Бенкет круків

Залізний капітан

Коли «Залізна перемога», обігнувши мис, увійшла в священну затоку під назвою Колиска Наґи, з півночі віяв вітер.

Віктаріон приєднався на носі до Ньюта Голяря. Попереду виріс заповітний берег Старої Весі з порослим травою пагорбом: з землі, мов стовбури величезних білих дерев, випиналися ребра Наґи — завтовшки зі щоглу дромона й удвічі вищі.

«Кістяк палацу Сірого Короля». Віктаріон відчував магію цього місця.

— Під цим кістяком стояв Балон, коли щойно назвався королем,— пригадав він.— Брат присягнувся знову здобути нам свободу, і Тарл Тричі-затонулий поклав йому на голову плавникову корону. «Балон! — кричали всі.— Балон! Король Балон!»

— Ваше ім'я вони викрикуватимуть так само гучно,— мовив Ньют.

Віктаріон кивнув, хоча Голяревої певності не поділяв. «У Балона було три сини й кохана донька».

Так він і сказав своїм капітанам у Кейлінському Рову, коли ті заохочували його висунути претензії на Скелястий престол. «Балонові сини мертві,— заперечив Рудий Ральф Стоунгавз,— а Аша — жінка. Ви були його правою рукою, сміливою і дужою, і ви маєте підхопити меча, якого він впустив». Коли Віктаріон нагадав їм, що Балон дав йому завдання відбивати атаки північан на Рів, Ральф Кенінг мовив: «Вовки розбиті, мілорде. Хочете завоювати болото, але втратити острови?» А Ральф Кульга додав: «Вороняче Око надто довго був відсутній. Він про нас нічого не знає».

Юрон Грейджой, король островів і Півночі. Ця думка збурила в серці давню лють, і все-таки...

«Словеса — це суховій,— сказав їм Віктаріон,— а суховій не наповнює наші вітрила. Ви хочете, щоб я воював з Воронячим Оком? Брат на брата, залізний на залізного?» Юрон лишається його старшим братом, нехай їх і розділила погана кров. Нема гіршого прокляття, ніж стати братовбивцею.

Та після заклику Мокрочубого, після скликання царезборів, усе змінилося. «Ейрон говорить від імені затонулого бога,— нагадав собі Віктаріон,— і якщо затонулий бог захоче, щоб це я сів на Скелястий престол...» Наступного дня він передав командування Кейлінським Ровом Ральфу Кенінгу й суходолом вирушив на річку Гарячку, де серед очерету й верболозу зостався Залізний флот. Його затримало бурхливе море й перемінний вітер, але Віктаріон, втративши всього один корабель, нарешті дістався додому.

Віктаріон проминув мис; позаду пливли «Скорбота» й «Залізна помста». За ними — «Тверда рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Лорд Квелон», «Лорд Вікон», «Лорд Дагон» і решта, дев'ять десятих Залізного флоту, що з вечірнім припливом наближалися нерівною вервечкою, яка розтягнулася на довгі льє. Віктаріон Грейджой задоволено роздивлявся вітрила. «Нема чоловіка, так закоханого у свою дружину, як лорд-капітан — у свої кораблі».

Вздовж священного узбережжя Старої Весі, на мілині, вишикувалися довгі лодії, скільки сягало око, і щогли їхні стриміли як списи. На глибшій воді залишилися трофеї — коги, караки й дромони, захоплені у війні й у нальотах,— занадто великі, щоб причалити до берега. На носі, на кормі, на щоглах майоріли знайомі прапори.

Ньют Голяр примружився, роздивляючись прибережну мілину.

— Це «Морська музика» лорда Гарло?

Голяр був дебелий, кривоногий і довгорукий, от тільки очі вже не такі мав гострі, як замолоду. В ті роки він так добре жбурляв топір, що люди казали, він ним і поголити може.

— «Морська музика», ага.

Схоже, Родрик Книгогриз нарешті покинув свої книжки.

— А он Драмів «Громовержець», а поряд — Блектайдів «Ночеліт».

