Бенкет круків

Брієнна

Мур був старий і розкришений, та коли Брієнна угледіла його серед ланів, у неї на загривку волосся стало сторч.

«Саме тут ховалися лучники, які вбили бідолашного Клеоса Фрея»,— подумала вона... але через півмилі під'їхала ще до одного муру, дуже схожого на перший, і тепер уже не була певна. Порита коліями дорога зміїлася й звивалася, а голі брунатні дерева зовсім не схожі були на ті зелені, які запам'яталися Брієнні. Це вона щойно проїхала повз те місце, де сер Джеймі вихопив меча з піхов кузена? А де той ліс, у якому вони билися? Струмок, у якому вони брьохалися й борюкалися, поки не привернули увагу бравих компанійців?

— Міледі? Сер? — Подрик так і не вирішив, як до неї звертатися.— Чого ви шукаєте?

«Привидів».

— Мур, який колись проїжджала. Пусте.

Тоді в сера Джеймі було ще дві руки. «Як я його ненавиділа, з усіма його кпинами й посмішками».

— Тихше, Подрику. В цих лісах ще досі можуть водитися беззаконники.

Хлопець обвів поглядом голі брунатні дерева, мокре листя, багнисту дорогу попереду.

— У мене меч. І битися я вмію.

«Але не настільки добре». Брієнна сумнівалася не в хоробрості хлопця, а в його навичках. «Може, він і зброєносець, принаймні таким називається, тільки люди, яким він служив, самі йому прислужилися погано».

Дорогою у Сутінь-діл вона таки спромоглася витягнути з нього всю його історію. Сам хлопець походив з молодшої гілки дому Пейнів — збіднілої гілки, яка почалася від одного з менших синів. Батько Подрика все життя служив зброєносцем у заможніших родичів, а Подрика зачав з донькою свічкаря, яку встиг пошлюбити, перш ніж загинути під час Грейджоєвого заколоту. Мати покинула хлопця на одну зі своїх кузин, коли йому було чотири роки, і втекла з мандрівним співцем, який зробив їй другу дитину. Подрик її навіть не пам'ятає. Виростив хлопчика сер Седрик Пейн, хоча з незв'язної оповіді можна було зробити висновок, що до малого ставилися більше як до служки, ніж до сина. Коли Кичера Кастерлі скликала прапори, лицар узяв Подрика з собою — займатися кіньми й чистити обладунки. А потім сер Седрик загинув у приріччі, воюючи у війську лорда Тайвіна.

Опинившись далеко від домівки, сам-один і без грошей, хлопець пристав до тлустого лицаря-бурлаки на ім'я сер Лорімер Черевань, який належав до загону лорда Лефорда, що мав завдання обороняти обоз. «Хлопці, що чатують харчі, завжди їдять найкраще»,— полюбляв казати сер Лорімер, аж поки його не піймали на крадіжці солонини з особистих запасів лорда Тайвіна. Тайвін Ланістер повісив його, щоб дати урок іншим злодіям. Подрик теж куштував ту солонину й міг би скуштувати й мотузки, але його врятувало прізвище. Його до себе взяв сер Кеван Ланістер, а за деякий час відіслав за зброєносця до свого небожа Тиріона.

Сер Седрик навчив Подрика ходити біля коня й вибирати камінці з копит, а сер Лорімер — красти, але жоден з них так і не навчив його вправлятися з мечем. А от Куць, коли вони опинилися при дворі, відвів його до військового інструктора Червоної фортеці. Проте під час хлібних бунтів сер Арон Сантагар мало не загинув, і на цьому Подрикове тренування закінчилося.

Отож Брієнна вирізала з опалих гілок два дерев'яні «мечі», щоб перевірити Подрикову вправність. І з приємністю довідалася, що хлопець, може, й говорить не до ладу, зате до ладу б'ється. Він був безстрашний і уважний, але надто вже худий і кістлявий, а про силу взагалі не йшлося. Тож якщо він вцілів у Битві на Чорноводді, як заявляє, то це тільки тому, що нікого він там не зацікавив як потенційна жертва. «Можеш зватися зброєносцем,— сказала до нього Брієнна,— але знавала я удвічі молодших пажів, які б тебе до крові віддубасили. Якщо хочеш пристати до мене, спати щовечора лягатимеш з водянками на долонях і синцями на руках, а тіло так болітиме від тренувань, що й заснути, либонь, не зможеш. Воно тобі треба?»

«Треба,— твердо мовив хлопець.— Я саме цього і хочу. Синців і водянок. Ну, тобто не хочу, але хочу. Сер. Міледі».

І поки що він своє слово тримав, а Брієнна тримала своє. Подрик не нарікав. І щоразу, коли в нього на робочій руці вискакувала нова водянка, він гордо її показував Брієнні. Й коней він доглядав дуже добре. «Він і досі ніякий не зброєносець,— нагадала собі Брієнна,— але ж і я не лицар, хай скільки разів він звернеться до мене „сер“». Вона б його відіслала додому, але ж йому нема куди йти. Крім того, хоча Подрик і запевняв, що не знає, куди поділася Санса Старк, може так статися, що знає він більше, ніж сам здогадується. Якесь випадкове зауваження, якийсь спогад можуть стати ключем для Брієнни в її пошуках.

— Сер? Міледі? Он віз попереду,— вказав Подрик.

