Бенкет круків

Санса

Давним-давно, як вона була ще зовсім дівчинкою, у Вічнозимі півроку мешкав мандрівний співець. Він був уже літній, з білою чуприною і обвітреними щоками, але співав про лицарів, подорожі та красних панн, і коли він поїхав геть, Санса гірко плакала й просила батька, щоб повернув його. «Та він уже всі пісні, що знав, тричі нам переспівав,— лагідно мовив лорд Едард.— Я не можу його тримати проти волі. Але не треба плакати. Приїдуть інші співці, обіцяю».

Однак ніхто не приїздив цілий рік. Санса молилася в септі Сімом, молилася давнім богам перед серце-деревом, благаючи повернути старого, а ще краще прислати нового співця, молодого та вродливого. Боги не почули її, тож у залах Вічнозиму так і панувала тиша.

Але тоді Санса була ще маленька й дурненька. А тепер вона панна, їй тринадцять, і жіночність її вже розквітла. Всі ночі її дзвенять піснями, та вдень вона молиться за тишу.

Якби Соколине Гніздо збудоване було так само, як усі замки, то тільки пацюки й тюремники чули б співи мерця. У підземеллях стіни товсті, вони заглушать і спів, і скрики. Але в небесних камерах замість стін повітря, отож кожен акорд мерця вільно відлунював від кам'яних рамен Велетового Ратища. А пісні, які він обирав... Він співав про Танок драконів, і про красуню Джонкіл та її блазня, і про Дженні Старомурську та комашиного королевича. Він співав про зраду і моторошні вбивства, про повісельників і криваву помсту. Він співав про горе і журбу.

Хай куди Санса піде в замку, ніде не втекти їй від музики. Музика летіла гвинтовими сходами на вежу, знаходила голу Сансу в купелі, у сутінках вечеряла з нею, прокрадалася в її спальню крізь щільно зачинені віконниці. Музика влітала з холодним розрідженим повітрям і, як повітря, холодила. Хоча в Гнізді не падав сніг з того самого дня, коли загинула леді Лайса, ночі стояли дуже зимні.

Голос співця був сильний і солодкий. Сансі здавалося, що співає він краще, ніж раніше,— цей голос став наче глибший: повний болю, і страху, і туги. Санса не розуміла, як боги могли обдарувати таким голосом таку лиху людину. «Він би примусом узяв мене на Пальцях, якби Пітир не лишив сера Лотора наглядати за мною,— нагадувала собі Санса.— І він грав на лірі, щоб заглушити мій плач, коли тітка Лайса намагалася мене вбити».

Але від цього слухати його співи не ставало легше.

— Будь ласка,— благала Санса лорда Пітира,— невже не можна так зробити, щоб він замовкнув?

— Я дав йому слово, люба,— відповів на це Пітир Бейліш, лорд Гаренхолу, верховний лорд Тризуба, лорд-оборонець Соколиного Гнізда й Видолу Аринів, відірвавши очі від листа, якого писав. Відтоді як загинула леді Лайса, він написав уже сотню листів. Санса бачила в гайвороннику, скільки круків літає туди-сюди.— Ліпше хай співає, ніж скиглить.

«Так, ліпше хай співає, але...»

— Невже обов'язково грати цілу ніч, мілорде? Лорд Роберт не може спати. Він плаче...

— ...за мамою. Але цьому не зарадити, вона мертва,— Пітир стенув плечима.— Однак триватиме це вже недовго. Завтра до нас підніметься лорд Нестор.

Санса вже зустрічалася з лордом Нестором Ройсом — після Пітирового весілля з тіткою. Ройс — доглядач Місячної брами, великого замку, який стоїть біля підніжжя гір і захищає підйом на Соколине Гніздо. Весільна процесія, перш ніж почати підйом, одну ніч провела в Ройса в гостях. Лорд Нестор і не дивився на Сансу, але його приїзд страшенно її лякав. Він-бо до всього ще й великий стюард Видолу, довірений васал Джона Арина й леді Лайси.

— Він не... ви ж не дозволите лорду Нестору допитувати Марильйона, ні?

На обличчі в неї, певно, відбився переляк, оскільки Пітир відклав перо.

— Навпаки. Я на цьому наполягатиму,— від жестом запросив її присісти поряд.— Ми з Марильйоном уклали угоду. Морд уміє переконувати. Та навіть якщо співець розчарує нас і заспіває пісеньку, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. І кому, як ти гадаєш, повірить лорд Нестор?

— Нам?

Хотіла б Санса мати в цьому певність!

— Звісна річ. Бо з нашої брехні йому тільки вигода.

