Бенкет круків

Брієнна

«Це просто лихий сон»,— подумала вона. Та якщо вона спить, чому ж так боляче?

Дощ припинився, але всесвіт весь був у воді. Плащ здавався важким, як кольчуга. Мотузка, якою зв'язані були руки, просякла наскрізь, але від того тільки більше тиснула. Хай як Брієнна викручувала руки, а все одно звільнитися не могла. І не розуміла, хто її зв'язав і навіщо. Намагалася розпитувати тіні, проте вони не відповідали. Може, й не чули. Може, вони взагалі нереальні. Під шарами вогкої вовни, під трохи вже поіржавілою кольчугою палала в гарячці шкіра. А може, все це — лише гарячковий сон?

Під собою Брієнна відчувала коня, але не пригадувала, як опинилася на ньому. Вона долілиць лежала впоперек крижів, як мішок вівса. Зап'ястки й кісточки стягнені були разом. У повітрі висіла вогкість, а землю огортав туман. Кожен крок коня віддавався болем у голові. Брієнна чула голоси, однак бачила тільки ґрунт під копитами. Вона собі щось точно зламала. Обличчя набрякло, щока була липка від крові, а кожен підстриб і підскок болем віддавався в руці. Почувся голос Подрика — він гукав її наче здалека:

— Сер! Міледі! Сер! Міледі!

Голос був слабенький, ледве чутний. Зрештою запала тиша.

Наснилося, що Брієнна в Гаренхолі — знов у ведмежій ямі. Та цього разу проти неї опинився Куслій — величезний, голомозий і блідий як личинка, з гнійними виразками на щоках. Він наближався — голий, пестячи собі прутня, скрегочучи загостреними зубами. Брієнна відступала. «Меча мені,— погукала вона,— Клятвохранителя... Будь ласка...» Глядачі не озивалися. Були серед них Ренлі, Спритний Дик і Кетлін Старк. Прийшли Шагвел, Пиг і Тимеон, і повішеники з запалими очима, розбухлими язиками й порожніми очницями. Угледівши їх, Бріенна заскиглила від жаху, а Куслій, схопивши її за руку, смикнув ближче до себе й видер їй з обличчя шмат м'яса.

— Джеймі,— почула вона власний зойк,— Джеймі!

Навіть у глибинах сновидіння біль не відступав. Обличчя сіпалося. Плече кривавилося. Дихати було боляче. Біль прошивав руку, наче блискавка. Бріенна погукала мейстра.

— Нема в нас мейстра,— почувся дівочий голос.— Тільки я.

«Я шукаю дівчину,— пригадала Бріенна.— Високородну тринадцятирічну панну з синіми очима й золотисто-каштановими косами».

— Міледі? — промовила вона.— Леді Сансо?

— Вона гадає, що ти — Санса Старк,— розреготався якийсь чоловік.

— Більше вона вже їхати не може — помре.

— На одну левицю менше. Я точно не заплачу.

Чути було, що хтось молиться. Бріенна пригадала септона Мерібальда, але слова молитви всі були якісь неправильні. «Ніч темна і повна жахіть, і сни також».

Їхали через похмурий бір — вогкий, темний і тихий, і сосни росли тут дуже густо. Під кінськими копитами вгиналася м'яка земля, а в сліди, які лишалися позаду, понатікало крові. Поряд їхали лорд Ренлі, Дик Крабб і Варго Гоут. З горла Ренлі цебеніла крові. З Цапового обгризеного вуха сочився гній. «Куди ми їдемо? — запитала Бріенна.— Куди ви мене везете?» Але ніхто не відповів. Та і як могли вони відповісти? Всі вони мертві. То це значить, що і Бріенна теж мертва?

Лорд Ренлі, її любий усміхнений король, опинився попереду. Він вів її коня крізь дерева. Бріенна заговорила до нього — хотіла сказати, як же вона його кохає, та коли він похмуро обернувся, вона зрозуміла, що це не Ренлі. Ренлі похмурим ніколи ніхто не бачив. «Він завжди до мене усміхався,— подумала вона,— тільки отоді...»

«Холодно»,— здивовано промовив її король, і раптом ворухнулася тінь, хоча не було кому її відкидати, і зненацька крізь зелену крицю латного коміра полилася кров її любого лорда просто Брієнні на долоні. Ренлі був теплий, та кров лилася холодна як лід. «Це все не насправді,— сказала собі Бріенна.— Це знову лихий сон, і скоро я прокинуся».

Знагла кінь її зупинився. Брієнну підхопили грубі руки. Крізь гілля каштана лилося червоне пообіднє світло. Кінь шукав щось серед опалого каштанового листя, а неподалік рухалися люди, стиха перемовляючись. Десятеро-дванадцятеро, може, й більше. Облич Брієнна не впізнавала. Вона півсиділа на землі, прихилена спиною до стовбура.

