Бенкет круків

Джеймі

— Я сподівалася, тобі нарешті набридне ця жалюгідна борода. З цією рослинністю ти схожий на Роберта,— мовила сестра, яка скинула жалобне вбрання, замінивши його на нефритово-зелену сукню з рукавами зі сріблястого мирського мережива. На золотому ланцюжку на шиї висів смарагд завбільшки з голубине яйце.

— У Роберта борода була чорна. А в мене золота.

— Золота? Чи срібна? — Серсі, висмикнувши в нього з підборіддя волосину, піднесла її вгору. Та виявилася сивою.— Щось ти побляк, брате. Перетворюєшся на привида себе колишнього — на блідого калічного привида. Ні кровинки і завжди в білому,— вона відкинула назад волосся.— Ти мені більше подобаєшся в золоті й кармазині.

«А ти мені подобаєшся в сонячному світлі, з краплями води на голій шкірі». Хотілося поцілувати її, віднести в спальню, кинути на ліжко... Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою...

— Укладімо угоду. Звільни мене від цього обов'язку — і моє лезо до твоїх послуг.

Вона стиснула губи. Серсі пила глінтвейн і тому пахла мускатним горіхом.

— Ти зі мною торгуватися зібрався? Мушу тобі нагадати, що ти давав обітницю.

— Обітницю захищати короля. Моє місце біля нього.

— Твоє місце там, куди він тебе посилає.

— Томен поставить печатку на будь-якій грамоті, яку ти йому підсунеш. Це твоя примха, і вона ще нам дорого обійдеться. Навіщо призначати хранителем Заходу Давена, якщо ти йому не довіряєш?

Серсі присіла під вікном. За спиною в неї виднілися почорнілі руїни Вежі правиці.

— Чого це ви опираєтеся, сер? Чи разом з рукою втратили мужність?

— Я присягнувся леді Старк, що більше не здійму зброї ні проти Старків, ні проти Таллі.

— П'яна присяга з мечем біля горла.

— Як я зможу захистити Томена, якщо буду не поряд?

— Знищивши його ворогів. Батько завжди казав: спритний удар захистить краще за будь-який щит. Звісна річ, щоб завдати удару, потрібно мати руку. Та навіть скалічений лев здатен нагнати страху. Мені потрібен Річкорин. Мені потрібен Бринден Таллі — в ланцях або в могилі. І хтось має нарешті навести лад у Гаренхолі. Я негайно маю отримати Вайліса Мандерлі,— звісно, якщо він досі живий і ув'язнений,— а залога не відповіла на жодного нашого крука.

— У Гаренхолі сидять Грегорові люди,— нагадав їй Джеймі.— Гора-на-коні набирав тільки жорстоких і тупих. Швидше за все, вони просто пожерли твоїх круків разом з листами.

— Ось тому я і посилаю тебе. Тебе вони теж можуть зжерти, бравий мій брате, але я певна, що після того отримають собі нетравлення,— Серсі розправила спідницю.— За твоєї відсутності хочу, щоб королівською вартою командував сер Озмунд.

...Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися...

— Це не тобі вирішувати. Якщо я поїду, замість мене команду перебере сер Лорас.

— Це жарт? Ти добре знаєш, як я ставлюся сера Лораса.

— Якби ти не відіслала у Дорн Балона Свона...

— Він потрібен там. Дорнянам довіряти не можна. Отой червоний змій сам зголосився бути Тиріоновим заступником, чи ти забув? Я не лишу власну дочку на їхню ласку. І не дозволю, щоб королівською вартою командував Лорас Тайрел.

— Сер Лорас утричі мужніший за сера Озмунда.

— Твоє поняття про мужність якось змінилося останнім часом, брате.

Джеймі відчув, що починає сердитися.

— Щира правда, Лорас не витріщається на твої цицьки, як сер Озмунд, але не думаю...

— А ти подумай! — вона дала йому ляпас.

Джеймі й не збирався перехоплювати її руку.

— Бачу, слід відростити ще густішу бороду, щоб пом'якшувала королівські пестощі.

Кортіло зірвати з неї сукню і замість ляпасу отримати цілунок. Він так уже робив — коли ще мав дві руки.

Зелені очі королеви стали крижаними.

— Вам краще йти вже, сер.

...з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою...

— Ви ще й глухий, не тільки скалічений? Двері позаду, сер.

— Як накажете,— розвернувшись на закаблуках, Джеймі вийшов.

На небі, певно, реготали боги. Серсі ніколи не любила, щоб їй відмовляли, знав Джеймі. Можливо, м'якими слова можна було б і похитнути її позицію, та останнім часом, тільки побачивши її, Джеймі вже починав сердитися.

В душі він навіть радів, що поїде з Королівського Причалу. Не подобалося йому товариство підлесників і дурнів, які оточували Серсі. «Змаліла рада» — ось як їх називали на Блошиному Дні, якщо вірити Адаму Марбранду. А Кайберн... так, він урятував Джеймі життя, але ж він був кривавим лицедієм. «Від Кайберна віє секретами»,— застеріг Джеймі сестру. Серсі на це тільки розсміялася. «У нас усіх є секрети, брате»,— відповіла вона.

...Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися...

Під стайнею Червоної фортеці на нього вже очікувало сорок лицарів і стільки само зброєносців. Половина з них належали до західняків, які присягали дому Ланістерів, решту складали колишні вороги, які перетворилися на непевних друзів. Сер Дермот Дощелісівський понесе Томенів штандарт, а Рудий Ронет Конінтон — білий прапор королівської Варти. Пейдж, Пайпер і Пеклдон розділять честь бути зброєносцями лорда-командувача. «Друзів тримай за спиною, а ворогів — у полі зору»,— колись порадив Самнер Крейкгол. Чи батько?

Ступак Джеймі був вогненно-гнідий, а дестрієр — розкішний сірий огир. Давно вже Джеймі не давав кличок своїм коням: забагато з них загинули в боях у нього на очах, а як давати їм клички, пережити це ще важче. Та коли малий Пайпер почав одного називати Гонором, а другого — Славком, Джеймі тільки розсміявся й прийняв такі клички. На Славкові збруя була малинова, в кольорах Ланістерів, а на Гонорі — біла, в кольорах королівської варти. Поки Джеймі всідався на ступака, Джосмин Пеклдон тримав його за повіддя. Зброєносець був худий як спис, довгорукий і довгоногий, з масним мишастим волоссям, з легеньким пушком на щоках. Плащ у нього теж був малиновий, але на сюрко красувалося десять фіолетових п'ятикутних зірок його власного дому, розкиданих на жовтому полі.