У Віктаріона зір і досі гострий. Навіть зі згорнутими вітрилами й обвислими прапорами він упізнав усі кораблі, як і належиться лорду-капітану Залізного флоту.

— І «Срібноплавець» тут. Це хтось із родичів Савена Ботлі.

Самого лорда Ботлі втопив Вороняче Око, чув Віктаріон, а його спадкоємець загинув під Кейлінським Ровом, але є ще брати, а також інші сини. Скільки їх? Четверо? Ні, п'ятеро, і ні в кого з них нема підстав любити Юрона Вороняче Око.

Аж тут він побачив її — однощоглову галеру, вузьку, з низькою посадкою, з темно-червоним облавком. Скручені вітрила були чорні, як беззоряна ніч. Навіть на якорі «Тиша» здавалася лютою і прудкою. На носі красувалася чавунна діва з простягнутою рукою. Вузька в талії, з високими й гордими персами, з довгими стрункими ногами. На голові — розвіяна вітром грива чорного волосся, очі перламутрові, от тільки рота в неї не було.

Віктаріон стиснув кулаки. Цими кулаками він забив до смерті чотирьох чоловіків і одну жінку. Хоча волосся в нього вже присипане памороззю, він дужий, як замолоду: груди широкі, як у бика, а живіт по-юнацькому плаский. «Кревногубець проклятий в очах богів і людей»,— нагадав йому Балон того дня, коли відіслав Вороняче Око в море.

— Він тут,— мовив Віктаріон до Голяря.— Прибирай вітрило, далі підемо на веслах. Накажи «Скорботі» й «Залізній помсті» відрізати «Тишу» з моря. Решта флоту має закрити вихід із затоки. Без мого наказу її не покине ніхто — ні людина, ні ворон.

Люди на узбережжі помітили їхні вітрила. Над затокою полетіла луна: друзі й родичі радісно вітали прибулих. Не чути було криків тільки з «Тиші». Поки наближалася «Залізна перемога», різношерста команда з німаків і напівкровок не зронила ні слова. Вони тільки витріщалися — люди чорні як смола, люди приземкуваті й волохаті, як мавпи Соторіоса. «Монстри»,— подумав Віктаріон.

На якір стали за двадцять ярдів від «Тиші».

— Спустіть шлюпку. Я пливу на берег.

Поки гребці займали свої місця, він пристебнув пояс: довгий меч висів з одного боку, чингал — з другого. Ньют Голяр зашпилив лорду-капітану плаща на плечах. Злототканий дев'ятишаровий плащ пошитий був у вигляді кракена Грейджоїв, і мацаки звисали аж до чобіт. Під низом Віктаріон мав важку сіру кольчугу, вдягнуту на чорну дублену шкіру. У Кейлінському Рову він звик носили кольчугу день і ніч. Ліпше вже натерті плечі й біль у спині, ніж кривава рана в животі. Отруйним стрілам цих болотяних бісів досить просто шкрябнути людину, щоб за кілька годин вона почала верещати від різачки, з якою з неї по ногах витікало життя.

«Хай хто сяде на Скелястий престол, а з болотяними бісами розправлюся я».

Віктаріон вдягнув високий чорний бойовий шолом у формі залізного кракена, чиї мацаки кільчилися на щоках і з'єднувалися під підборіддям. На той час шлюпка вже була готова.

— Скрині передаю під твою відповідальність,— мовив Віктаріон до Ньюта, спускаючись у шлюпку.— Добре вартуй їх.

Від тих скринь залежить дуже багато.

— Як накажете, ваша світлосте.

Віктаріон у відповідь спохмурнів.

— Я ще не король.

Він поліз у шлюпку.

У прибережних водах на нього чекав Ейрон Мокрочубий, під рукою в якого висів бурдюк з водою. Сухорлявий жрець був високий, але нижчий за Віктаріона. На вилицюватому обличчі, мов акулячий плавець, випинався ніс, а погляд був залізний. Борода сягала пояса, а сплутане мотуззя волосся, підхоплене вітром, ляпало ззаду по ногах.

— Брате,— заговорив Ейрон; навколо його гомілок біло шумували холодні хвилі,— мертве не вмирає.

