я сяду на Скелястий престол.

Вуйко зітхнув.

— Не хочу тебе розчаровувати, Ашо, але тебе не оберуть. Ще жодна жінка не правила залізнородними. Ґвінесса на сім років старша за мене, та коли помер наш батько, Десятивежжя перейшло мені. І з тобою буде так само. Ти у Балона дочка, а не син. І в тебе троє дядьків.

— Четверо.

— Троє дядьків-кракенів. Я не рахуюся.

— А я тебе рахую. Поки в мене є вуйко в Десятивежжі, в мене є Гарло.

Гарло — не найбільший із Залізних островів, зате найбагатший і найгустіше населений, і силою лорда Родрика не варто нехтувати. На острові Гарло в дому Гарло немає суперників. Волмарки та Стоунтрі мають на острові великі володіння й пишаються видатними капітанами й сильними вояками, але навіть найсильніші схиляються перед косою. Кенінги й Майри, колись запеклі вороги, уже давно понижені до васалів.

— Родичі мої присягали мені на вірність, на війні саме я маю командувати їхніми клинками й кораблями. Але на царезборах...— лорд Родрик похитав головою.— Під ребрами Наґи всі капітани рівні. Хтось викрикне і твоє ім'я, не маю сумнівів. Але таких буде замало. А от коли почнуть викрикувати імена Віктаріона або Воронячого Ока, дехто з отих, що зараз пиячать у мене в залі, приєднаються до решти. Повторюю: не варто тобі плисти назустріч шторму. Твоя битва безнадійна.

— Не може битва бути безнадійною, ще не розпочавшись. У мене прав найбільше. Я — кровна спадкоємиця Балона.

— Ти досі свавільна дитина. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані не лишилося нікого, крім тебе. Та я власноруч спалю «Чорний вітер», якщо тільки так тебе втримати тут.

— Як, і змусиш мене діставатися Старої Весі плавом?

— У холодній водичці, заради корони, якої все одно нам не втримати. У батька твого мужності було більше, ніж глузду. Давній звичай добре служив островам, коли ми були маленьким королівством серед багатьох інших, але край цьому поклало Ейгонове Завоювання. Балон відмовлявся бачити очевидне. Давній звичай помер разом з Гареном Чорним і його синами.

— Та знаю,— сказала Аша; вона любила батька, але не збиралася обманюватися. Багато в чому Балон був справжнім сліпцем. «Хоробрий воїн, та поганий лорд».— Це означає, що ми маємо жити й померти невольниками Залізного трону? Якщо з правого борту — скелі, а з лівого — шторм, мудрий капітан обирає третій шлях.

— І що це за третій шлях?

— Я покажу тобі... на власних царезборах. Вуйку, як ти можеш не прийти? Та це жива історія!

— А я надаю перевагу мертвій. Мертва історія пишеться чорнилом, а жива — кров'ю.

— Збираєшся померти старим боягузом у ліжку?

— А як іще? Але не раніше, ніж усе дочитаю,— лорд Родрик підійшов до вікна.— Ти не питаєш про свою леді-матір.

«Боюся питати».

— Як вона?

— Краще. Вона ще, може, переживе нас усіх. А якщо ти не викинеш із голови ці дурниці, тебе переживе так точно. Їсть вона тепер більше, ніж коли тільки приїхала, й частенько спить цілу ніч.

— Добре.

Останні свої роки на Пайку леді Аланіс зовсім не могла спати. Поночі блукала залами зі свічкою, шукаючи синів. «Мароне? — пронизливо гукала вона.— Родрику, де ти? Теоне, маленький, ходи до мамусі». Багато разів бачила Аша, як мейстер зранку виймав скабки з материних підошов, бо вона переходила хиткі дерев'яні мости в Морську вежу босоніж.

— Побачуся з нею вранці.

— Вона питатиме про Теона.

«Королевича Вічнозимського».

— А ти їй розповів?

— Зовсім мало. Не було чого розповідати,— він повагався.— Ти певна, що він мертвий?

— Я ні в чому не певна.

— Тіло ви знайшли?