— Мілорде,— запитав хлопець,— ви вдягатимете нову руку?

— Вдягни, Джеймі,— переконував Кенос Кайський.— Помахай людям — буде їм що дітям розповідати.

— Не варто,— озвався Джеймі: він не збирався годувати натовп золотими брехнями. «Нехай бачать кикоть. Нехай бачать каліку».— Але ви, пане Кеносе, можете надолужити за мене. Помахайте обома руками, а можете ще й ногами, якщо схочете.

Стиснувши повіддя лівою рукою, він розвернув коня.

— Пейне,— гукнув він, поки всі шикувалися,— ви поїдете біля мене.

Сер Ілін Пейн, що приєднався до Джеймі, нагадував старця на святі. Кольчуга, стара й іржава, вдягнена була на брудну безрукавку з дубленої шкіри. Ні на вершникові, ні на коні не було гербів, а щит був такий порубаний і пом'ятий, що тепер і колишній його колір було важко вгадати. Сер Ілін, з його похмурим обличчям і запалими очима, був просто втіленням смерті... власне, багато років поспіль.

Але це в минулому. Сер Ілін Пейн став половиною заплати за те, що Джеймі, як гарний кишеньковий лорд-командувач, проковтнув наказ свого малолітнього короля. Другою половиною став сер Адам Марбранд. «Вони мені потрібні»,— заявив Джеймі сестрі, й Серсі вирішила не сваритися. «Мабуть, навіть радіє, що позбулася їх». Сер Адам змалечку був другом Джеймі, а без'язикий кат належав до батькових людей — якщо тут узагалі можна говорити про якусь належність. Якось Пейн, натоді капітан правициної варти, похвалився, що це лорд Тайвін править Сімома Королівствами, кажучи королю Ейрису, що і як робити. За це Ейрис Таргарієн втяв йому язика.

— Відчинити браму,— наказав Джеймі, й Дужий Вепр повторив громовитим голосом:

— ВІДЧИНИТИ БРАМУ!

Коли з Брудної брами виїжджав під барабани й скрипки Мейс Тайрел, на вулицях вишикувалися тисячі містян, щоб проводити його. До валки приєднувалися хлопчаки — марширували поряд з Тайреловими солдатами, високо задерши голову й тупаючи ногами, а їхні сестри з вікон посилали повітряні поцілунки.

Але не сьогодні. Лише кілька повій заклично гукнуло до валки і пиріжечник розхвалював свій товар. На Швецькому майдані двоє голодранців-горобців пристрасно промовляли перед кількома сотнями простолюду, закликаючи кару на голови безбожників і бісопоклонників. Перед валкою юрма розступилася. І горобці, і шевці проводжали вершників похмурими поглядами.

— Аромат руж їм до шмиги, а от левів вони не люблять,— зауважив Джеймі.— Моїй сестрі варто звернути на це увагу.

Сер Ілін не відповів. «Ідеальний компаньйон для тривалої мандрівки. Ми приємно поспілкуємося».

Більша частина загону очікувала за мурами міста: сер Адам Марбранд з роз'їздом, сер Стефон Свіфт з обозом, священна сотня старого сера Боніфера Благочестивого, кінні лучники Сарсфілда, мейстер Гуліан з чотирма повними клітками круків, дві сотні важкої кінноти на чолі з сером Флементом Браксом. Не таке вже й велике військо, якщо по правді,— загалом менше тисячі вояків. Але в Річкорині менше за все потрібна чисельність. Замок уже оточила ціла армія Ланістерів і ще більше Фреїв; з останнім птахом прилетіла звістка, що обложникам уже нема що їсти. Бринден Таллі, перш ніж сховатися за мурами, вичистив навколишні лани.

Хоча що там уже було чистити! З того, що сам Джеймі бачив у приріччі, напрошувався висновок, що там уже не лишилося ані неспаленого поля, ані непограбованого міста, ані незґвалтованої дівчини. «А тепер люба сестра посилає мене довершити справу Ейморі Лорча та Грегора Клігана». Джеймі відчув гіркоту.

Біля Королівського Причалу на королівському гостинці було безпечно, наскільки це взагалі можливо в такі часи, однак Джеймі все одно послав Марбранда з роз'їздом на розвідку.

— У Лопотючому лісі Роб Старк заскочив мене зненацька,— пояснив він.— Такого більше не трапиться.

— Даю вам слово,— озвався Марбранд, який з явним полегшенням знову всівся в сідло, вбраний у димчастий плащ власного дому замість золотистої вовни міської варти.— Ми будь-якого ворога помітимо вже за дюжину льє.

Джеймі видав суворий наказ, що нікому не можна відділятися від валки без його дозволу. В іншому разі, знав він, юні знудьговані лордійчуки почнуть гасати полями, розганяючи худобу й товчучи посіви. Поблизу міста ще можна було побачити корів і коней, яблука на деревах і ягоди на кущах, у полях — ячмінь, овес і пізню пшеницю, на дорогах — запряжені кіньми й волами вози. А от трохи далі картина вже не буде такою райдужною.

Їдучи на чолі війська поряд з безмовним сером Іліном, Джеймі почувався майже задоволеним. Тепле сонечко пригрівало в спину, вітер куйовдив волосся, наче жіночі пальчики. Коли до нього вчвал підлетів Малий Лу Пайпер з повним шоломом ожини, Джеймі, з'ївши жменю, звелів хлопцю рештою поділитися з іншими зброєносцями й сером Іліном Пейном.

Здавалося, Пейнові їхати в мовчанці було так само комфортно, як в іржавій кольчузі й дубленій шкірі. Стукіт копит його мерина й торохтіння меча в піхвах — ось і всі звуки, які можна було від нього почути. Та хоча його побите віспою обличчя лишалося похмурим, а очі — холодними, мов крига на зимовому озері, Джеймі відчував, що Пейн задоволений поїздкою. «Я ж дав йому вибір,— нагадав собі він.— Пейн міг би відмовитися й залишитися виконавцем королівського правосуддя».