— А повстає знову, дужче й міцніше,— скинувши шолома, Віктаріон опустився навколішки. Вода затоки залилася в чоботи й промочила бриджі, а Ейрон ще й ливнув струмінь солоної води йому на чоло. Вони помолилися.

— Де наш брат Вороняче Око? — після молитви запитав лорд-капітан у Ейрона Мокрочубого.

— У великому злототканому наметі, де найгучніший галас. Він оточив себе безбожниками й монстрами, гіршими ніж раніше. Батькова кров у ньому згіркла.

— І материна теж.

Віктаріон не збирався розмовляти про братовбивство просто тут, у цьому священному місці, під скелетом Наґи й палацом Сірого Короля, але багато разів уночі йому снилося, як він заціджує кольчужним кулаком у Юронову всміхнену пику, аж тріскається шкіра та бризкає його погана кров. «Не можна. Я дав Балону слово».

— Всі зібралися? — запитав він у свого брата-жерця.

— Всі потрібні. Капітани й королі,— озвався той. На Залізних островах ці поняття були взаємозамінні: кожен капітан був королем на своєму кораблі, а кожен король мусив бути капітаном.— Ти збираєшся висунути претензії на батькову корону?

Віктаріон уявив, як сидить на Скелястому престолі.

— Якщо цього хоче затонулий бог.

— Хвилі нам це повідають,— мовив Ейрон Мокрочубий, відвертаючись.— Дослухайся до хвиль, брате.

— Ага.

Цікаво, подумав Віктаріон, як саме звучатиме його ім'я, коли його шепнуть хвилі, а потім гаркнуть капітани й королі. «Якщо не обмине мене чаша ся, я її не відставлю».

Навколо зібралася юрма — побажати йому здоров'я й попросити ласки. У ній бачив Віктаріон людей з усіх островів: Блектайдів, Тоні, Орквудів, Стоунтрі, Вінчів і багатьох інших. Гудбразери зі Старої Весі, Гудбразери з Великої Весі, Гудбразери з Оркогори — припливли всі. Були тут і Коди, хоча їх зневажали всі пристойні люди. Скромні Шепарди, Вівери й Нетлі стояли пліч-о-пліч з представниками домів старовинних і гонорових; були навіть найскромніші Гамбли, народжені невільниками й соляними дружинами. Волмарк поплескав Віктаріона по спині, двійко Спаррів вручили йому бурдюк з вином. Віктаріон зробив великий ковток, обтер вуста й дозволив відвести себе до розпалених вогнищ, щоб слухати розмови про війну, корону й рабунок, і про славу та волю його майбутнього царювання.

Того вечора вояки Залізного флоту поставили біля самої межі прибою велетенське парусинове шатро, куди Віктаріон запросив на бенкет півсотні видатних капітанів, частуючи їх смаженим козеням, солоною тріскою і омарами. Ейрон теж прийшов. Їв рибу й пив воду, в той час як капітани вижлуктили стільки пива, що в ньому б міг поплавати весь Залізний флот. Чимало з них пообіцяли Віктаріону віддати за нього голос: Фралег Дужий, мудрий Альвін Шарп, горбатий Гото Гарло. Гото хотів віддати за нього дочку, щоб стала за королеву.

— Не щастить мені з жінками,— відповів на це Віктаріон. Перша його дружина померла з пологів, народивши мертву дочку. Друга захворіла на віспу. А третя...

— Королю потрібен спадкоємець,— наполягав Гото.— Вороняче Око приведе сюди на царезбори трьох синів на оглядини.

— Байстрюків-напівкровок. Скільки років твоїй доньці?

— Дванадцять,— мовив Гото.— Гарна й плідна, щойно розквітла, з медовими косами. Груди ще маленькі, але стегна вже круті. Вона більше в матір, ніж у мене.

Віктаріон з цього здогадався, що горба в дівчини немає. Та коли спробував уявити її, побачив перед очима власноруч убиту дружину. З кожним ударом він плакав, а тоді відніс її тіло на скелі й викинув крабам.

