Бенкет круків

Джеймі

Застібка на плащі сера Бриндена Таллі була у формі чорної рибини з оздобленого золотом гагату. Кольчуга — сувора й сіра. До неї Чорнопструг одягнув поножі, латний комір, латні рукавиці, наплічники й наколінники з воронованої криці, але ще темніший був погляд на обличчі сера Бриндена, який чекав на Джеймі Ланістера в кінці підйомного мосту, сам-один на рудому рисаку під червоно-синьою опоною.

«Не подобаюсь я йому». Під кучмою жорсткого сивого волосся в Таллі ховалося вугласте, порите зморшками й обвітрене обличчя, але у ньому Джеймі й досі впізнавав видатного лицаря, що колись зачарував зброєносця своїми оповідками про девятипенсових королів. Копита Гонора стукотіли по дошках підйомного мосту. Джеймі довго роздумував, вдягти йому на цю зустріч обладунки золоті чи білі; врешті-решт схилився до шкіряної безрукавки й малинового плаща.

Зупинився він за ярд від сера Бриндера, уклонившись йому, старшому.

— Царевбивце,— привітався Таллі.

Те, що першим з його вуст зірвалося саме це слово, багато про що говорило, але Джеймі вирішив стримуватися.

— Чорнопструже,— озвався він.— Дякую, що вийшли до мене.

— Я так розумію, ви повернулися, щоб виконати присягу, яку дали моїй небозі,— мовив сер Бринден.— Наскільки пригадую, ви обіцяли Кетлін її дочок в обмін на свою свободу,— вуста його напружилися,— та щось я не бачу дівчаток. Де ж вони?

«Обов'язково примушувати мене казати це вголос?»

— У мене їх немає.

— Шкода. То ви волієте повернутися в полон? Ваша камера досі вільна. Ми на підлогу навіть свіжого очерету насипали.

«І принесли нове гарне цебро на лайно, навіть не сумніваюся».

— Дякую за турботу, сер, але боюся, що мушу відмовитися. Надаю перевагу вигодам мого шатра.

— В той час як Кетлін насолоджується вигодами своєї могили.

«Я не винен у смерті леді Кетлін,— міг би сказати Джеймі,— та й доньки її зникли до того, як я потрапив на Королівський Причал». У нього просто на язиці крутилося — розповісти про Брієнну і про меч, якого Джеймі їй дав. Але Чорнопструг дивився на нього точно таким самим поглядом, яким дивився Едард Старк, коли заскочив на Залізному троні з клинком, досі в крові Божевільного Короля.

— Я прийшов розмовляти про живих, а не про мертвих. Про тих, хто не мусив би помирати, але помре...

— ...якщо я не віддам вам Річкорин. Оце тут ви погрожуєте повісити Едмура? — очі Таллі під кущистими бровами здавалися камінними.— Небожу моєму призначено померти, хай що я зроблю. Отож уже вішайте його — та й по всьому. Думаю, Едмур і сам уже втомився стояти отам на шибениці, як я стомився дивитися на нього.

«Райман Фрей — клятий бевзень». Після цього балагану з Едмуром Чорнопструг тільки гірше затявся, це ж очевидно.

— Ви утримуєте леді Сибеллу Вестерлінг з трьома дітьми. В обмін на них я поверну вам небожа.

— Як повернули дочок леді Кетлін?

Але Джеймі не піддався на провокацію.

— Літня жінка з дітьми в обмін на вашого сюзерена. На таку міньбу ви й сподіватися не могли.

На вуста сера Бриндена наповзла жорстока посмішка.

— А вам нахабства не бракує, Царевбивце. Однак укладати угоди з клятвопорушником — усе одно що будувати на сипучих пісках. Не варто було Кет довіряти такому, як ви.

«Це Тиріону вона довірилася,— мало не бовкнув Джеймі.— Але й Куць теж її обдурив».

— Обіцянки, які я дав леді Кетлін, вирвали з мене на вістрі меча.

— А обітниці, які ви давали Ейрису?

Джеймі відчув фантомний біль у пальцях.

— Ейрис тут ні до чого. То ви обміняєте Вестерлінгів на Едмура?

— Ні. Король довірив мені королеву, я присягався гарантувати їй безпеку. І не віддам її у зашморг Фреїв.

— Дівчина отримала прощення. Її не скривдять. Даю вам слово.

— Ваше слово честі? — сер Бринден звів брову.— Та ви бодай знаєте, що таке честь і гонор?

«Гонор — це кінь такий».

— Я дам будь-яку присягу, яку ви схочете.

