Бенкет круків

Брієнна

Септир розташувався на крутому острові за півмилі від берега, де й так широке гирло Тризуба розширювалося ще, вливаючись у Крабову затоку. Навіть із суходолу видно було, що септир процвітає. На схилах острова виднілися облаштовані терасами лани, внизу — ставки з рибою, вгорі — вітряний млин, чиї дерев'яні крила, обтягнуті парусиною, помалу крутилися від бризу з затоки. Брієнна бачила, що на схилах пасуться вівці, а в мілкій воді навколо поромного причалу бродять чорногузи.

— Варниця на тому боці,— мовив септон Мерібальд, показуючи на північ, на той бік затоки.— З ранішнім припливом брати переправлять нас, хоча я вже боюся того, що ми там побачимо. Потішмо себе доброю гарячою стравою, перш ніж туди потикатися. У братів завжди для Пса припасена кісточка.

Пес, гавкнувши, завихляв хвостом.

Зараз був відплив, і вода, що відділяла острів від суходолу, швидко відступала, лишаючи по собі чималі замулені відмілини, блискучі, помережані припливними водоймами, які на пообідньому сонці блищали, наче золоті монети. Брієнна почухала ззаду шию, куди її вкусила якась комашка. Волосся дівчина заколола високо, і тепер сонечко гріло шкіру.

— Чому острів називають Тихим? — поцікавився Подрик.

— На ньому замешкали розкаяні грішники, як сподіваються спокутувати гріхи роздумами, молитвою і мовчанням. Розмовляти дозволяється тільки старшому брату і його прокторам, причому прокторам — лише раз на тиждень.

— Німотні сестри не розмовляють ніколи,— сказав Подрик.— Я чув, у них і язиків немає.

— І в моєму дитинстві матері своїх доньок пристрашували цими казочками,— усміхнувся септон Мерібальд.— Але і тоді це була неправда, і тепер. Обітниця мовчати — це чин покаяння, добровільна жертва, щоб довести свою відданість Сімом Небесним. А для німого дати обітницю мовчання — те саме, що безногому покинути танцювати,— він повів віслючка схилом униз і покликав усіх за собою.— Якщо хочете сьогодні спати з дахом над головою, доведеться вам злізти з коней і перетнути цей мул разом зі мною. Ми називаємо це шляхом до віри. Лише віруючий безпечно його здолає. Лиходіїв проковтне пісок або змиє бурхливий приплив. Серед вас немає лиходіїв, сподіваюся? І все одно на вашому місці я б ступав дуже обережно. Ідіть по моїх слідах — так і перейдете на той бік.

Шлях до віри був звивистий, не могла не зауважити Брієнна. Хоча острів, здавалося, височів на півночі, септон Мерібальд не рушив прямо до нього. Натомість він спершу повернув на схід, на глибшу воду, яка зблискувала вдалині синявою і сріблом. Між пальцями в нього чвякав м'який брунатний мул. Час до часу він зупинявся й промацував дорогу попереду своєю пішнею. Пес насідав йому на п'яти, обнюхуючи кожен камінець, кожну черепашку чи кущик водоростей. Тут він не забігав наперед і не відходив убік.

Далі йшла Брієнна, стараючись триматися слідів собаки, віслючка і праведника. За нею Подрик, а останнім — сер Гайл. Ярдів через сто Мерібальд різко повернув на південь, і септир опинився в нього фактично за спиною. Ще сотню ярдів він рухався в цьому напрямку, обходячи мілкі припливні водойми. Пес в одну таку водойму застромив писка — і з дзявкотом відскочив: за носа йому вчепився клішнею краб. Після короткої, але запеклої боротьби пес повернувся, мокрий і в мулі, стискаючи краба в зубах.

— Хіба нам не туди? — гукнув позаду сер Гайл, вказуючи на септир.— Таке враження, що ми йдемо куди завгодно, тільки не туди.

— Майте віру,— мовив септон Мерібальд.— Віруйте, тримайтеся, не спиняйтеся — і ми знайдемо жаданий мир.

Навколо мокро блищали відмілини, мінячись півсотнею різних відтінків. Темно-брунатний мул здавався аж чорним, але траплялися і смужки золотого піску, сірі й червоні валуни, зарості чорних і зелених водоростей. На відмілинах блукали чорногузи, лишаючи довкруж свої сліди, у воді бігали краби. В повітрі пахло сіллю й гниллю, а земля засмоктувала ноги й відпускала неохоче, з виляском і чвяканням. Септон Мерібальд усе повертав туди-сюди. Сліди його миттю наповнювалися водою. Заки земля під ногами стала твердішою й почала трохи підніматися вгору, мандрівники здолали вже щонайменше півтори милі.

