Бенкет круків

Семвел

Семвела Тарлі замучила морська хвороба.

І не через страх потонути, хоча і через це частково також, а більше через погойдування корабля, коли палуба втікала з-під ніг.

— У мене слабкий живіт, мене може знудити,— зізнався Сем Дареону в день відплиття зі Східної-варти-на-морі. Співець, ляснувши його по спині, відповів:

— З таким величеньким животом, як у тебе, Смертовбивче, нудитиме тебе довго.

Сем силкувався триматися хоробро, бодай заради Жиллі. Вона ще в житті не бачила моря. Долаючи сніги після втечі з Крастерової фортеці, вони двоє набрели на кілька озер, і навіть озера стали для неї дивиною. А коли «Чорний птах» відплив від берега, дівчина затремтіла, а по щоках покотилися великі солоні сльози. «Боги праведні»,— долинув до Сема її шепіт. Першою зникла з очей Східна варта, а Стіна маліла й маліла вдалині, поки зовсім не щезла. На той час здійнявся вітер. Вітрила сіріли, як вицвілий від частого прання чорний плащ, а личко Жиллі було біле від страху.

— У нас добрий корабель,— намагався розрадити її Сем.— Не треба боятися.

Але вона тільки зиркнула на нього і, міцніше притиснувши немовля до себе, втекла в трюм.

А Сем, вчепившись у планшир, спостерігав за роботою весел. Прегарне було видовище, коли вони отак одностайно здіймалися, і це приємніше, ніж дивитися на воду. Дивлячись на воду, він тільки й думав, що може потонути. Як він ще був маленький, лорд-батько хотів навчити його плавати, кинувши в ставок біля Сурмосхилу. Вода потрапила йому в ніс, і в рот, і в легені, і потому як сер Гайл витягнув його, Сем іще кілька годин кашляв і чхав. Після того він не наважувався заходити у воду далі як до пояса.

А Тюленяча затока набагато глибша, ніж до пояса, і не така затишна, як ставок біля батькового замку. Хвилі тут сіро-зелені й бурунисті, а лісистий берег, уздовж якого пливе корабель, то самі кручі й нуртовища. Навіть якщо Семові вдалося б стільки протриматися на воді, чеберяючи ногами, хвилі б усе одно жбурнули його на камінь і розтрощили голову.

— Виглядаєш русалок, Смертовбивче? — запитав Дареон, побачивши, як Сем витріщається на затоку. Білявий, з горіховими очима, молоденький вродливий співець, покинувши Східну варту, став більше нагадувати темного князя, ніж чорного брата.

— Ні.

Сем і сам не знав, кого він виглядає чи що взагалі він робить на цьому кораблі. «Я пливу в Цитадель кувати мейстерського ланцюга, щоб краще прислужитися Варті»,— сказав він собі, але на цю думку йому зробилося сумно. Він не хотів ставати мейстром, не хотів носити на шиї важкого ланцюга, який холодить шкіру. Не хотів кидати своїх побратимів — єдиних своїх друзів. І вже точно не хотів стрічатися з батьком, який послав його на Стіну на смерть.

Для решти все було інакше. Для них подорож матиме щасливий кінець. Жиллі опиниться в безпеці Сурмосхилу, й від жахів примарного лісу її відділятимуть простори цілого Вестеросу. Служитиме покоївкою в батьковому замку, завжди буде в теплі й ситості, долучиться до того великого світу, про який і мріяти не могла як Крастерова жінка. В неї на очах виросте великим і дужим синок, стане мисливцем, або конюшим, або ковалем. А якщо в хлопчини буде схильність до зброї, якийсь лицар навіть може взяти його собі за зброєносця.

І мейстрові Еймону на новому місці буде краще. Приємно думати, що час, який йому ще відведено, він проведе в Старгороді, овіяний теплим бризом, за розмовами з колегами-мейстрами, ділячись мудрістю з підмейстрами й новаками.

Навіть Дареон буде там щасливіший. Він завжди наполягав, що не винен у зґвалтуванні, через яке опинився на Стіні, і що звик жити при дворі лорда, за вечерею співаючи йому пісень. Тепер у нього з'явиться шанс знову поспівати. Джон призначив його вербувальником замість такого собі Йорена, який зник і вважається мертвим. Отож завданням Дареона буде їздити Сімома Королівствами, оспівувати звитяги Нічної варти й час до часу вертатися на Стіну з новобранцями.