— Випийте, м'леді,— промовив дівочий голос. Дівчина піднесла Брієнні до вуст кухлика. Вино на смак виявилося міцним і квасним. Бріенна виплюнула.

— Води,— видихнула вона.— Будь ласка, води.

— Вода болю не вгамує, а це допоможе. Трішки,— дівчина знову піднесла кухлика Брієнні до вуст.

Навіть пити було боляче. Вино побігло підборіддям, скрапуючи на груди. Щойно кухлик спорожнів, дівчина знову наповнила його з бурдюка. Брієнна почала жадібно ковтати, поки не похлинулася.

— Досить.

— Недосить. У вас рука зламана, і кілька ребер тріснуло. Два а чи три.

— Куслій,— зронила Брієнна, пригадавши його вагу на собі, коли його коліно вперлося їй у груди.

— Ага. Справжнє чудовисько, точно.

І раптом Брієнна все пригадала: блискавку вгорі й болото внизу, і як дощ тихо тарабанив по темній криці Гончакового шолома, і застрашливу міць у руках Куслія. Брієнна відчула, що більше не витримає сидіти зв'язаною. Вона спробувала вивільнитися, та тільки гірше натерла шкіру. Зап'ястки були скручені надто міцно. На конопляній мотузці виднілася кров.

— Він мертвий? — затремтіла Брієнна.— Куслій. Він мертвий?

Пригадалося, як його зуби рвуть шкіру в неї на обличчі. На думку про те, що він досі може бути десь поряд, живий, хотілося заверещати.

— Мертвий. Гендрі йому в шию списа загнав. Пийте, м'леді, бо я почну сама вам у горло заливати.

Вона знов почала пити.

— Я шукаю дівчину,— зашепотіла вона між ковтками, мало не сказавши: сестру.— Високородну тринадцятирічну панну. У неї сині очі й золотисто-каштанові коси.

— Це не я.

Ні, не вона. Брієнна й сама вже це бачила. Дівчина була худенька, заморена голодом. Каштанове волосся вона заплела в косу, а в очах світився зовсім дорослий погляд. «Каштанова коса, карі очі, простенька. Верба, тільки на шість років старша».

— Ти — сестра. Хазяйка заїзду.

— Може бути,— примружилася дівчина.— А якщо й так?

— Забула, як ти називаєшся...— мовила Брієнна. В животі вирувало. Здалося, що вона зараз виблює.

— Гедл. Як і Верба. Джейн Гедл.

— Джейн. Розв'яжи мені руки. Будь ласка. Зглянься. Мотузка вгризається в зап'ястки. Вже до крові натерла.

— Не можна. Ви маєте бути зв'язані, допоки...

— ...допоки не постанете перед м'леді,— поряд з дівчиною опинився Ренлі, відкинув з очей чорне пасмо. «Не Ренлі. Гендрі».— М'леді вимагає, щоб ви відповіли за свої злочини.

— М'леді...— (Від вина крутилося в голові).— Твердосерда. Ти про неї? — (Про неї у Дівоставі згадував лорд Рендил).— Леді Твердосерда.

— Дехто кличе її так. А дехто інакше. Німотна Сестра. Мати Немилосердна. Вішальниця.

Вішальниця. Перед заплющеними очима Брієнни постали трупи, що гойдалися на голому брунатному гіллі, з обличчями чорними й набряклими. Зненацька їй стало відчайдушно страшно.

— Подрик. Мій зброєносець. Де Подрик? І решта... сер Гайл, септон Мерібальд. Пес. Що ви зробили з Псом?

Гендрі з дівчиною обмінялися поглядами. Брієнна силкувалася підвестися, навіть стала на одне коліно — і тут весь світ закружляв.

— Це ви вбили пса, м'леді,— почувся голос Гендрі, й тут її знову проковтнула темрява.

Брієнна опинилася в Шепоті — стояла серед руїн навпроти Кларенса Крабба. Був він величезний і лютий — сидів верхи на турі, ще кошлатішому за нього самого. Звірюка сердито рила копитом землю, лишаючи глибокі борозни. Зуби Крабб мав загострені. Брієнна хотіла вихопити меча, але піхви виявилися порожніми. «Ні!» — скрикнула вона, коли сер Кларенс кинувся вперед. Це було несправедливо. Вона ж не може битися без свого чарівного меча! Їй його дав сер Джеймі. На думку про те, що вона підвела його так само, як підвела лорда Ренлі, хотілося розплакатися.

— Мій меч! Будь ласка, я маю відшукати свого меча.

— Дівка хоче назад свого меча,— почувся голос.

— А я хочу, щоб у мене Серсі Ланістер відсмоктала. То й що?

— Джеймі назвав його Клятвохранителем. Будь ласка!