У світлиці було тепло, весело потріскував вогонь, але Санса все одно тремтіла.

— Так, але... але що як...

— Що як лорд Нестор ставить честь вище за вигоду? — Пітир обійняв її.— Що як він хоче домогтися правди й справедливості для своєї покійної леді? — посміхнувся він.— Я добре знаю лорда Нестора, люба. Невже гадаєш, я дозволю йому скривдити мою дочку?

«Я вам не дочка,— подумала Санса.— Я — Санса Старк, дочка лорда Едарда й леді Кетлін, спадкоємиця Вічнозиму». Але вголос вона цього не промовила. Якби не Пітир Бейліш, це б Санса, а не Лайса Арин, вилетіла в холодне блакитне небо й на смерть розбилася на камінні за шістсот футів унизу. «Він такий сміливий!» Сансі б його мужність. Натомість їй кортіло заповзти назад у ліжко й заховатися під ковдрою — і спати, спати. З самої смерті Лайси Арин вона ще жодної ночі не спала безпробудним сном.

— А ви не могли б сказати лорду Нестору, що я... нездужаю або...

— Він захоче вислухати твої свідчення про Лайсину смерть.

— Мілорде, якщо... якщо Марильйон розповість, як усе було насправді...

— Якщо він почне брехати, ти хотіла сказати?

— Брехати? Так... якщо почне брехати, якщо його слова суперечитимуть моїм, лорд Нестор зазирне мені в очі — й побачить, яка я налякана...

— А ти і маєш бути трохи налякана, Алейн. У тебе на очах таке жахіття трапилося! Нестор буде зворушений...— Пітир роздивлявся її очі, так наче вперше їх бачить.— У тебе материні очі. Щирі й невинні. Сині, як море на сонці. Трошки підростеш — і чимало чоловіків схочуть потонути в цих очах.

Санса не знала, як на таке відповідати.

— Тобі просто слід розповісти те саме, що ти розповіла лорду Роберту,— провадив Пітир.

«Роберт — хворобливий хлопчик,— подумала Санса,— а лорд Нестор — дорослий, прискіпливий і підозріливий». Роберт слабенький, він потребує захисту, навіть від правди. «Є лжа, до якої вдаються з любові»,— запевняв Сансу Пітир. І вона йому про це нагадала.

— Лорду Роберту ми збрехали, просто щоб не травмувати його,— сказала вона.

— А тепер збрешемо, щоб не травмуватися самим. Бо в іншому разі нам доведеться покинути Гніздо через ті самі двері, що й Лайса,— Пітир знову взявся до пера.— Але ми згодуємо Ройсу брехню, дамо запити арборським золотим, і він радо прийме все і проситиме добавки, запевняю тебе.

«Мені він теж згодовує брехню»,— збагнула Санса. Проте брехня ця була заспокійливою, і робилося це, здається, з добрими намірами. «Брехні не такі вже й погані, якщо за ними стоять добрі наміри». Якби ж тільки Санса в це вірила!..

Те, що наговорила тітка перед смертю, й досі страшенно непокоїло Сансу. «Маячня,— сказав на це Пітир.— Моя дружина збожеволіла, ти ж сама бачила». Схоже, так і було. «Я ж просто будувала сніговий замок, а вона хотіла виштовхати мене крізь Місячні двері. Пітир мене врятував. Він любив мою маму і...»

І Сансу теж любить? Як вона може в цьому сумніватися? Він же врятував її!

«Він урятував Алейн, свою дочку»,— прошепотів якийсь голос у голові. Але ж Алейн водночас і Санса... й іноді їй здавалося, що і лорд-оборонець — то теж двоє людей водночас. Пітир, її захисник, добрий, кумедний і лагідний... але воднораз і Мізинчик — лорд, якого вона пам'ятала з Королівського Причалу, який лукаво посміхався й погладжував бороду, нашіптуючи щось на вухо королеві Серсі. А Мізинчик Сансі не друг. Коли роз'юшена юрма хотіла її зґвалтувати, це Гончак її витягнув і врятував, а не Мізинчик. Коли Ланістери проти її волі віддали її за Тиріона, це сер Гарлан Галантний утішав її, а не Мізинчик. Мізинчик навіть мізинчиком заради неї не поворухнув...