— Залюбки подивлюся на дівчину, коли мене коронують,— пообіцяв він. На більше Гото й не сподівався й задоволено подибав геть.

Бейлора Блектайда задовольнити було важче. Він присів біля Віктаріона у поярковій сорочці з малюнком з чорно-зелених щитів, гладенько виголений і гарний з обличчя. Плащ на ньому був соболиний, який застібався на срібну семикутну зірку. Вісім років він був заручником у Старгороді й повернувся вірянином сімох богів царини.

— Балон був божевільний, Ейрон ще божевільніший, а Юрон найгірший з трьох,— заговорив лорд Бейлор.— А ви, лорде-капітане? Якщо я крикну вас на царство, ви покладете край цій божевільній війні?

— Ви підштовхуєте мене прихилити коліно? — нахмурився Віктаріон.

— Якщо доведеться. Самі ми не встоїмо проти цілого Вестеросу. Це, нам на лихо, довів король Роберт. Балон готовий був платити за свободу залізну ціну, так він казав, та тільки жінки наші платили за Балонові корони своїми порожніми ліжками. Моя матір була з таких. Давній звичай давно мертвий.

— Мертве не вмирає, а постає знову, дужче й міцніше. За сотню років люди співатимуть про Балона Безстрашного.

— Балон Вдовотворець — ось як його кличуть. Я б радо його свободу поміняв на батька. Нема в тебе для мене батька?

Віктаріон не відповів, і Блектайд, пирхнувши, відійшов.

У шатрі ставало спекотно, висів дим. Двоє синів Ґорольда Гудбразера, побившись, перекинули стіл; Вілл Гамбл програв парі й мусив їсти власний чобіт; Малий Ленвуд Тоні грав на скрипочці, а Ромні Вівер співав під його акомпанемент «Кривавий кубок», «Сталеву зливу» й інші старі розбійницькі пісні. Карл-Дівиця й Елдрен Код станцювали пальцеруб. Коли палець Елдрена ляпнувся у вино Ральфу Кульзі, в шатрі вибухнув регіт.

Серед тих, хто зареготав, була й жінка. Підвівшись, Віктаріон побачив її біля виходу: шепотіла щось кумедне на вухо Карлу-Дівиці, бо той засміявся знову. Віктаріон сподівався, що вона такої дурниці не втне й сюди не прийде, але, побачивши її тут, не зміг стримати усмішки.

— Ашо,— гукнув він наказовим тоном,— небого!

Дівчина рушила до нього, струнка й спритна у високих шкіряних чоботях у плямах солі, в зелених вовняних бриджах і коричневій стьобаній сорочці під напіврозшнурованою шкіряною безрукавкою.

— Стрийку,— привіталася Аша Грейджой. Як на жінку, вона виросла висока, та все одно їй довелося стати навшпиньки, щоб поцілувати дядька.— Приємно бачити тебе на моїх царицезборах.

— Царицезборах? — розсміявся Віктаріон.— Ти п'яна, небого? Сідай. Я не бачив на березі твого «Чорного вітру».

— Я причалила під замком Норна Гудбразера, а сюди приїхала верхи,— вона присіла на табурет і без дозволу хильнула вина з кубка Ньюта Голяря. Ньют не заперечував: він уже впився й заснув.— Хто зараз тримає Рів?

— Ральф Кенінг. Оскільки Юний Вовк загинув, нам тепер докучають тільки болотяні біси.

— Старки не єдині північани. Залізний трон призначив хранителем Півночі лорда Страхфортського.

— Ти мене мистецтва війни учитимеш? Я воював, коли ти ще мамину цицьку смоктала.

— І програвав,— Аша ковтнула вина.

Віктаріон не любив, коли йому нагадували про Білий острів.

— Замолоду кожен чоловік має програти в битві, щоб на старість не програти у війні. Сподіваюся, ти тут не для того, щоб заявити претензії на престол.

— А якщо й так? — посміхнулася вона, дражнячись.

— Тут є люди, які пам'ятають тебе ще дівчиськом, яке голяка плавало в морі й гралося в ляльки.