Але голос не послухався, і Кларенс Крабб, обрушившись на неї, відтяв їй голову. Брієнна по спіралі провалилася в глибоку темряву.

Наснилося, що вона лежить у човні, головою в когось на колінах. Навколо всюди тіні — чоловіки в кольчугах і шкірянках, з насунутими на очі каптурами, гребуть обмотаними тканиною веслами через туманну річку. Брієнна вся обливалася потом, палала — й водночас чомусь тремтіла. А в тумані плавало повно облич. «Краля»,— шепотіли верби на березі, а очерет заперечував: «Химера, химера». Брієнна поїжилася. «Припиніть,— крикнула вона.— Хай вони замовкнуть!»

Коли вона отямилася наступного разу, Джейн тримала в неї біля вуст мисочку гарячого супу. «Цибулева юшка»,— подумала Брієнна. Випила, скільки влізло, аж тут у горло їй потрапив шматочок моркви, й вона мало не вдавилася. Кашляти було невимовно боляче.

— Обережніше,— мовила дівчина.

— Гендрі,— просипіла Брієнна.— Я мушу побалакати з Гендрі.

— Біля річки він поїхав назад, м'леді. Повернувся на свою кузню, до Верби й до малечі, він їх захищатиме.

«Ніхто їх не захистить». Брієнна знову закашлялася.

— Та нехай вдавиться. Зекономимо мотузку,— один з чоловіків-тіней відсунув дівчину. Був він в іржавій кольчузі, підперезаній ременем із заклепками. При боці мав довгого меча й чингал. До плечей прилип великий жовтий плащ, мокрий і брудний. Над плечима височіла сталева собача голова з вищиреними зубами.

— Ні,— застогнала Брієнна.— Ні, ти мертвий, я тебе вбила.

— Ти переплутала,— зареготав Гончак.— Це я тебе вб'ю. Просто зараз убив би, та м'леді хоче тебе повісити.

Повісити. Від цього слова її пронизав страх. Брієнна поглянула на дівчину — на Джейн. «Вона зовсім юна — і вже така жорстокосерда!»

— Хліб і сіль,— видихнула Брієнна.— Заїзд... Септон Мерібальд нагодував дітлахів... Ми переломили хліб з твоєю сестрою...

— Гостеправо вже не має такої ваги, як колись,— сказала дівчина.— Особливо відтоді, як м'леді повернулася з весілля. Деякі з тих, що отам висять на березі, теж гадали, що вони гості.

— А ми гадали інакше,— мовив Гончак.— Вони хотіли ліжко, а отримали дерево.

— Але дерев ще багато лишилося,— втрутилася інша тінь — одноока, в іржавому циліндричному шоломі.— Їх завжди багато буде.

Коли прийшов час знову їхати, Брієнні на обличчя натягнули шкіряний каптур. Прорізів до очей він не мав. Шкіра приглушувала звуки. На язику ще зберігався смак цибулі — гострий, як і усвідомлення своєї поразки. «Мене повісять». Вона подумала про Джеймі, про Сансу, про батька вдома на Тарті — й пораділа каптуру. Він приховає сльози, які вже стояли в очах. Час до часу чути було, що беззаконники розмовляють, але слів не розрізнити. Зрештою Брієнна піддалася втомі й повільному, рівномірному руху коня.

Цього разу їй наснилося, що вона знову вдома, у Вечірньому палаці. Крізь високі арочні вікна батькової зали видно було, як сідає сонце. «Тут я була в безпеці. В безпеці».

Вбрана Брієнна була в парчу — в четверну синьо-червону сукню, оздоблену золотими сонцями й срібними півмісяцями. На іншій дівчині, мабуть, сукня була б дуже гарна, та не на Брієнні. Вона, дванадцятирічна, незграбна й ніякова, зустрічала юного лицаря, про шлюб з яким домовився її лорд-батько; хлопець був на шість років за неї старший — одного дня він обов'язково стане уславленим переможцем турнірів. Брієнна страшенно боялася його приїзду. Груди в неї замалі, руки й ноги завеликі. Волосся повсякчас стирчить, а збоку від носа, в складочці, прищ вискочив. «Він тобі привезе троянду»,— пообіцяв батько, але троянди замало, троянда її не захистить. Потрібен меч. «Клятвохранитель! Я маю розшукати дівчину. Я маю повернути йому честь».

Нарешті двері відчинилися, і в батькову залу ввійшов суджений. Брієнна, як її навчили, спробувала його привітати, та з рота в неї приснула кров: чекаючи, дівчина відкусила собі язика. Вона сплюнула кров юному лицарю під ноги, й на обличчі в нього проступила відраза. «Брієнна Краля,— глузливо промовив він.— Та я свиней бачив, вродливіших за тебе». Він пожбурив троянду їй в лице. Коли він розвернувся й рушив геть, грифони в нього на плащі збрижилися, розмилися — й перетворилися на левів. «Джеймі! — хотілося крикнути Брієнні.— Джеймі, повернися по мене!» Та язик лежав на підлозі поруч із трояндою, потопаючи в крові.

