Бенкет круків

Брієнна

— Я шукаю тринадцятирічну панну,— заговорила вона до сивокосої добродійки біля сільського колодязя.— Високородну панну, дуже вродливу, з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з огрядним сорокарічним лицарем або з блазнем. Ви не бачили?

— Не пригадую, сер,— відказала добродійка, потерши кісточками пальців чоло.— Але матиму на оці, обіцяю.

Не бачив її ні коваль, ні септон у сільському септі, ні свинопас зі своїми свинями, ні дівчина, що смикала цибулю в себе на городі,— взагалі ніхто з простолюду, з ким панна Тартська розмовляла серед мазанок у Розбі. Але Брієнна не здавалася. «Це найкоротша дорога в Сутінь-діл,— сказала вона собі.— Якщо Санса тут проїздила, хтось мусив її побачити». При міській брамі вона поставила таке саме запитання двом списникам, на грудях у яких були три червоні шеврони на тлі горностаєвого хутра — герб дому Розбі.

— Якщо в такі часи вона подорожує, панною вона довго не залишиться,— сказав старший. А молодшому кортіло знати, чи між ногами в панни теж золотисто-каштанове волоссячко.

«Тут на допомогу не варто розраховувати». Знову сідаючи на коня, Брієнна зауважила в кінці села худорлявого хлопчину на рябому коні. «От з ким я ще не поговорила»,— подумала вона, але він зник за септом, не встигла вона до нього й рушити. Брієнна вирішила за ним не ганятися. Швидше за все, він знає не більше за інших. Розбі — крихітне придорожнє містечко, Сансі нема резону тут затримуватися. Повернувшись на дорогу, Брієнна попрямувала на північний схід, проминаючи яблуневі сади та ячмінні ниви, і дуже в скоро і село, і замок залишилися далеко позаду. Сутінь-діл — ось де знайдеться переслідувана, запевнила себе Брієнна. Якщо Санса взагалі проїздила цим шляхом.

«Я знайду дівчину й не дам її скривдити,— пообіцяла Брієнна серу Джеймі на Королівському Причалі.— Заради її леді-матері. І заради вас». Шляхетні слова, тільки слова — це легко. А от діла — це важче. Вона вже й так затрималася в містечку, а дізналася зовсім мало. «Раніше слід було виїжджати... але в який бік?» Санса Старк щезла тої ночі, коли помер король Джофрі, і якщо хтось її відтоді й бачив або мав уявлення про те, куди вона поділася, ніхто не зізнавався. «Принаймні не мені».

Брієнна була переконана, що дівчина виїхала з міста. Якби й досі була на Королівському Причалі, золоті плащі зрештою знайшли б її. Отож вона мала кудись податися... от тільки «кудись» — поняття широке. «На місці панни в розквіті жіночності, самотньої і наляканої, у відчайдушній небезпеці, як би вчинила я? — запитувала себе Брієнна.— Куди б я подалася?» Сама вона легко могла відповісти на це питання: вона б рушила додому на Тарт, до тата. Однак Сансиному батькові відрубали голову в Санси на очах. Леді-матір теж загинула — її закатрупили в Близнючках, а Вічнозим, величну кріпость Старків, сплюндровано та спалено, мешканців його взято на мечі. «Нема в неї домівки, куди тікати, нема ні батька, ні матері, ні братів». Санса може бути як у сусідньому містечку, так і на кораблі по дорозі в Ашай — і те, і те однаково ймовірно.

Та навіть якби Санса Старк хотіла повернутися додому, як би вона туди дісталася? На королівському гостинці небезпечно: це кожна дитина знає. Залізнородні утримують Кейлінський Рів і перегородили Перешийок, у Близнючках засіли Фреї, які вбили Сансиного брата й леді-матір. Маючи гроші, дівчина могла б морем поплисти, але ж гавань Королівського Причалу й досі лежить у руїнах, а річка загачена дошками з розтрощеної набережної і рештками спалених і потоплених галер. Брієнна порозпитувала трохи в доках, але ніхто не міг пригадати, щоб тої ночі, коли помер король Джофрі, відпливав корабель. Кілька торгових кораблів стали на якорі в затоці й розвантажувалися, доправляючи товари човнами, розповів їй один чоловік, та решта здебільшого пливли далі, в Сутінь-діл, де в порту було завізно як ніколи.

Брієннина кобилка милувала око, та й бігла прудко. Подорожніх виявилося більше, ніж можна було подумати. Тягнулися жебручі брати, на шиях у яких на мотузці звисали їхні мисочки. Учвал проскакав молодий септон на ступакові такому гарному, що й лорду пасував би, а трохи згодом трапився гурт німотних сестер, які тільки головами похитали, коли Брієнна поставила їм запитання. Ціла валка запряжених волами возів сунула на південь, навантажена зерном і мішками вовни, а перегодом Брієнна проїхала свинопаса, що поганяв стадо свиней, і якусь літню жінку, що їхала на коні в паланкіні, у супроводі озброєних вершників. Усіх їх Брієнна питала, чи не бачили вони тринадцятирічної високородної панни з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Ніхто не бачив. Розпитувала вона і про те, яка далі дорога.