Брієнна теж його побачила: дерев'яний віз, двоколісний і з високими бортами. Але запряжені в нього були чоловік і жінка, які й тягнули його глибокими коліями, що вели до Дівоставу. З одягу можна було судити, що це селяни.

— Пригальмуй,— мовила Брієнна до хлопця.— Бо ще візьмуть нас за розбійників.

— Так, сер. Я чемний. Міледі.

Проте хлопцеві, схоже, навіть подобалася перспектива, що його можуть узяти за розбійника.

Селяни сторожко спостерігали, як наближаються клусом два вершники, та щойно Брієнна засвідчила, що не збирається їх кривдити, вони дозволили приєднатися до них.

— Колись у нас і віл був,— почав розповідати літній чоловік дорогою, яка тягнулася через зарослі бур'яном лани, заболочені озера й попалені, почорнілі ліси,— але його забрали вовки...— Обличчя його почервоніло від напруги.— Забрали і нашу дочку, щоб побавитися, але після битви під Сутінь-долом вона повернулася. А віл не повернувся. Напевно, вовки його з'їли.

Жінці не було чого додати. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять, але не зронила і слова, тільки поглядала на Брієнну такими очима, як дивилася б на двоголове теля. Панна Тартська вже звикла до таких поглядів. Леді Старк до неї ставилася добре, але інші жінки здебільшого були такі самі жорстокі, як і чоловіки. Важко сказати, що їй здавалося образливішим: гострі язички й ворожі смішки красунь-дівчат чи холодні очі дорослих леді, які ховали за машкарою чемності своє презирство. А простолюдинки часом бували ще гірші.

— Коли востаннє я бачила Дівостав, він лежав у руїнах,— мовила Брієнна.— Брама розбита, а половина міста згоріла.

— Його трохи відбудували. Цей Тарлі, він людина важка, але він сміливіший за Мутона. По лісах і досі ховаються беззаконники, але їх уже не так багато, як перед тим. Тарлі вистежив найгірших і трохи вкоротив їх отим своїм великим мечем,— чоловік, відвернувшись, сплюнув.— Вам на дорозі беззаконники не траплялися?

— Ні.

«Цього разу — ні». Що далі від Сутінь-долу, то менше людей було на дорозі. Якщо не рахувати кремезного бороданя-септона, який пішки чимчикував на південь у гурті чотирьох десятків своїх прибічників зі стертими ногами, всі подорожні зникали в лісі ще до того, як Брієнна з Подриком встигали під'їхати. Заїзди, які вони вдвох проминали, були всі розграбовані, покинуті або перетворені на військові табори. А вчора Брієнна з Подриком наїхали на один з патрулів лорда Рендила, що наїжачився довгими луками й сулицями. Їх оточили вершники, і капітан почав допитувати Брієнну, однак зрештою відпустив. «Стережися, жінко. Можуть вам тут трапитися й інші чоловіки, не такі шляхетні, як мої хлопці. Гончак із сотнею беззаконників перейшов Тризуб, і подейкують, вони на своєму шляху ґвалтують усіх підряд дівок і відрізають їм груди собі на сувеніри».

Брієнна вирішила переказати цю засторогу селянину і його жінці. Поки вона говорила, чоловік кивав, та коли закінчила, він тільки сплюнув і мовив:

— Пси, вовки й леви, Чужі б їх ухопили! Ці розбійники до Дівоставу наближатися не наважаться. Принаймні поки там править лорд Тарлі.

Брієнна пригадувала лорда Рендила Тарлі ще з часів, коли служила у війську короля Ренлі. Хоча він їй і не подобався, але вона ніколи не забувала, чим йому завдячує. «З ласки богів ми проминемо Дівостав, і він і не дізнається, що я тут».

— Щойно закінчаться бої, місто повернуть лорду Мутону,— мовила Брієнна до селянина.— Король дарував прощення його милості.

— Прощення? — засміявся старий.— За що? За те, що сидів на дупі в цьому клятому замку? Послав людей битися в Річкорин, а сам не поїхав. Спершу леви його місто сплюндрували, потім вовки, потім перекупні мечі, а його милість так і сидів у безпеці за своїми мурами. Його брат ніколи б ото так не ховався. Сер Майлз був справжній зух, поки отой Роберт не вбив його.

«Знову привиди»,— подумала Брієнна.

— Я шукаю сестру, гарну тринадцятирічну панну. Ви не бачили?

— Не бачили ми панн, ані гарних, ані гидких.

«Ніхто не бачив». Але розпитувати все одно треба.

— Мутонова донька — панна,— провадив селянин.— Ну, поки що — до шлюбної постелі. Оці яйця — на її весілля. З сином Тарлі. Кухарям потрібні яйця на пироги.

— Потрібні.

«Син лорда Тарлі. Юний Дикон одружується». Брієнна почала пригадувати, скільки йому може бути років. «Вісім-десять»,— подумала вона. Брієнну заручили у сім років з хлопцем, на три роки за неї старшим,— з молодшим сином лорда Карона, сором'язливим, з родимкою над губою. Зустрічалися вони лише раз — на заручинах. А за два роки він помер від тої самої застуди, яка забрала лорда й леді Каронів і всіх їхніх дочок. Якби він не помер, їх би одружили за рік по тому, як Брієнни розквітла, і тоді все її життя було б зовсім іншим. І нині вона б не їхала тут, вдягнена в чоловічу кольчугу, з мечем, шукаючи дитину давно мертвої жінки. Швидше за все, сиділа б вона в Ночеспіві, сповивала власну дитину, а може, й годувала ще одну. Така думка не вперше навідувала Брієнну. І завжди від цього вона відчувала легеньку зажуру — але водночас і полегшення.