«Він витягнув мене з міста». Бо це зробив саме він. «Я думала, це сер Донтос, мій бідолашний старий п'яниця Флоріян, але ж насправді це все влаштував Пітир. І Мізинчик — то просто маска, яку йому довелося носити». От тільки іноді важко було сказати, де кінчається він сам і починається маска. Мізинчик і лорд Пітир насправді були дуже схожі. Санса, мабуть, радо втекла б від обох, нема лише куди тікати. Вічнозим спалений і спустошений, Бран і Рикон — мертві й холодні. Роба зрадили й закатрупили у Близнючках разом з леді-матір'ю. Тиріона засудили на смерть за вбивство Джофрі, а якщо Санса колись повернеться на Королівський Причал, королева і їй голову відрубає. Тітка, яка, Санса сподівалася, захистить її, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур в полоні у Фреїв, а двоюрідний дідусь Чорнопструг — в облозі в Річкорині. «Нема в мене іншої домівки, крім цього замку,— подумала нещасна Санса,— нема в мене інших друзів, крім Пітира».

Уночі мрець заспівав «Висів там Чорний Робін», і «Материні сльози», і «У Кастамері дощ». Далі він ненадовго замовк, та щойно Санса почала дрімати, заграв знову. Заспівав «Шість жалів», і «Опале листя», і «Алісанну». «Які сумні пісні»,— подумалося Сансі. Вона заплющила очі — й мов навіч побачила його в небесній камері: як він скулився в куті, подалі від холодного чорного неба, горнучись у хутро та притискаючи до грудей свою ліру. «Я не повинна його жаліти,— сказала собі Санса.— Він був марнославний і жорстокий, і скоро він помре». Врятувати його вона не може. Та й навіщо їй це? Марильйон хотів її зґвалтувати, отож Пітир урятував їй життя не одного разу, а двічі. «Є вимушена лжа». Лжа — ось що зберегло Сансі життя на Королівському Причалі. Якби дівчина не брехала Джофрі, його королівська варта повсякчас лупила б її до крові.

Після «Алісанни» співець знову замовкнув і мовчав доволі довго: Сансі вдалося годинку перепочити. Та щойно перше світанкове проміння пробилося у щілини віконниць, знизу почулися тихі ноти «Туманного ранку» — і Санса миттю прокинулася. Пісня була жіноча — материнський плач на світанку після бою, під час пошуків серед полеглих тіла її єдиного синочка. «Мати побивається за своїм загиблим сином,— подумала Санса,— а Марильйон побивається за своїми пальцями й очима». Слова злітали, наче стріли, прошиваючи її в темряві.

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути, але нічого не допомагало. А потім прийшов день, вона прокинулася, і на гору вже піднімається лорд Нестор Ройс.

Великий стюард з почтом з'явився в Соколиному Гнізді ближче до вечора, коли внизу долина вже забарвилася в золотисто-червоні тони і здіймався вітер. З собою він привіз сина — сера Альбара, а ще дюжину лицарів і два десятки солдатів. «Скільки чужих!» Санса стривожено зазирала їм в обличчя, не певна, друзі це чи вороги.

Пітир приймав гостей у чорному оксамитовому камзолі з сірими рукавами, які пасували до вовняних бриджів і трохи притемнили його сіро-зелені очі. Поряд з ним стояв мейстер Колмон; на довгій худій шиї в нього висів ланцюг з багатьох металів. І хоча мейстер був набагато вищий у цій парі, привертав око саме лорд-оборонець. Схоже, він забув про свою звичну посмішку. Серйозно вислухав, як Ройс представляв своїх лицарів, і мовив:

— Ласкаво просимо мілордів. Ви, звісно, знайомі з мейстром Колмоном. Лорде Несторе, пригадуєте Алейн, мою позашлюбну дочку?

— Певна річ,— озвався лорд Нестор Ройс — лисань з дебелою шиєю, грудьми як діжка, сивуватою борідкою і суворим поглядом. Він привітально схилив голову на півдюйма.

Санса присіла в реверансі, боячись і слово вимовити, щоб не бовкнути зайвого. Пітир підняв її на ноги.

— Люба, зроби ласку і приведи лорда Роберта у високу залу, де він прийме гостей.

— Так, тату,— озвалася вона тоненьким напруженим голоском. «В цьому голосі чути брехню,— думала вона, квапливо піднімаючися сходами й перетинаючи галерею, що вела в Місячну вежу.— В цьому голосі чути провину».

Коли Санса увійшла до спальні, Гретчел і Мадді допомагали Роберту Арину натягнути бриджі. Лорд Соколиного Гнізда знову рюмсав. Очі в нього почервоніли, вії закисли, а з розпухлого носа текло. З однієї ніздрі тягнулася блискуча доріжка шмарклів, а нижня губа кривавилася — так він закусив її. «Не можна показувати його лорду Нестору в такому вигляді»,— розпачливо подумала Санса.

— Гретчел, принесіть миску води,— попросила Санса, беручи хлопчика за руку й ведучи до ліжка.— Мій Славний Робін добре виспався вночі?