Призначення сера Іліна було весільним подарунком Роберта Баратеона батькові нареченої — синекура як компенсація за втрачений на службі Ланістерам язик. З нього вийшов чудовий кат. Він не зіпсував жодної страти й рідко коли змушений був робити другий удар. А в його мовчанні було щось таке, що навіювало жах. Рідко коли зустрінеш виконавця королівського правосуддя, який був би настільки на своєму місці.

Коли Джеймі вирішив узяти його з собою, він відшукав помешкання сера Іліна в кінці Зрадницького проходу. Верхній поверх приземкуватої півкруглої вежі розділили на камери для в'язнів, які потребували певного комфорту,— для бранців-лицарів та лордійчуків, які очікували на викуп чи обмін. Вхід у підземелля був з першого поверху, за двома дверима: перші були ковані, а другі — з сірого потрісканого дерева. Між верхнім поверхом і підземеллям розташувалися помешкання старшого тюремника, лорда-сповідника і виконавця королівського правосуддя. Останній був катом, але за традицією він був заодно й відповідальним за підземелля та начальником над тими, хто їх утримував.

А от на таку посаду сер Ілін Пейн геть не годився. Оскільки не вмів він ні читати, ні писати, ні розмовляти, сер Ілін передав керівництво підземеллями своїм підлеглим — які вже вони були. Королівство не мало лорда-сповідника з часів другого Дейрона, а останній старший тюремник колись був мануфактурником, який за Робертового правління купив собі посаду в Мізинчика. Без сумніву, декілька років він мав з неї неабиякий зиск, аж поки не зробив помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний трон Станісу. Назвалися вони «оленерогими», отож Джоф, перш ніж вистрелити ними з міських мурів, поприбивав їм до голови роги. Довелося горбатому Реніферу Лонгвотерзу, старшому тюремнику, який довго й нудно всіх переконував, що в ньому є «дрібка дракона», відмикати для Джеймі двері підземелля й вести його вузькими сходами всередині стін у помешкання, а якому Ілін Пейн проживав уже п'ятнадцять років.

Усередині смерділо зіпсованими харчами, а в очереті на підлозі було повно паразитів. Заходячи, Джеймі мало не наступив на пацюка. Великий меч Пейна лежав на двоногому столі, а поряд — точильний камінь і масна ганчірка. Криця мала вигляд бездоганний, у слабенькому світлі блакитно зблискували краї, зате на підлозі горами валявся брудний одяг, а розкидані повсюди деталі обладунків поруділи від іржі. Побитих винних глечиків і не полічити. «Нічого його не цікавить, крім душогубства»,— подумав Джеймі, в той час як сер Ілін вийшов зі спальні, звідки смерділо переповненим нічним горщиком.

«Його світлість доручив мені відвоювати приріччя,— заговорив Джеймі.— Я б узяв вас із собою... якщо ви згодні покинути оце все».

У відповідь він отримав мовчання й довгий незмигний погляд. Та коли вже Джеймі збирався розвернутися й піти геть, Пейн кивнув. «І ось він їде зі мною,— Джеймі глянув на свого супутника.— Мабуть, ми з ним обидва ще не зовсім безнадійні».

На ніч стали табором біля підніжжя замку Гейфордів, збудованого на верхівці пагорба. Коли закотилося сонце, попід пагорбом, на березі струмка, виросла сотня наметів. Джеймі сам виставив чати. Він не очікував неприємностей так близько від міста, однак дядько Стафорд теж он вважав, що на Волоброді він у безпеці. Тому ліпше не ризикувати.

Коли з замку принесли запрошення повечеряти з каштеляном леді Гейфорд, Джеймі узяв із собою сера Іліна, а також сера Адама Марбранда, сера Боніфера Гасті, Рудого Ронета Конінтона та ще дюжину лицарів і лордійчуків.

— Мабуть, уже час вдягати руку,— мовив він до Пека перед виходом.

Хлопчина миттю приніс її. Долоня, викувана з золота, була як жива, а пальці з перламутровими нігтями були трішки зігнуті, мов готові стиснути ніжку кубка. «Битися не можу, зате можу випити»,— подумав Джеймі, поки хлопчина зав'язував на кикоті ремінці. «Відтепер люди іменуватимуть вас Златоруком, мілорде»,— запевняв зброяр, вперше припасовуючи долоню на зап'ясток Джеймі. «Помилявся він. До самої смерті я залишуся Царевбивцею».

Під час вечері золота рука вислухала чимало захоплених компліментів, аж поки Джеймі не перекинув кубок вина. Тут він і втратив самовладання.

— Якщо вам так ця клята штука подобається, відітніть собі робочу руку — й забирайте іграшку собі,— мовив Джеймі до Флемента Бракса. Після такого про руку вже не говорили, тож вдалося спокійно попити вина.

Володарка замку, заміжня за Ланістером, була пухкенькою дівчинкою, яка ледве на ноги стала,— з кузеном Тайреком її одружили, коли їй ще й року не виповнилося. Леді Ермісанду вивели за ручку показати гостям, вдягнену в злототкану сукенку, розшиту крихітними нефритовими намистинами, що складали герб дому Гейфордів — зелену хвилю, обрамлену зеленою решіткою. Але незабаром дівчинка заверещала, і мамка миттю забрала її назад у ліжечко.

— Про лорда Тайрека нічого не чути? — поцікавився каштелян, коли подали форель.

— Нічогісінько.

Тайрек Ланістер зник безвісти під час бунтів на Королівському Причалі, коли сам Джеймі ще був бранцем у Річкорині. Хлопцеві нині має бути чотирнадцять — якщо він живий, звісно.

— За наказом лорда Тайвіна я особисто очолив пошуки,— розповів Адам Марбранд, знімаючи рибу з кісток,— але знайшов не більше, ніж Байвотер переді мною. Востаннє хлопця бачили верхи на коні, коли натовп прорвав шерегу золотих плащів. А потім... ступака знайшли, а от вершника — ні. Швидше за все, хлопця стягнули на землю й зарізали. Та якщо це так, де тіло? Інші тіла юрма покинула, а куди поділося це?

— Живий він цінніший,— припустив Дужий Вепр.— За будь-якого Ланістера можна отримати чималий викуп.

— Понад сумнів,— погодився Марбранд,— але досі ніякого викупу не вимагають. Хлопець просто зник.