Сонце заховалося за хмари; виїхавши з-за почорнілих дерев, подорожні побачили перед собою Дівостав, а за ним — глибоководу затоку. Брієнна одразу помітила, що браму міста відновили й укріпили, а на рожевих мурах знову походжали арбалетники. Понад прибрамною маяв прапор короля Томена: чорний олень і золотий лев зітнулися на ньому на золотисто-малиновому полі. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі, а червоний лосось дому Мутонів майорів тільки на замку на пагорбі.

Біля звідних ґрат стояла дюжина вартових з галябардами. З гербів видно було, що це солдати з війська лорда Тарлі, але не люди Тарлі. Брієнна роздивилася двох кентаврів, блискавку, синього жука й зелену стрілу, але мисливця Сурмосхилу тут не було. Старшина мав на грудях павича, чий яскравий хвіст побляк на сонці. Коли під'їхали селяни, старшина присвиснув.

— Що це тут? Яйця? — від підкинув одне, зловив.— Забираємо.

— Яйця для лорда Мутона,— залементував старий.— На весільні пироги і все таке.

— Ваші кури ще знесуть. А я не їв яєць півроку. Ось тобі, й не кажи, що тобі не заплатили,— він жбурнув під ноги старому жменю мідяків.

Тут втрутилася жінка селянина.

— Цього недосить,— сказала вона.— І близько недосить.

— А я кажу — досить,— мовив старшина.— І за яйця, і за тебе. Ану тягніть її сюди, хлопці. Вона для цього стариганя занадто молода.

Двоє вартових, прихиливши галябарди до муру, потягнули жінку геть від воза, хай як вона пручалася. Селянин дивився на це з посірілим обличчям, але не наважився і ворухнутися.

Брієнна приострожила кобилу.

— Відпустіть її!

Голос її змусив вартових на мить завагатися, і селянка встигла викрутитися з їхніх рук.

— Тебе це не стосується,— мовив один з вартових.— Тримай рота на замку, дівко.

Брієнна у відповідь витягнула меча.

— Ну що ж,— зронив старшина,— оголена криця. Здається мені, я тут беззаконника занюхав. А ти знаєш, як лорд Тарлі чинить із беззаконниками?

Він і досі тримав у руці яйце з воза. Пальці його стиснулися, і між них потік жовток.

— Я добре знаю, як лорд Рендил чинить із беззаконниками,— сказала Брієнна.— А ще знаю, як він чинить із ґвалтівниками.

Вона сподівалася, що це ім'я трохи пристрашить їх, але старшина, струсивши яйце з пальців, дав сигнал своїм воякам розосередитися. Брієнна опинилася в оточенні гострої криці.

— Що це ти там кажеш, дівко? Що там лорд Тарлі робить з...

— Ґвалтівниками,— закінчив за нього інший голос, нижчий.— Він їх оскопляє або відсилає на Стіну. А іноді і те, і те. А злодіям він пальці відрубує.

З-за прибрамної виступив млявий парубок з мечем на поясі. Сюрко, яке прикривало крицю, колись було білим, і цей білий колір досі прозирав де-не-де з-під плям від трави і засохлої крові. На грудях виднівся герб: брунатний олень, забитий і підвішений на жердину.

«Він!» Цей голос був для Брієнни — мов удар у живіт, це обличчя — мов меч у кишках.

— Сер Гайл,— сухо привіталася Брієнна.

— Облиште її, хлопці,— застеріг сер Гайл Гант.— Це Брієнна Краля, панна Тартська, яка зарізала короля Ренлі й половину його веселкової варти. Вона така сама лиха, як і бридка, а бридкіших на світі немає... окрім хіба тебе, Стічник, але ж батько в тебе був з лиця як зад у тура, тож у тебе є виправдання. А її батько — Вечірниця з Тарту.

Вартові розреготалися, однак галябарди прибрали.

— А чи не слід нам її заарештувати, сер? — поцікавився старшина.— За вбивство Ренлі?

— Навіщо? Ренлі був заколотником. Ми всі до ноги були заколотниками, а стали Томеновими відданими служаками,— сказав лицар і помахав селянам, щоб заїжджали в браму.— Стюард його милості порадіє яйцям. Шукайте його на ринку.

Старий уперся кісточками пальців у чоло.

— Дякую, м'лорде. Ви справжній лицар, це видно. Ходімо, жінко,— і вони, підналігши на воза, поторохтіли до брами.

Брієнна клусом поїхала за ними, Подрик насідав їй на п'яти. «Справжній лицар»,— думала Брієнна, хмурячись. Заїхавши в місто, вона зупинила коня. Ліворуч виднілися руїни стайні, яка виходила у брудний провулок. Навпроти неї, на балконі борделю, стояли перешіптуючись три напівголі повії. Одна була дуже схожа на шльондру, яка тягалася за військом і одного разу підійшла до Брієнни й запитала, що там у неї в штанях — піхва чи прутень.

— Такої страхітливої шкапи я ще в житті не бачив,— зронив сер Гайл, роздивляючись Подрикового коня.— Дивно, що це не ви на ній їдете, міледі. То ви збираєтеся подякувати мені за допомогу?