— Ні,— шморгнув малюк носом.— Я навіть не заснув, Алейн. Він знову співав, а в мене були зачинені двері. Я гукав, просив мене випустити, але ніхто не прийшов. Хтось замкнув мене в кімнаті.

— Які лихі люди! — Санса, вмокнувши м'яку хусточку в теплу воду, почала обтирати йому обличчя... ніжно, дуже ніжно. Якщо терти Роберта занадто сильно, він почне тіпатися. Хлопчина зовсім слабенький, і малий як на свій вік. Йому вже вісім, але Санса бачила п'ятирічних, більших за нього.

У Роберта затремтіла губа.

— Я хотів піти спати до тебе.

«Ще б пак». Славний Робін звик спати з матір'ю, поки та не одружилася з лордом Пітиром. А по смерті леді Лайси він почав блукати Гніздом, шукаючи, до кого іншого прилягти в ліжко. Понад усе він любив спати з Сансою... і саме тому вона й попросила сера Лотора Бруна вчора ввечері замкнути його кімнату. Вона б не заперечувала, якби він просто спав, але ж він намагався присмоктатися їй до грудей, а коли в нього починалися напади трясці, міг намочити ліжко.

— З Місячної брами приїхав лорд Нестор Ройс побачитися з тобою,— сказала Санса, витираючи в нього під носом.

— А я не хочу з ним бачитися,— озвався Роберт.— Я хочу казку. Казку про крилатого лицаря.

— Пізніше,— мовила Санса.— Спочатку треба зустрітися з лордом Нестором.

— У лорда Нестора бородавка,— почав викручуватися хлопчик. Роберт боявся людей з бородавками.— Мама казала, він страхітливий.

— Мій бідолашний Славний Робін,— Санса пригладила йому волосся.— Знаю, ти скучив за нею. І лорд Пітир скучив за нею. Він любив її, як і ти.

Це була брехня, але сказана з добрими намірами. Єдина жінка, яку любив за все життя Пітир, це Сансина убита матір. Він сам у цьому зізнався леді Лайсі, перш ніж виштовхати її у Місячні двері. «Вона була божевільна й небезпечна. Вбила власного лорда-чоловіка; вбила б і мене, якби не з'явився Пітир і не врятував мене».

Але Робертові цього знати непотрібно. Він просто маленький хворобливий хлопчик, який любив свою маму.

— Ось,— сказала Санса,— тепер у тебе вигляд, як у справжнього лорда. Мадді, принесіть його плаща.

Плащ був поярковий, м'який і теплий, приємного небесно-блакитного кольору, який відтінив його кремову сорочку. Санса застебнула плащ на плечах срібною застібкою у вигляді півмісяця й узяла хлопчика за руку. Бодай цього разу Роберт не вередував.

Висока зала була зачинена з самого падіння леді Лайси, й Санса аж похолола, що доведеться туди заходити. Зала була довга, пишна й прегарна, це правда, але Сансі вона не подобалася. Вона і в ліпші часи здавалася білою і холодною. Стрункі колони нагадували кості, а блакитні прожилки в білому мармурі були наче вени на старечих ногах. І хоча вдовж стін вишикувалося п'ятдесят срібних держал, горіло менше дюжини смолоскипів, отож тіні танцювали на підлозі й збиралися по кутках. Кроки відлунювали від мармуру, і чути було, як шарпає вітер Місячні двері. «Не можна на них дивитися,— сказала собі Санса,— бо сама почну тіпатися, як Роберт».

За допомогою Мадді вона всадовила Роберта на престол з віродерева, підклавши стос подушок, і веліла переказати, що його милість готовий до прийому гостей. Двоє вартових у небесно-блакитних плащах відчинили двері в кінці зали, і Пітир повів гостей довгим блакитним килимом, простеленим між білих як кості колон.

Хлопчик привітав лорда Нестора пискляво, але чемно, й ані слова не сказав про бородавку. Коли ж великий стюард почав розпитувати його про леді-маму, в Роберта легенько затремтіли руки.

— Маму скривдив Марильйон. Викинув у Місячні двері.

— А ваша милість самі це бачили? — запитав сер Марвин Белмор, рудий довготелесий лицар, який служив у Лайси капітаном замкової варти, поки Пітир не замінив його на сера Лотора Бруна.

— Алейн бачила,— сказав хлопчик.— І мій лорд-вітчим.