— Я більше в топори гралася.

— Так,— неохоче погодився він,— але жінці потрібен чоловік, а не корона. І коли я стану королем, я тобі такого чоловіка знайду.

— Стрийко такий добрий до мене! А мені знайти тобі гарненьку жіночку, коли я стану королевою?

— З жінками мені не щастить. Ти тут давно?

— Та давненько: вже бачу, що дядько Мокрочубий збурив хвилі вищі, ніж сам очікував. І Драм збирається заявити претензії, а Тарл Тричі-затонулий, начебто говорив, що справжній спадкоємець чорної лінії — Марон Волмарк.

— Король має бути з кракенів.

— Вороняче Око — кракен. А старший брат іде перед молодшим,— сказала Аша й нахилилася ближче.— Але я — рідна дочка короля Балона, тож я йду перед вами обома. Послухай, стрийку...

Та в цю мить запала нагла тиша. Вмовкли співи, Малий Ленвуд Тоні опустив скрипку, чоловіки почали озиратися. Навіть затих стукіт тарілок і ножів.

У святкове шатро увійшла дюжина нових гостей. Віктаріон побачив Вузьколицього Джона Майра, Торволда Брунатнозуба, Ліворукого Лукаса Кода. Гермунд Ботлі схрестив руки на позолоченому нагруднику, що зняв його з якогось ланністерівського капітана ще під час першого Балонового заколоту. Поряд з ним стояв Орквуд з Оркогори. За ними — Кам'янорук, Квелон Гамбл і Рудий Весляр із заплетеним у коси вогненним волоссям. Були тут також Ральф Шепард, і Ральф Лордпортський, і Карл Невільник.

І Вороняче Око — Юрон Грейджой.

«А він усе такий самий,— подумав Віктаріон.— Такий самий, як того дня, коли розреготався мені в обличчя й пішов». Юрон був найвродливішим з усіх синів лорда Квелона, і три роки вигнання не змінили його. Чуприну мав і досі чорну, як опівнічне море без жодного білого гребінця, а обличчя — бліде й гладеньке під охайною темною борідкою. Ліве Юронове око затуляла чорна пов'язка, а от праве сяяло блакиттю, як небо влітку.

«Це усміхнене око»,— подумав Віктаріон.

— Вороняче Око,— привітався він.

— Король Вороняче Око, брате,— посміхнувся Юрон. У ліхтарному світлі вуста його здавалися дуже темними — синіми.

— Не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах,— підвівся Мокрочубий.— Безбожнику не...

— ...посісти Скелястий престол, ага,— Юрон обвів оком шатро.— Але сталося так, що останнім часом я чимало посидів на Скелястому престолі. Й ніхто не заперечував,— його усміхнене око заблищало.— Хто знає про богів більше за мене? Кінських богів і вогняних богів, зроблених із золота богів з самоцвітними очима, вирізаних з кедрового дерева богів, вирубаних у скелях богів, богів порожнього повітря... Я знаю їх усіх. Бачив, як народи заквітчують їх гірляндами, проливають на них кров офірних цапів і дітей. Чув молитви півсотнею мов. Зціли мою всохлу ногу, зроби так, щоб мене полюбила дівчина, даруй мені здорового сина... Врятуй мене, поможи мені, зроби мене заможним... Захисти мене І Захисти від ворогів моїх, захисти від темряви, захисти від раків у животі, від комонників, від работоргівців, від перекупних мечів під дверима. Захисти від «Тиші»,— розреготався він.— Це я безбожник? Ейроне, та я — найпобожніший з усіх, хто піднімав вітрило! Ти служиш одному богу, Мокрочубий, а я служив десятку тисяч. Люди від Ібу до Ашаю, побачивши мої вітрила, починають молитися.

Жрець підніс кістлявого пальця.

— Вони моляться деревам, і золотим бовванам, і потворам з цапиними головами. Облудним богам...