Брієнна зістрибнула з кобилиці — й виявилася на голову вищою за сера Гайла.

— Одного дня в рукопашній обов'язково подякую, сер.

— Як Рудому Ронету? — розреготався Гант. Сміх у нього був глибокий і гарний, а от обличчя — непоказне. Щире обличчя, колись думала Брієнна, поки не обпеклася; а ще кошлатий каштановий чуб, горіхові очі, невеличкий шрам біля лівого вуха. Підборіддя роздвоєне, ніс гакуватий, але сміявся Гайл і справді гарно — і часто.

— Ви б ліпше свою браму вартували.

На це він тільки скривився.

— Мій кузен Алін полює на беззаконників. Без сумніву, тріумфально повернеться з головою Гончака, покривши себе славою. А я тим часом приречений вартувати цю браму, і все через тебе. Сподіваюся, ти задоволена, кралю моя. Що це ти шукаєш?

— Стайню.

— Біля східної брами. Ця спалена.

«Сама бачу».

— Ви сказали цим людям... коли помер король Ренлі, я була з ним, але помер він через якесь чаклунство, сер. Присягаюся своїм мечем,— Брієнна поклала долоню на руків'я, готова битися, якщо Гант просто в лице обізве її брехухою.

— Ага, а веселкову варту порубав Лицар Квітів. Ти б могла, якщо пощастить, подолати хіба сера Емона. Завжди він квапився й тому швидко втомлювався. Але Ройса? Ні. Сер Робар був мечником удвічі кращим за тебе... а ти ж і не мечник, правильно? Є таке слово — «мечниця»? І що привело нашу панну в Дівостав, цікаво?

«Я шукаю сестру, тринадцятирічну дівчину»,— мало не сказала Брієнна, але ж сер Гайл знає, що в неї немає сестер.

— Я шукаю одного чоловіка, він вчащає в забігайлівку під назвою «Смердюча гуска».

— А я гадав, Брієнна Краля чоловіками не цікавиться,— посміхнувся Гант безжалісно.— «Смердюча гуска»! Цілком відповідна назва, ага... особливо «смердюча». Це в гавані. Та спершу ходімо зі мною до його милості.

Брієнна не боялася сера Гайла, але ж це один з капітанів Рендила Тарлі. Тільки свисне — і йому на охорону збіжиться сотня вояків.

— Мене заарештують?

— Що, за Ренлі? А хто він був такий? Ми вже за той час усі перебігли до інших королів, а дехто й двічі. Всім давно байдуже, всі вже й забули,— він легенько поклав долоню їй на руку.— Сюди, будь ласка.

Вона відсахнулася.

— Буду вдячна, якщо не торкатиметеся мене.

— Нарешті вона вдячна,— озвався він з кривою посмішкою.

Коли востаннє Брієнна бачила Дівостав, місто було спустошене — похмура діра з порожніми вулицями й попаленими будинками. А тепер на вулицях тлумилися свині й дітлахи, а більшість згорілих будинків уже розібрали. На місці деяких уже висадили овочі, а на місці інших стояли купецькі намети й лицарські шатра. Брієнна бачила, що й нові будинки потихеньку починають з'являтися: де колись був дерев'яний заїзд, уже виріс мурований, а на міському септі з'явився лупаковий дах. Прохолодне осіння повітря дзвеніло від дзижчання пилок і стукотіння молотків. Робітники на вулицях носили колоди, а рудокопи тягнули багнистими стежками свої вози. У багатьох на грудях красувався мисливець.

— Солдати відбудовують місто,— здивовано зронила Брієнна.

— Без сумніву, вони б залюбки зараз грали в кості, пиячили й злягалися, та лорд Рендил переконаний, що працювати мають усі.

Брієнна очікувала, що її поведуть у замок. Натомість Гант рушив до гамірної гавані. З приємністю Брієнна зауважила, що в Дівостав повернулися торгові кораблі. У порту стояли галера, галеас і великий двощогловий ког, а також два десятки рибальських човнів. У затоці теж плавали рибалки. «Якщо нічого не дізнаюся в „Смердючій гусці“, сяду на корабель»,— подумала Брієнна. Мартингород зовсім недалечко. А звідти можна легко дістатися Соколиного Гнізда.

Лорда Тарлі вони відшукали на рибному ринку — він чинив правосуддя.

Біля води змайстрували підвищення, з висоти якого лорд поглядав на людей, звинувачених у злочинах. Ліворуч од нього звели довгий ряд шибениць, де мотузок вистало б на двадцять людей. Там уже гойдалося четверо страчених. Одне тіло було ще свіже, а от решта три висіли вже довгенько. З одного небіжчика, вже добряче набряклого, ворона висмикувала довгі смужки м'яса. Решта ворон розлетілися, налякавшись натовпу містян, які збіглися в надії, що кого-небудь повісять.

Разом з лордом Рендилом на підвищенні сидів лорд Мутон — блідий, м'якотілий, дебелий чолов'яга у білому камзолі й червоних бриджах, у горностаєвому плащі, застебнутому на плечі брошкою червоного золота у формі лосося. Тарлі був у кольчузі й дубленій шкірі, ще й у кірасі з сірої криці. З-за лівого плеча вистромлювалося руків'я великого меча. Звався він Серцезгуб, гордість дому.