Лорд Нестор перевів погляд на Сансу. На неї подивилися всі: сер Альбар, сер Марвин, мейстер Колмон. «Вона моя тітка, але ж вона хотіла мене вбити,— подумала Санса.— Потягнула мене до Місячних дверей і спробувала виштовхати. А я не хотіла того цілунку, я просто будувала замок у снігу». Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.

— Даруйте їй, мілорди,— стиха мовив Пітир Бейліш.— Їй і досі сняться кошмари про той день. Не дивно, що вона не в змозі про це говорити,— він підійшов до неї ззаду й лагідно поклав долоні їй на плечі.— Знаю, це важко, Алейн, але наші друзі хочуть почути правду.

— Так,— озвалася вона; в горлі так пересохло, що говорити було мало не боляче.— Я бачила... Я була з леді Лайсою, коли...— по щоці їй покотилася сльоза. «От і добре. Сльоза — це добре».— Коли Марильйон... штовхнув її.

І вона вдруге переказала вигадку, заледве сама себе чуючи.

Ще Санса й до половини не дійшла, як заплакав Роберт, і під ним небезпечно заходили ходором подушки.

— Він убив маму! Нехай політає!

Долоні в нього затрусилися дужче, а скоро вже й усі руки шарпалися. Сіпнулася голова, зацокотіли зуби.

— Нехай політає! — вереснув хлопчик.— Політає, політає!

У нього вже тіпалися руки й ноги. Лотор Брун саме вчасно підійшов до помосту, бо хлопчик вже зіслизнув з престолу. Водночас підбіг і мейстер Колмон, хоча насправді він нічого не міг вдіяти.

Така сама безпомічна, як і решта, Санса стояла й дивилася, поки минеться напад трясці. Однією ніжкою Роберт зацідив серу Лотору просто в обличчя. Брун вилаявся, але й далі тримав хлопчика, який звивайся, буцався й урешті впісявся. Гості не промовили ні слова; лорд Нестор точно бачив уже ці напади. Спливло чимало часу, перш ніж Робертові судоми почали стишуватися, а здалося, що минуло ще більше. Врешті-решт маленький лордійчук так ослабнув, що не міг самостійно стояти.

— Віднесіть-но його милість у ліжко й пустіть йому кров,— сказав лорд Пітир. Брун, узявши хлопця на руки, поніс його геть із зали. Мейстер Колмон з похмурим обличчям рушив слідком.

Їхні кроки стихли вдалині, й у високій залі Соколиного Гнізда запала цілковита тиша. Санса чула, як стогне вечірній вітер, шкребеться в Місячні двері. Вона змерзла й утомилася. «Мені ще раз усе переповідати?» — думала вона.

Але, мабуть, говорила вона достатньо переконливо. Лорд Нестор прочистив горло.

— Мені той співець від самого початку не сподобався,— пробуркотів він.— Я казав леді Лайсі відіслати його геть. Багато разів казав.

— Ви завжди давали їй добрі поради, мілорде,— мовив Пітир.

— Але вона їх не слухала,— поскаржився Ройс.— Точніше, слухала неохоче й ніколи не виконувала.

— Міледі була занадто довірлива,— заговорив Пітир так ніжно, що Санса могла б і повірити, наче він кохав свою дружину.— Лайса не бачила в людях лихого, тільки добре. Марильйон співав солодких пісень, і вона прийняла це за щирість.

— Нас він кнурами обзивав,— сказав сер Альбар Ройс. Грубуватий широкоплечий лицар, який голив підборіддя, проте плекав густі чорні бакенбарди, що облямовували його простувате обличчя, нагадуючи живопліт, сер Альбар був викапаний батько, тільки молодший.— Склав пісеньку про двох кнурів, які риються попід горою в пошуках соколиних покидьків. Це він про нас, та коли я обурився, він лише зареготався. «Та що ви, сер, це просто пісенька про кнурів»,— сказав він.

— Із мене він теж глузував,— мовив сер Марвин Белмор.— Сер Бом-Бом — ось як він мене обізвав. А коли я присягнувся йому язика вирвати, він утік і заховався леді Лайсі під спідницю.

— І повсякчас так робив,— сказав лорд Нестор.— Він звичайний боягуз, який занадто запишався через Лайсину прихильність. Лайса його вдягала, наче лорда, підносила йому золоті перстеники, подарувала пояс із місячного каміння...

— Ба навіть улюбленого сокола лорда Джона йому віддала,— мовив лицар, у якого на камзолі виднілося шість білих свічок дому Векслі.— Його милість дуже любив того птаха. Йому подарував його король Роберт.

Пітир Бейліш зітхнув.

— Так, це було недоречно,— погодився він,— і я хотів покласти цьому край. Лайса вже погодилася відіслати співця геть. Саме тому вона того дня з ним тут і зустрілася. Я мав би піти з нею, але я й уявити не міг... якби я не наполіг... виходить, це я її вбив.