— Шматки від різних тіл. До нас там уже побували вовки... чотирилапі, але до своїх двоногих родичів вони особливої пошани не виявили. Всюди валялися розгризені кості загиблих — вовки до мозку діставалися. Зізнаюся, важко було судити, що там узагалі сталося. Таке було враження, наче північани між собою воювали.

— Круки теж б'ються за трупи і задзьобують одне одного за очі,— лорд Родрик задивився на море, де місячне світло танцювало на хвилях.— Був у нас один король, а стало п'ятеро. А тепер я бачу лише круків, які скубуться за тіло Вестеросу,— він зачинив віконниці.— Не пливи на Стару Весь, Ашо. Лишайся з матір'ю. Боюся, їй недовго вже бути з нами.

Аша посовалася на стільці.

— Мати ростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то все життя потім питатиму себе: а як би все склалося, якби я поїхала?

— Якщо поїдеш, життя твоє може обірватися так несподівано, що ти не встигнеш нічого запитати.

— Це ліпше, ніж решту днів скаржитися, що Скелястий престол по праву мусив бути мій. Я не Ґвінесса.

Вуйко здригнувся.

— Ашо, двоє моїх синів годують крабів поблизу Білого острова. Одружуся я знову навряд чи. Лишайся тут — і я оголошу тебе спадкоємицею Десятивежжя. Задовольнися цим.

— Десятивежжям? — («Хотіла б я!») — Кузенам твоїм це не сподобається. Лицарю, старому Сигфріду, Гото Горбаню...

— У них є власні землі та престоли.

Таки є. Старому Сигфріду Гарло на прізвисько Срібночолий належить вогкий і занепалий палац Гарло; горбатий Гото Гарло сидить на престолі в Мерехтливій Вежі, на стрімчаку понад західним узбережжям. Лицар, сер Гарас Гарло, тримає двір у Сірому Саду; Бормунд Блакитний править з верхівки гори Гаргари. Але всі вони підлягають лорду Родрику.

— У Бормунда — троє синів, у Сигфріда Срібночолого є онуки, а в Гото — амбіції,— мовила Аша.— І кожен з них сподівається стати твоїм наступником, навіть Сигфрід — він, схоже, намірився жити вічно.

— Після мене лордом Гарло стане Лицар,— мовив вуйко,— але він може правити і з Сірого Саду, не тільки звідси. Присягни йому на вірність в обмін на замок, і сер Гарас захистить тебе.

— Я й сама себе здатна захистити. Вуйку, я — кракен. Я — Аша з дому Грейджоїв,— вона зіп'ялася на ноги.— Я хочу батьків престол, а не твій. Оці твої коси вигляд мають вельми загрозливий. Одна з них колись упаде й голову мені відітне. Ні, я сидітиму на Скелястому престолі.

— Тоді ти теж як ті круки, що кидаються на падло,— Родрик знову всівся за стіл.— Іди. Волію повернутися до архімейстра Марвина з його дослідженням.

— Скажеш мені, якщо він відшукає ще одну сторінку.

Вуйко — це вуйко. Його вже не змінити. «Але він припливе на Стару Весь, хай що зараз каже».

Команда вже має вечеряти в залі. Аша розуміла, що мусить приєднатися, обговорити збори на Старій Весі, поміркувати, що це для них усіх означатиме. Її люди, звісно, підтримають її. Але ж їй потрібні й усі решта: всі родичі Гарло, Волмарки, Стоунтрі. «Маю перетягнути їх на свій бік». Щойно її люди почнуть вихвалятися перемогою в Пущанському Насипі, а вони обов'язково почнуть, це повинно зіграти Аші на користь. Команда «Чорного вітру» відчуває якусь збочену гордість за звитяги своєї капітанші. Половина моряків любить її як доньку, половина мріє залізти їй між ноги, але і ті, і ті радо помруть за неї. «А я за них»,— думала Аша, штовхаючи плечем двері в кінці сходів і виходячи у залитий місяцем двір.

— Ашо? — відділилася від колодязя тінь.

Рука метнулася до чингала... і тут місячне світло перетворило темну постать на чоловіка в котиковій шубі. «Ще один привид».

— Трисе! Гадала, ти в залі.

— Хотів побачити тебе.