Коли підійшли Брієнна з Гантом, саме слухалася справа якогось підлітка в домотканому плащі й засмальцьованій шкірянці.

— Я нікого не чіпав, м'лорде,— почула Брієнна.— Тільки забрав собі те, що позоставили септони, тікаючи. Якщо мусите відрубати мені за це палець, рубайте.

— Палець заведено рубати у злодюжки,— твердим голосом озвався лорд Тарлі,— а людина, що краде в септі, краде в богів.

Він обернувся до капітана своєї варти.

— Сім пальців. Обидва великі лишіть йому.

— Сім? — пополотнів злодій. Коли гвардійці схопили його, він спробував чинити опір, але слабко, так наче його вже скалічили. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть подумала про сера Джеймі — як він кричав, коли опустився Золлів арах.

Наступним був пекар, якого звинувачували в тому, що він до борошна підмішує трачиння. Лорд Рендил присудив йому штраф у п'ятдесят срібних оленів. Пекар почав божитися, що не має такої величезної кількості срібла, і його милість оголосив, що за кожного срібного оленя, якого не вистане на сплату штрафу, пекар може отримати батога. За пекарем ішла обідрана сіролица повія, звинувачена в тому, що нагородила пранцями чотирьох солдатів Тарлі.

— Помийте їй піхву лугом, а потім киньте її в підземелля,— наказав Тарлі. Коли зарюмсану повію потягли геть, його милість угледів у кінці натовпу Брієнну, яка стояла між Подриком і сером Гайлом. Тарлі нахмурився, але в очах його не змигнула й іскра упізнавання.

Наступним був матрос із галеаса. Обвинувачував його лучник із залоги лорда Мутона, який мав перебинтовану долоню й лосося на гербі.

— З дозволу м'лорда, цей виродок мені руку кинджалом прохромив. Сказав, що я в кості з ним махлював.

Лорд Тарлі перевів погляд з Брієнни на чоловіка, що стояв перед ним.

— А ти махлював?

— Ні, м'лорде. Ніколи.

— За злодійство я рубаю палець. Збрешеш мені — повішу. Можна мені поглянути на кості?

— Кості? — лучник зиркнув на лорда Мутона, однак його милість роздивлявся рибальські човни. Стрілець ковтнув.— Я, здається... ці кості, вони щасливі, правда, але я...

Тарлі цього було досить.

— Відрубайте йому мізинець. Руку хай обере сам. А другому пробийте долоню цвяхом,— він підвівся.— Ми закінчили. Решту ведіть назад у підземелля, візьмуся за них завтра.

Розвернувшись, він підкликав до себе сера Гайла. За ним рушила й Брієнна.

— Мілорде,— привіталася вона, зупинившись перед ним. Почувалася вона так, наче їй знову вісім років.

— Міледі. Чим завдячуємо такій... честі?

— Мене послали на пошуки... на пошуки...— вона завагалася.

— І як ви шукатимете цього когось, якщо не знаєте його імені? Це ви вбили лорда Ренлі?

— Ні.

Тарлі зважив її відповідь. «Він судить мене, як судив оцих усіх людей».

— Ні,— нарешті промовив він,— ви тільки дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, спливши кров'ю... Брієнна здригнулася.

— Це були чари. Я ніколи...

— Ви ніколи? — голос його хльостав її, як батіг.— Атож. Вам ніколи не слід було вдягати кольчуги й пояса з мечем. Вам ніколи не слід було виїжджати з батькового палацу. Це війна, а не бал на жнива. На бога, та я маю відіслати вас назад на Тарт.

— Зробите так — відповідатимете перед престолом,— озвалася вона тоненьким дівчачим голосом, зовсім не безстрашним, як їй би хотілося.— Подрику! Дістань у моїх саквах грамоту. Передай її його милості.

Узявши грамоту, Тарлі, нахмурившись, розгорнув її.

— Королівська справа. Яка саме справа?

«Збрешеш мені — повішу».

— С-Санса Старк.

— Якби Старківна була тут, я б знав це. Закладаюся, вона втекла на північ. Сподівається знайти прихисток в одного з батькових прапороносців. Якщо пощастить потрапити до гідного.

— А може, вона поїхала у Видол,— зненацька випалила Брієнна,— до материної сестри.

Лорд Рендил кинув на неї презирливий погляд.

— Леді Лайса померла. Її скинув з гори якийсь співець. Тепер Гніздо в руках Мізинчика... але ненадовго. Лорди Видолу не з тих, хто прихилить коліно перед якимсь вискочнем, який тільки і вміє мідяки рахувати,— він повернув Брієнні грамоту.— Їдьте, куди збиралися, й робіть, що заманеться... та коли вас зґвалтують, не шукайте правосуддя у мене. Це вам кара за дурість буде.

Він перевів погляд на сера Гайла.

— А ви, сер, маєте стояти при брамі. Я вас туди командувати призначив, хіба ні?

— Так, мілорде,— відповів сер Гайл Гант,— просто я подумав...

— Ви забагато думаєте,— лорд Тарлі широким кроком пішов геть.

«Лайса Тарлі померла». Брієнна так і стояла біля шибениць, тримаючи в руці безцінну грамоту. Натовп розпорошився, і круки повернулися на свій бенкет. «Її скинув з гори якийсь співець». Цікаво, на трупі сестри леді Кетлін круки побенкетували теж?