«Ні,— подумала Санса,— не кажіть так, не кажіть їм, не кажіть». Однак Альбар Ройс уже хитав головою.

— Ні, мілорде, не звинувачуйте себе,— мовив він.

— Це співцева робота,— погодився його батько.— Приведіть його, лорде Пітире. Поставимо крапку в цій сумній справі.

Пітир Бейліш, заспокоївшись, мовив:

— Як зволите, мілорди.

Обернувшись до гвардійців, він зронив наказ, і співця привели з в'язниці. З ним прийшов тюремник Морд, велетенський чолов'яга з маленькими чорними очицями й перекошеним, пошрамованим обличчям. Одне вухо й частину щоки йому відрубали в якомусь бою, однак і без них у ньому залишалося ще вісім пудів мертвотно-блідого тіла. Одяг сидів на ньому жахливо, ще й смердів тухлятиною.

На відміну від Морда, Марильйон вигляд мав майже елегантний. Хтось його викупав і вбрав у небесно-блакитні бриджі й вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим поясом — дарунком від леді Лайси. На руках були білі рукавички, а біла шовкова пов'язка затуляла порожні очниці, щоб не лякати лордів.

Морд став позаду нього з батогом у руці. Коли тюремник штурхнув співця в спину, той опустився на одне коліно.

— Ласкаві лорди, благаю вашої милості.

— Ти зізнаєшся у скоєному? — нахмурився лорд Нестор.

— Мав би я очі — я б заплакав,— голос співця, такий сильний і впевнений поночі, тепер звучав тихо й надтріснуто.— Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого, не міг витримати, що вона до нього лягає в ліжко. Я не хотів кривдити свою любу леді, присягаюся. Я замкнув двері, щоб ніхто не турбував нас, поки я їй освідчуватимуся, та леді Лайса була така холодна... а коли вона сказала, що в тяжі від лорда Пітира... мене охопило якесь божевілля...

Поки він говорив, Санса не підводила голови. Тлуста Мадді казала, що Морд відтяв співцю три пальці — обидва мізинці й один підмізинний. Мізинці рукавичок і справді дивно стирчали порівняно з іншими пальцями, але сказати напевне було важко. Може, це просто плітки. Звідки Мадді знати?

— Лорд Пітир зласкавився й дозволив зоставити мені ліру,— мовив сліпий співець.— Ліру... і язик... щоб я і далі міг співати своїх пісень. Леді Лайса так любила, коли я співаю...

— Заберіть це жалюгідне створіння, бо я сам його зараз уб'ю,— прогарчав лорд Нестор.— Мене нудить від самого погляду на нього.

— Морде, забери його назад у небесну камеру,— сказав Пітир.

— Так, м'лорде,— Морд ухопив Марильйона за комір.— Досить балачок.

Коли він заговорив, Санса з подивом зауважила, що в нього всі зуби золоті. Присутні провели поглядами тюремника, який напівтягнув-напівштовхав співця до дверей.

— Слід його стратити,— заявив сер Марвин Белмор, коли вони вийшли.— Нехай летить за леді Лайсою у місячні двері.

— Язика б йому втнути,— докинув сер Альбар Ройс.— Того брехливого, глузливого язика.

— Знаю, я був до нього надто поблажливий,— вибачливо мовив Пітир Бейліш.— Якщо по правді, мені його шкода. Він убив з кохання.

— З кохання чи з ненависті,— сказав Белмор,— а він заслуговує на смерть.

— І скоро вона прийде,— різко мовив лорд Нестор.— У небесних камерах ніхто надовго не затримується. Блакить покличе і його.

— Можливо,— озвався Пітир Бейліш,— та чи відповість Марильйон на її поклик, знає тільки він сам.

Пітир махнув рукою, і вартові відчинили двері в кінці зали.

— Панове, ви, певно, втомилися з дороги. Вам усім на ніч приготували кімнати, а в нижній залі вас очікує вечеря й вино. Освеле, проведіть їх і потурбуйтеся, щоб їм нічого не бракувало,— звелів він і обернувся до Нестора Ройса.— Мілорде, не приєднаєтеся до мене у світлиці — вип'ємо по кубку вина? Алейн, люба, ходи з нами — наливатимеш.

У світлиці, де вже чекала карафа вина, слабко горів коминок. Стояло арборське золоте. Поки Пітир залізною коцюбою помішував дрова, Санса налила лорду Нестору кубок, з яким той сів біля вогню.