Мандрівка буде довга й нелегка, ніхто не заперечує, та принаймні для інших вона добре закінчиться. Тільки це і втішало Сема. «Я пливу заради них,— казав він собі,— заради Нічної варти, заради щасливого кінця». Та що довше він дивився на море, то холоднішим і глибшим воно видавалося.

Але не дивитися на воду було ще гірше, як з'ясував Сем у тісній каюті під ютом, у якій тулилися пасажири. Щоб не думати про те, як вирує в животі, він вирішив побалакати з Жиллі.

— На цьому кораблі ми допливемо до Браавоса,— заговорив він.— А там знайдемо собі інший, який доправить нас у Старгород. У дитинстві я читав книжку про Браавос. Ціле місто збудоване в лагуні на сотні маленьких острівців, а ще там стоїть Титан — кам'яна статуя кількасот футів заввишки. За транспорт там правлять не коні, а човни, і лицедії там показують цілі вистави по писаних текстах, а не просто розігрують дурні фарси. І їжа там дуже смачна, особливо риба. Там різні молюски, і вугри, і устриці, яких ловлять у лагуні. Під час пересадки ми там можемо провести кілька днів. Тоді вдасться побувати на лицедійській виставі й покуштувати устриць.

Сем гадав, це зацікавить її. Як він помилявся! Жиллі тільки й глянула на нього порожніми очима крізь пасма немитого волосся.

— Як схочете, м'лорде.

— А ти чого хочеш? — запитав її Сем.

— Нічого,— відвернулася вона й перемістила сина від одного перса до другого.

Від погойдування корабля у Сема в животі збурилися яйця з беконом і підсмаженим хлібом, які він з'їв перед відплиттям. Більше Сем ані секунди не міг залишатися в каюті. Зіп'явшись на ноги, він видерся по драбині, щоб спустити сніданок у море. Нудота накотила так раптово, що він не встиг зміркувати, з якого боку дме вітер, отож перехилився не над тим бортом і добряче обляпався. І все одно після цього йому стало набагато легше... от тільки ненадовго.

Корабель називався «Чорний птах» і був найбільшим серед галер Варти. «Штормокрук» і «Кіготь» швидші, пояснював Котер Пайк мейстру Еймону в Східній-варті-на-морі, але це військові кораблі — гінкі й прудкі хижі птахи, на яких гребці сидять на відкритих палубах. А для неспокійних вод вузького моря поза Скагосом більше годиться «Чорний птах». «Шторми вже почалися,— застерігав Пайк.— Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше».

Перші десять днів, поки «Чорний птах» помалу перетинав Тюленячу затоку, не втрачаючи з поля зору землю, були доволі тихі. Якщо здіймався вітер, він приносив холод, та було щось бадьорливе в солоному запаху повітря. Їсти Сем не міг, а коли примушував себе щось проковтнути, довго воно все одно не затримувалося; та якщо не зважати на це, загалом усе йшло непогано. Сем намагався підбадьорити Жиллі, розрадити її, однак це виявилося нелегкою справою. На палубу вона підніматися не хотіла, хай як він запрошував,— тулилася зі своїм синочком в темряві. Схоже, малюкові на кораблі подобалося не більше, ніж його матусі. Він якщо не верещав, то відригував материне молоко. Його раз у раз проносило, він задристав усі хутра, в які загортала його Жиллі для тепла, і в повітрі висів сморід. І хай скільки лойових свічок палив Сем, сопух від лайна не розвіювався.

На свіжому повітрі було приємніше, особливо під Дареонові співи. Гребці «Чорного птаха» добре знали співця — він частенько грав для них за роботою. Він знав усі їхні улюблені пісні: і сумні — такі як «Висів там Чорний Робін», «Русалчині плачі» й «Моя пора осіння», і наснажливі — такі як «Залізні списи» й «Сім шабель сімох синів», і сальні — такі як «Вечеря міледі», «Квіточка» й «Пеґет — панночка прудка, панночка проворна». Коли він співав «Бурмило і дівиця мила», підспівували всі гребці, і здавалося, що «Чорний птах» летить понад водою. Мечник з Дареона був слабенький, пам'ятав Сем ще з тих днів, коли їх тренував Алісер Торн, зате голос він мав чарівний. «Грім на меду» — якось сказав про нього мейстер Еймон. А ще хлопець грав на лірі й на скрипці й навіть сам писав пісні... хоча Семові вони не дуже подобалися. Та все одно було приємно сидіти й слухати, хай скриня під задом була тверда й пощеплена — Сем навіть радів, що має такий дебелий зад. «Товстуни всюди за собою подушку носять»,— думав він.