— Ви згадували «Смердючу гуску», міледі,— мовив сер Гайл.— Якщо хочете, покажу вам...

— Повертайтеся на браму.

На його обличчі промайнуло роздратування. На простому обличчі, але нещирому.

— Як зволите.

— Саме так.

— Це просто гра була, щоб згаяти час. Ми не хотіли вас кривдити,— він повагався.— А Бен загинув, знаєте? Зарубали на Чорноводді. І Фароу теж, і Вілл Чорногуз. А Марк Малендор таку рану отримав, що йому півруки втяли.

«От і добре,— хотілося сказати Брієнні.— Отримав по заслузі». Аж тут їй пригадався Малендор біля шатра: на плечі в нього мавпочка в маленькій кольчужці, й вони двоє одне до одного кривляються... Як того вечора на Буремості назвала їх леді Кетлін? Лицарі літа. А нині прийшла осінь, і вони падають, як листя...

Брієнна відвернулася від Гайла Ганта.

— Подрику, ходімо.

Хлопець рушив за нею, ведучи коней.

— Будемо шукати оте місце? «Смердючу гуску»?

— Я буду. А ти йди у стайню при східній брамі. Спитаєш у конюшого, чи є неподалік заїзд, де ми можемо переночувати.

— Так, сер. Міледі.

Дорогою Подрик не підводив очей від землі, час до часу буцаючи камінчики.

— А ви знаєте, де це? Та «Гуска»? Ну, тобто «Смердюча гуска».

— Ні.

— Він казав, що може показати. Той лицар. Сер Кайл.

— Гайл.

— Гайл. А що він вам зробив, сер? Тобто міледі.

«Хлопчина, може, і тугоязикий, але не тугодум».

— У Небосаду, коли король Ренлі скликав прапори, дехто з вояків хотів пожартувати з мене. Одним з них був сер Гайл. Це був жорстокий жарт, образливий і негідний,— вона зупинилася.— Східна брама сюди. Чекай на мене там.

— Як скажете, міледі. Сер.

Над «Смердючою гускою» не було вивіски. Шукати довелося майже годину, але нарешті забігайлівка знайшлася під шкуродернею, в самому низу дерев'яних сходів. У підвалі з низькою стелею було темно, і Брієнна на вході врубалася головою в бантину. Гусей ніде видно не було. Де-не-де стояли ослінчики, а під однією з земляних стін тулилася лавка. За столи правили старі винні діжки, сірі й поточені шашелем. Обіцяний у назві сморід проникав усюди. Переважно відгонило вином, вогкістю й цвіллю, занюхала Брієнна, але й виходком трохи теж, і навіть дещо цвинтарем.

У кутку випивало троє тайроських моряків, перегиркуючись крізь зелені й фіолетові бороди. На Брієнну вони кинули хіба побіжний погляд, і один зронив щось таке, від чого решта двоє зареготіли. За шинквасом (дошкою, покладеною на дві діжки) стояла хазяйка. Жінка була кругленька, бліда й лисувата, з величезними м'якими грудьми, які гойдалися попід брудним халатом. Вигляд вона мала такий, наче боги виліпили її з сирого тіста.

Брієнна не наважилася тут попросити води. Заплативши за кухоль вина, вона заговорила:

— Я шукаю чоловіка на ім'я Спритний Дик.

— Дик Крабб. Приходить майже щовечора,— жінка роздивлялася Брієннину кольчугу та клинок.— Якщо збираєтеся його зарізати, зробіть це деінде. Не хочемо біди з лордом Тарлі.

— Я тільки хочу з ним побалакати. Чого мені його кривдити?

Жінка знизала плечима.

— Якщо кивнете, коли він прийде, буду вдячна.

— Наскільки вдячна?

Поклавши на дошку, що їх розділяла, мідну зірку, Брієнна відшукала місце в темному куточку, звідки добре видно було сходи.

Скуштувала вино, маслянисте на смак, ще й у кухлі плавала волосина. «Волосинка маленька, як моя надія відшукати Сансу»,— подумала Брієнна, витягаючи її. Пошуки сера Донтоса виявилися марними, а тепер, по смерті леді Лайси, і Видол навряд чи можна розглядати як місце вірогідного притулку. «Де ви, леді Сансо? Втекли додому, у Вічнозим, чи ви нині разом зі своїм чоловіком, як вважає Подрик?» Брієнні не хотілося ганятися за дівчиною за вузьким морем, бо вона й мови тамтешньої не знає. «Там я взагалі буду посміховиськом, коли почну спілкуватися жестами й муканням. З мене реготатимуть, як реготали в Небосаду». На саму згадку про це на щоки їй наповз рум'янець.

Коли Ренлі вдягнув корону, панна Тартська перетнула Розлоги, щоб приєднатися до нього. Король власною персоною чемно привітав її і запросив до себе на службу. А от його лорди й лицарі були не такі чемні. Брієнна й не очікувала теплого прийому. Вона готова була до холоду, кпинів, ворожості. Такого скуштувати їй доводилося не раз. Її бентежила й вражала не зневага багатьох, а доброта небагатьох. Тричі панна Тартська була заручена, та ніколи в житті до неї не залицялися, поки вона не приїхала в Небосад.