— Звідси до Сутінь-долу безпечно,— розповів їй один чолов'яга,— але далі, за Сутінь-долом, повно беззаконників і дезертирів-зломлених по лісах.

О цій порі року зеленіли тільки сосни-солдати й чатові дерева; листяні дерева вдягнули іржаві й золоті шати або вже й пороздягалися, і тепер на тлі неба чорніло голе віття. Від кожного пориву вітру над поритою коліями дорогою кружляли хмарки опалого листя, яке шурхотіло під копитами великої гнідої кобили, що її подарував Брієнні Джеймі Ланістер. «Легше листок розшукати на вітрі, ніж дівчину, що загубилась у Вестеросі». Цікаво, думала Брієнна, чи не було це завдання від Джеймі якимсь жорстоким жартом? Може, Санса Старк давно мертва, обезголовлена за свою причетність до смерті короля Джофрі, закопана в безіменній могилі. І чи не найлегше приховати її вбивство, пославши на її пошуки оту дурненьку здоров'ячку з Тарту?

«Джеймі б так не вчинив. Він діяв щиро. Він дав мені меча, назвав його Клятвохранителем». Та й, у будь-якому разі, це не мало значення. Брієнна пообіцяла леді Кетлін повернути їй доньок, а немає обіцянки священнішої, ніж дана мерцю. Менша дівчинка давно мертва, запевняв Джеймі: та Арія, яку Ланістери відіслали на північ, щоб віддати за байстрюка Руза Болтона, липова. Отож лишається тільки Санса. І Брієнна мусить її знайти.

Ближче до сутінок вона угледіла біля струмка багаття. Перед ним сиділо двоє чоловіків — смажили пструга, а їхня зброя й обладунки звалені були під деревом. Один був літній уже, другий — трохи молодший, однак далеко не юний. Молодший зіп'явся на ноги, вітаючи Брієнну. На його величенькому череві аж напиналася шнурівка плямистої оленячої шкірянки. Щоки й підборіддя заросли кудлатою бородою кольору старого золота.

— У нас пструга вистане на трьох, сер,— гукнув незнайомець.

Не вперше Брієнну переплутали з чоловіком. Вона стягнула з голови великий шолом, розпускаючи волосся. Воно було русяве, кольору брудної соломи, й майже таке саме ламке. Довге й тонке, воно розлетілося по плечах.

— Дякую, сер.

Лицар-бурлака примружився на неї так відверто, що вона збагнула: мабуть, короткозорий.

— Леді, так? Збройна і збруйна? Іллі, боги праведні, диви, яка здоровенна!

— Я теж її з лицарем переплутав,— сказав старший лицар, перевертаючи пструга.

Була би Брієнна чоловіком, і так вважалася б кремезною, а як на жінку, вона була просто велетенська. «Химера» — ось як її кликали все життя. Брієнна була широка в плечах і ще ширша в стегнах. Ноги мала довгі, а руки — дебелі. Груди — не так перса, як м'язи. Долоні великі, а ступні просто здоровезні. Ще й з лиця бридка: веснянкувате коняче обличчя й зуби такі великі, що заледве в роті поміщаються. Можна було б їй про це й не нагадувати.

— Панове,— мовила Брієнна,— ви не бачили на дорозі тринадцятирічної панни? У неї сині очі й золотисто-каштанові коси, вона може подорожувати в товаристві сорокарічного червонопикого товстуна.

Короткозорий лицар-бурлака почухав голову.

— Не пригадую такої панни. Золотисто-каштанові коси?

— Рудуваті тобто,— мовив старший чоловік.— Ні, ми такої не бачили.

— Ми її не бачили, м'леді,— мовив до Брієнни молодший.— Злазьте з коня, риба майже готова. Ви зголодніли?

Вона таки зголодніла, а ще втомилася. От тільки в лицарів-бурлак лиха репутація. Як-то кажуть: лицар-бурлака й лицар-розбійник — два боки одного меча. Але ці двоє занадто небезпечними не видавалися.

— Можна спитати ваші імена, панове?

— Маю честь називатися сер Крейтон Довгоніг, про якого співці співають,— мовив черевань.— Ви, певно, чули про мої звитяги на Чорноводді. А мій товариш — сер Іліфер-без-гроша.

Якщо про Крейтона Довгонога і склали пісню, то її Брієнна точно не чула. Імена їхні сказали їй не більше, ніж їхні герби. У сера Крейтона на зеленому щиті виднілася тільки коричнева смуга вгорі та глибока зазублина, полишена чиїмсь бойовим топором. Сер Іліфер на гербі мав золоті й горностаєві клинці, от тільки видно було, що в житті він бачив хіба мальоване золото й мальованого горностая. Було йому щонайменше шістдесят, вузьке сухорляве обличчя ховалося під каптуром латаного домотканого плаща. Носив кольчугу, тільки вся вона була обсипана іржею, як ластовинням. Брієнна була на голову вища за них обох, мала кращого коня, та й кращу зброю, як на те пішло. «Якщо боятися таких, як оці, то слід мені міняти меча на пару спиць».