— Хлопець загинув,— сказав Джеймі, який випив три кубки вина, тож золота рука його з кожною хвилиною ставала дедалі тяжчою і незграбнішою. «Від гаку було би стільки само користі».— Якщо люди втямили, кого вбили, то, певніше за все, викинули тіло в річку, злякавшись батькового гніву. На Королівському Причалі його вже куштували. Лорд Тайвін завжди сплачував борги.

— Завжди,— погодився Дужий Вепр, і на цьому тема вичерпалася.

Але пізніше, лишившись на самоті у спальні, яку йому приготували у вежі, Джеймі зловив себе на міркуваннях. Тайрек служив зброєносцем короля Роберта разом з Ланселем. Іноді інформація може бути ціннішою за золото і смертоноснішою за кинджал. І тут Джеймі пригадався Вейрис — усміхнений євнух, від якого пахло лавандою. Євнух мав інформаторів по всьому місту. Йому було б нескладно влаштувати Тайрекове викрадення в цьому гармидері... якщо він, звісно, знав заздалегідь, що юрма збунтується. «А Вейрис знав усе — принаймні нас він у цьому переконав. Однак не попередив Серсі про можливий бунт. І не поїхав на причал проводжати Мірселлу».

Джеймі відчинив віконниці. Ніч похолодала, на небо випірнув рогатий місяць. Золота рука тьмяно світилася в його сяйві. «Євнуха нею не задушити, зате розбити в кров його хитреньку посмішку цілком можливо». Кортіло комусь зацідити.

Коли Джеймі розшукав сера Іліна, той нагострював меча.

— Час,— мовив Джеймі.

Кат підвівся й рушив за ним, човгаючи потрісканими шкіряними чоботами по крутих кам'яних сходах, які вели вниз. Зброярня виходила у невеликий двір. Тут Джеймі знайшов два щити, два напівшоломи, пару тупих турнірних мечів. Одного простягнув Пейну, другого ж узяв у ліву руку, а праву пропхав за ремінці на щиті. Зігнуті золоті пальці чіплялися за ремінець, але стиснути його не могли, тож щит тримався не дуже надійно.

— Колись ви були лицарем, сер,— мовив Джеймі.— Як і я. Погляньмо, ким ми стали.

У відповідь сер Ілін підніс клинка, і Джеймі кинувся в атаку. Пейн заіржавів, як його кольчуга, і сили мав менше, ніж Брієнна, та все одно або клинком усі удари відбивав, або щитом блокував. Отак вони танцювали під рогатим місяцем, а тупі мечі виспівували свою сталеву пісню. Якийсь час мовчазний лицар дозволяв Джеймі вести танок, але нарешті на кожен його випад почав відповідати власним. Щойно сер Ілін перейшов до атаки, то зачепив Джеймі за стегно, за плече, за передпліччя. Тричі задзвеніло у Джеймі в голові від ударів по шолому. Один удар зірвав з правої руки щита, мало не потягнувши за собою і золоту долоню. Заки нарешті опустили мечі, Джеймі весь був у синцях, зате вино вивітрилося й голова прояснилася.

— Ми ще з вами потанцюємо,— пообіцяв він серу Іліну.— Завтра. Й позавтра. Танцюватимемо щодня, поки я не оволодію лівою рукою, як володів правою.

Сер Ілін, розтуливши рота, видав якесь клацання. «Це сміх!» — збагнув Джеймі. В нього аж у животі замлоїло.

Зранку ніхто не наважився поцікавитися його синцями, так наче вночі брязкоту мечів ніхто не чув. Та коли з пагорба спустилися в табір, питання, яке не насмілювалися поставити лицарі й лордійчуки, озвучив Малий Лу Пайпер. Джеймі широко посміхнувся.

— У домі Гейфордів такі дівки хтиві! Аж кусаються з пристрасті, хлопче.

На зміну ще одному ясному й вітряному дню прийшов день хмарний, а далі три дні дощу. Але ніхто не зважав ані на вітер, ані на воду. Валка, не стишуючи кроку, рухалася на північ королівським гостинцем, і щоночі Джеймі знаходив якийсь темний куточок, щоб отримати більше «пристрасних укусів». Билися в стайні, а за ними спостерігав одноокий мул; билися в льосі заїзду, серед діжок вина й елю. Билися у великому мурованому амбарі, почорнілому від вогню; билися стоячи в струмку на лісистому острові; билися на широкому полі, а дощ тихо дріботів по шоломах і щитах.

Джеймі вигадував причини для своїх нічних відлучок, але безглуздо було вважати, що хтось у них вірить. Чим він займається, знав Адам Марбранд, певна річ, а дехто з капітанів підозрював. Але ніхто про це в його присутності не заговорював... а оскільки єдиний свідок без'язикий, нема чого перейматися, що хтось дізнається, яким незграбним мечником став Царевбивця.

Незабаром і ліворуч, і праворуч вже стало видно прикмети війни. У ланах, де мав би достигати осінній врожай, бур'ян, чагарники й корчі повиростали вище голови коня; на королівському гостинці зовсім не траплялося подорожніх, зате від самих сутінок до світанку сторожким світом правили вовки. Переважно вони остерігалися наближатися, та коли один з Марбрандових розвідників пішов до вітру, його кінь відбіг задалеко — і загинув від вовчих зубів.

— Не буває таких нахабних звірів,— оголосив сер Боніфер Благочестивий.— Це біси у вовчих чікурах, кара нам за гріхи наші.

— Ото напевно великим грішником був кінь,— зронив Джеймі, стоячи над рештками бідолашної тварини. Він наказав порубати залишки м'яса й засолити: можливо, воно їм ще знадобиться.

У замку під назвою Свиноріг мешкав суворий літній лицар на ім'я сер Роджер Гоґ — уперто засів у своїй вежці з шістьма латниками, чотирма арбалетниками й двома десятками селян. Був сер Роджер дебелий і колючий (недарма замок так називався!), і сер Кенос припустив, що він, певно, далекий родич Крейкголів, у яких на гербі плямистий кабан. Дужий Вепр, здається, повірив у цю теорію і цілу годину розпитував сера Роджера про його пращурів.

Але Джеймі більше цікавило, що Гоґ розповість про вовків.

— Мали ми лихо зі зграєю вовків під білою зіркою,— мовив на це літній лицар.— Вас тут винюхували, мілорде, але ми їх відігнали, а трьох і закопали отам біля ріпи. А перед ними була ще зграя клятих левів... дуже перепрошую. Той, що на чолі, мав на щиті мантикору.