— Побачити щось конкретне? — вона посміхнулася.— Ну, ось я стою, цілком доросла. Дивися скільки схочеш.

— Жінка,— він наблизився.— Прегарна.

Тристифер Ботлі погладшав, відколи вони востаннє бачилися, але й досі чуприну мав неслухняну, як Аша пам'ятала, а очі великі й довірливі, як у морського котика. «Милі в нього очі, правда». В тому й проблема бідолашного Тристифера: занадто він милий для Залізних островів. «З обличчя гарний став»,— подумала Аша. Хлопчиком Трис потерпав через прищі. Аша так само, і це, можливо, і зблизило їх.

— Мені страшенно прикро через твого батька,— сказала вона йому.

— А мені — через твого.

«Чого б це?» — мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав хлопця геть з Пайку, годованцем до Бейлора Блектайда.

— То це правда — ти тепер лорд Ботлі?

— Номінально. Гарен загинув під Кейлінським Ровом. Один з бісів болотяних підстрелив його отруйною стрілою. Але як лорд я нічим не володію. Коли батько не підтримав претензій Воронячого Ока на Скелястий престол, той утопив його, а дядьків змусив переприсягнути на вірність йому. І навіть після цього половину батькових земель Юрон передав у Залізний Гай. Лорд Вінч перший прихилив коліно й визнав його королем.

Дім Вінчів мав на Пайку великий вплив, але Аша постаралася, щоб сум'яття не відбилося в неї на обличчі.

— Ніколи Вінч не мав такої мужності, як твій батько.

— Твій дядько його купив,— сказав Трис.— «Тиша» повернулася з повними трюмами скарбів. Срібло й перли, смарагди й рубіни, сапфіри завбільшки з яйця, а мішки натоптані монетами так, що з місця не зрушиш... Вороняче Око повсюди купує собі друзів. Лордом Ботлі назвався мій дядько Гермунд і тепер править у Лордпорті як підданий твого дядька.

— Законний лорд Ботлі — ти,— запевнила його Аша.— Коли я сяду на Скелястий престол, тобі повернуться всі землі твого батька.

— Як скажеш. Мені байдуже. Ти така вродлива в місячному світлі, Ашо! Доросла жінка, а я пригадую тебе худенькою дівчинкою з прищавим обличчям.

«Чого всім завжди кортить нагадати про прищі?»

— Я теж іноді пригадую...

«Тільки не з такою любов'ю, як ти». З п'ятьох хлопців, яких мати привезла на Пайк як годованців після того, як Нед Старк забрав єдиного її зацілілого сина собі в заручники, Трис за віком був до Аші найближчий. Він був не першим хлопцем, з яким вона поцілувалася, зате першим, хто розшнурував на ній шкірянку й ковзнув під низ пітною долонею — помацати її набубнявілі перса.

«Я б йому й більше дозволила, якби йому сміливості стало». Розквіт її жіночності припав на війну та збудив її жадання, але й перед тим Аші було цікаво. «Він був поряд, він був мого віку, він жадав мене, оце і все... ну, і ще місячне». Але вона вважала це коханням, аж поки Трис не почав розводитися про дітей, яких вона йому народить: щонайменше дюжину синів і кількоро дочок на додачу. «Не хочу я дюжину синів,— обурено сказала вона йому.— Я хочу пригод». А незабаром мейстер Кален застукав їх за тою грою, і юного Гристифера Ботлі відіслали у Чорноплин.

— Я писав тобі листи,— сказав Трис,— але мейстер Джозеран не хотів їх відсилати. Одного разу я заплатив оленя гребцю на торговій галері, яка прямувала у Лордпорт, і той пообіцяв мені вручити тобі мого листа.

— Обібрав тебе той гребець, а листа твого викинув у море.

— Цього я й боявся. І твоїх листів мені не віддавали.

«А я й не писала». Якщо по правді, вона зітхнула з полегшенням, коли Триса відіслали геть. На той час його незграбність уже почала їй набридати. Але такого йому чути не варто.

— Ейрон Мокрочубий скликав царезбори. Приїдеш, підтримаєш мене?