— Та облиште, Царевбивце.

— Облишу вас залюбки. Складіть прапори, відчиніть браму — і я дарую вашим людям життя. Хто схоче зостатися в Річкорині на службі в лорда Емона, хай зостається. Решта вільні йти собі куди заманеться, тільки, звісно, спершу повинні здати зброю і обладунки.

— Цікаво мені, як далеко встигнуть відійти вони, неозброєні, перш ніж на них нападуть «беззаконники» — в лапках, звісно? Ви ж не можете дозволити їм приєднатися до лорда Берика, ми обидва це добре знаємо. А що ж зі мною? Мене пишно проведуть через увесь Королівський Причал і стратять, як Едарда Старка?

— Вам я дозволю вбратися в чорне. Нині на Стіні лордом-командувачем — байстрюк Неда Старка.

Чорнопструг звузив очі.

— Це теж ваш батько влаштував? Кетлін тому хлопчакові ніколи не довіряла, наскільки пригадую, так само як і Теону Грейджою. Схоже, мала рацію щодо обох. Ні, сер, я так не згоден. Волію гарячої смерті, з вашого дозволу, з мечем у руці, червоним від лев'ячої крові.

— У Таллі кров така сама червона,— нагадав йому Джеймі.— Якщо не здасте замок, мені доведеться його штурмувати. Сотні людей загинуть.

— Сотні — з нашого боку. А з вашого — тисячі.

— Ваш гарнізон загине до ноги.

— Стара пісня! Ви її співаєте на мотив «У Кастамері дощ»? Мої вояки ліпше вже загинуть стоячи, в бою, ніж навколішках під сокирою ката.

«Щось не йде розмова».

— Вам немає сенсу тримати оборону, сер. Війна скінчилася, ваш Юний Вовк мертвий.

— Закатруплений проти всіх священних законів гостинності.

— Це Фреї зробили, а не я.

— Ну звісно, ще б пак. Тільки щось смердить від цього Тайвіном Ланістером.

Це важко було заперечити.

— Батько мій теж уже мертвий.

— Най Отець судить його справедливо.

«Не дуже приємна перспектива».

— Я б зарубав Роба Старка ще в Лопотючому лісі, якби дотягнувся до нього. Якісь блазні стали мені на заваді. Хіба не байдуже, як загинув хлопець? І так і так він мертвий, і королівство його померло разом з ним.

— Ви, певно, не лише каліка, а й сліпець, сер. Розплющте очі — й побачите, що над нашими мурами й досі майорить деривовк.

— Я його бачив. Самотній у нього вигляд. Гаренхол упав. Так само Стражморе і Дівостав. Бракени вже прихилили коліно, а Тайтос Блеквуд затиснений у Крукодереві. Пайпер, Ванс, Мутон — здалися всі ваші прапороносці. Лишається один Річкорин. Ми вдвадцятеро перевершуємо вас чисельно.

— Вдвадцятеро більше людей потребують удвадцятеро більше харчів. Добрі у вас запаси провізії, мілорде?

— Достатні, щоб до кінця днів тут просидіти, якщо доведеться, поки ви за тими мурами голодуватимете,— сміливо збрехав Джеймі, сподіваючись, що вираз обличчя не зрадить його.

Але Чорнопструга він не обдурив.

— До кінця своїх днів, швидше за все. У нас запаси щедрі, тільки, боюся, на полях для гостей ми нічого не залишили.

— Коли на те пішло, ми можемо доправити харчі з Близнючок,— мовив Джеймі,— або через гори з Заходу.

— Як скажете. Хто я такий, щоб ставити під сумнів слова такого доброчесного лицаря.

Від його глузливого тону Джеймі наїжачився.

— Є швидший спосіб вирішити цю справу. Двобій. Ваш заступник проти мого.

— А я все думав, коли вже ви на це звернете,— розреготався сер Бринден.— І кого ж ви оберете? Дужого Вепра? Адама Марбранда? Чорного Волдера Фрея? — він нахилився вперед.— А чого ж не зітнутися нам з вами, сер?

«Ото був би справжній бій,— подумав Джеймі,— пожива для співців».

— Леді Кетлін, звільняючи мене, змусила присягнутися, що я ніколи не здійму зброї проти Старків чи Таллі.

— Яка зручна присяга, сер.

Джеймі потемнів з обличчя.

— Ви мене боягузом вважаєте?

— Ні. Калікою,— Чорнопструг кивнув на золоту руку Джеймі.— Ми обидва знаємо, що оцим ви битися не можете.