— Сер Ейморі Лорч,— підказав Джеймі.— Мій лорд-батько наказав йому спустошувати приріччя.

— До якого ми взагалі-то не належимо,— відтяв сер Роджер Гоґ.— Я присягав дому Гейфордів, а леді Ермісанда прихилила своє маленьке колінце перед Королівським Причалом — або ж прихилить, коли підросте й ходити навчиться. Я їм так і сказав, але той ваш Лорч і слухати не захотів. Зарізав половину моїх овець і трьох добрих молочних кіз, ще й спробував підсмажити мене у власній вежі. Але мури в мене повністю кам'яні, вісім футів завтовшки, тож коли вогонь вигорів, Лорч, занудьгувавши, поїхав собі. А потім з'явилися чотирилапі вовки. Пожерли решту овець, яких залишив мені той, з мантикорою. У мене, правда, на відшкодування з'явилося кілька гарних вовчих шуб, та хутром живіт не натопчеш. І що нам тепер робити, мілорде?

— Сіяти хліб,— сказав Джеймі,— й молитися за останній врожай.

Така відповідь вселяла мало надії, але іншої він дати не міг.

Наступного дня валка перетнула струмок, який розмежовував землі, що присягнули Королівському Причалу і Річкорину. Мейстер Гуліан, звірившися з картою, оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — парі лицарів-землевласників, які присягали Гаренхолу... от тільки маєтки в них були дерев'яні, тож від них лишилися самі почорнілі балки.

Подорожнім не стрілося ні самих Водів, ні простолюду, тільки якісь беззаконники замешкали в погребі під фортецею другого брата.

Один з беззаконників мав на плечах залишки малинового плаща, однак Джеймі повісив його разом з усіма. Зробити це було приємно. Бо справедливо. «Візьми собі це за звичку, Ланістере, й одного дня тебе, може, й назвуть Златоруком. Златоруком Справедливим».

Що ближче до Гаренхолу, то сіріше ставало навколо. Їхали попід сланцевим небом, уздовж водної гладіні, стародавньої і студеної, як лист кованої криці. Джеймі чомусь подумалося: а чи не проїздила тут перед ним Брієнна? Якщо вона вирішила, що Санса Старк подалася в Річкорин... Якби дорогою стрілися бодай якісь мандрівники, Джеймі в них міг би запитати, чи не траплялася їм прегарна панна з золотисто-каштановими косами — або ж потворна здоров'ячка з обличчям, від якого молоко кисне. Але на дорогах не було нікого, крім вовків, а їхнє виття не давало ніяких відповідей.

Нарешті за циновими водами озера показалися вежі безглуздого замку Гарена Чорного — п'ять чорних покорчених кам'яних пальців, які тягнулися до неба. Попри те, що титул лорда Гаренхолу отримав Мізинчик, він не квапився посісти свій новий престол, отож тепер доведеться Джеймі Ланістеру дорогою до Річкорину «дати раду» Гаренхолу.

А те, що йому давно час дати раду, Джеймі сумнівів не мав. Цей величезний похмурий замок Грегор Кліган відібрав у кривавих лицедіїв саме перед тим, як його викликала на Королівський Причал Серсі. Безперечно, вояки Гори-на-коні й досі торохтять за тими мурами, як сухий горох у порожніх обладунках, от тільки не дуже вони годяться для відновлення королівського миру на Тризубі. Вояки сера Грегора тільки на одне здатні — упокоїти когось із миром у могилі.

Роз'їзд сера Адама доповів, що брама Гаренхолу замкнена. Джеймі вишикував під нею своїх вояків і звелів серу Кеносу Кайському сурмити в ріжок Герока — чорний, кручений, окутий старим золотом.

Тричі відбилася від мурів сурма, і тоді почувся стогін залізних завіс і брама повільно розчинилася. Мури безглуздого замку Гарена Чорного були настільки товсті, що Джеймі проїхав попід дюжиною душників, перш ніж виїхати у залитий несподіваним сонцем двір, де він зовсім нещодавно попрощався з кривавими лицедіями. З твердої землі пробивався бур'ян, над тушею коня дзижчали мухи.

Джеймі зістрибнув з коня, і в цей час із веж випірнула жменька вояків сера Грегора — людей з суворими поглядами й суворо стятими вустами. А інакшими вони й бути не можуть, якщо їздять під орудою Гори-на-коні. Єдина перевага Грегорових людей — що вони все-таки не настільки лихі й люті, як браві компанійці.

— Срака-мотика, це Джеймі Ланістер! — вигукнув сивий солдат.— Це ж кривавий Царевбивця, хлопці. Списа мені в сраку!

— Ви хто такий? — запитав Джеймі.

— Сер називав мене Чорноротим, прошу пана.

Сплюнувши собі на долоні, він потер щоки, наче так зробиться бодай трішки презентабельнішим.

— Чарівно. Це ви тут командуєте?

— Я? Ні, чорт забирай. М'лорде. Клятого списа мені в сраку.

У Чорноротого стільки крихт заплуталося в бороді, що цілу залогу можна було б нагодувати. Джеймі не стримав сміху. Чоловік сприйняв це за підтримку.

— Клятого списа мені в сраку,— повторив він і теж зареготав.

— Ви його чули,— обернувся Джеймі до Іліна Пейна.— Візьміть гарного довгого списа і застроміть йому в сраку.

У сера Іліна списа не було, проте Безбородий Джон Бетлі радо кинув йому свого. П'яний регіт Чорноротого миттю вщух.

— Тримайте цю кляту штуку подалі від мене.

— Ви вже щось одне вирішіть,— мовив Джеймі.— Хто тут командує? Сер Грегор призначив каштеляна?

— Полівера,— мовив інший чолов'яга,— але його убив Гончак, м'лорде. І його, і Лоскотуна — обох, і ще малого Сарсфілда.

Знову цей Гончак!

— Ви впевнені, що це був Гончак? Ви його бачили?

— Не ми, м'лорде. Господар заїзду нам розповів.