— З тобою — куди завгодно, але... лорд Блектайд каже, що царезбори — дурна й небезпечна затія. Вважає, що дядько твій просто нападе на присутніх і всіх повбиває, як колись Арон.

«Ну, цей божевільний може».

— Йому сили забракне.

— Не знаєш ти його сили. Він уже збирає людей на Пайку. Орквуди з Оркогори припливли двадцятьма лодіями, а Вузьколиций Джон Майр привів з собою ще дюжину. З ними і Ліворукий Лукас Код, і Гарен Пів-Гор, і Рудий Весляр, і Кемет Пайк на прізвисько Байстрюк, і Родрик Вільнонароджений, і Торволд Брунатнозуб...

— Ці люди небагато варті,— сказала Аша; вона їх знала всіх до одного.— Сини соляних жінок, онуки невільників. Коди... знаєш їхнє гасло?

— «Нехай усі нас зневажають»,— промовив Трис,— та якщо вони піймають тебе в свої сіті, помреш ти так само, як і в сітях повелителів драконів. Але є й гірші новини. Вороняче Око зі сходу привіз чорних чудовиськ... і чаклунів.

— Стрийко завжди любив диваків і дурнів,— мовила Аша.— Батько з ним вічно через це сварився. Хай чаклуни моляться своїм богам. А Мокрочубий помолиться нашим — і потопить їх усіх. То я отримаю твій голос на царезборах, Трисе?

— Мене всього, не тільки голос. Я твій довіку. Ашо, я хочу з тобою одружитися. Твоя леді-мати дає згоду.

Вона мало не застогнала. «Міг би спершу в мене запитати... от тільки відповідь тобі б не сподобалася».

— Я вже не якийсь там середній син,— провадив він.— Я — законний лорд Ботлі, як ти сама кажеш. А ти...

— А хто я — з'ясується на Старій Весі. Трисе, ми вже не діти, які горнуться одне до одного, не знаючи, що і як робиться. Ти гадаєш, що хочеш зі мною одружитися, та не мене ти хочеш.

— Тебе. Я мрію тільки про тебе. Ашо, присягаюся кістьми Наґи, я в житті не торкався іншої жінки.

— То йди торкнися одної-двох... ба й десятьох. Бо скількох чоловік торкалась я — не полічити. Когось вустами, але більшість топором.

Цноту вона втратила в шістнадцять років з вродливим білявим матросом на торговій галері, що припливла з Ліса. Він знав усього шість слів загальною мовою, і одне з них було «кохатися» — його вона і сподівалася почути. Потому Аші стало клепки піти до полісунки, яка навчила її запарювати місячний узвар, щоб не виріс живіт.

Ботлі заморгав, так наче не до кінця зрозумів її слова.

— Ти... Я гадав, ти чекатимеш. Але чому...— він потер вуста.— Ашо, ти з примусу?

— З такого примусу, що аж сорочку на коханці розірвала. Не потрібна тобі така дружина, повір мені на слові. Ти милий хлопчик, ти завжди таким був, але я зовсім не мила дівчинка. Якщо ми одружимося, дуже скоро ти мене зненавидиш.

— Ніколи! Ашо, я так за тобою тужив!

З неї було досить. Хвора мати, вбитий батько, нашестя дядьків — такого жодна жінка не витримає, а тут ще й закоханий цуцик на додачу.

— Пошукай собі бордель, Трисе. Там розвіють твою тугу.

— Та я ніколи...— він похитав голово.— Ми створені одне для одного, Ашо. Я завжди знав, що ти станеш моєю дружиною, матір'ю моїх синів,— він схопив її за руку.

І вмить чингал опинився в нього на горлі.

— Забери від мене руки, бо ти не доживеш до синів. Ну!

Коли Трис нарешті послухався, вона опустила клинок.

— Тобі потрібна жінка — дуже добре. Я тобі сьогодні в ліжко вкладу жінку. Уяви, що це я, якщо так тобі приємніше, але й не думай більше мене хапати. Я тобі королева, а не дружина. Добре затям.

Сховавши чингал у піхви, вона пішла геть, а Трис так і лишився стояти, і його шиєю помалу сповзала велика крапля крові, чорна у блідому світлі місяця.