— У мене взагалі-то дві руки було,— мовив Джеймі, а внутрішній голос шепнув: «Отак з гонору ціле життя перекреслиш?» — Можна сказати, що каліка і старий — цілком відповідні супротивники. Звільніть мене від обіцянки, яку я дав леді Кетлін, і я зітнуся з вами на мечах. Якщо переможу я, Річкорин буде наш. Якщо ж ви зарубаєте мене, ми знімемо облогу.

Сер Бринден знову розреготався.

— Хай як мені хочеться відібрати у вас отого золотого меча й вирізати ваше чорне серце, та ваші обіцянки нічого не варті. Від вашої смерті я не отримаю нічого, крім задоволення, а своїм життям заради задоволення я не ризикуватиму... хай ризик цей і невеликий.

Щастя було, що Джеймі не мав при собі меча: він би точно вихопив клинок, і навіть якби сер Бринден не убив його, це точно зробили б лучники на мурах.

— Існують взагалі умови, які ви згодні прийняти? — запитав він Чорнопструга.

— Від вас? — сер Бринден стенув плечима.— Ні.

— То навіщо ви приїхали на ці перемовини?

— Сидіти в облозі смертельно нудно. Мені кортіло поглянути на ваш кикоть і послухати, які виправдання для своєї ницості ви понавигадуєте. Слабенькі вони виявилися — слабші, ніж я очікував. Завжди ви розчаровуєте, Царевбивце,— Чорнопструг, розвернувши кобилу, рушив клусом назад до Річкорину. Звідні ґрати стрімко опустилися по ньому, вгризаючись залізними гостряками глибоко в м'яку землю.

Джеймі розвернув Гонора, пускаючись у неблизьку дорогу до ланістерівських блокадних ліній. Він відчував на собі очі: з зубчастих стін на нього дивилися вояки Таллі, а з-за ріки — Фреї. «Якщо вони всі не сліпі, то зразу здогадаються, що він відкинув мою пропозицію». Доведеться штурмувати замок. «Ну що таке для Царевбивці ще одна зламана присяга? Ще трохи лайна в цебрі». Джеймі вирішив, що на мури видереться перший. «А зі своєю золотою рученькою, певно, перший з них і полечу вниз».

У таборі Малий Лу забрав у нього повіддя, а Пек подав руку, допомагаючи злізти з сідла. «Вони мене аж за такого каліку мають, що сам зістрибнути з коня не здатен?»

— Як справи, мілорде? — поцікавився кузен сер Давен.

— Принаймні стрілу в зад моєму коню ніхто не пустив. А в іншому,— скривився Джеймі,— я мало чим відрізнявся від сера Раймана. І тепер йому доведеться ще почервонити Червоний Зубець...— («Сам винен, Чорнопструже. Ти мені вибору не дав»).— Збирайте військову раду. Запросіть сера Адама, Дужого Вепра, Форлі Престера, отих наших річкових лордів... і наших друзів Фреїв. Сера Раймана, лорда Емона й усіх, кого вони захочуть узяти з собою.

Зібралися швидко. Лорд Пайпер і обидва лорди Ванси прийшли закинути добре слівце за розкаяних лордів Тризуба, чию лояльність дуже скоро доведеться випробувати. Захід представляли сер Давен, Дужий Вепр, Адам Марбранд і Форлі Престер. Приєднався і лорд Емон Фрей з дружиною. Леді Дженна всілася на стілець з таким виглядом, щоб ніхто й не наважився заперечити проти її присутності. Ніхто й не наважився. Фреї прислали сера Волдера Ріверза на прізвисько Волдер Байстрюк, а також Едвіна, первістка сера Раймана, блідого й худого чоловіка з гостреньким носом і прямим чорним волоссям. Під поярковим плащем Едвін був одягнений у шкірянку з тонко вичиненого опойку з пишним орнаментом.

— Від дому Фреїв говоритиму я,— оголосив Едвін.— Батько сьогодні нездужає.

— Він уже встиг напитися,— пирхнув сер Давен,— чи не протверезів після вчорашнього?

Едвін мав тоненькі, вічно піджаті вуста справжнього скнари.

— Лорде Джеймі,— мовив він,— мені обов'язково терпіти цю брутальність?

— Це правда? — відповів питанням на питання Джеймі.— Ваш батько п'яний?

Фрей, стиснувши губи, втупився в сера Іліна Пейна, який стояв біля виходу з намету в своїй іржавій кольчузі, а з-за кістлявого плеча в нього вистромлювався меч.