— Але це ще не кінець,— заговорив він до Пітира, так наче Санса й не присутня.— Мій кузен планує допитати співця особисто.

— Бронзовий Йон мені не довіряє,— Пітир відсунув убік поліно.

— Він приїде не сам. До нього приєднається Саймонд Темплтон, можете не сумніватися. І леді Вейнвуд також, боюся.

— І лорд Белмор, і молодий лорд Гантер, і Гортон Редфорт. І вони привезуть з собою Сильного Сема Стоуна, і Толетів, і Шетів, і Колдвотерів, і декого з Корбреїв.

— А ви добре поінформовані. А кого з Корбреїв? Не лорда Лайонела?

— Ні, його брата. Сер Лін мене чогось недолюблює.

— Лін Корбрей — людина небезпечна,— твердо мовив лорд Нестор.— І що ви маєте намір робити?

— А що мені робити, окрім як прийняти їх, якщо вони приїдуть? — Пітир ще раз поворушив полум'я і поклав коцюбу.

— Кузен хоче змістити вас із посади лорда-оборонця.

— Якщо так, зупинити його я не зможу. У мене в залозі двадцятеро людей. Лорд Ройс із друзями може підняти двадцять тисяч,— Пітир перейшов до дубової скрині, що стояла під вікном.— Бронзовий Нон вчинить, як схоче,— сказав він, опускаючись навколішки. Відчинивши скриню, він витягнув звідти сувій пергаменту й передав його лорду Нестору.— Мілорде, ось вам знак прихильності міледі.

Санса дивилася, як Ройс розгортає пергамент.

— Це... це неочікувано, мілорде.

Вона вражено угледіла сльози в його очах.

— Неочікувано, але ж не незаслужено. Міледі цінувала вас понад усіх своїх прапороносців. Спиралася на вас, як на валун, і так вас і називала.

— Валун,— почервонів лорд Нестор.— Так і називала?

— Дуже часто. А це,— Пітир вказав на пергамент,— тому доказ.

— Це... приємно знати. Джон Арин цінував мою службу, я знаю, однак леді Лайса... вона зневажила мене, коли я прийшов залицятися, і я боявся...— лорд Нестор нахмурився.— Тут печатка Аринів, я бачу, але підпис...

— Лайсу вбили, вона не встигла підписати грамоту, отож її підписав я, лорд-оборонець. Як вона того й хотіла.

— Зрозуміло,— лорд Нестор згорнув пергамент.— Ви... дуже обов'язковий, мілорде. І мужності вам не бракує. Дехто вважатиме цей дарунок недоречним і звинувачуватиме за це вас. Посада доглядача Місячної брами ніколи не була спадковою. Браму звели Арини ще за тих часів, коли носили соколину корону та правили Видолом як королі. Гніздо було їхньою літньою резиденцією, однак коли випадав сніг, двір спускався вниз. Багато хто вважає Браму королівською, так само як і Гніздо.

— У Видолі уже триста років немає королів,— зауважив Пітир Бейліш.

— Бо з'явилися дракони,— погодився лорд Нестор.— Та навіть по тому Брама лишалася замком Аринів. Джон Арин і сам служив доглядачем Місячної брами, поки живий був його батько. Зійшовши на престол Гнізда, він цю честь передав своєму брату Роннелу, а після нього — своєму родичу Денісу.

— Братів у лорда Роберта немає. А родичі всі далекі.

— Це правда,— лорд Нестор міцно стиснув пергамент.— Не скажу, що зовсім на це не сподівався. Поки лорд Джон правив державою як правиця, саме я правив Видолом від його імені. Робив усе, що від мене вимагалося, але нічого не вимагав для себе. Але ж, боги праведні, я це заслужив!

— Заслужили,— сказав Пітир,— і лорду Роберту спатиметься краще, коли він знатиме, що ви завжди поряд — відданий друг біля підніжжя його гір. Отож...— він підніс кубок,— тост, мілорде. За дім Ройсів, доглядачів Місячної брами... віднині й довіку.

— Віднині й довіку, так!

Срібні кубки брязнули.

Пізніше, набагато пізніше, коли в карафі не залишилося ні краплі арборського золотого, лорд Нестор нарешті повернувся до товариства своїх лицарів. Санса на той час уже засинала навстоячки, мріючи тільки залізти до себе в ліжко, однак Пітир ухопив її за зап'ясток.

— Бачиш, на які дива здатні брехня й арборське золоте?

Чому їй так хочеться розплакатися? Добре, що Нестор Ройс уже пішов.

— То це все брехня?