Брієнна знагла прокинулася, хапаючи ротом повітря.

Не розуміла, де опинилася. Повітря, холодне й густе, відгонило землею, хробаками та цвіллю. Брієнна лежала на солом'янику під цілою горою овечих шкур, над головою виднілося кам'яне склепіння, а стіни проросли корінням. Єдиним джерелом світла була лойова свічка, що чаділа в калюжці розтопленого сала.

Брієнна відкинула шкури й побачила, що якимсь чином вона опинилася без одягу й обладунків. Натомість її вдягнули в коричневу вовняну сукню, потерту, але випрану. Передпліччя взяли в лубки й обмотали лляними бинтами. Одна половина обличчя була мокра й заніміла. Обмацавши себе, Брієнна зрозуміла, що вухо, щелепа й щока намащені якоюсь припаркою. «Куслій...»

Брієнна підвелася. Ноги підломлювалися, голова паморочилася.

— Є тут хтось?

В одному з тінявих закапелків з того боку свічки почувся рух — то був сивий старигань у лахмітті. Покривало, яким він укривався, сповзло на землю. Сівши, він потер очі.

— Леді Брієнно? Ви мене налякали. Мені снився сон.

«Ні,— подумала вона,— це мені снився».

— Що це за місце? Підземелля?

— Печера. Як щури, ми змушені ховатися по норах, коли на нас спускають собак, а цих собак день у день більшає,— сказав старий; він був у залишках ветхої рожевуватої хламиди. Довге сиве волосся геть поплуталося, обвисла шкіра на щоках і підборідді поросла грубою щетиною.— Ви зголодніли? Зможете випити кухлик молока? А з'їсти трохи хліба з медом?

— Мені потрібен мій одяг. І меч,— сказала Брієнна, яка без кольчуги та Клятвохранителя при боці почувалася голою.— Вихід... Покажіть мені вихід.

Долівка в печері була земляна, кам'яниста, шорстка на дотик. Брієнна досі відчувала запаморочення — наче в повітрі пливе. У миготливому світлі танцювали дивні тіні. «Це духи замордованих,— подумала Брієнна,— танцюють навколо, а щойно я обернуся поглянути, ховаються». Кругом виднілися нори, тріщини та щілини, та не було як вгадати, котра з них веде на волю, котра — в глибину печери, а котра — взагалі в нікуди. Всі вони були чорні як ніч.

— Можна помацати ваше чоло, міледі? — Брієнну торкнулася рука її тюремника — пошрамована й шкарубка від мозолів, однак на диво лагідна.— Гарячка нарешті спала,— оголосив старий з акцентом вільних міст.— Чудово-пречудово. Ще буквально вчора ви мов у вогні горіли. Джейн боялася, ми вас втратимо.

— Джейн. Така висока?

— Вона-вона. Але за вас вона все одно нижча, міледі. Джейн Тичка, ось як її хлопці кличуть. Це вона вам руку склала і в лубки взяла, незгірше за будь-якого мейстра. На обличчі вона теж зробила, що могла,— промила рани гарячим елем, щоб не почалося зараження. І все одно... людський укус — страшна річ. Певен, саме через нього у вас і почалася гарячка,— сивий старий торкнувся її забинтованого обличчя.— Довелося трохи шкіри зрізати. Боюся, вродливою ви вже не будете.

«І так ніколи не була».

— Через шрами, так?

— Міледі, оте створіння вам півщоки відкусило.

Брієнна мимоволі здригнулася. «Всі лицарі мають бойові шрами,— застеріг її сер Гудвін, коли вона попросила його навчити її володіти мечем.— Воно тобі треба, дитинко?» Та літній військовий інструктор мав на увазі шрами від меча — він не міг передбачити Куслієвих загострених зубів.

— Навіщо складати мені поламані кості й промивати рани, якщо ви мене повісити збираєтеся?

— І справді — навіщо? — він перевів очі на свічку, наче не міг більше витримати дивитися на Брієнну.— Мені розповідали, що в заїзді ви хоробро билися. Димові не слід було їхати з роздоріжжя. Йому веліли триматися поблизу, сховатися, а як побачить дим з коминка, одразу приїздити... та коли до нього докотилися чутки, що Варницький Скажений Пес рухається на північ уздовж Зеленого Зубця, він піймався на цю наживку. Ми вже стільки на ту зграю полювали... та все одно слід було здогадатися. А так минуло пів дня, поки він збагнув, що лицедії скористалися струмком, щоб приховати свої сліди, а тоді обійшли його по колу, а він втратив ще більше часу, намагаючись обминути колону фреївських лицарів. Якби не ви, заки Лим зі своїми повернувся б у заїзд, там, може, самі б трупи лежали. Мабуть, саме тому Джейн і кинулася вас перев'язувати. Хай що там ви накоїли, а ці свої рани ви заслужили з честю, з найкращих намірів.