— Він... у батька хворий шлунок, мілорде. Червоне вино полегшує травлення.

— Та він, певно, клятого мамонта перетравлює,— сказав сер Давен. Дужий Вепр зареготався, а леді Дженна хихикнула.

— Досить,— урвав їх Джеймі.— Нам ще замок здобувати.

Коли раду вів батько, він завжди першим давав слово своїм капітанам. Джеймі вирішив учинити так само.

— То який у нас план?

— Для початку повісимо Едмура Таллі,— запропонував лорд Емон Фрей.— І сер Бринден нарешті затямить, що наші погрози не пустопорожні. Якщо надішлемо голову сера Едмура його дядькові, може, це підштовхне його здатися.

— Бриндена Чорнопструга не так легко до чогось підштовхнути,— з пригніченим виглядом промовив Карил Ванс, лорд Спочивку Подорожнього. На півшиї і пів-обличчя в нього розлилася велика червона родимка.— Рідний брат не міг підштовхнути його до шлюбного ложа.

Сер Давен похитав кудлатою головою.

— Треба замок штурмувати, я давно це кажу. Рухомі башти, штурмові драбини, таран, щоб розбити браму,— все, що нам потрібно.

— Атаку поведу я,— заявив Дужий Вепр.— Нехай рибка скуштує криці й вогню, ось що я пропоную.

— Це ж мої мури,— запротестував лорд Емон,— це ж мою браму ви ламатимете,— він знову витягнув з рукава пергамент.— Король Томен особисто дарував мені...

— Ми всі вже бачили вашу грамоту, діду,— відтяв Едвін Фрей.— Може, краще підете нею помахаєте перед Чорнопстругом?

— Штурмувати мури — це діло криваве,— мовив Адам Марбранд.— Пропоную дочекатися безмісячної ночі, а тоді вислати за річку дюжину добірних вояків у човні, з обмотаними веслами. Вони видеруться на мури за допомогою мотузок і кішок, а потім відчинять нам браму зсередини. Якщо рада погодиться, очолю їх я.

— Дурниці,— заявив байстрюк — Волдер Ріверз.— Сера Бриндена такими трюками не ошукати.

— Так, Чорнопструг — це серйозна перешкода,— погодився Едвін Фрей.— Зате шолом у нього з чорним пстругом на гребені, тож його добре видно здалеку. Пропоную підтягнути ближче рухомі башти, поставити на них лучників і зімітувати атаку на браму. Сер Бринден мусить вийти на мур у своєму шоломі з отим славнозвісним гребенем. Нехай усі лучники вимастять стріли лайном і ціляться тільки в цей гребінь. Щойно сер Бринден загине, Річкорин наш.

— Мій,— пропищав лорд Емон.— Річкорин мій.

У лорда Карила аж родимка потемніла.

— А лайно — це буде твій внесок, Едвіне? Смертельна отрута, навіть не сумніваюся.

— Чорнопструг заслуговує на шляхетнішу смерть, і саме я йому її і дарую,— грюкнув кулаком по столу Дужий Вепр.— Викличу його на двобій. На булавах, топорах, мечах — байдуже. Старий усе одно стане моєю здобиччю.

— З якого дива йому приймати виклик від вас, сер? — поцікавився сер Форлі Престер.— І що йому ця дуель може дати? Переможе він — і ми знімемо облогу? Я в це не вірю. І він не повірить. Двобій ні до чого не веде.

— Я знаю Бриндена Таллі ще з тих часів, як ми обидва служили зброєносцями у лорда Дарі,— мовив Норберт Ванс, сліпий лорд Атранти.— З вашої ласки, мілорди, я можу сам піти побалакати з ним — спробувати пояснити йому безнадійність його становища.

— Він і так його чудово розуміє,— сказав лорд Пайпер. Це був круглий і кривоногий коротун з копицею неслухняного рудого волосся, батько одного зі зброєносців Джеймі: схожість неможливо було не помітити.— Він не такий тупий, Норберте. У нього є очі... й доволі лою в голові, щоб не піти здаватися таким, як оці,— він неввічливо тицьнув пальцем на Едвіна Фрея і Волдера Ріверза.

— Якщо мілорд Пайпер натякає...— наїжачився Едвін.

— Я не натякаю, Фрею. Я прямо кажу, як людина чесна. Та що вам знати про чесність? Ви така сама зрадлива й брехлива ласиця, як і вся ваша родина. Та я радше склянку сечі вип'ю, ніж покладуся на слово Фрея,— він перехилився через стіл.— Де Марк, скажіть-но мені? Що ви з моїм сином зробили? Він був гостем на вашому кривавому весіллі.