Мейстер Еймон теж надавав перевагу палубі: кулився під горою шуб і дивився на воду.

— Що він там бачить? — одного дня зацікавився Дареон.— Море для нього ж таке саме темне, як і каюта внизу.

Старий почув його слова. Хай очі в Еймона затуманилися й осліпли, з вухами все було гаразд.

— Я ж не народився сліпим,— нагадав він хлопцям.— Коли я тут пропливав востаннє, то бачив кожну скелю, кожне дерево й кожен бурун на воді, бачив, як летять позаду корабля сірі мартини. Було мені тоді тридцять п'ять років, мейстерський ланцюг я носив уже шістнадцять років. Бовтун хотів, щоб я поміг йому правити, та я знав, що моє місце тут. То він і відіслав мене на північ на «Золотому драконі», наполігши, що до самої Східної варти мене проведе його приятель сер Дункан. Жоден новобранець не з'являвся на Стіні з такою помпою відтоді, як Наймірія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Бовтун і підземелля заодно почистив, щоб мені не довелося давати обітницю самотою. Почесна варта, ось як він їх назвав. Одним з них був ніхто як Бринден Ріверз. Згодом його обрали лордом-командувачем.

— Кривавий Крук? — зронив Дареон.— Я знаю пісню про нього. «Тисяча й одне око» називається. Але я гадав, він жив сто років тому.

— Як і всі ми. Колись я теж був юний, як ти зараз.

Схоже, спогади засмутили Ейгона. Він закашлявся, заплющив очі й задрімав, хитаючись під своїми шубами щоразу, коли хвиля гойдала корабель.

Довго пливли вони під сірим небом, на схід, на південь і знов на схід, а довкола ширшала Тюленяча затока. Капітан, сивуватий брат з черевом, як пивна діжка, ходив у такому брудному й вицвілому чорному плащі, що команда прозвала його Старий Халамидник. Розмовляв він мало. Надолужував його помічник, який наповнював солоне повітря лайкою щоразу, коли стихав вітер або гребці починали ледарювати. На сніданок давали вівсянку, на обід — розварений горох, а на вечерю — солону яловичину, солону тріску або солону баранину, яку запивали елем. Дареон співав, Сем ригав, Жиллі плакала й няньчила немовля, мейстер Еймон дрімав і дрижав, а вітри день у день ставали холодніші й пронизливіші.

Та все одно ця морська мандрівка була приємнішою для Сема, ніж попередня. Було йому не більш як десять років, коли він вирушив у подорож на галеасі лорда Редвина — на «Королеві Арбору». Уп'ятеро більший за «Чорного птаха», величний, галеас мав трійко бордових вітрил, а ряди весел зблискували на сонці білим і золотим. Сем аж подих затамував, побачивши, як вони піднімаються й опускаються, поки корабель відпливав зі Старгорода... та то був останній приємний спогад про Редвинську протоку. А потім, точно як тепер, у нього почалася морська хвороба, і Сема повсякчас нудило — до батькової відрази.

А коли припливли в Арбор, усе тільки погіршилося. Близнюки лорда Редвина з першого погляду почали зневажати Сема. Щоранку вони вигадували новий спосіб зганьбити його на тренуванні. На третій день Сем верещав, як різана свиня, молячи пощади в Гораса Редвина. На п'ятий день його брат Гобер вдягнув у свої обладунки служницю з кухні, й вона так відгамселила Сема дерев'яним мечем, що той аж розплакався. А коли вона відкрила своє обличчя, всі зброєносці, пажі й конюші мало не луснули зо сміху.