«Хай що там ви накоїли...»

— І що ж, ви гадаєте, я накоїла? — спитала Брієнна.— І хто ви?

— На самому початку ми були королівськими ратниками,— мовив старий,— та королівським ратникам потрібен король, а ми його не маємо. Були ми й побратимами, однак і побратимство наше розвалилося. Якщо по правді, я вже й не знаю, хто ми такі й куди прямуємо. Знаю тільки, що шлях темний. У полум'ї я так і не побачив, що там, у кінці.

«А я знаю, що там, у кінці. Бачила повішеників на деревах».

— У полум'ї,— повторила Брієнна. І раптом усе збагнула.— Ви — мирський жрець. Червоний чаклун.

Старий, опустивши очі на свою потерту хламиду, гірко посміхнувся.

— Радше рожевий ряджений. Я Торос із Мира, так... кепський жрець і ще гірший чаклун.

— Ви з загону Дондаріона. Лорда Лискавки.

— Лискавка спалахує і згасає, і швидко зникає. Так само й з людьми. Боюся, перегорів вогонь лорда Берика на цьому світі. А замість нього веде нас тінь похмуріша...

— Гончак?

— Гончак лежить у могилі,— скривив губи жрець.

— Я його бачила. В лісі.

— То було гарячкове марення, міледі.

— Він сказав, що повісить мене.

— Навіть сни, буває, брешуть... Міледі, скільки ви вже не їли? Ви, певно, з голоду вмираєте.

Брієнна збагнула, що так і є. В животі було геть порожньо.

— Поїсти... поїсти було б непогано, дякую.

— Тоді поїмо. Сідайте. Потім ще поговоримо, але спершу їсти. Чекайте тут.

Від оплилої лойової свічки Торос запалив ще одну — воскову, а тоді зник у чорній дірі під кам'яним виступом. Брієнна опинилася самотою в малій печері. Надовго це?

Вона обійшла приміщення, шукаючи зброю. Підійшла б яка завгодно — дрючок, кийок, кинджал. Але було хіба каміння. Один камінець гарно лягав у руку... але тут їй пригадався Шепіт — і що сталося, коли Шагвел з каменюкою пішов на кинджал. Почувши кроки жерця, який уже повертався, Брієнна впустила камінь на землю та знову сіла.

Торос приніс хліб із сиром і миску рагу.

— Перепрошую,— вибачився він,— останнє молоко прокисло, і мед весь з'їли. Харчів дедалі меншає. Але це теж погамує голод.

Рагу виявилося холодним і масним, хліб твердим, а сир ще твердішим. Але Брієнна ще в житті не їла нічого смачнішого.

— А з моїх приятелів тут нікого немає? — запитала вона в жерця, ложку по ложці доїдаючи рагу.

— Септона звільнили, щоб він міг продовжити свій шлях. Він загрози не становить. Решта ж тут — очікують на присуд.

— Присуд? — нахмурилася Брієнна.— Подрик Пейн — зовсім хлопчик ще.

— А він каже — зброєносець.

— Ви знаєте, які хлопчаки хвальковиті.

— Причому зброєносець Куця. Сам зізнається, що брав участь у битвах. Якщо його послухати, то і вбивав.

— Хлопчисько,— повторила Брієнна.— Майте милосердя!

— Міледі,— промовив Торос,— не маю сумнівів, що десь у наших Сімох Королівствах ще досі можна відшукати доброту, милосердя й поблажливість, але точно не тут. Тут печера, а не храм. Коли людям доводиться жити, немов щурам, у темряві під землею, дуже скоро запас жалості в них закінчується, так само як молоко і мед.

— А справедливість? Можна в печерах відшукати її?

— Справедливість...— слабко посміхнувся Торос.— Я ще пам'ятаю справедливість. Вона викликала приємні відчуття. Справедливість вела нас, коли ще нас очолював Берик,— принаймні так ми себе запевняли. Ми ж були королівськими ратниками, лицарями і звитяжцями... та деякі лицарі темні й повні жахіть, міледі. Війна робить чудовиськ із нас усіх.

— Хочете сказати, що ви — чудовиська?

— Хочу сказати, що ми — люди. Ви не єдина отримали рани, леді Брієнно. Серед моїх побратимів, коли ми починали, теж були добрі люди. Інші були... не такі добрі, скажімо так. Кажуть, не те важливо, як людина починає, а як закінчує. Це стосується і чоловіків, і жінок,— жрець підвівся на ноги.— Боюся, нам час прощатися. Судячи зі звуків, наближаються мої побратими. Наша леді послала по вас.