— Дякую, добре панство,— озвалася Брієнна.— Залюбки скуштую вашого пструга.

Зіскочивши з кобилиці, вона розсідлала її і добре напоїла, перш ніж пустити пастися. Зброю, щит і сакви склала попід в'язом. На той час пструг уже засмажився до хрускоту. Сер Крейтон приніс Брієнні рибину, і дівчина, всівшися на землю схрестивши ноги, заходилася їсти.

— Ми прямуємо в Сутінь-діл, м'леді,— заговорив до неї Довгоніг, розламуючи власного пструга.— Вам ліпше їхати з нами. На дорогах небезпечно.

Брієнна могла б розповісти йому про небезпеки на дорогах стільки, скільки йому й не снилося.

— Дякую, сер, але захисту я не потребую.

— Я наполягаю. Справжній лицар має захищати слабшу стать.

— Мене захистить оце, сер,— торкнулася Брієнна руків'я меча.

— Меч добрий лише у вправних руках.

— Руки в мене достатньо вправні.

— Як зволите. Нечемно сперечатися з леді. Ми проведемо вас у Сутінь-діл. Утрьох їхати безпечніше, ніж самотою.

«Нас було троє, коли ми виїхали з Річкорину, от тільки Джеймі руки позбувся, а сер Клеос Фрей — життя».

— Ваші коні відстануть.

Темно-гнідий кінь сера Крейтона був радше старою шкапою з глибокою сідловиною і сльозливими очима, а кінь сера Іліфера мав вигляд заморений і голодний.

— На Чорноводді цей коник не підвів мене,— не здавався сер Крейтон.— Я там улаштував добрячу різанину й отримав з дюжину викупів. М'леді не знає сера Герберта Болінга? Вже й не познайомитеся. Я його зарубав на місці. Там, де стикаються мечі, сер Крейтон Довгоніг ніколи не ховається по затиллях.

Його товариш сухо засміявся.

— Крею, облиш. Таким, як ото вона, такі, як ми, тільки муляють.

— Таким, як я? — Брієнна не була певна, що саме мав він на увазі.

Сер Іліфер тицьнув кістлявим пальцем у її щита. Хоча фарба на ньому полущилася, герб ще виднівся добре: чорний кажан на срібно-зеленому полі, розділеному навскоси.

— У вас чужий щит, на який ви не маєте права. Дід мого діда приклав руку до знищення останнього Лотстона. Відтоді ніхто ще не наважувався виступати під кажаном — чорним, як ті справи, що під ним чинилися.

Щита сер Джеймі взяв у зброярні Гаренхолу. Брієнна знайшла його в стайні разом з кобилою та іншим спорядженням: сідлом і вуздечкою, кольчугою і великим шоломом із заборолом, гаманами золота і срібла та пергаментом, ціннішим і за срібло, і за золото.

— Свого щита я втратила,— пояснила вона.

— Справжній лицар — ось єдиний щит, який потрібен панні,— рішучо заявив сер Крейтон.

Сер Іліфер не звернув на нього уваги.

— Босий шукає собі чоботи, змерзлий шукає плащ. Але хто затулятиметься ганебним щитом? Цього кажана носив лорд Лукас на прізвисько Звідник, а потім Манфрид Чорний Каптур, його син. Як можна їхати під таким гербом, питаю я себе... хіба що власний твій гріх ще гірший... і недавніший,— він висмикнув з піхов кинджал — потворний клинок з дешевого заліза.— Жінка, химерно велика й химерно дужа, свої кольори ховає... Крею, поглянь на панну Тартську, яка розтяла королівське горло Ренлі.

— Це неправда!

Ренлі Баратеон для Брієнни був більш ніж королем. Вона закохалася в нього, ще коли він уперше завітав на Тарт, неквапно подорожуючи своїми володіннями на відзначення отримання титулу лорда й досягнення повноліття. Батько влаштував на його честь гостину й наказав дочці теж бути присутньою, а то Брієнна заховалася б у себе в кімнаті, як поранене звіря. Тоді вона була не старша за Сансу і кпинів боялася більше, ніж клинків. «Усі, певно, вже знають про троянду,— сказала вона лорду Селвину,— вони з мене сміятимуться». Але Селвин Вечірниця був невблаганний.

Ренлі Баратеон повівся з нею дуже чемно, як зі справжньою панною, вродливою панною. Навіть потанцював з нею, і в його руках вона почувалася граційною, а ноги аж літали над підлогою. А згодом, беручи з нього приклад, й інші чоловіки просили в неї танець. З того для їй одного хотілося — бути ближче до Ренлі, служити йому й захищати його. Та врешті-решт вона його підвела. «Ренлі помер у мене на руках, але я його не вбивала»,— подумала вона, от тільки лицарі-бурлаки все одного нічого не зрозуміють.

— Я б життя віддала на короля Ренлі, і то з радістю,— сказала вона.— Я не робила йому кривди. Мечем присягаюся.

— Мечем тільки лицарі присягаються,— мовив сер Крейтон.

— Присягніться Сімома,— звелів сер Іліфер-без-гроша.