— І залишиться нашим почесним гостем,— відповів Едвін,— поки ви не доведете свою відданість його світлості королю Томену.

— У Близнючки з Марком вирушило п'ять лицарів і двадцять кіннотників,— сказав Пайпер.— Вони всі теж ваші гості, Фрею?

— Дехто з лицарів — мабуть. Решта отримали те, на що заслужили. А вам ліпше притримати свого зрадливого язика, Пайпере, якщо не хочете, щоб вам спадкоємця відіслали по шматочку.

«На батькових нарадах таке було просто немислиме»,— подумав Джеймі, в той час як Пайпер зірвався на ноги.

— Повтори це з мечем у руці, Фрею,— загарчав коротун.— Чи ти воюєш тільки лайном?

Вузьке Фреєве обличчя зблідло. Волдер Ріверз, який сидів поряд, підвівся.

— Едвін не воїн... а от я з мечем на «ти», Пайпере. Хочете щось сказати — вийдімо надвір, і скажете.

— Це військова нарада, а не війна,— нагадав їм Джеймі.— Ану сядьте, обидва..

Ні той, ні той не ворухнулися.

— Негайно!

Волдер Ріверз сів. Але лорда Пайпера не так легко було приборкати. Стиха вилаявшись, він широким кроком вийшов з намету.

— Мені послати когось по нього, щоб притягнув його назад, мілорде? — запитав у Джеймі сер Давен.

— Пошліть сера Іліна,— підказав Едвін Фрей.— Нам і голови буде досить.

Тут до Джеймі обернувся Карил Ванс.

— Лорд Пайпер зірвався з горя. Марк — його первісток. А лицарі, які супроводжували його до Близнючок, усі були племінниками чи кузенами.

— Тобто зрадниками й заколотниками,— мовив Едвін Фрей.

Джеймі кинув на нього холодний погляд.

— Близнючки теж підтримали Юного Вовка,— нагадав він Фреям.— А тоді зрадили його. Порівняно з Пайпером ви двічі зрадники.

Приємно було бачити, як Едвінова тонкогуба посмішечка скисла і зникла. «На сьогодні з мене досить наради»,— вирішив Джеймі.

— Ми закінчили. Беріться до приготувань, мілорди. Починаємо штурм на світанку.

Віяв північний вітер; лорди розходилися з намету. До Джеймі долинав сморід з фреївського табору ген за Ріннєкрутом. На тому боці річки стояв самотньо Едмур Таллі на високій шибениці, з зашморгом на шиї.

Останньою виходила тітка, позаду неї м'явся її чоловік.

— Лорде-небоже,— протестував Емон,— ця атака на мій престол... не можна цього робити,— він ковтнув, і на шиї застрибав борлак.— Не можна. Я... я забороняю! — Емон знову жував кислолист, і на вустах блищала рожева піна.— Замок належить мені, у мене грамота. Підписана королем — маленьким Томеном. Я — законний лорд Річкорину, і...

— Ні — поки живий Едмур Таллі,— втрутилася леді Дженна.— Він благодушний і блаженний, я розумію, але живий він і досі становить небезпеку. Що ти з цим робитимеш, Джеймі?

«Небезпеку становить Чорнопструг, а не Едмур».

— Едмура залиште мені... Пане Лайле, пане Іліне, прошу вас зі мною. Давно пора навідатися на ту шибеницю.

Ріннєкрут глибший і швидший за Червоний Зубець, а найближчий брід — за кілька льє вгору проти течії. Коли Джеймі в супроводі двох своїх вояків вийшов до ріки, пором щойно відчалив — повіз Волдера Ріверза й Едвіна Фрея. Чекаючи на його повернення, Джеймі розповів, чого він хоче. Сер Ілін сплюнув у річку.

Щойно всі троє зійшли з порома на лівому — північному — березі, п'яна табірна повія запропонувала Дужому Вепру взяти в нього в рота.

— Ліпше у мого приятеля візьми,— сер Лайл підштовхнув її до сера Іліна. Жінка зі сміхом зібралася поцілувати Пейна у вуста, але зазирнула йому в очі — й відсахнулася.