Почулися кроки, і Брієнна побачила в одному з коридорів миготливе світло смолоскипа.

— Казали, що вона поїхала на Білоринок.

— Так і було. Але, поки ми спали, вона повернулася. Сама вона не спить ніколи.

«Я не злякаюся»,— звеліла собі Брієнна, однак було вже трохи запізно. «Мого страху вони не побачать»,— натомість пообіцяла вона собі. Було їх четверо, суворих чоловіків зі змарнілими обличчями, вдягнених у кільчасті й лускаті кольчуги й у шкірянки. Одного з них Брієнна впізнала: то був одноокий з її снів.

Найкремезніший був у брудному й потертому жовтому плащі.

— Смачно було? — поцікавився він.— Сподіваюся. Бо, швидше за все, їла ти востаннє.

Це був бородатий шатен, м'язистий, з поламаним носом, який погано зрісся. «А я його знаю»,— подумала Брієнна.

— Це ви — Гончак.

Він вишкірився. Зуби мав жахливі: криві, гнилі й коричневі.

— Мабуть, що так. Останнього ж м'леді вколошкала,— він, відвернувшись, сплюнув.

Брієнні пригадалася блискавка й болото під ногами.

— Я вбила Рорджа. Він забрав собі шолом з Кліганової могили, а ви потім вкрали той шолом з його трупа.

— Він не заперечував.

Торос перелякано хапнув ротом повітря.

— Це правда? Це з мерця шолом? Це ми вже настільки низько опустилися?

— Це добра криця,— похмуро глянув на нього здоровань.

— Нічого доброго в цьому шоломі немає, як і в його володарях,— сказав червоний жрець.— Сандор Кліган усе життя терзався, а Рордж — це звірюка в людській шкурі.

— Я не такий.

— То навіщо вдягнув перед світом їхню машкару? Дику, ощирену, скривлену... Це таким ти станеш, Лиме?

— Ця машкара лякатиме ворогів.

— Ця машкара лякає мене.

— То заплющ очі,— сказав чоловік у жовтому плащі й різко махнув рукою.— Ведіть уже лярву.

Брієнна не опиралася. Їх було четверо, а вона — слабка й поранена, цілком гола під вовняним платтям. Ідучи кривим проходом, доводилося пригинати голову, щоб не вдаритися. Раптом коридор різко пішов угору, двічі повернув — і вивів у більшу печеру, повну беззаконників.

У центрі в землі викопане було кострище, й повітря посиніло від диму. Біля вогню тулилися люди, гріючись після холоду печери. Інші стояли попід стінами чи сиділи, схрестивши ноги, на солом'яниках. Були тут не лише чоловіки, а й жінки, і навіть кількоро дітлахів визирало з-за материних спідниць. Одне з облич Брієнна впізнала: Джейн Гедл на прізвисько Тичка.

Впоперек печери, у закапелку, поставили довгий стіл на двох широких ногах. За ним сиділа жінка вся в сірому, в плащі з каптуром. У руках вона тримала корону — бронзове кружало з залізними мечами по колу. Жінка роздивлялася її, торкаючись пальцями лез, мов перевіряла на гостроту. Під каптуром світилися очі.

Сірий колір — це колір німотних сестер, служниць Невідомця. Брієнна відчула, як по спині пробіг холодок. Твердосерда.

— М'леді,— заговорив здоровань.— Ось вона.

— Ага,— докинув одноокий.— Царевбивцина лярва.

— За що ви так мене обзиваєте? — аж скулилася Брієнна.

— Якби я отримував срібного оленя за кожен раз, що ти вимовила його ім'я, я б забагатів, як твої друзі Ланістери.

— Це ж був просто... я не розумію...

— Та невже? — зареготав здоровань.— А ми розуміємо. Від вас смердить левами, леді.

— Це неправда!

Наперед виступив інший беззаконник — парубок у засмальцьованому овечому кожуху. В руках він тримав Клятвохранителя.

— А оце свідчить, що правда.

Голос його порипував від північного акценту. Парубок, витягнувши меча з піхов, поклав його перед Леді Твердосердою. У світлі з вогнища чорні й червоні брижі на лезі заграли, мов заворушилися, але очі жінки в сірому були прикуті до руків'я: на головці у вигляді золотої лев'ячої голови горіли, мов дві червоні зірки, рубінові очі.

— А ще є оце,— Торос Мирський дістав з рукава пергамент і поклав поруч з мечем.— Тут печатка малолітнього короля й пишеться, що оказовець сієї грамоти подорожує в його королівських справах.

Леді Твердосерда відклала меча, щоб прочитати грамоту.