Першим був Буйний Бен Буші, один з небагатьох у таборі Ренлі, який на зріст виявився вищим за Брієнну. Він посилав свого зброєносця чистити їй кольчугу, а ще подарував їй срібний ріг. Його перевершив сер Едмунд Амброз, який приносив їй квіти й запрошував на верхові прогулянки. Але обох їх перекрив сер Гайл Гант. Він подарував їй книжку — сотню чудово ілюстрованих оповідок про лицарські звитяги. Приносив коням яблука й моркву, а на шолом Брієнні дістав блаватний плюмаж. Переповідав їй табірні плітки й відпускав меткі й гострі жарти, які змушували її усміхатися. Навіть одного дня тренувався з нею, а це важило більше за все інше.

Брієнна думала, що саме через нього і решта почали поводитися люб'язно. І не просто люб'язно. За столом чоловіки билися за місце біля неї, кидалися долити їй вина й принести найкращі шматочки потрушків. Сер Ричард Фароу під її шатром грав пісень на своїй лютні. Сер Г'ю Бісбері приніс їй горщик меду — «солодкого, як панни з Тарту». Сер Марк Малендор смішив її трюками своєї мавпочки — маленького цікавого чорно-білого створіння з Літніх островів. Лицар-бурлака на ім'я Вілл Чорногуз пропонував пом'яти їй затерплі плечі.

Брієнна йому відмовила. Всім їм відмовила. Коли одного вечора сер Оуен Інчфілд схопив її і силоміць поцілував, вона штовхнула його так, що він задом сів у вогнище. А потім вона довго роздивлялася себе в люстро. Як завжди стирчали зуби, обличчя було кругле й веснянкувате, з товстими губами й квадратним підборіддям,— бридке. Брієнна хотіла одного: стати лицарем і служити Ренлі, а тепер...

Не те щоб вона там була єдиною жінкою. Навіть повії, що тягалися за обозом, були гарніші за неї, а в замку, де щовечора лорд Тайрел пригощав короля Ренлі, високородні панни й чарівні леді танцювали під гру волинок, ріжків і ліри. «Чого ви всі до мене такі добрі? — кортіло Брієнні заверещати щоразу, коли незнайомий лицар робив їй комплімент.— Чого вам треба?»

Одного дня Рендил Тарлі розкрив загадку, приславши по неї двох своїх вояків, щоб запросити до себе в шатро. Його молодший син Дикон підслухав, як реготалися четверо лицарів, сідлаючи коней, і переказав лорду-батькові їхні слова.

Вони побилися об заклад.

Почалося все з трьох молодших лицарів, розповів лорд,— Амброза, Буші й Гайла Ганта, що належали до його власної замкової варти. Та плітки покотилися табором, і до гри долучилися й інші. До змагання можна було приєднатися, заклавши золотий дракон, і в кінці всю суму мав отримати той, кому вдасться позбавити Брієнну цноти.

«Я цьому змаганню поклав край,— сказав їй Тарлі.— Деякі з цих... змагальників... не такі шляхетні, як інші, а ставки щодня зростали. Ще кілька днів — і хтось із них вирішив би домогтися перемоги силою».

«Але ж вони лицарі,— вражено мовила Брієнна,— помазані лицарі».

«І шляхтичі. Ви самі винні».

Від цього звинувачення вона аж скулилася.

«Та я б у житті... мілорде, я ніколи їх не заохочувала».

«Ваша присутність тут їх заохочувала. Якщо жінка поводиться як табірна повія, то нехай не ображається, коли до неї так і ставляться. Військо на війні — не місце для панни. Якщо бодай трішки цінуєте свою дівочу честь чи честь свого дому, скидайте кольчугу, повертайтеся додому й моліть батька знайти вам чоловіка».

«Я приїхала сюди воювати,— не здавалася Брієнна.— Стати лицарем».

«Боги для війни створили чоловіків, а жінок — щоб родили дітей,— сказав на це Рендил Тарлі.— Жіноча війна — на породільній постелі».

...Хтось спускався сходами в пивницю. Коли у «Смердючу гуску» зайшов обдертий, худий і гостролиций чоловік з масним каштановим чубом, Брієнна відставила вино. На тайроських моряків він кинув короткий погляд, на Брієнні затримав очі довше, а тоді пішов до шинквасу.

— Вина,— мовив він,— і не ті твої кінські сцяки, спасибі.

Жінка, глянувши на Брієнну, кивнула.

— Я вам поставлю вино,— гукнула дівчина,— якщо згодитеся перекинутися зі мною слівцем.

Чоловік обвів її сторожким поглядом.

— Слівцем? Я знаю багато слів,— він присів на ослінчик навпроти неї.— Кажіть, які хоче почути м'леді, і Спритний Дик скаже саме їх.

— Я чула, ви пошили в блазні блазня.

Обдертий гість замислено попивав вино.

— Може бути. А може й ні.

Вдягнений він був у вицвілий і подертий камзол, з якого спороли герб.

— А кого то цікавить?

— Короля Роберта,— Брієнна поклала на діжку між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була Робертова парсуна, а з другого — олень.

— Та невже? — поглянувши на монету, чоловік посміхнувся й розкрутив її.— Хочу подивитися, як танцює король, гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей. Може, я і справді бачив того вашого блазня.

— А з ним була дівчина?

— Двоє дівчат,— миттю відповів він.

— Двоє?

«Може, друга — Арія?»

— Ну,— сказав чолов'яга,— я цю солоденьку малечу на власні очі не бачив, зізнаюся, але він шукав перевізника, який візьме трьох.