«Хлопця ще треба заправляти до військової науки»,— того вечора виправдовувався батько перед лордом Редвином, але Редвинів блазень, калатаючи своїм брязкальцем, мовив: «Ага, заправляти: перчиком, гвоздичкою, яблуко в рот — і на стіл». Після такого лорд Рендил заборонив Сему їсти яблука, поки вони під дахом Пакстера Редвина. На зворотній дорозі Сем також потерпав на морську хворобу, але відчував таке полегшення, що нарешті повертається, аж зрадів смаку блювотиння в глотці. Лише після повернення в Сурмосхил Сем дізнався від матері, що він мав би залишитися на Арборі. «Замість тебе до нас мав приїхати Горас, а ти мав лишатися лорду Редвину за пажа й чашника. Якби ти йому сподобався, заручився б з його донькою». Сем і досі відчував м'який дотик долонь мамусі, яка, послинивши мереживного носовичка, стирала в нього зі щік сльози. «Бідолашний мій Сем,— бурмотіла мама.— Сердешний мій Сем».

Добре буде з нею знову зустрітися, подумав Сем, учепившись у леєр «Чорного птаха» та спостерігаючи, як б'ються хвилі в кам'янистий берег. «Побачить мене в чорному — може, навіть запишається. Я тепер справжній чоловік, мамо, сказав би я їй, стюард, вояк Нічної варти. Брати іноді кличуть мене Семом Смертовбивцею». А ще Сем зустрінеться з братом Диконом і сестрами. «Бачите, сказав би я їм, бачите: зрештою з мене все-таки вийшли люди».

Та якщо Сем поїде в Сурмосхил, там може бути й батько.

Сама думка про це знову збурила шлунок. Перехилившись через планшир, Сем виблював, але вже не проти вітру. Цього разу він став з правильного боку. Підучився вже блювати.

Принаймні він так думав, поки «Чорний птах», залишивши землю позаду, не поплив на схід через затоку, до узбережжя Скагосу.

Острів лежав у гирлі Тюленячої затоки, грандіозний і гористий,— край голий і грізний, заселений дикунами. Мешкають вони в печерах і похмурих гірських укріпленнях, читав Сем, а на війну виїздять на кошлатих єдинорогах. Скагос давньою мовою означає «скеля». Самоназва скагосян — скелероджені, але їхні брати-північани прозивали їх «скагами» й не дуже любили. Ще буквально століття тому Скагос підняв повстання. Чимало років знадобилося, щоб придушити заворушення, які забрали життя лорда Вічнозимського й кількохсот його присяжних мечів. У деяких піснях співається, що скаги — людожери: буцімто воїни їхні пожирають серця й печінки зарубаних ворогів. За давніх часів скагосяни плавали на сусідній острів Скейн — жінок захоплювали, а чоловіків вбивали і поїдали на рінистому березі, влаштовуючи собі бенкети, які тривали по два тижні. Й тепер Скейн і досі безлюдний.

Дареон також знав ці пісні. Коли з моря показалися гострі вершини Скагосу, суворі й сірі, Дареон, приєднавшись до Сема на носі «Чорного птаха», мовив:

— Можемо і єдинорога побачити, як боги дадуть.

— Капітан не дасть так близько підпливати. Течії навколо Скагосу дуже підступні, та й скелі там такі, що облавок лусне, як яєчна шкаралупа. Тільки Жиллі цього не кажи. Вона й так перелякана.

— І вона, і той її писклявий вилупок. Навіть не знаю, хто з них більше скиглить. Замовкає він лише тоді, як вона йому пипку в рота запхає, але відтак починає хлипати вона.

Сем також звернув на це увагу.

— Може, малий робить їй боляче,— мляво мовив він.— Якщо в нього зубки ростуть...

Дареон одним пальцем торкнувся ліри, видобувши насмішкувату ноту.

— А мене запевняли, що дикуни сміливі.

— Вона смілива,— почав захищати її Сем, хоча мусив визнати, що ніколи ще не бачив Жиллі у такому жалюгідному стані. Хоча вона здебільшого ховала обличчя, та й у каюті було темно, Сем бачив, що очі в неї повсякчас червоні, а щоки мокрі від сліз. Коли ж Сем питав, що сталося, вона лише хитала головою, і йому доводилося самому шукати відповідь на це питання.— Її лякає море, от і все,— мовив він до Дареона.— До приїзду на Стіну вона не знала нічого, крім Крастерової фортеці й навколишніх лісів. Не певен, що вона відходила від рідних місць більш ніж на півльє. Вона добре знає струмки й річки, але в житті не бачила озера, поки ми не набрели на одне, а море... море кого хочеш настрашить.