— Меча дали мені зі шляхетною метою,— заговорила Брієнна.— Сер Джеймі дав обітницю Кетлін Старк...

— ...саме перед тим, як його друзі перерізали їй горло, здається,— сказав здоровань у жовтому плащі.— Всім нам добре відомо, чого вартий Царевбивця з його обітницями.

«Нічого не вийде,— подумала Брієнна.— Хай що я скажу, їх це не похитне». Але вона все одно не втрималася.

— Він обіцяв леді Кетлін повернути дочок, та заки ми доїхали на Королівський Причал, їх там уже не було. Джеймі послав мене на пошуки леді Санси...

— ...а якби ви знайшли дівчину,— запитав молодий північанин,— що ви мали робити з нею?

— Захищати її. Заховати в безпечне місце.

— І куди ж це? — розреготався здоровань.— У підземелля до Серсі?

— Ні.

— Можеш заперечувати, скільки заманеться. Але меч цей свідчить, що ти — брехуха. Ми що — маємо вірити, що Ланістери роздають ворогам золоті мечі з рубінами? Що Царевбивця велів тобі заховати дівчину від його рідної сестри-близнючки? А грамота з печаткою малолітнього короля — щоб тобі дупу було чим підтерти? А твоя компанія...— здоровань, обернувшись, поманив когось рукою, беззаконники розступилися, й наперед вивели ще двох бранців.— Хлопчак був особистим зброєносцем Куця,— пояснив здоровань Леді Твердосердій.— А другий — із клятих замкових лицарів клятого Рендила Тарлі.

Гайла Ганта побили так, що набряклого обличчя було й не впізнати. Коли Гайла виштовхнули наперед, він поточився й мало не впав. Подрик підхопив його під руку.

— Сер,— жалібно промовив хлопчик, побачивши Брієнну.— Тобто міледі. Вибачте.

— Тобі нема за що вибачатися,— сказала Брієнна й обернулася до леді Твердосердої.— Хай яку зраду ви приписуєте мені, міледі, а Подрик і сер Гайл до цього не причетні.

— Вони леви,— мовив одноокий.— І цього достатньо. Кажу, їх треба повісити. Тарлі повісив зо два десятки наших, давно пора повісити кількоро його людей.

Сер Гайл слабко посміхнувся до Брієнни.

— Міледі,— промовив він,— слід вам було виходити за мене, коли я пропонував. Тепер, боюся, вам судилося померти дівкою, а мені — злидарем.

— Відпустіть їх,— попросила Брієнна.

Жінка в сірому не відповіла. Вона роздивлялася меч, пергамент, бронзово-залізну корону. Нарешті поклала руку під підборіддя й затиснула шию, мов зібралася сама себе задушити. Але натомість вона заговорила... Голос був тремкий, ламкий, стражденний. Звук, здавалося, вихоплювався просто з горла, це було чи то бурчання, чи то сипіння, чи то передсмертні хрипи. «Мова пропащих душ»,— подумала Брієнна.

— Я не розумію. Що ви сказали?

— Вона спитала, як називається ваш клинок,— переклав молодий північанин в овечому кожусі.

— Клятвохранитель,— озвалася Брієнна.

Жінка в сірому засичала крізь пальці. Очі її горіли в темряві двома червоними проваллями. Вона знову заговорила.

— Ні, каже вона. Називайте відтепер його Клятвопорушником, каже вона. Він викуваний був для зради й убивства. Вона дає йому наймення Продажний Приятель. Як і вам.

— І кого ж це я продала?

— Її,— сказав північанин.— Невже міледі забула, що колись присягнула їй на вірність?

Єдиній жінці на світі панна Тартська присягала на вірність.

— Не може бути,— зронила Брієнна.— Вона померла.

— Смерть і гостеправо,— пробурмотіла Джейн Гедл на прізвисько Тичка.— Ні те, ні те вже не має такої ваги, як колись.

Леді Твердосерда скинула каптур і розмотала сірий вовняний шарф, який затуляв обличчя. Волосся на голові мала сухе й ламке, біле мов кістка. Чоло — плямисте, сіро-зелене, з брунатними вкрапленнями тліну. Шкіра на обличчі, від очей до підборіддя, звисала клаптями. На деяких ранах виднілася засохла кров, а інші видавалися розріхами, крізь які прозирав череп.

«Це обличчя!..— подумала Брієнна.— Це обличчя було таким вольовим і вродливим, а шкіра — такою гладенькою і м'якою!»

— Леді Кетлін? — на очі їй набігли сльози.— А казали... казали, що ви померли.

— А вона і померла,— мовив Торос Мирський.— Фреї перерізали їй горлянку від вуха до вуха. Коли ми біля річки знайшли її, вона вже три дні як була мертва. Гарвін благав мене, щоб я дарував їй цілунок життя, та було вже запізно. Я навіть пробувати не хотів, і тоді лорд Берик приклав до її вуст свої вуста, й вогонь життя перейшов з нього в неї. І... вона підвелася. Най береже нас Цар світла! Вона підвелася!