— Присягаюся Сімома. Я не зробила кривди королю Ренлі. Присягаюся Матір'ю. Нехай не знатиму більше милості її, якщо збрехала. Присягаюся Отцем, і нехай судить мене справедливо. Присягаюся Дівою і Старицею, Ковалем і Воїном. І присягаюся Невідомцем — нехай забере мене просто зараз, якщо я облудниця.

— Як на панну, присягається вона добре,— визнав сер Крейтон.

— Ага,— сер Іліфер-без-гроша знизав плечима.— Ну, якщо вона збрехала, боги з нею розберуться,— він знову заховав кинджала.— Перша варта — ваша.

Поки лицарі-бурлаки спали, Брієнна невпокійно міряла кроками маленький табір, дослухаючись до потріскування багаття. «Треба їхати далі, поки можна». Людей цих вона не знала, проте не могла примусити себе залишити їх беззахисних. Навіть глупої ночі на дорозі з'являлися вершники, а з лісу линули звуки, зовсім не схожі на ухкання сови чи скрадання лисиць. Отож Брієнна й далі походжала, вивільнивши меч у піхвах.

Загалом чати її минулися легко. Важко стало потім, коли сер Іліфер прокинувся й повідомив, що змінить її. Брієнна розстелила на землі покривало та скрутилася калачиком, готова заплющити очі. «Все одно не засну»,— подумалося їй, хоч яка вона була змучена. Ніколи вона не засинала легко в присутності чоловіків. Навіть у таборах лорда Ренлі завжди був ризик зґвалтування. Цей урок вона добре засвоїла під мурами Небосаду, а вдруге — коли вони з Джеймі потрапили в руки бравих компанійців.

Холод від землі просочувався крізь простирадло і пронизував до самих кісток. Зовсім скоро кожен м'яз у тілі звело і зсудомило — від щелеп аж до пальців на ногах. Цікаво, а Санса Старк — хай де вона є — теж зараз мерзне? Леді Кетлін розповідала, що Санса — виніженочка, яка обожнює лимонні пироги, шовкові сукні й лицарські балади, але ж у неї на очах спершу відрубали голову її батькові, а потім саму її примусили одружитися з одним з його вбивць. Якщо бодай половина пліток правдива, то карлик — найлихіший з Ланістерів. Якщо це справді Санса отруїла короля Джофрі, її рукою водив Куць. При дворі Санса лишилася сама, без друзів. На Королівському Причалі Брієнні вдалося розшукати таку собі Бреллу, яка була однією з Сансиних служниць. Жінка розповіла, що в стосунках Санси з карликом тепла не відчувалося. Можливо, вона втікала не тільки через убивство Джофрі, а й геть від чоловіка.

Хай що снилося Брієнні, а коли її збудив світанок, усі сни розтанули. Ноги після лежання на холодній землі заціпеніли й стали як дерев'яні, однак ніхто Брієнну не скривдив, і речей її ніхто не чіпав. Лицарі-бурлаки вже попіднімалися. Сер Іліфер білував на сніданок білку, а сер Крейтон стояв лицем до дерева, пускаючи добрий такий струмінь. «Лицарі-бурлаки,— подумала Брієнні,— старі, марнославні, гладкі й підсліпуваті, а зате гідні люди». Приємно було знати, що на світі ще зосталися гідні люди.

Поснідали смаженою білкою, жолудевим паштетом і солоними огірками під розпатякування сера Крейтона про його успіхи на Чорноводді, де він зарубав дюжину грізних лицарів, про яких Брієнна й не чула ніколи.

— Ох і знатна битва була, м'леді,— казав він,— знатна й кривава сутичка.

Визнав він, що і сер Іліфер теж бився гідно в цій битві. Сам Іліфер говорив мало.

Коли прийшов час продовжити подорож, лицарі оточили Брієнну обабіч, наче гвардійці, що охороняють можну леді... хоча в порівнянні з цією леді вони здавалися карликами, ще й озброєна вона була краще.

— На ваших чатах хтось проїздив мимо? — поцікавилася Брієнна.

— Хтось такий, як ота тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами? — спитав сер Іліфер-без-гроша.— Ні, міледі. Ніхто не проїздив.

— На моїх чатах проїздило кілька,— втрутився сер Крейтон.— Якийсь сільський хлопчина на рябому коні, а за годину — півдюжини піших з дрючками й косами. Помітили наше вогнище й затрималися роздивитися наших коней, але я продемонстрував їм нашу крицю й порадив іти собі, куди йшли. Суворі хлопці, схоже, і відчайдушні, але не настільки відчайдушні, щоб жартувати з сером Крейтоном Довгоногом.

«Ні,— подумала Брієнна,— не настільки». Вона відвернулася, ховаючи посмішку. На щастя, сер Крейтон занадто захопився, оповідаючи про битву з Лицарем Червоної Курки, щоб зауважити її сміх. Приємно було мати в дорозі товариство, навіть таке товариство, як ці двоє.

Близько опівдня з голого брунатного лісу долинув монотонний спів.

— Що це за звуки? — поцікавився сер Крейтон.

— Голоси, піднесені в молитві.

Брієнна впізнала цей спів. «Молять Воїна заступити, просять Старицю осяяти шлях».