— Та ми ще від землі й не відпливали — повсякчас берег на очах.

— Скоро відпливемо,— мовив Сем, якого самого така перспектива не тішила.

— Але ж Смертовбивцю трішки водички не лякає?

— Ні,— збрехав Сем,— мене ні. А от Жиллі... може, якби ти заграв їм колискової, це приспало б немовля.

Дареон відразливо скривив рота.

— Тільки якщо вона йому сраку чопиком заткне. Я того смороду витримати не можу.

Назавтра почало дощити, й море збурилося.

— Краще нам спуститися в трюм, там сухо,— запропонував Сем мейстру Еймону, але старий мейстер, усміхнувшись, мовив лише:

— Приємно відчувати дощик на обличчі, Семе. Це як сльози. Дозволь мені ще тут посидіти, будь ласка. Як давно вже я не плакав!

Якщо вже мейстер Еймон, старий і слабкий, вирішив сидіти на палубі, то Семові нічого не зосталося, як сидіти з ним. Отож він лишався біля старого ще майже годину, горнучись у плащ, поки тихий рівний дощик не промочив його до кісток. Еймон, здавалося, того дощу взагалі не помічає. Зітхнувши, він заплющив очі, і Сем присунувся ближче, щоб трохи захистити його од вітру. «Зовсім скоро він попросить мене допомогти йому спуститися в каюту,— сказав він собі.— Обов'язково». Але Еймон так і не попросив, і нарешті вдалині, десь на сході, загуркотів грім.

— Слід нам спуститися в трюм,— мовив Сем, здригаючись. Мейстер Еймон не відповів. Тільки тут Сем збагнув, що старий задрімав.— Мейстре,— потрусив Сем його за плече.— Мейстре Еймоне, прокиньтеся.

Сліпі більмасті Еймонові очі розплющилися.

— Бовтуне? — зронив він, а дощ цебенів йому по щоках.— Бовтуне, мені наснилося, що я старий.

Сем гадки не мав, що ж йому робити. Опустившись навколішки, він підхопив старого на руки, а тоді зніс униз, у трюм. Мейстер Еймон і замолоду не був кремезним, і хоча дощ промочив його чорне вбрання, аж воно стало вдвічі тяжчим, та все одно мейстер важив як дитина.

Ступивши в каюту з Еймоном на руках, Сем побачив, що всі свічки перегоріли, а нових Жиллі не запалювала. Малюк спав, а сама вона, скрутившись клубочком у кутку, тихо плакала в складки великого чорного плаща, якого їй віддав Сем.

— Допоможи,— гукнув Сем тривожно.— Допоможи обсушити його й обігріти.

Жиллі миттю підскочила, й разом вони стягнули мокрий одяг зі старого мейстра, а самого його вкутали горою шуб. Шкіра в нього на дотик була волога й холодна, слизька.

— Залазь до нього,— мовив Сем до Жиллі.— Обійми його. Грій його своїм тілом. Треба обов'язково його зігріти.

Жиллі послухалася, не кажучи ні слова, тільки носом хлюпала.

— Де Дареон? — запитав Сем.— Буде тепліше, якщо ми зберемося всі втрьох. Він теж має долучитися.

Сем побіг нагору в пошуках співця, і тут під ним палуба спершу підстрибнула, а тоді втекла з-під ніг. Жиллі заголосила, а Сем важко гримнувся долі, в той час як малюк прокинувся й заверещав.

Удруге корабель струснуло, коли Сем намагався зіп'ятися на ноги. Жиллі аж кинуло Семові в обійми, й дівчина вчепилася в хлопця так міцно, що він і дихати не міг.

— Не лякайся,— мовив він.— Це просто пригода. Колись ти ще синові про неї розповідатимеш.