Стежки між вогнищами більше нагадували калабані, вибиті кінськими копитами й чоботами, рясно заляпані кізяками. Повсюди на щитах і прапорах виднілися вежі-близнючки дому Фреїв — сині на сірому полі, а також герби маломожних домів, підданих Переправи: чапля Еренфорда, вила Гейга, три пагони омели лорда Чарлтона. Поява Царевбивці не лишилася непоміченою. Якась стара, що принесла в кошику на продаж поросят, зупинилася й витріщилася на Джеймі; опустився на одне коліно лицар з віддалено знайомим обличчям; двоє вояків, які сцяли в канаву, розвернулися — й пообливали один одного.

— Пане Джеймі! — гукнув хтось позаду, але Джеймі йшов не обертаючись. Його оточували люди, яких він намагався повбивати в Лопотючому лісі, коли Фреї ще билися під деривовком на прапорі Роба Старка. Золота долоня тягнула руку донизу.

Велике прямокутне шатро Раймана Фрея було найбільшим у таборі: сірі парусинові стінки зшиті були з прямокутничків, нагадуючи кам'яну кладку, а два гострі вершечки мали уособлювати Близнючок. Не схоже, щоб сер Райман нездужав: він розважався. Зсередини шатра линув п'яний жіночий сміх, змішаний з потугами ліри та співом. «З вами я побалакаю пізніше, сер»,— подумав Джеймі. Волдер Ріверз стояв перед власним скромним наметом, розмовляючи з двома солдатами. На щиті в нього красувався герб дому Фреїв, тільки кольори навпаки, а вежі перекреслювала червона смуга — лівий перев'яз. Побачивши Джеймі, байстрюк нахмурився. «Якщо я колись і бачив у житті холодний і підозріливий погляд, то це саме він. Цей позашлюбний братик небезпечніший за всіх своїх законних братів».

Шибеницю підняли на десять футів над землею. Біля підніжжя східців стояло на варті двоє списників.

— Без дозволу сера Раймана вам не можна нагору,— сказав один з них до Джеймі.

— А от він,— Джеймі пальцем постукав по руків'ю меча,— каже, що можна. Питання тільки в тому, чи доведеться мені переступати через ваш труп.

Списник відійшов.

На шибениці стояв лорд Річкорину, опустивши погляд на дверцята в себе під ногами. Ноги ці були чорні, в засохлому болоті, голі. На Едмурі була тільки брудна шовкова сорочка в синьо-червоних кольорах Таллі й конопляний зашморг. Почувши кроки Джеймі, бранець підвів голову й облизав пересохлі та потріскані вуста.

— Царевбивце? — зронив він, і тут його зіниці розширилися: він угледів сера Іліна.— Ліпше вже меч, ніж мотузка. Робіть свою справу, Пейне.

— Пане Іліне,— мовив Джеймі,— ви ж чули лорда Таллі. Робіть свою справу.

Безмовний лицар обіруч стиснув великого меча. Довгий він був і важкий, гострий — наскільки буває гострою звичайна криця. Едмурові потріскані губи беззвучно заворушилися. Коли сер Ілін заніс клинок над головою, Едмур заплющив очі. В удар Пейн уклав усю свою вагу...

— Ні! Стійте! НІ! — у полі зору з'явився задиханий Едвін Фрей.— Батько вже йде. Спішить, як може. Джеймі, ти мусиш...

— Звертання «мілорд» мені пасує більше, Фрею,— озвався Джеймі.— І ліпше тобі в розмовах зі мною уникати дієслів зі значенням повинності.

Сер Райман протупотів на шибеницю в супроводі солом'янокосої повії, п'янючої, як він сам. Сукня у неї застібалася на грудях, але хтось її розшнурував, тож груди вивалилися з викоту. Були вони круглі й важкі, з великими темними пипками. На голову повія набакир нап'яла корону з битої бронзи, з вигравіруваними рунами й маленькими чорними мечами по колу. Побачивши Джеймі, жінка засміялася:

— Сьоме пекло, це ще хто такий?

— Лорд-командувач королівської варти,— з холодною ввічливістю озвався Джеймі.— Хочу вас про те саме спитати, міледі.

— Леді? Я не леді. Я королева!

— Ото моя сестра здивується!

— Мене лорд Райман власноруч коронував,— вона гойднула дебелими стегнами.— Я — королева повій.

«О ні,— подумав Джеймі,— цей титул теж належить моїй сестрі».

Тут нарешті сер Райман здобувся на слово.

— Стули писок, лярво, серу Джеймі набридло слухати розпусні дурниці.

Цей Фрей був кряжистий, круглолиций, з маленькими очима і м'яким подвійним підборіддям. З рота в нього тхнуло перегаром і цибулею.