Коли видерлися на бите каміння, яке увінчувало узбережжя, на них уже чекало троє чоловіків. Вдягнені вони були у брунатні хламиди братства — з широкими донизу рукавами й гостроверхими каптурами. Двоє замотали собі нижню половину обличчя вовняними пов'язками, тож видно було тільки очі. Говорив лише третій брат.

— Септоне Мерібальде,— гукнув він.— Уже рік майже! Ласкаво просимо. І ваших супутників також.

Пес помахав хвостом, а Мерібальд обтрусив з ніг болото.

— Можемо попроситися до вас переночувати?

— Так, певна річ. На вечір буде рибне рагу. Зранку вам потрібно буде переправитися?

— Якщо ваша ласка,— озвався Мерібальд і обернувся до своїх супутників.— Брат Нарберт — проктор ордену, отож йому дозволено розмовляти раз на сім днів. Брате, ці добрі люди допомогли мені в дорозі. Сер Гайл — лицар з Розлогів. Хлопчина — Подрик Пейн, родом із західних земель. А це леді Брієнна, панна Тартська.

— Жінка! — брат Нарберт став як стій.

— Так, брате,— Брієнна, вийнявши шпильку, струснула волоссям.— У вас тут жінок немає?

— Зараз ні,— сказав Нарберт.— Жінки, які сюди потрапляють, зазвичай хворі, або поранені, або в тяжі. Семеро благословили нашого старшого брата цілющою силою в руках. Він поставив на ноги чимало людей, яких не могли вилікувати мейстри, серед них і жінок.

— Я не хвора, не поранена і не в тяжі.

— Леді Брієнна — діва-воїтелька,— пояснив септон Мерібальд,— яка полює на Гончака.

— Справді? — вражено перепитав Нарберт.— І піде до кінця?

— До його кінця,— мовила Брієнна, кладучи долоню на руків'я Клятвохранителя.

Проктор зміряв її очима.

— Ви... дужа, як на жінку, це правда, але... Мабуть, мені варто відвести вас до старшого брата. Він точно бачив, як ви перетинали болото. Ходімо.

Нарберт повів їх посипаною жорствою стежкою через яблуневий садок до побіленої стайні з гострим солом'яним дахом.

— Тварин зоставляйте тут. Брат Гілам їх нагодує і напоїть.

Стайня була більш як на три чверті порожня. В одному кінці стояло півдюжини мулів, якими займався дрібний кривоногий брат — Гілам, вирішила Брієнна. У протилежному кінці, подалі від решти тварин, заіржав чорний огир, почувши чужі голоси, й почав бити копитами в дверцята стійла.

Сер Гайл, передаючи повіддя брату Гіламу, захоплено задивився на тварину.

— Який вродливець!

— Семеро нас благословляють,— зітхнув брат Норберт,— і Семеро нас випробовують. Може, він і вродливець, але цей Плавник, який до нас прибився, точно виплодок пекла. Коли ми хотіли запрягти його до плуга, він так хвицнув брата Роні, що в двох місцях зламав йому гомілку. Ми сподівалися, якщо його каструвати, він трохи заспокоїться, але... брате Гіламе, покажете їм?

Брат Тілам скинув каптура. Під ним показалася кучма білявого волосся з виголеною на маківці тонзурою і закривавлений бандаж на місці одного вуха.

— Кінь вам вухо відкусив? — аж рота роззявив Подрик.

Тілам, кивнувши, знову накинув каптур.

— Даруйте, брате,— сказав сер Гайл,— але я б вам і друге вухо відкусив, якби ви полізли до мене з ножицями.

Братові Нарберту жарт не сподобався.

— Ви — лицар, сер. А Плавник — коняка. Коваль послав людям коней, щоб допомагали в роботі,— він відвернувся.— Прошу вас. Старший брат, без сумніву, вже чекає.

Схил виявився крутішим, ніж здавався зоддалік. Щоб полегшити підйом, брати збудували дерев'яні сходи, які звивалися на схилі поміж будівель. Після довгого дня в сідлі Брієнна зраділа, що можна розім'яти ноги.

Дорогою нагору проминули дюжину братів ордену: чоловіки у брунатних хламидах з каптурами кидали на гостей цікаві погляди, але вголос не віталися. Один з братів вів двійко молочних корів у низький корівник з дерновою покрівлею, інший збивав масло. Вище по схилу побачили трьох хлопчаків, які гнали овець, а ще вище проминули цвинтар, де копав могилу брат, ще рослявіший за Брієнну. З того, як він рухався, видно було, що він кульгавий. Коли він перекинув собі за плече лопату кам'янистого ґрунту, трохи землі посипалося гостям під ноги.