— Атож,— мовив Юрон,— і за цей гріх я всіх їх повбивав, їхню кров я пролив у море, а їхніх верескливих жінок засіяв своїм сіменем. Їхні божки не змогли мене зупинити, отож цілком очевидно, що це облудні боги. Та я побожніший за тебе, Ейроне. Либонь, це тобі слід ставати переді мною навколішки, благаючи благословення.

Тут Рудий Весляр розреготався, і його сміх підхопили й інші.

— Дурні,— сказав жрець,— дурні, невільники й сліпаки — ось хто ви такі. Невже не бачите, хто перед вами?

— Король,— озвався Квелон Гамбл.

Сплюнувши, Мокрочубий сягнистим кроком рушив у ніч.

Коли він пішов, Вороняче Око перевів своє усміхнене око на Віктаріона.

— Лорде-капітане, а ви не привітаєте брата, з яким так довго не бачилися? А ти, Ашо? Як поживає твоя леді-матір?

— Погано поживає,— озвалася Аша,— бо один дядько зробив її вдовицею.

— А я чув,— знизав плечима Юрон,— що це бог штормів забрав Балона. Хто ж цей дядько, що вбив його? Назви мені його ім'я, небого, і я особисто з ним поквитаюся.

Аша звелася на ноги.

— Ти знаєш його ім'я незгірше за мене. Три роки не було тебе з нами — й ось «Тиша» повертається саме в день смерті мого лорда-батька.

— Ти звинувачуєш мене? — спокійно запитав Юрон.

— А повинна? — поцікавилася Аша різко, і на цю різкість у її голосі Віктаріон нахмурився. Небезпечно в такому тоні розмовляти з Воронячим Оком. Навіть коли його око поблискує від потіхи.

— Хіба я орудую вітрами? — запитав Вороняче Око у своїх посіпак.

— Ні, ваша світлосте,— відповів Орквуд Оркогорський.

— Немає людини, здатної орудувати вітрами,— мовив Гермунд Ботлі.

— Але було б непогано,— сказав Рудий Весляр.— Можна плисти куди схочеш і ніколи не потрапляти у штиль.

— Ось тобі й відповідь з вуст трьох сміливців,— мовив Юрон.— Коли загинув Балон, «Тиша» була в морі. Якщо не віриш словам власного дядька, дозволяю допитати мою команду.

— Команду німаків? Ну звісно. Це дуже допоможе.

— Тобі б гарний чоловік допоміг,— сказав Юрон і знову обернувся до своїх поплічників.— Торволде, щось не пригадую, в тебе жінка є?

— Одна лише,— вишкірився Торволд Брунатнозуб — і стало ясно, звідки в нього таке прізвисько.

— А я взагалі нежонатий,— оголосив Ліворукий Лукас Код.

— І не дивно,— зронила Аша.— Кодів зневажають не лише чоловіки, а й жінки. І не дивись на мене так жалібно, Лукасе. Руки ж у тебе є,— вона зімітувала непристойні рухи.

Код вилаявся, але Юрон поклав йому долоню на груди.

— Де твої манери, Ашо? Ти зачепила Лукаса за живе.

— Це значно легше, ніж зачепити його за живчика. Топір я кидаю незгірше за чоловіків, та коли ціль така крихітна...

— Дівчисько забувається,— загарчав Вузьколиций Джон Майр.— Балон дозволив їй забрати собі в голову, ніби вона — чоловік.

— Твій батько таку саму помилку зробив з тобою,— сказала Аша.

— Віддай її мені, Юроне,— запропонував Рудий Весляр.— Я її так взую, що в неї срака порудіє, як мій чуб.

— Спробуй-но — і заробиш собі прізвисько Рудий Євнух,— відтяла Аша, яка мала в руці топірця. Підкинувши його в повітря, вона спритно його піймала.— Ось мій чоловік, стрийку. І той, хто мене захоче, розмовлятиме з ним.

Віктаріон грюкнув кулаком по столу.

— Я не дозволю тут проливати кров. Юроне, забирай своїх... звіряток... і сам забирайся.

— Я сподівався від тебе на тепліший прийом, брате. Я ж бо старший твій брат, а незабаром і законним королем твоїм стану.

Віктаріон потемнів з обличчя.