Сер Іліфер-без-гроша, очікуючи наближення незнайомців, оголив пощербленого меча й натягнув повіддя, зупиняючи коня.

Спів гуркотав у лісі, наче праведний грім. І зненацька попереду на дорозі показалося його джерело. Першим ішов гурт жебручих братів з нечесаними бородами, у рясах з грубого полотна, хто босий, а хто в сандаліях. Позаду них рухалося зо шість десятків обшарпаних чоловіків, жінок і дітей, плямиста льоха й кілька овець. Декілька чоловіків у руках мали сокири, але більшість — прості дерев'яні дрючки й дубці. У самій середині юрми котився двоколісний дерев'яний віз, посірілий і пощеплений, навантажений горою черепів і поламаних кісток. Побачивши лицарів-бурлак, жебручі брати зупинилися, і співи стихли.

— Добрі лицарі,— мовив один з братів,— любов Матері з вами.

— Із вами, брате,— відгукнувся сер Іліфер.— Хто ви?

— Бідарі,— мовив кремезний чолов'яга з сокирою. Попри холод осіннього лісу, він був без сорочки, а на грудях мав вирізану семикутну зірку. Такі зорі собі на шкірі вирізало андальське воїнство, коли тільки перетнуло вузьке море, щоб захопити королівства перших людей.

— Ми прямуємо в місто,— мовила рослява жінка, впряжена в посторонок воза,— веземо ці святі кості Бейлору Благословенному, шукаючи помочі й заступництва короля.

— Приєднуйтеся, друзі,— запропонував сухорлявий коротун у потертій септонівській хламиді, на шиї в якого висів на шнурку кристал.— Вестеросу потрібен кожен меч.

— Ми їдемо в Сутінь-діл,— заявив сер Крейтон,— але можемо провести вас на Королівський Причал.

— Якщо маєте чим заплатити за такий супровід,— докинув сер Іліфер, який був хоч і без гроша, та не без практичності.

— Горобцям золото до нічого,— сказав септон.

— Горобцям? — розгубився сер Крейтон.

— Горобець — найскромніша й найпростіша пташка, а ми — найскромніші й найпростіші люди,— сказав септон з худим вилицюватим обличчям і короткою борідкою, каштановою з сивиною. Ріденьке волосся він стягнув на потилиці в Гульку, а його босі ноги були чорні, шишкуваті й загрубілі, як коріння дерева.— Це кості праведників, замордованих за віру. До самої смерті служили вони Сімом. Деякі померли від голоду, а декого закатували. Септи в нас порабовані, дівчата й молодиці поґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Навіть над німотними сестрами чинили наругу. Матір Небесна плаче від муки. Час усім помазаним лицарям покинути своїх земних володарів і захистити святу Віру. Ходіть з нами до міста, якщо шануєте Сімох.

— Шанувати я їх шаную,— мовив сер Іліфер,— але маю щось їсти.

— Як і всі діти Матері.

— Ми прямуємо в Сутінь-діл,— прямо сказав сер Іліфер.

Один із жебручих братів сплюнув, а якась жінка застогнала.

— Липові ви лицарі,— мовив здоровань з вирізаною на грудях зіркою. Дехто почав вимахувати дубцями.

Босий септон втихомирив їх:

— Не судіть, бо суд належить Отцеві. Нехай ідуть з миром. Вони теж бідарі, які загубилися на землі.

Брієнна пустила кобилу трохи ближче.

— І моя сестра загубилася. Тринадцятирічна панна з золотисто-каштановими косами, мила на вроду.

— Всі Материні діти милі на вроду. Нехай Діва стереже бідолашну панну... і вас також,— мовив септон, закидаючи собі на плече один з посторонків воза, щоб тягнути його далі. Жебручі брати знову заспівали. Брієнна разом з лицарями-бурлаками, сидячи верхи, дивилася, як валка повільно проходить повз, рухаючись поритою коліями дорогою Розбі. Помалу співи стихли вдалині.

Сер Крейтон відірвав від сідла зад, щоб почухатися.

— Що за люди здатні вбити святого септона?

Брієнна добре знала, що то за люди. Поблизу Дівоставу, пригадувала вона, браві компанійці за ноги підвісили на дерево септона та вправлялися на цій мішені в стрільбі з лука. Цікаво, подумала Брієнна, чи нема на возі і його кісток серед інших?

— Тільки дурень ґвалтуватиме німотну сестру,— казав сер Крейтон.— Вже торкнутися її... Кажуть, вони — Невідомцеві жони, й жіночі принади в них холодні й мокрі, як лід,— він зиркнув на Брієнну.— Ее-е... перепрошую.

Брієнна приострожила коня, рушаючи в напрямку Сутінь-долу. За мить за нею попрямував сер Іліфер, а замикав вервечку сер Крейтон.

За три години наздогнали ще один гурт, що рухався у Сутінь-діл: купця зі слугами в товаристві ще одного лицаря-бурлаки. Купець їхав на сірій у яблуках кобилі, а слуги по черзі тягнули його фургон. Четверо впряглися в посторонки, а ще двоє йшли біля коліс, однак, зачувши тупотіння коней, оточили фургон, озброєні ясеневими пішнями з залізними гостряками. Купець тримав напоготові арбалет, а лицар-бурлака — клинок.