— Обережніше! — дорікнув йому брат Нарберт.— Септон Мерібальд через тебе мало землі не наковтався.

Грабар схилив голову. Пес підбіг обнюхати його, і копач, впустивши лопату, почухав його за вухом.

— Послушник,— пояснив Нарберт.

— А для кого могила? — запитав сер Гайл, знову рушаючи сходами.

— Для брата Клемента, най Отець судить його справедливо.

— Старий був? — поцікавився Подрик Пейн.

— Сорок вісім — це старий? Але його вбили не роки — він помер від ран, отриманих у Варниці. Поніс мед на ринок продавати, а саме того дня розбійники й напали на містечко.

— Гончак? — запитала Брієнна.

— Хтось інший, але такий самий лютий. Втяв бідоласі Клементу язика, бо той не говорив. Дав обітницю мовчати, сказав нальотчик, то язика йому не треба. Старший брат знає подробиці. Найгірші новини він не розповідає, щоб не порушувати спокій септиря. Чимало братів сюди прибилися, щоб утекти від жахіть світу, а не застановлятися на них. Брат Клемент не єдиний у нас поранений. Але є рани, яких не видно оком,— мовив брат Нарберт і вказав праворуч.— Там у нас виноградник. Ягоди дрібні й терпкі, але вино з них непогане. Ми і свій ель варимо, а ще славимося своїм медом і яблучником.

— Війна сюди не докотилася? — зронила Брієнна.

— Ця війна — ні, слава Сімом. Нас захищає молитва.

— І вода,— докинув Мерібальд. Пес підгавкнув на згоду.

Верхівка пагорба була увінчана низькою стіною з нескріпленого розчином каміння, яка оточувала декілька великих будівель: млин, який порипував крилами; криту галерею, де брати ночували; їдальню і дерев'яний септ для молитов і медитацій. Вікна в септі були вітражні, а на дверях вирізьблені Отець і Матір; семикутна дзвіниця мала нагорі хідник. За септом виднівся город, де кількоро літніх братів сапали бур'яни. Брат Нарберт, обминувши каштан, провів гостей до дерев'яних дверей просто у схилі пагорба.

— Печера з дверима? — здивувався сер Гайл.

— Називається Селитьба самітника. Тут жив перший праведник, який знайшов сюди дорогу,— він такі дива творив, що до нього почали приєднуватися інші. Кажуть, було це дві тисячі років тому. Двері з'явилися дещо пізніше.

Либонь, дві тисячі років тому Селитьба самітника була вогкою і темною, з земляною долівкою і відлунням від крапання води, та нині все змінилося. Печера, куди зайшла Брієнна з товаришами, перетворилася на тепле й затишне святилище. Підлоги були встелені вовняними килимами, а стіни завішані гобеленами. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Меблі були якісь дивні, хоч і прості: довгий стіл, бамбетель, скриня, кілька високих книжкових шаф і стільці. Все це змайстровано з плавнику: чудернацькі дошки були хитромудро припасовані й відполіровані до золотистого блиску, аж світилися у світлі свічок.

Старший брат виявився зовсім не таким, як уявлявся Брієнні. Для початку його важко було назвати старшим: літні брати, які сапали город, від віку вже позгиналися, а цей був високий, з прямою спиною, рухався жваво, як людина в самому розквіті. Не мав він і лагідного виразу на обличчі, притаманного цілителям. Голову мав велику й вугласту, очі проникливі, а ніс червоний і в прожилках. На маківці виднілася тонзура, поросла, як і квадратне підборіддя, колючою щетиною.

«Йому б кістки ламати, а не зрощувати»,— подумала панна Тартська, поки старший брат, перетнувши кімнату, обіймав септона Мерібальда та гладив Пса.

— Завжди приємно, коли нас пошанують своїм приходом наші друзі Мерібальд і Пес! — оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей.— І нові обличчя ми завжди раді бачити. Їх у нас так мало буває!

Після традиційних привітань Мерібальд влаштувався на бамбетлі. На відміну від брата Нарберта, старшого брата зовсім не збентежило те, що Брієнна — жінка, однак усмішка його затремтіла і згасла, коли септон пояснив йому, для чого вони з сером Гайлом тут.

— Зрозуміло,— тільки і зронив він і відвернувся.— Вам, певно, пити хочеться. Скуштуйте нашого солодкого яблучника, щоб промити горло від дорожніх порохів.