— Королев примножуєте, пане Раймане? — стиха поцікавився Джеймі.— Дурість це. Така сама, як і оця ваша вистава з лордом Едмуром.

— Я попередив Чорнопструга. Якщо замок не здасться, Едмур помре. Цю шибеницю я звелів збудувати, щоб вони всі бачили: сер Райман Фрей не розкидається порожніми погрозами. У Стражморі мій син Волдер точно так само вчинив з Патреком Малістером — і лорд Джейсон прихилив коліно, але... Чорнопструг — холодний і затятий. Він нам відмовив, отож...

— ...ви повісили лорда Едмура?

Чоловік почервонів.

— Мілорд-дідусь... Якщо ми його повісимо, втратимо заручника, сер. Ви про це подумали?

— Тільки бовдур розкидається погрозами, які не готовий утілити в життя. От якби я пригрозив вам, що добряче вам затоплю, якщо ви не стулите пельку, а ви й далі б собі патякали, як гадаєте — що було б?

— Сер, ви не розумі...

І Джеймі затопив йому. Навідліг, золотою рукою, та від сили удару сер Райман заточився й навзнак повалився на руки своїй повії.

— Голова у вас велика, пане Раймане, і шия дебела. Пане Іліне, зі скількох ударів ви йому шию зможете розрубати?

Сер Ілін підніс у себе перед носом один палець.

— Порожні вихваляння! — розсміявся Джеймі.— Я ставлю на три.

Райман Фрей бухнувся навколішки.

— Я ж нічого не зробив...

— ...лише пиячив і розпусничав. Знаю.

— Я — спадкоємець Переправи. Ви не можете...

— Я попередив вас, щоб поменше патякали,— сказав Джеймі, спостерігаючи, як чолов'яга просто на очах побілів. «П'яниця, блазень і боягуз. Якщо лорд Волдер не переживе свого онучка, роду Фреїв кінець».— Ви вільні, сер.

— Вільний?

— Ви чули. Забирайтеся.

— Але... куди?

— Хоч до біса, хоч додому — як волієте. Тільки щоб до сходу сонця у таборі й духу вашого не було. Можете забрати і свою королеву повій, отак у короні,— мовив Джеймі й повернувся від сера Раймана до його сина.— Едвіне, передаю командування вам. Постарайтеся не накоїти дурниць, як ваш батько.

— Це буде нескладно, мілорде.

— І надішліть повідомлення лорду Волдеру. Корона забирає всіх його полонених... Пане Лайле,— махнув Джеймі рукою,— приведіть його.

Щойно клинок сера Іліна розтяв мотузку надвоє, Едмур Таллі долілиць повалився на поміст шибениці. На шиї в нього так і звисав фут зашморгу. Схопивши за кінець мотузки, Дужий Вепр підняв Едмура на ноги.

— Рибка на гачку,— пирхнув він.— Прегарне видовище.

Фреї розступилися, даючи дорогу. Під шибеницею вже скупчилася юрма, включаючи дюжину табірних повій на різних стадіях роздягання. Джеймі зауважив якогось чоловіка з лірою.

— Ти! Співче! Ходи зі мною.

— Як зволить мілорд,— скинув капелюха чоловік.

Поки верталися до порома, ніхто не промовив і слова; позаду тягнувся співець сера Раймана. Та щойно, відштовхнувшись від берега, попливли на правий — південний — бік Ріннєкрута, Едмур Таллі схопив Джеймі за руку.

— Навіщо?

«Ланістер завжди сплачує борги,— подумав Джеймі,— але, крім вас, грошей у мене вже не зосталося».

— Вважайте це весільним дарунком.

Едмур кинув на нього сторожкий погляд.

— Be... весільним дарунком?

— Кажуть, дружина у вас гарненька. Мабуть, це правда, коли ви змогли проспати з нею в ліжку вбивство і власної сестри, і свого короля.

— Я не знав,— Едмур облизав потріскані губи.— Під дверима спальні грали скрипалі...

— Та й вас відволікала леді Рослій.

— Вона... її примусили — лорд Волдер і всі решта. Рослій не хотіла... вона весь час плакала, я думав, тому що...

— ...побачила ваше грізне чоловіче багатство? Атож, з такого будь-яка жінка заплаче, хто б сумнівався.

— Вона носить мою дитину.

«Ні,— подумав Джеймі,— твою смерть ростить вона у своєму лоні». Повернувшись у своє шатро, він відпустив Дужого Вепра й сера Іліна, а співця залишив.