— Трапилося це в заїзді на роздоріжжі, м'лорде,— мовив парубок з пісочного кольору кучмою на голові. На ньому була згарда з монеток, яка раніше належала Варго Гоуту: монети з півсотні далеких міст, срібні й золоті, мідні й бронзові, квадратні та круглі, а ще трикутнички, кілечка й шматочки кістки.— Господар присягався, що в чолов'яги половина обличчя була геть попечена. І повії теж казали те саме. З Сандором був якийсь хлопчина — малий обшарпаний селюк. Вони вдвох порубали Полі й Лоскотуна на криваві кавалки і, як ми чули, поїхали вниз за течією Тризуба.

— Ви за ними вислали погоню?

Чорноротий скривився, наче від болю.

— Ні, м'лорде. Чорт забирай, не вислали.

— Скаженому псу перерізають горлянку.

— Ну,— мовив чолов'яга, витираючи рота,— не любив я того Полі, того гівнюка, а пес — він же брат Сера, тож...

— Сплохували ми, м'лорде,— втрутився той, що взяв собі згарду,— але ж тільки божевільний вийде проти Гончака.

Джеймі окинув його поглядом. «Зухваліший за решту, і не такий п'яний, як Чорноротий».

— То ви його злякалися.

— Не те щоб злякалися, м'лорде. Просто лишили його для когось кращого. От як Сер. Чи ви.

«Як я — коли ще мав обидві руки». Джеймі не плекав ілюзій. Нині Сандор обчухрав би його за мить.

— Ім'я в тебе є?

— Рафорд, прошу пана. Але всі кличуть мене Раф.

— Рафе, збери залогу в залі сотні вогнищ. І бранців також. Хочу на них поглянути. І тих повій з роздоріжжя. А, і Гоута. Я страшенно засмутився, дізнавшись, що він помер. Хочу побачити його голову.

Коли йому принесли голову, Джеймі виявив, що Гоуту відрізали губи, вуха й більшу частину носа. Очима пообідали круки. Однак і досі Гоута можна було впізнати. От, наприклад, бороду — безглузду мотузку два фути завдовжки, яка звисала з гострого підборіддя. Та в цілому на черепі когорянина ще трималося хіба кілька клаптиків шкіри.

— А де тіло? — запитав Джеймі.

Відповідати ніхто не хотів. Нарешті Чорноротий, опустивши погляд, пробурмотів:

— Зогнило, сер. І з'їли.

— Один з бранців повсякчас їсти просив,— зізнався Рафорд,— отож Сер і згодував йому засмаженого цапа. Тільки м'яса на когорянині було небагато. Сер повідтинав йому спершу п'ясті й ступні, потім руки й ноги цілком.

— Більше за всіх дісталося тому гладкому вилупку,— докинув Чорноротий,— але Сер... він сказав, щоб усі бранці покуштували. І щоб Гоут теж поїв, сам себе. Цей сучий син так плювався, коли ми його годували, що в ту його тонку бороду сала понатікало.

«Батьку,— подумав Джеймі,— обидва твої пси сказилися». Пригадалися оповідки, яких він змалечку наслухався в Кичері Кастерлі,— про божевільну леді Лотстон, яка купалася в крові й у цих-таки стінах влаштовувала бенкети, де подавали людське м'ясо.

Помста чомусь не принесла задоволення.

— Забери це й викинь у річку,— Джеймі жбурнув Гоутову голову Пеку й обернувся до залоги.— Поки посісти престол Гаренхолу не прибуде лорд Пітир, від імені корони правитиме замком сер Боніфер Гасті. Якщо хтось хоче залишитися з ним, питайте дозволу в нього, решта ж поїдуть зі мною у Річкорин.

Вояки Гори перезирнулися.

— Нам заборгували заплату,— сказав один з них.— Сер обіцяв. Велику заплату, він сказав.

— Це його власні слова,— підтвердив Чорноротий.— «Велика заплата всім, хто поїде зі мною».

Дюжина інших почали згідливо бурмотіти.

Сер Боніфер підніс руку в рукавиці.

— Кожен, хто залишиться зі мною, отримає земельний наділок, ще один наділок — якщо одружиться, і третій — коли в нього народиться перша дитина.

— Земельний наділок, сер? — Чорноротий сплюнув.— Насрати мені на землю. Якби ми мріяли бабратися в клятій багнюці, ми б могли в біса лишитися вдома, перепрошую, сер. Велика заплата, сказав Сер. Золотом.

— Якщо маєте претензії, їдьте на Королівський Причал і домовляйтеся з моєю любою сестричкою,— сказав Джеймі й обернувся до Рафорда.— А зараз я хочу бачити бранців. Почнемо з сера Вайліса Мандерлі.

— Це він гладун? — запитав Рафорд.

— Щиро на це сподіваюся. І не треба мені тут сумних історій про те, як він помер, бо наступними помрете ви самі.

Якщо Джеймі й плекав надію побачити, що в підземеллях хиріють Шагвел, Пиг чи Золло, то вона не справдилася. Схоже, браві компанійці розбіглися всі до останнього, покинувши Варго Гоута. З людей леді Вент лишилося тільки троє — кухар, який відчинив браму серу Грегору, горбатий зброяр на ім'я Бен Чорнопалий і дівчина Пія, що тепер була вже не такою пригожою, якою її запам'ятав Джеймі. Хтось їй зламав носа й вибив половину зубів. Побачивши Джеймі, дівчина впала йому в ноги, схлипуючи і чіпляючись за нього з такою істеричної силою, що Дужому Вепру довелося її відтягати.

— Ніхто тебе вже не скривдить,— пообіцяв їй Джеймі, але від того вона заридала тільки голосніше.

З рештою бранців обійшлися краще. Серед них був сер Вайліс Мандерлі, а ще дюжина високородних в'язнів, яких узяв у полон Гора-на-коні в бою на бродах Тризуба. Корисні заручники, варті чималого викупу. Були вони обідрані, брудні й пом'яті, дехто мав свіжі синці та зламані зуби, комусь бракувало пальців, але рани їм промили й забинтували, й ніхто з них не голодував. Цікаво, думав Джеймі, чи здогадуються вони, що саме їли, але зрештою вирішив, що ліпше й не питати.

Ні в кого вже не лишилося сили опиратися, особливо ж у сера Вайліса — волохатого кавалка сала з порожніми очима й обвислими щоками. Коли Джеймі повідомив йому, що його доправлять у Дівостав, а там посадять на корабель до Білої Гавані, сер Вайліс повалився в калюжу на підлозі й ридав довше й голосніше, ніж Пія. Тільки вчотирьох вдалося поставити його на ноги. «Смаженини з цапа переїв,— подумав Джеймі.— Боги, як я ненавиджу цей клятий замок!» Гаренхол за три сотні років пережив жахіть більше, ніж Кичера Кастерлі — за три тисячі.