— Пробачте за таку підозріливість,— гукнув купець,— але часи тривожні, а захистити мене може тільки добрий пан Шадрик. Хто ви?

— Ну,— ображено озвався сер Крейтон,— я — славний сер Крейтон Довгоніг, їду з битви на Чорноводді, а це мій товариш, сер Іліфер-без-гроша.

— Ми не збираємося вас кривдити,— сказала Брієнна.

Купець з сумнівом роздивлявся її.

— Міледі, вам безпечніше було вдома сидіти. Навіщо ви вдяглися так неприродно для жінки?

— Я шукаю сестру,— Брієнна не наважилася згадувати Сансине ім'я, адже дівчину звинувачували у царевбивстві.— Високородну панну, прегарну на вроду, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям. Може, ви бачили її з огрядним сорокарічним лицарем, або ж із п'яним блазнем.

— На дорогах повно п'яних блазнів і збезчещених панн. Що ж до огрядних лицарів, то в людини чесної недовго черево лишатиметься круглим, коли навколо стільки людей недоїдає... хоча ваш сер Крейтон, схоже, зовсім не голодував.

— У мене кістки широкі,— заперечив сер Крейтон.— Може, проїдемо трохи разом? Не маю сумнівів щодо відваги сера Шадрика, проте він дрібненький, а три мечі завжди кращі, ніж один.

«Чотири мечі»,— подумала Брієнна, але притримала язика.

Купець поглянув на свого охоронця.

— Що скажете, сер?

— Ну, цих трьох нема чого боятися,— мовив сер Шадрик — жилавий чолов'яга з вузьким лисячим обличчям, гострим носом і кучмою яскраво-рудого волосся, який сидів на сухорлявому каштановому рисаку. І хоча на зріст він заледве мав метр шістдесят, тримався дуже самовпевнено.— Один старий, другий тлустий, а ота дебела взагалі жінка. Нехай їдуть.

— Як скажете,— купець опустив арбалет.

Коли знову рушили, лицар-найманець трохи відстав, щоб добре роздивитися Брієнну, так наче то — добрий окіст солоної свинини.

— А ви дівка міцна й здорова, сказав би я.

Насмішки сера Джеймі ранили, а от слова коротуна Брієнну не зачепили.

— Велетка — в порівнянні з деким.

Коротун розсміявся.

— Де треба, в мене все велике, дівко.

— Купець представив вас як Шадрика...

— Сер Шадрик з Тінистої Полонини. Дехто кличе мене Маячливим Мишеням,— він обернув щита, щоб показати свій герб — велику білу мишу з лютими червоними очима, на тлі синьо-брунатних хвиль.— Брунатне — то ті землі, що я перейшов, а синє — то річки, що я переплив. Миша — то я.

— А ви маячливий?

— Ще б пак. Звичайні миші від крові й колотнечі утікають. А маячливе мишеня саме їх шукає.

— Тільки, схоже, рідко знаходить.

— Мені достатньо. Щира правда, я не турнірний лицар. Я свою відвагу приберігаю для справжнього поля бою, жінко.

«Жінка» — то вже трохи краще, ніж «дівка», подумалося Брієнні.

— То у вас із добрим сером Крейтоном багато спільного.

— Ох,— розреготався сер Шадрик,— маю сумніви, а от нам з вами можна було б і разом пуститися на пошуки. Загубилася молодша сестричка, еге ж? З синіми очима й золотисто-каштановими косами? — він знов розреготався.— Ви в цих лісах не єдиний мисливець. Я теж шукаю Сансу Старк.

Брієнна, щоб приховати сум'яття, начепила на обличчя маску байдужості.

— Хто така Санса Старк і навіщо ви її шукаєте?

— Мене веде любов, що ж іще?

— Любов? — нахмурила вона брови.

— Ага, любов до золота. На відміну від доброго сера Крейтона, я таки воював на Чорноводді, тільки не на тому боці. Викуп розорив мене. Ви знаєте, хто такий Вейрис, я сподіваюся? Євнух пропонує тугий гаманець золота за дівчину, про яку ви ніколи не чули. Я не жадібний. Якщо одна здоровезна дівка допоможе мені розшукати нечемну дитину, можу з нею поділитися Павучими грішми.

— Мені здалося, ви в наймах у купця.

— Тільки до Сутінь-долу. Він не менший скнара, ніж боягуз. А боягуз він ще той! То що скажеш, дівко?

— Не знаю я ніякої Санси Старк,— наполягала Брієнна.— Я шукаю сестру, високородну панну...

— ...з синіми очима й золотисто-каштановими косами, ага. А скажіть-но, хто цей лицар, що подорожує з вашою сестрою? Ви його ще блазнем називали? — сер Шадрик не чекав на її відповідь, і то добре, бо відповіді Брієнна не мала.— Один відомий блазень зник з Королівського Причалу тої ночі, коли помер король Джофрі,— кремезний чолов'яга з червоним носом, такий собі сер Донтос Червоний, в минулому Сутіньдільський. Дуже сподіваюся, що вашу сестру з її п'яницею-блазнем не переплутають із Сансою Старк і сером Донтосом. Бо може вийти велике лихо,— Шадрик підбив коня п'ятами під боки й клусом вирвався наперед.