— А їхати куди збирався?

— За море, наскі'кі пригадую.

— А пам'ятаєте його, описати зможете?

— Блазень,— він хапнув зі столу монетку, яка вже крутилася помаліше, і вона зникла з очей.— Переляканий блазень.

— А чого переляканий?

— Він не розповідав,— знизав чолов'яга плечима,— та старий Спритний Дик страх нюхом чує. Він сюди майже щовечора приходив, купував матросам випивку, жартував і пісеньки співав. Та одного вечора прийшли люди з мисливцем на грудях, то блазень побілів як молоко й мовчав, аж поки вони не пішли,— чолов'яга під'їхав на стільці ближче до Брієнни.— За наказом Тарлі в доках нишпорять солдати, перевіряють усі кораблі, що припливають і відпливають. Хто хоче оленя вполювати, іде в ліс. Хто хоче корабель підшукати, іде в доки. Але блазень ваш не наважився. То я йому запропонував допомогу.

— Яку саме?

— Таку, що варта більше за срібного оленя.

— Скажіть мені — й отримаєте другий.

— Спершу покажіть,— мовив чоловік. Брієнна поклала на діжку ще одного оленя. Чоловік розкрутив його, посміхнувся, тоді підхопив монету.— Якщо людина не може піти до корабля, то корабель має прийти до неї. І я сказав йому, що знаю місце, де таке можливо. Ну, потаємне місце.

У Брієнни аж руки сиротами вкрилися.

— Пачкарська бухта. Ви послали блазня до пачкарів.

— Його з тими двома дівчатами,— він хихикнув.— От тільки біда: туди судна давненько не заходили. Років зо тридцять, я б сказав,— він почухав носа.— А що вам до того блазня?

— Ті двоє дівчат — мої сестри.

— Та невже? Бідолахи. У мене теж колись була сестра. Худенька така, з гострими колінками, та потім у неї цицькі виросли, і їй між ноги заліз лицарський синочок. Востаннє як ми бачилися, вона збиралася на Королівський Причал — заробляти собі на прожиття, влягаючись на спину.

— Куди ви їх послали?

— Ну, щось не пригадую,— знову знизав він плечима.

— Куди? — Брієнна ляпнула ще одного оленя на діжку.

Але чолов'яга вказівним пальцем відбив оленя назад до неї.

— В те місце оленю дороги не знайти... а от дракон зміг би.

Сріблом з нього правди не витягнути, відчувала Брієнна. Золотом, може, так, а може, й ні. Криця була б надійніша. Брієнна торкнулася кинджала, але за мить потягнулася до гаманця. Діставши золотого дракона, поклала його на діжку.

— Куди?

Голодрабець хапнув монету й куснув.

— Солоденька. Нагадала мені про мис Ломиклішня. На північ звідси тягнуться дикі землі — горби й болота, але я, не повірите, там народився і виріс. Дик Крабб, ось як я називаюся, хоча здебільшого мене кличуть Спритний Дик.

Брієнна вирішила не представлятися.

— А де саме на мисі Ломиклішня?

— Замок Шепіт. Ви ж чули про Кларенса Крабба, правда?

— Ні.

Це його, схоже, здивувало.

— Сер Кларенс Крабб, кажу. В моїх жилах його кров тече. Він був височенний, вісім футів на зріст, а такий дужий, що однією рукою сосну міг висмикнути й на півмилі пожбурити. Жоден кінь не витримував його ваги, тож він їздив верхи на турах.

— А він який стосунок має до пачкарської бухти?

— Жінка в нього була полісунка. Коли сер Кларенс вбивав когось, він його голову приносив додому, а жінка цілувала її в губи — і та оживала. То були лорди, і чаклуни, і славетні лицарі, і пірати. Один був королем Сутінь-долу. Давали старому Краббу добрі поради. Та були це самі голови, без тулубів, отож голосно розмовляти не могли, але й ніколи не замовкали. Коли в тебе сама лише голова, чим тобі ще цілі дні займатися? Тому Краббова фортеця й отримала наймення Шепіт. Досі ще стоїть, хоч і зруйнована тисячу років тому. Самотнє це місце, Шепіт,— чолов'яга спритно перекотив монету по кісточках пальців.— Одному дракону теж самотньо. А от десятьом...

— Десять драконів — то цілий статок. Ви мене за блазнювату маєте?

— Ні, але можу до одного такого відвезти,— монетка побігла по пальцях в один бік, потім назад.— У замок Шепіт, м'леді.

Брієнні не подобалося, як спритно його пальці граються з монеткою. Але ж...

— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два — якщо тільки блазня. Нічого — якщо там не буде нічого.

— Шість — це добре,— стенув плечима Крабб.— Шість буде досить.

«Швидкий який». Брієнна схопила його за зап'ясток, поки чоловік не встиг заховати золото.

— І не намагайтеся мене надурити. З мене легка здобич не вийде.

Крабб потер руку, яку вона врешті відпустила.

— От падло,— пробурмотів він.— Ви мені руку розчавили.

— Перепрошую. Моїй сестрі тринадцять років. І я маю розшукати її, поки...

— Поки який-небудь лицар не заліз їй між ноги. Та зрозумів я! Вважайте, ви її вже врятували. Тепер з вами Спритний Дик. На світанку зустрінемося біля східної брами. Мені треба де з ким за коня домовитися.