Джеймі наказав запалити коминки в залі сотні вогнищ, і кухар пошкутильгав на кухню варити гарячу вечерю для вояків з його загону.

— Що завгодно, тільки не цапа.

Сам Джеймі повечеряв у мисливській залі разом із сером Боніфером Благочестивим, поважним як лелека і схильним присмачувати свої промови звертанням до Сімох.

— Не потрібні мені приспішники сера Грегора,— заявив він, розрізаючи грушку — побабчену як він сам — так обережно, наче її неіснуючий сік може поставити плямку на його бездоганному фіолетовому камзолі з вишитим гербом його дому — білою перев'яззю, обрамленою обабіч тонкими білими смужками.— Собі на службу я таких грішників не візьму.

— Наш септон любив повторювати, що всі люди грішать.

— Він не помилявся,— погодився сер Боніфер,— але є гріхи чорніші за інші, бридкіші для носа Сімох.

«У вас ніс, певно, коротший, ніж у мого меншого брата, бо ви б від моїх гріхів зараз тою грушкою вдавилися».

— Гаразд, заберу я у вас Грегорових хлопців.

Бійці завжди потрібні. А треба буде штурмувати мури Річкорину — можна послати їх на драбини першими.

— І хвойду теж забирайте,— попросив сер Боніфер.— Ну, ви знаєте. Оту дівчину з підз......

— Пію.

Коли Джеймі тут був востаннє, Кайберн підіслав дівчину до нього в ліжко, сподіваючись, що це його втішить. Але Пія, яка вийшла з підземелля, вже навіть схожа не була на просту милу реготунку, яка заповзла до Джеймі під ковдру. Вона мала дурість заговорити, коли сер Грегор вимагав тиші, тож Гора-на-коні кольчужним кулаком розтрощив їй зуби та зламав маленького гарненького носика. Він би й гірше з нею обійшовся, якби Серсі не закликала його на Королівський Причал — постати проти списа Червоного Гада. Джеймі за ним не заплаче.

— Пія в цьому замку народилася,— мовив він до сера Боніфера.— Іншої домівки вона ніколи не мала.

— Вона — джерело розпусти,— сказав сер Боніфер.— Не дозволю, щоб вона тут перед моїми вояками трусила своїми... принадами.

— Боюся, її принади вже в минулому,— озвався Джеймі,— але якщо вона вам так уже не подобається, я її заберу.

Напевно, можна влаштувати її пралею. Зброєносці залюбки ставили Джеймі намет, чистили коня та зброю, але займатися його одягом не хотіли: не чоловіча, мовляв, справа.

— Ви зможете втримати Гаренхол силами своєї священної сотні? — запитав Джеймі. Насправді тепер загін варто було називати «священними вісімдесятьма шістьма», адже чотирнадцять вояків загинуло на Чорноводді, але сер Боніфер, без сумніву, поповнить їхні ряди, щойно підшукає собі достатньо побожних новобранців.

— Труднощів не має виникнути. Стариця освітить нам шлях, а Воїн дасть сили нашим рукам.

«Бо в іншому разі по вас усіх прийде Невідомець». Джеймі не мав певності, хто саме переконав його сестру зробити каштеляном Гаренхолу саме сера Боніфера, але підозрював Ортона Мерівезера. Гасті, туманно пригадував Джеймі, колись служив Мерівезеровому діду. А рудий юстиціарій якраз був з тих простаків, хто вважає, що як людина отримує прізвисько «Благочестивий», саме вона і здатна зцілити рани приріччя, завдані Рузом Болтоном, Варго Гоутом і Грегором Кліганом.

Хоча, можливо, Мерівезер і не помилився. Гасті — виходець зі штормових земель, тож на Тризубі не має ні друзів, ні недругів: ні спадкової ворожнечі, ні несплачених боргів, ні поплічників, які чекають на винагороду. Він стриманий, справедливий і відповідальний, а його «священні вісімдесят шість» дисципліновані — у Сімох Королівствах таких пошукати, ще й вигляд вони мають неабиякий, коли виїздять гордовито на своїх високих сірих меринах. Мізинчик якось пожартував, що сер Боніфер, мабуть, і вершників кастрував — така в них бездоганна репутація.

І все одно Джеймі не дуже довіряв солдатам, які уславилися своїми прегарними кіньми, а не знищеними ворогами. «Молитися вони вміють, я так розумію, а от воювати?» Наскільки Джеймі чув, на Чорноводді вони не зганьбилися, але й нічим не відзначилися. Замолоду сер Боніфер як лицар подавав великі надії, але щось таке з ним трапилося — чи то поразка, чи то ганьба, чи то близька зустріч зі смертю,— що після того він вирішив: герць — то порожнє марнославство, от і відклав списа назавжди.

Але Гаренхол комусь утримувати треба, і саме оцього Бейлора Баглая обрала Серсі.

— Замок має лиху славу,— застеріг Джеймі сера Боніфера,— і цілком заслужено. Подейкують, поночі в коридорах і досі блукають Гарен і його сини, охоплені вогнем. Хто їх побачить, вибухає полум'ям.

— Тіней я не боюся, сер. У «Семикутній зірці» пишеться, що духи, блідавці й примари не здатні зашкодити людині побожній, закутій у свою віру.

— У віру можете закутися, певна річ, але раджу вам носити ще й кольчугу з кірасою. Так виходить, що всі, хто правив у цьому замку, погано закінчували. Гора-на-коні, Цап, навіть мій батько...

— Я дуже перепрошую за свої слова, але вони всі були не такі побожні, як ми. Нас захищає Воїн, та й навіть якщо з'явиться якийсь жахливий ворог, допомога не забариться. З нами залишиться мейстер Гуліан зі своїми круками, неподалік у Дарі перебуває лорд Лансель із залогою, а лорд Рендил утримує Дівостав. Усі втрьох ми вистежимо і знищимо будь-яких беззаконників, які тут гуляють. А щойно це буде зроблено, Семеро повернуть добрих людей у села, щоб знову орати, сіяти й будувати.

«Принаймні тих, яких не повбивав Цап». Джеймі золотими пальцями обхопив ніжку кубка з вином.