— Скоро я, можливо, попрошу вас поспівати,— сказав йому Джеймі.— Лу, загрій купіль для нашого гостя. Піє, пошукай йому чистого вбрання. Тільки щоб на ньому левів не було, будь ласка. Пеку, подай вина лорду Таллі. Ви голодні, мілорде?

Едмур кивнув, але підозра з очей не зникла.

Джеймі всівся на стілець, чекаючи, поки Таллі викупається. Бруд у воді клубочився цілими сірими хмарами.

— Коли поїсте, мої люди доправлять вас у Річкорин. Що буде далі, залежить від вас.

— Про що ви?

— Дядько ваш літній уже. Відважний, це правда, але життя його позаду. Не має він ані дружини, яка б за ним заплакала, ані дітей, яких слід захищати. Сподіватися Чорнопструг може тільки на красиву смерть... але у вас іще все попереду, Едмуре. Та й законний лорд дому Таллі — ви, а не він. Дядько служить вам. І доля Річкорину — у ваших руках.

— Доля Річкорину...— витріщився на нього Едмур.

— Здайте замок — і ніхто не загине. Простолюд може йти собі з миром або ж лишатися на службі в лорда Емона. Серу Бриндену дозволять убратися в чорне разом з усіма, хто з його залоги схоче до нього приєднатися. Вам також, якщо вас вабить Стіна. Або ж можете як мій бранець поїхати в Кичеру Кастерлі, де вам забезпечать прийом і поводження, відповідні для заручника вашого рівня. Якщо схочете, можу прислати до вас і дружину. Якщо в неї народиться хлопчик, він служитиме дому Ланістерів як паж а чи зброєносець, а коли заслужить лицарство, отримає і землю. Якщо ж Рослій подарує вам доньку, я потурбуюся про її посаг, коли вона підросте. Коли ж війна закінчиться, ви можете розраховувати на звільнення. Вам тільки треба здати замок.

Едмур, піднісши руки над купіллю, спостерігав, як між пальців стікає вода.

— А якщо не здам?

«Хочете, щоб я це вголос сказав?» Біля входу в шатро стояла Пія з повним оберемком одягу. Крім того, розмову слухали і зброєносці, і співець. «Нехай слухають,— подумав Джеймі.— Нехай весь світ це чує. Мені байдуже». Він вичавив посмішку.

— Ви ж бачили, скільки нас, Едмуре. Ви бачили драбини, башти, метавки, тарани. Досить мені віддати наказ — і мій кузен наведе переправу через рів і розтрощить вам браму. Загинуть сотні людей, і то переважно ваших. У першій лаві підуть ваші колишні прапороносці, отож свій ранок ви почнете з убивства батьків і братів тих вояків, які гинули за вас у Близнючках. У другій лаві підуть Фреї, їх у нас не бракує. А мої західняки рушать за ними, коли у ваших лучників уже закінчаться стріли, а ваші лицарі втомляться так, що вже й клинок підняти не будуть у змозі. Щойно замок впаде, на мечі візьмуть усіх, хто ще лишатиметься всередині. Отари ваші поріжуть, богопраліс зрубають, фортеці й вежі спалять. Я навіть мури розвалю, а потім поверну Ріннєкрут, щоб змив і руїни. І коли я закінчу, вже й повірити неможливо буде, що тут колись стояв замок,— Джеймі звівся на ноги.— Дружина ваша може народити передчасно. Думаю, ви ж захочете подивитися на дитину? Щойно маля народиться, я відішлю його вам. З метавки.

Запала тиша. Едмур сидів у купелі. Пія притискала одяг до грудей. Співець підкручував струну на лірі. Малий Лу вибирав м'якуш з окрайця хліба, щоб зробити хлібну миску, та вдавав, що нічого не чув. «З метавки»,— подумки повторив Джеймі. Якби тут була тітка, вона б і тепер сказала, що справжній син свого батька — Тиріон?

Нарешті Едмур Таллі здобувся на слово.

— Я можу просто зараз вистрибнути з купелі й убити вас на місці, Царевбивце.

— Спробуйте.

Джеймі чекав. Едмур не ворухнувся, і Джеймі мовив:

— Лишаю вас, насолоджуйтеся обідом. Співче, поспіваєш для нашого гостя, поки він їстиме. Ви ж знаєте пісню, я сподіваюся.

— Оту про дощ? Ага, мілорде, знаю.

Едмур, здалося, тільки зараз його побачив.

— О ні! Тільки не він. Заберіть його від мене.

— Та чого вже, це ж просто пісня,— мовив Джеймі.— Не може бути, щоб він мав аж такий поганий голос.