У відповідь вона лише вп'ялася нігтями йому в руку. Вона тремтіла, всім тілом сіпаючись від несамовитих ридань. «Хай що я кажу, стає тільки гірше». Сем міцно пригорнув її, зніяковіло відчуваючи, як притискаються до нього її груди. Хай як йому було страшно, але від того дотику в нього аж прутень затверднув. «Вона відчує»,— подумав він, засоромившись, та навіть якщо вона й відчула, то й знаку не подала, тільки дужче в нього вчепилася.

А після того всі дні злилися в один. Сонце навіть не з'являлося. Дні стояли сірі, а ночі — чорні, хіба що над гострими вершинами Скагосу небо осявали блискавки. Всі просто вже вмирали з голоду, але їсти не могли. Капітан відкоркував діжку вогневина, щоб підтримати гребців. Сем теж випив кухоль — і глибоко зітхнув, відчуваючи, як розжарені змії поповзи вниз по горлу в груди. Дареону також напій був до смаку, тож опісля його тверезим майже й не бачили.

Вітрила то піднімали, то опускали, а одне відірвалося зі щогли й полетіло геть, як велика сіра птаха. Коли «Чорний птах» обігнув південне узбережжя Скагосу, на скелях показалася потрощена галера. Декого з команди море викинуло на берег, і тепер віддати їм останню шану збиралося гайвороння та краби.

— Занадто ми близько, чорт забирай,— пробурмотів Старий Халамидник, побачивши це.— Добрячий порив вітру — й розіб'ємося поряд з ними.

Хай які змучені були вже гребці, а знову налягли на весла, й корабель почав помалу посуватися на південь, до вузького моря, поки Скагос не перетворився на далекі темні обриси на тлі неба, які можна було прийняти чи то за грозовий фронт, чи то за високі чорні гори, чи те й те водночас. Наступні вісім днів і сім ночей подорож була спокійна і гладенька.

А тоді здійнялися нові шторми, ще гірші за попередній.

Було це три шторми — чи один, просто з періодами затишшя? Сем гадки не мав, але примушував себе спробувати з'ясувати.

— Та тобі не байдуже? — одного разу розкричався на нього Дареон, коли всі вони тулилися в каюті. «Байдуже,— кортіло Семові відповісти,— та коли мої думки зайняті цим питанням, я не думаю про те, що ми потонемо, і що мене нудить, і що мейстра Еймона лихоманить».

— Не байдуже,— спромігся він писнути, але грім заглушив решту речення, а палуба, стрибнувши, кинула його вбік. Жиллі схлипувала. Немовля верещало. Й на додачу чути було, як горлає на свою команду Старий Халамидник — капітан-голодранець, з якого зазвичай і слова не витягнеш.

«Ненавиджу море,— думав Сем,— ненавиджу море, ненавиджу, ненавиджу». Наступна блискавка спалахнула так яскраво, що освітила каюту крізь щілини в дошках палуби. «Це гарний міцний корабель, гарний міцний корабель, гарний корабель,— запевняв себе Сем.— Він не потоне. Я не боюся».

Під час одного такого затишшя між штормами Сем блював, вчепившись у леєр, аж кісточки побіліли,— і тут почув, як хтось із команди бурмоче: мовляв, це все через те, що на борту жінка, а тим паче дикунка.

— Злягалася з власним батьком,— сказав хтось крізь вітер, який знову здіймався.— Вона гірша за шльондру. Гірша за що завгодно. Якщо не позбудемося її з отим її відразливим вилупком, усі потонемо.

Сем не наважився втручатися. Це ж дорослі чоловіки, дужі й жилаві, руки й плечі в них он які дебелі від років, проведених за веслами. Але він добре нагострив ножа, а коли Жиллі виходила з каюти, бо їй треба було до вітру, він ходив разом з нею.

Навіть Дареон ніколи нічого доброго не сказав про дикунку. Одного разу, на Семове прохання, він заграв колискову, щоб заспокоїти немовля, та вже на першому куплеті Жиллі почала нестримно плакати.

— Чортове сьоме пекло,— гаркнув Дареон,— ти не можеш бодай пісню дослухати, щоб не ревіти?

— Ти просто грай собі,— заблагав його Сем,— просто співай для неї.

— Не співи їй потрібні,— озвався Дареон,— а добряча лупка, а може, добрий прутень. Ану відійди з дороги, Смертовбивче.