— Якщо нам до рук потрапить хтось із Гоутових бравих компанійців, одразу сповістіть мене.

Невідомець устиг поквитатися з Цапом до того, як до нього дістався Джеймі, але ж десь іще гуляють тлустий Золло, а ще Шагвел, Рордж, Вірний Урсвик і решта.

— Щоб ви їх помучили й стратили?

— А ви, на моєму місці, їх би пробачили?

— Якщо вони щиро покаялися б у гріхах... так, я б обійняв їх, як братів, і помолився з ними разом, перш ніж відіслати на плаху. Гріхи можна простити. Злочини мають бути покарані,— Гасті, зіпершись на лікті, перехрестив пальці, й це неприємно нагадало Джеймі його власного батька.— А якщо ми натрапимо на Сандора Клігана, як мені вчинити?

«Щиро помоліться,— подумав Джеймі,— й тікайте».

— Відправте його вслід за його любим братиком і радійте, що боги створили сім кіл пекла. Бо одного б точно не вистало, щоб утримати обох Кліганів,— він незграбно зіп'явся на ноги.— А от Берик Дондаріон — це інша справа. Якщо піймаєте його, потримайте до мого повернення. Хочу доправити його назад на Королівський Причал з мотузкою на шиї, щоб сер Ілін відрубав йому голову на очах усього королівства.

— А як щодо того мирського жерця, який бігає разом з ним? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру.

— Хоч повісьте, хоч поцілуйте, хоч помоліться з ним разом — як вам заманеться.

— Цілуватися з ним я охоти не маю, мілорде.

— Він з вами, я певен, також,— Джеймі посміхнувся, тоді позіхнув.— Перепрошую, Якщо не заперечуєте, я піду вже.

— Не заперечую, мілорде,— озвався Гасті. Він, без сумніву, волів помолитися.

А Джеймі волів потренуватися. Він, перестрибуючи через сходинку, збіг униз, у студену й свіжу ніч. В освітленому смолоскипами дворі змагалися Дужий Вепр і сер Флемент Бракс, а солдати, оточивши їх колом, підбадьорливо гукали. «Переможе сер Лайл,— був певен Джеймі.— А мені треба пошукати сера Іліна». Пальці знову фантомно свербіли. Ноги понесли його геть від галасу і світла. Тільки пройшовши попід критим мостом і перетнувши Натічний двір, Джеймі усвідомив, куди його тягне.

Наближаючись до ведмежої ями, він угледів бліде холодне світло ліхтаря, яке заливало круті яруси кам'яних трибун. «Схоже, хтось мене випередив». У ямі тренуватися дуже зручно; можливо, це сер Ілін уже чекає на Джеймі.

Однак лицар, який стояв над ямою, був вищий: бородатий здоровань у червоно-білому сюрко, оздобленому грифонами. «Конінтон. А він тут що робить?» Унизу на піску й досі валялася ведмежа туша, від якої лишився тільки скелет і подерте хутро, напівзасипані піском.

Джеймі відчув укол жалості до бідолашного звіра. «Ну, принаймні загинув він у бою».

— Пане Ронете,— гукнув Джеймі,— ви заблукали? Знаю, замок великий.

Рудий Ронет підніс ліхтаря.

— Хотів подивитися на бурмила, з яким танцювала дівиця-не-дуже-мила...— Ронетова борода горіла, наче у вогні. Джеймі відчув запах перегару.— А це правда, що дівка билася голяка?

— Голяка? Ні,— мовив Джеймі; цікаво, коли ця історія обросла такими вигадками? — Лицедії вбрали її в рожеву шовкову сукню й дали турнірного меча. Цап хотів її смерть перетворити на розвагу. В іншому разі...

— ...побачивши голу Брієнну, ведмідь би перелякано кинувся навтьоки,— розреготався Конінтон.

Але Джеймі не підтримав сміху.

— Ви так говорите, наче знайомі з нею.

— Ми були заручені.

Джеймі здивувався. Про заручини Брієнна ніколи не згадувала.

— Це батько підшукав їй пару?..

— Причому робив це тричі,— мовив Конінтон.— Я був другим. Насправді ідея належала моєму таткові. Я чув від людей, що дівка потворна, й так йому і сказав, а він заявив, що жінки всі однакові, щойно загасити свічки.

— Ваш батько...— Джеймі роздивлявся сюрко Рудого Ронета, де на червоно-білому полі дивилися один на одного два грифони. Танцюючі грифони.— Нашого покійного правиці... брат, правильно?

— Двоюрідний. У лорда Джона не було рідних братів.

— Авжеж.

Нахлинули спогади. Джон Конінтон був другом королевича Рейтара. Коли Мерівезер так жалюгідно провалив придушення Робертового повстання, а королевича Рейтара ніде не могли розшукати, Ейрис ухопився за того, хто був під рукою, і призначив правицею Конінтона. От тільки Божевільний Король дуже любив рубати правиці. Лорда Джона це спіткало після Битви дзвонів: його позбавили титулів, земель і грошей і вислали за море у вигнання, де він незабаром і допився до смерті. Але його кузен — батько Рудого Ронета — приєднався до повстання й після Тризуба у винагороду отримав Гніздо Грифона. Однак, одержав він тільки замок: золото Роберт залишив собі, а більшу частину земель віддав своїм палкішим прихильникам.

Сер Ронет був простим лицарем-землевласником. Для такого панна Тартська і справді була лакоминкою.

— Чому ж ви не побралися? — запитав Джеймі.

— Ну, я побував на Тарті й побачив її. Я був старший за неї на шість років, але на зріст вона вже тоді наздогнала мене. Просто паця в паволоці, хоча у паці могли б цицьки бути побільше. Розмовляла вона затинаючись. Отож я подарував їй троянду і сказав, що більшого вона від мене в житті не отримає,— Конінтон зазирнув у яму.— Ведмідь не такий був волохатий, як та потвора, мабуть...

Золота рука Джеймі з такою силою врізалася йому в зуби, що лицар полетів зі сходів. Ліхтар упав і розбився, олія розтеклася і спалахнула.

— Ви говорите про високородну леді, сер. Тож і називайте її на ім'я. Називайте її Брієнна.

Конінтон на чотирьох поповз геть від полум'я.

— Брієнна. Якщо ваша ласка, мілорде,— він сплюнув кров'ю Джеймі під ноги.— Брієнна Краля.