— Не все. Лайса частенько називала лорда Нестора валуном, тільки навряд чи це був комплімент. Сина його вона кликала брилою. Вона знала, що лорд Нестор мріє одного дня отримати собі Браму, стати справжнім лордом, а не тільки з титулу, однак Лайса сподівалася народити ще синів і хотіла передати замок Робертовому молодшому брату,— він підвівся.— Ти зрозуміла, що тут відбулося, Алейн?

Санса на мить завагалася.

— Ви віддали лорду Нестору Місячну браму, щоб заручитися його підтримкою.

— Так,— підтвердив Пітир,— але ж наш валун — Ройс, а це означає, що він страшенно гоноровий і колючий. Якби я прямо запропонував йому грошей, він за таку зневагу до своєї честі надувся б, як сердита жаба. Але ось таким робом... він не зовсім уже дурень, однак брехня, яку йому піднесли, виявилася солодшою за правду. Йому хочеться вірити, що Лайса цінувала його понад інших прапороносців. Зрештою, одним з цих інших є Бронзовий Йон, і Нестор дуже добре пам'ятає, що сам він походить з молодшої гілки дому Ройсів. Для свого сина він хоче більшого. Гонорові люди заради своїх дітей зроблять таке, чого б ніколи не зробили заради себе.

Санса кивнула.

— А підпис... ви ж могли попросити лорда Роберта поставити свій підпис і печатку, але натомість...

— ...підписав сам як лорд-оборонець. А чому?

— Тому що... як вас змістять або... або уб'ють...

— ...право лорда Нестора на Браму одразу опиниться під сумнівом. Запевняю тебе, він це усвідомлює. А ти розумниця, що здогадалася. Однак чого ще я міг очікувати від рідної дочки?

— Дякую,— Санса почувалася безглуздо гордою через те, що розгадала загадку, але й збентеженою водночас.— Але ж я не дочка. Не ваша дочка. Не насправді. Ну, тобто я вдаю з себе Алейн, але ж ви знаєте...

Мізинчик приклав пальця до вуст.

— Я знаю, і ти знаєш. Але деякі речі не варто вимовляти вголос, люба.

— Навіть коли ми наодинці?

— Особливо коли ми наодинці. Бо може так статися, що одного дня в кімнату непомітно зайде слуга, або вартовий при дверях підслухає зайве. Ти ж не хочеш більше крові на своїх маленьких гарненьких ручках, дорогенька?

Перед Сансиними очима плавало обличчя Марильйона з білою пов'язкою на очах. А позаду виднівся сер Донтос, з якого так і стриміла арбалетна стріла.

— Ні,— сказала Санса.— Будь ласка.

— Так і кортить сказати, що ми тут не в ігри граємося, донечко, але ж це таки гра. Це гра престолів.

«Я не просила про це. Гра ця занадто небезпечна. Один промах — і я помру».

— Освел... мілорде, коли я втікала з Королівського Причалу, це Освел тої ночі забирав мене човном. Він, певно, знає, хто я така.

— І сер Лотор також знає, якщо він не такий дурний, як овечий кізяк. Але Освел служить мені дуже давно, а Брун мовчун з природи. На моє прохання Кетлблек наглядає за Бруном, а Брун — за Кетлблеком. Нікому не довіряти порадив я колись Едарду Старку, але він не послухався. Ти — Алейн і маєш лишатися Алейн повсякчас. Навіть отут,— він поклав два пальці їй ліворуч на груди.— Навіть у власному серці. Зможеш так? Зможеш стати моєю дочкою в своєму серці?

— Я...

«Я не знаю, мілорде»,— мало не сказала вона, але зовсім не це він хоче почути. «Брехні й арборське золоте».

— Я — Алейн, батьку. Хто ж іще?

Лорд Мізинчик поцілував її в щоку.

— З моїм розумом і з красою Кет ти завоюєш світ, люба. А тепер спати.

Гретчел розпалила у неї в коминку вогонь і підбила перину. Роздягнувшись, Санса пірнула під покривало. «Сьогодні вночі він не співатиме,— подумала вона,— коли в замку лорд Нестор та інші. Він не наважиться». Вона заплющила очі.

Серед ночі вона прокинулася: в ліжко до неї заліз маленький Роберт. «Я забула сказати Лотору, щоб знову його замкнув»,— збагнула вона. Що ж, нічого вже не вдієш, отож вона пригорнула хлопчика.

— Славний Робіне, можеш лишитися, тільки не крутися. Просто заплющуй очка і спи, маленький.

— Добре,— він притулився до неї щільніше й поклав їй голову між грудей.— Алейн! А ти тепер моя мама?

— Мабуть, що так,— озвалася вона. Якщо брехати з добрими намірами, біди в цьому немає.