— Царезбори вирішать, кому саме носити плавникову корону.

— Не можу не погодитися,— Юрон підніс два пальці до пов'язки на оці й відкланявся. Поплічники хвостиком побігли за ним, як песики. В шатрі повисла тиша, аж тут Малий Ленвуд Тоні підняв свою скрипочку. Знов полилися вино й ель, та декілька гостей втратили апетит. Надвір вислизнув Елдред Код, притискаючи до себе закривавлену руку. За ним — Вілл Гамбл, Гото Гарло, чимало Гудбразерів.

— Стрийку,— поклала Аша долоню Віктаріону на плече.— Прогуляйся зі мною, будь ласка.

Надворі здіймався вітер. На блідий місячний лик набігали хмари. Вони чимось нагадували галери, які щосили веслують, ідучи на таран. Зірки були нечисленні та тьмяні. Вздовж усієї берегової лінії спочивали довгі лодії, і їхні високі щогли росли з води, наче справжній ліс. Чути було, як риплять їхні боки, сідаючи на пісок. Чути було голосіння лінів і ляпання прапорів. А далі, у глибоких водах затоки, стрибали на якорі більші кораблі, як похмурі тіні, оповиті туманом.

Аша з дядьком гуляли вздовж берега, біля самої води, подалі від табору й вогнищ.

— Скажи мені правду, стрийку,— попросила Аша,— чому Юрон тоді так раптово поїхав?

— Вороняче Око часто розбійничав.

— Але не так довго.

— Цього разу він спрямував «Тишу» на схід. А це довга подорож.

— Я запитала, чому він поїхав, а не куди.

Оскільки Віктаріон не відповів, вона провадила:

— Коли відпливла «Тиша», мене тут не було — я на «Чорному вітрі» навколо Арбору ходила на Східці — хотіла трохи потрусити лісянських піратів. А коли повернулася додому, Юрон уже відплив, а твоя дружина померла.

— Це була соляна дружина.

Відтоді як він кинув її крабам, він не торкався жодної іншої жінки. «Коли стану королем, мушу взяти собі дружину. Справжню дружину, щоб стала королевою і народила мені синів. Королю потрібен спадкоємець».

— Батько відмовлявся говорити про неї,— сказала Аша.

— Немає сенсу говорити про речі, яких усе одно не зміниш,— озвався Віктаріон, якому вже набридла ця тема.— Я бачив лодію Книгогриза.

— Ледве вмовила його вийти з Книжкової вежі.

«Отже, Гарло на її боці». Віктаріон спохмурнів ще дужче.

— Ти ж не сподіваєшся отримати владу? Ти — жінка.

— Це не тому я завжди програю в змаганні «хто далі пустить струмінь»? — розсміялася Аша.— Стрийку, мені боляче це говорити, але твоя правда, мабуть. Чотири дні й чотири ночі я пила з капітанами й королями, слухаючи те, що вони кажуть... і чого не кажуть. Мої всі на моєму боці, й багато хто з Гарло теж. І ще Трис Ботлі й декілька інших. Але цього недосить,— вона буцнула камінець, і той полетів у воду й плюхнувся між двох лодій.— Я вже схильна крикнути дядька на царство.

— Але якого саме? — запитав Віктаріон.— Їх у тебе троє.

— Четверо. Стрийку, послухай мене. Я власноруч покладу тобі на голову плавникову корону... якщо ти поділишся владою.

— Поділюся владою? Як це?

Жінка верзла якісь нісенітниці. «Вона що — хоче пошлюбити мене й стати королевою?» Віктаріон спіймав себе на тому, що дивиться на Ашу зовсім іншими очима. І відчув, як у нього почало тверднути в штанях. «Вона ж Балонова дочка»,— нагадав він собі. Він пам'ятає, як вона ще зовсім дівчинкою жбурляла топірці в двері. Віктаріон схрестив руки на грудях.

— На скелястому престолі сісти може тільки хтось один.