«Я досі сню? — подумалося Брієнні.— Це ще один кошмар, спричинений Куслієвими зубами?»

— Я її не зраджувала. Скажіть їй! Сімома присягаюся! Мечем своїм присягаюся!

Істота, що колись була Кетлін Старк, знову затиснула горло, уп'явшись пальцями в огидний розтин на шиї, і вичавила ще кілька звуків.

— Словеса — це суховій, каже вона,— переклав Брієнні північанин.— Каже, що ви маєте довести свою відданість.

— Як? — запитала Брієнна.

— Мечем. Ви його кличете Клятвохранителем? То стримайте клятву, яку ви дали їй, каже міледі.

— Чого вона хоче?

— Хоче або повернути до життя свого сина, або знищити тих, хто його вбив,— сказав здоровань.— Хоче нагодувати круків, як їх нагодували на Червоному весіллі. Фреї і Болтони нагодували, ага. І ми їй віддамо їх стільки, скільки схоче. А від вас вона просить лише Джеймі Ланістера.

Джеймі, Це ім'я пронизало, мов удар ножем у живіт.

— Леді Кетлін, я... Ви не розумієте, Джеймі... він врятував мене від зґвалтування, коли нас схопили криваві лицедії, а потім він повернувся по мене, стрибнув з порожніми руками у ведмежу яму... Присягаюся вам, він змінився. Він послав мене по Сансу, щоб захистити її, він не міг бути причетний до Червоного весілля.

Леді Кетлін міцніше стиснула горло пальцями, і з нього вихопилися хрипкі слова, задихані й уривчасті, вихопилися крижаним потоком. Північанин переклав:

— Вона каже, що ви мусите обрати. Або беріть меча і вбийте Царевбивцю, або вас повісять як зрадницю. Меч або зашморг, каже вона. Обирайте, каже вона. Обирайте.

Брієнна пригадала, як уві сні чекала в батьковій залі на хлопця, з яким мала взяти шлюб. Уві сні вона собі язика відкусила. «У мене в роті було повно крові». Уривчасто дихаючи, вона мовила:

— Я такого вибору не робитиму.

Запала довга тиша. А тоді знов заговорила леді Твердосерда. Цього разу Брієнна зрозуміла її слова. Їх було всього два.

— Повісьте їх,— вичавила леді.

— Як накажете, міледі,— сказав здоровань.

Брієнні знову скрутили мотузкою руки й повели геть із печери кам'яним переходом, що піднімався на поверхню. Надворі був ранок, з подивом побачила дівчина. Крізь дерева пробивалося бліде світанкове світло. «Стільки дерев — обирай, яке схочеш,— подумала Брієнна.— Далеко вести нас не доведеться».

Ніхто й не повів. Під покрученою вербою беззаконники накинули Брієнні на шию зашморг, туго його затягнули й перекинули другий кінець мотузки через гілку. Гайлу Ганту й Подрику Пейну дісталися в'язи. Сер Гайл кричав, що радо вб'є Джеймі Ланістера, але «Гончак» зацідив йому кулаком в обличчя, й він замовк. Здоровань уже знову вдягнув шолома.

— Якщо хочете сповідатися перед богами у своїх переступах, то саме час.

— Подрик нічого вам не зробив. Мій батько заплатить за нього викуп. Тарт недарма називають сапфіровим островом. Відішліть Подрика з моїми кістками у Вечірній палац — і отримаєте сапфіри, срібло — що забажаєте.

— Я бажаю назад свою жінку й дочок,— сказав «Гончак».— Твій батько зможе їх мені повернути? Якщо ні, пішов він у сраку. Хлопчак гнитиме поряд з тобою. І ваші кістки пообгризають вовки.

— Ти її вішати збираєшся чи ні, Лиме? — запитав одноокий.— Чи ти плануєш заговорити сучку до смерті?

«Гончак» забрав у нього кінець мотузки.

— Побачимо, чи вміє вона танцювати,— сказав він і смикнув.

Брієнна відчула, як стискається зашморг, як врізається в шкіру, як задирає підборіддя. Сер Гайл закрутисто сипав прокльонами, а хлопчик мовчав. Подрик ані разу очей не підвів, навіть коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, час мені прокидатися. Якщо ж не сон, час помирати». Але вона поглядом прикипіла до Подрика: тоненьку шию стягував зашморг, а ноги бовталися. У Брієнни розтулився рот. Подрик хвицав ногами — задихаючись і помираючи. Попри мотузку, що душила її, Брієнна відчайдушно втягнула повітря. В житті їй не було так боляче.

Але вона спромоглася крикнути одне слово.