Навіть Джеймі Ланістеру нечасто вдавалося виставити Брієнну такою дурепою. «Ви в цих лісах не єдиний мисливець». Ота жінка на ім'я Брелла розповідала, як Джофрі відібрав у сера Донтоса його остроги і як Санса вмолила Джофрі зоставити йому життя. От він і допоміг Сансі втекти, вирішила Брієнна, дізнавшись цю історію. «Знайду сера Донтоса — знайду і Сансу». Слід було здогадатися, що не одна вона подумає так само. І хтось із конкурентів може виявитися не таким шляхетним, як сер Шадрик. Можна тільки сподіватися, що сер Донтос добре заховав Сансу. «Але якщо так, то як мені взагалі її відшукати?»

Згорбившись і нахмурившись, вона їхала далі.

Коли валка нарешті натрапила на заїзд, уже споночіло; високий дерев'яний будинок стояв поблизу злиття двох річок, дорогою до старого кам'яного мосту. Так заїзд і називався: «Старий кам'яний міст», як повідомив сер Крейтон. Власник був його приятелем.

— І куховарить він непогано, і бліх у кімнатах не більше, ніж деінде,— поручився він.— Хто за тепле ліжко сьогодні?

— Не ми, якщо тільки ваш приятель не надає їх безплатно,— мовив сер Іліфер-без-гроша.— На кімнати в нас монет немає.

— За нас трьох заплатити можу я,— сказала Брієнна. Грошей їй не бракувало: про це подбав Джеймі. В саквах знайшовся гаман, повний срібних оленів і мідних зірок, і менший гаманець, набитий золотими драконами, а ще пергамент, у якому наказувалося усім вірнопідданим короля сприяти оказовцю сієї грамоти, Брієнні з дому Тартів, яка подорожує в справах його світлості. Підписано було дитячою ручкою Томена Першого, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств.

Гібальд теж був за те, щоб ночувати, і звелів слугам лишити віз біля стайні. Крізь ромбовидні шибки лилося тепле жовтаве світло, і якийсь огир заіржав, занюхавши Брієннину кобилку. Дівчина саме знімала сідло, коли в дверях стайні з'явився хлопчина й мовив:

— Лишіть мені, сер.

— Я не сер,— озвалася вона,— але кобилу тобі лишаю. Нагодуєш, почистиш і води їй даси.

— Перепрошую, м'леді,— почервонів хлопчина.— Я думав...

— Люди часто мене плутають,— Брієнна передала йому повіддя й рушила за іншими в заїзд, закинувши сакви на плече, а скатку тримаючи під пахвою.

Дощана підлога у вітальні була посилана тирсою, і в повітрі пахло хмелем, димом і м'ясом. Над вогнищем сичала і плювалася печеня, біля якої в цю мить нікого не було. За столом за розмовою сиділо шестеро місцевих, та коли увійшли незнайомці, бесіда вщухла. Брієнна відчувала на собі чужі очі. Попри кольчугу, плащ і шкірянку, вона почувалася мов гола. Й коли один з чоловіків мовив: «Ви тільки погляньте»,— вона знала, що мова йде не про сера Шадрика.

З'явився хазяїн, тримаючи в обох руках по три кухлі та з кожним кроком розплескуючи ель.

— Є у вас вільні кімнати, добрий пане? — звернувся до хазяїна купець.

— Може бути,— відповів той,— якщо маєте гроші.

Сер Крейтон Довгоніг набув ображеного вигляду.

— Наґле, то це так вітаєш ти старого друга? Це ж я, Довгоніг.

— І справді ти. І ти мені сім оленів винен. Покажи мені срібло — і я покажу тобі ліжко,— хазяїн одного по одному поставив кухлі, в процесі розливши ще більше елю на стіл.

— Я заплачу за одну кімнату для себе і за Другу для своїх товаришів,— Брієнна вказала на сера Крейтона і сера Іліфера.

— Я теж візьму кімнату,— мовив купець,— для себе й доброго сера Шадрика. А мої слуги, якщо ви не проти, переночують унизу в стайні.

Хазяїн окинув їх оком.

— Я, може, і проти, але нехай уже, дозволю. Вечеряти будете? Отам на рожні смачна козятина смажиться.

— Особисто я збираюся перевірити її смак,— заявив Гібальд.— А моїм людям вистане і хліба зі смальцем з неї.

Отож сіли вечеряти. Брієнна теж скуштувала козятини — після того як піднялася з хазяїном нагору, вклала йому в руку декілька монет і лишила свої речі в другій з тих двох кімнат, що він показав їй. Серу Крейтону і серу Іліферу вона теж замовила козятини, адже вони поділилися з нею пстругом. Лицарі-бурлаки й купець запивали м'ясо елем, а Брієнна випила кухлик козиного молока. Дослухаючись до застільних розмов, вона без надії сподівалася: а раптом почує щось таке, що виведе її на Сансу.