— То нехай сяде стрийко,— мовила Аша.— А я стоятиму позаду, прикриваючи тобі спину й нашіптуючи на вухо. Жоден король не може владарювати сам-один. Навіть дракони, посівши Залізний трон, брали собі помічників. Королівських правиць. Дозволь мені стати твоєю правицею, стрийку.

«На Островах королі зроду не мали правиць, тим паче жінок. Капітани й королі напідпитку глузуватимуть з мене».

— Навіщо тобі посада правиці?

— Щоб покласти край війні, поки війна не поклала край нам. Ми вже завоювали все, що хотіли... і можемо все це миттєво втратити, якщо не пристанемо на мир. З леді Гловер я обходилася дуже добре, й вона присягається, що її чоловік згоден вступити зі мною в переговори. Якщо ми повернемо Пущанський Насип, Торенів Квадрат і Кейлінський Рів, каже вона, північани віддадуть нам мис Морського Дракона й усе Скелясте узбережжя. Землі ці не надто густонаселені, та все одно вдесятеро більші за всі Острови разом узяті. Обмін заручниками підкріпить пакт, і обидві сторони дадуть згоду виступити разом, якщо Залізний трон...

— Ця леді Гловер,— пирхнув Віктаріон,— зовсім тебе за дурепу має, небого. Мис Морського Дракона й Скелясте узбережжя й так наші. То для чого нам щось віддавати? Вічнозим — згорілий і зруйнований, а обезголовлений Юний Вовк гниє в землі. Вся Північ належатиме нам, як і мріяв твій лорд-батько.

— Коли лодії навчаться плавати в лісі — тоді може бути. Рибалка може й левіафана підчепити на гачок, та якщо вчасно не обітне волосінь, чудовисько його потопить. Завелика Північ, щоб ми змогли її втримати, й північан там забагато.

— Іди грайся ляльками, небого. А перемагати у війнах лиши воїнам,— Віктаріон підкинув угору кулаки.— У мене дві руки. Три нікому не потрібні.

— Але декому потрібен дім Гарло.

— Гото Горбань хоче віддати за мене свою доньку. Якщо я погоджуся, Гарло мої.

Дівчина була вражена.

— Домом Гарло править лорд Родрик!

— Тільки в Родрика дочок немає, самі книжки. Його спадкоємцем стане Гото, а я стану королем,— сказав Віктаріон, і ці слова, промовлені вголос, немов уже справдилися.— Вороняче Око занадто довго був відсутній.

— Є люди, які зоддалік здаються величнішими,— застерегла його Аша.— Походи між вогнищ, якщо не боїшся, і послухай розмови. Ніхто там не хвалить ані твою силу, ані мою вроду. Говорять лише про Вороняче Око: про далекі краї, які він бачив, про жінок, яких зґвалтував, і чоловіків, яких повбивав, про міста, які розграбував, і про те, як він під Ланіспортом спалив флот лорда Тайвіна...

— Це я спалив лев'ячий флот,— заперечив Віктаріон.— Я власноруч кинув першого смолоскипа у їхнього флагмана.

— Але розробив цей план Вороняче Око,— Аша поклала долоню йому на рукав.— І жінку твою вбив також... хіба ні?

Балон велів їм двом про це нікому не розповідати, але Балона вже немає.

— Він зробив їй дитину й цим підштовхнув мене до вбивства. Я б і його вбив, тільки Балон не хотів братовбивства у своїх палатах. Натомість відіслав Юрона у вигнання, звелівши не повертатися...

— ...до кінця Балонового життя?

Віктаріон поглянув на свої кулаки.

— Вона мені роги наставила. Я не мав вибору.

«Якби про це дізналися, з мене б глузували — як глузував Вороняче Око, коли я звинуватив його. Вона сама до мене прибігла, соком стікаючи,— ось як хвалився він.— Схоже, Віктаріон великий в усьому, крім головного». Але цього Аші він розповісти не міг.

— Мені шкода тебе,— сказала Аша,— а її шкода ще більше... але ти не лишаєш мені вибору: доведеться мені самій висунути претензії на Скелястий престол.

«Куди тобі».

— Тільки сили змарнуєш, жінко.

— Побачимо,— озвалася вона й пішла геть.