Відштовхнувши Сема, він рушив геть з каюти шукати розради в кухлі вогневина в товаристві неотесаних гребців.

Сем на той час мало з глузду не з'їжджав. Він уже майже звик до смороду, але через шторми, через ненастанне рюмсання Жиллі кілька днів майже не спав.

— Ви не могли б їй що-небудь дати? — стиха запитав він у мейстра Еймона, побачивши, що старий не спить.— Якоїсь травки, якогось зілля, щоб вона не так боялася?

— Це не страх,— сказав до нього старий.— Це горе, а від нього зілля немає. Нехай вона виплачеться, Семе. Цих сліз не спинити.

Сем нічого не розумів.

— Вона ж пливе у безпечне місце. Тепле! Чого їй горювати?

— Семе,— прошепотів старий,— у тебе пара зрячих очей — і ти не бачиш? Мати оплакує своє дитинча.

— Та в нього просто морська хвороба. У нас усіх морська хвороба. Коли зайдемо в порт у Браавосі...

— ...немовля так і залишиться Даллиним, а не її рідним.

Якусь мить Сем не міг уторопати, про що це каже Еймон.

— Не може бути... та вона б нізащо... та це її дитина! Жиллі в житті б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона його так любить!

— Вона годувала обох і любить обох,— сказав Еймон,— хоч і неоднаково. Немає матері, щоб усіх своїх дітей любила однаково, навіть Матір Небесна. Певен, Жиллі не з власної волі покинула дитину. Чим їй погрожував лорд-командувач, що їй обіцяв, можу тільки здогадуватися... але це точно були погрози й обіцянки.

— Ні. Це неправда. Джон би в житті не...

— Джон — ні. А лорд Сноу — так. Іноді нема з чого робити вдалий вибір, Семе, й тоді робиться кращий з невдалих.

«Нема з чого робити вибір». Сем подумав про всі ті випробування, які вони з Жиллі здолали, про Крастерову фортецю та смерть Старого Ведмедя, про сніг, і лід, і крижані вітри, про нескінченні дні пішого переходу, про блідавців у Білодереві, про Холоднорукого й круків на віродереві, про Стіну, Стіну, нескінченну Стіну, про Чорну браму під землею. То навіщо все це було? Ні вдалого вибору, ні щасливого кінця.

Йому кортіло заверещати. Завити, заплакати, затремтіти, скрутитися калачиком і скиглити. «Він поміняв немовлят,— пояснив собі Сем.— Поміняв немовлят, щоб захистити маленького королевича — щоб Мелісандра не вкинула його у вогонь, не принесла в жертву своєму червоному богові. Якщо вона спалить хлопчика Жиллі, хто заплаче? Ніхто, крім Жиллі. Це ж Крастерів виплодок, народжена з інцесту гидота, це ж не син короля-за-Стіною. Не годиться він ані як заручник, ані як офіра, він узагалі ні на що не годиться, та й навіть імені не має».

Сем без слів подибав на палубу блювати, але в шлунку вже геть нічого не лишилося. Запала ніч — на диво тиха ніч, такої вже багато діб не було. Море чорніло як скло. Гребці на веслах відпочивали. Один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітер напинав вітрила, а на півночі навіть показався розсип зірок, серед яких Сем угледів Червону Вандрівницю, яку вільний народ називав Злодієм. «Це, певно, моя зоря,— жалібно подумав Сем.— Це я допоміг поставити Джона лордом-командувачем, це я привів до нього Жиллі з дитиною. І ніякого щасливого кінця не буде».

— Смертовбивче,— з'явився позаду Дареон, який і не помітив Семових страждань.— Гарна нічка нарешті. Диви, навіть зірки висипали. Ще й місяць визирне. Може, найгірше вже позаду.

— Ні,— Сем витер носа, а тоді товстим пальцем показав на південь, де збиралася чорнота.— Отам,— мовив він. Ще він і не договорив, як спалахнула блискавка — нагла, безшумна й сліпучо-яскрава. На якусь мить засвітилися далекі хмари — гори й гори хмар, фіолетових, червоних і жовтих, більших за цілий світ.— Найгірше не позаду ще. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.

— Боги милостиві,— зареготав Дареон.— Смертовбивче, ти такий боягуз!