— Ви їдете з Королівського Причалу,— мовив до Гібальда один з місцевих.— Це правда, що Царевбивця тепер каліка?

— Щира правда,— відповів Гібальд.— Позбувся робочої руки по зап'ясток.

— Ага,— сказав сер Крейтон,— деривовк йому відкусив, я чув, з отих чудовиськ, що приходять з півночі. Нічого доброго з півночі не приходить. Навіть боги в них облудні.

— То був не вовк,— сама незчулася, як втрутилася Брієнна.— Серу Джеймі руку відрубав когорський перекупний меч.

— Нелегко битися лівою рукою,— зауважив Шадрик Маячливе Мишеня.

— Ба,— зронив сер Крейтон Довгоніг,— от я обома руками добре б'юся.

— Ну, щодо цього я сумнівів не маю,— сер Шадрик вітально підніс свого кухля.

Брієнні пригадався її бій з Джеймі Ланістером у лісі. Їй заледве вдавалося відбиватися від його клинка. А він-бо був слабкий після ув'язнення, ще й зап'ястки мав ланцюгом скуті. Жоден лицар у Сімох Королівствах не встояв би проти нього при повній силі, без ланців. Джеймі багато лиха накоїв, але битися він умів! І скалічити його — це було жахливо жорстоко. Одна річ — убити лева, зовсім інша — відтяти йому лапу й покинути його знівеченого і знетямленого.

Зненацька вона відчула, що більше ані миті не витримає галасу вітальні. Пробурмотівши «на добраніч», Брієнна пішла спати. Стеля в її кімнаті нависала низько; заходячи зі свічкою в руках, довелося похилити голову, щоб не розбити лоба. З умеблювання стояло хіба ліжко, на якому вмістилося б шестеро людей, і недогарок лойової свічки на підвіконні. Брієнна запалила його від своєї свічки, замкнула двері на засув і повісила пояс із мечем на стійку ліжка. Піхви вона мала прості, дерев'яні, обтягнуті порепаною коричневою шкірою, а меч — іще простіший. Купила вона його на Королівському Причалі на заміну тому клинку, якого вкрали браві компанійці. «Меч Ренлі...» їй досі було боляче на згадку про те, що вона його втратила.

Але в скатці в неї ховався ще один меч. Сівши на ліжко, Брієнна витягнула його. Золото спалахнуло у сяйві свічки жовтими відблисками, а рубіни червоно зажевріли. Клятвохранитель висковзнув з пишно оздоблених піхов — і в Брієнни аж подих перехопило. Чорно-червоні брижі вгадувалися у глибинах криці. Валірійської криці, чарокованої. Меч, гідний героя. Коли Брієнна була маленька, мамка повні вуха їй натуркала казок про доблесні звитяги, частуючи її оповідками про шляхетні діяння сера Галадона Могилівського, і Флоріяна Фігляра, і королевича Еймона Лицаря-Дракона, й інших звитяжців. Усі вояки мали знамениті мечі, і Клятвохранитель точно належав до їхньої компанії, навіть якщо сама Брієнна і не належить. «Ви захищатимете дочку Неда Старка власним мечем Неда Старка»,— запевнив Джеймі.

Опустившись навколішки між ліжком і стіною, Брієнна, тримаючи меча, прочитала безмовну молитву Стариці, чий золотий світильник вказує людям життєвий шлях. «Веди мене,— молилася Брієнна,— осяй дорогу мою, вкажи мені шлях до Санси». Вона підвела Ренлі, підвела леді Кетлін. І не може підвести Джеймі. «Він довірив мені свого меча. Він довірив мені свою честь».

Опісля вона, як могла, розтягнулася на ліжку. Хай і яке широке, воно було не дуже довге, тож довелося лягати навскоси. Знизу долинало цокання кухлів, угору по сходах летіли голоси. Блохи, про яких згадував Довгоніг, також повилазили. Необхідність чухатися теж допомагала не заснути.

Брієнна чула, як сходами піднявся Гібальд, а трохи перегодом — лицарі.

— ...імені його я так і не дізнався,— розповідав сер Крейтон дорогою,— але на щиті в нього був криваво-червоний півень, а з клинка скрапувала кров...

Голос його розтанув, і десь нагорі відчинилися й зачинилися двері.

Свічка перегоріла. Над «Старим кам'яним мостом» запанувала темрява, й у заїзді зробилося так тихо, що чути стало хлюпотіння річки. Лише тоді Брієнна підвелася й позбирала свої речі. Прочинивши двері, вона якусь мить дослухалася, а тоді боса спустилася вниз. Надворі вона взула чоботи й поквапилася в стайню сідлати свою гніду кобилу, а потім, подумки вибачившись перед сером Крейтоном і сером Іліфером, сіла верхи. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли дівчина проїздила повз, але й не ворухнувся зупинити її. Кінські копита цокотіли по камінню старого кам'яного мосту. А тоді її обступили дерева — густа чорнота лісу, повного примар і спогадів. «Я вже їду, леді Сансо,— думала Брієнна, пірнаючи в темряву.— Не бійтеся. Я не зупинюся, доки не відшукаю вас».