Він сам налив усім гостям. Кухлики — всі різні — теж були вирізьблені з плавнику. Коли Брієнна похвалила їх, старший брат мовив:

— Ви надто добрі, міледі. Ми просто тешемо й поліруємо дерево. Тут благословенне місце. Там, де річка впадає в затоку, борються між собою різні течії, тож до нас на берег викидає чимало чудернацьких речей. Плавник — найменший зі скарбів. Ми тут знаходили срібні кубки й залізні казани, мішки вовни й сувої шовку, іржаві шоломи й блискучі мечі... ага, і рубіни.

— Рейгарові рубіни? — зацікавився сер Гайл.

— Може бути. Хтозна? Битва точилася за багато льє звідси, але ж ріка невтомна й терпляча. Ми знайшли шість рубінів. Тепер чекаємо на сьомий.

— Ліпше вже рубіни, ніж кості,— почухав ногу септон Мерібальд, і з-під його пальця посипалася земля.— Не всі дарунки річки приємні. Добрі брати і мертвечину підбирають також. Потоплих корів, оленів, а ще свиней роздутих так, що мало не завбільшки з коняку стають. Ага, і людські трупи теж.

— Забагато трупів останнім часом,— зітхнув старший брат.— Наш грабар спочинку не знає. Мешканців приріччя, західняків, північан — усіх сюди прибиває. І лицарів, і личаків. Ми їх усіх поряд ховаємо: Старків і Ланістерів, Блеквудів і Бракенів, Фреїв і Дарі. Такий обов'язок покладає на нас річка за всі свої дари, й ми стараємося виконати його гідно. Іноді знаходимо ми і жінок... ба гірше: дітей. Ці дари найжорстокіші,— мовив він і обернувся до септона Мерібальда.— Сподіваюся, ви маєте час відпустити нам гріхи. Відтоді як нальотчики вбили старого септона Бенета, ми не маємо сповідника.

— Час я знайду,— озвався Мерібальд,— але сподіваюся, ви трохи цікавіше нагрішили, ніж коли я тут був минулого разу...— (Пес підгавкнув).— Бачите? Навіть Пес тоді знудився.

Подрик Пейн був явно спантеличений.

— Я гадав, ніхто не говорить. Ну, не зовсім ніхто. Брати. Інші брати, не ви.

— Для сповіді нам дозволяється порушувати мовчання,— пояснив старший брат.— Важко зізнаватися в гріхах на мигах.

— У Варниці септ спалили? — запитав Гайл Гант.

Усмішка старшого брата зникла.

— У Варниці спалили все, крім замку. Він-бо єдиний був мурований... хоча з нього стільки користі, що міг би й з лою бути. Я лікував декого з зацілілих. Коли полум'я згасло й рибалки змогли нарешті причалити, вони доправили поранених до мене. Одну бідолашну жінку зґвалтували дюжину разів, а груди... міледі, ви в чоловічій кольчузі, тож я цих жахів від вас не приховуватиму... груди в неї були подерті, пожовані й погризені, мов... мов якимсь лютим звіром. Я зробив, що міг, хоча що я міг зробити? Коли вона помирала, то найгірше проклинала не тих, хто її зґвалтував, і не те чудовисько, що її об'їло, а сера Квінсі Кокса, який замкнув браму, коли в містечко ввірвалися розбійники, й безпечно пересидів за своїми мурами, поки люди лементували й помирали.

— Сер Квінсі старий уже,— лагідно мовив септон Мерібальд.— Сини й зяті його далеко, а дехто й на тому світі, онуки ще зовсім хлопчаки, а ще в нього двоє дочок. Що міг він вдіяти — сам-один проти стількох нападників?

«Міг бодай спробувати,— подумала Брієнна.— І загинути. Старий чи молодий, а справжній лицар присягається захистити слабших або загинути у спробі це зробити».

— Правдиві ваші слова й мудрі,— мовив старший брат до септона Мерібальда.— Коли опинитеся у Варниці, сер Квінсі, понад сумнів, проситиме вас відпустити йому гріхи. Я радий, що ви прийшли, що зможете це зробити замість мене. Бо я не зміг,— відставивши плавникового кухля, він підвівся.— Скоро дзвонитимуть до вечері. Друзі, ходімо зі мною в септ — помолимося за душі добрих людей Варниці, перш ніж сядемо до столу, переломимо хліб і розділимо мед і м'ясо.

— Залюбки,— сказав Мерібальд. Пес підгавкнув.

Вечеря в септирі була, мабуть, найдивніша в Брієнниному житті, однак приємна. Їжа проста, проте поживна: буханці хрумкого хліба, ще теплі з печі, свіжозбите масло в горщиках, мед із септирських вуликів, густа крабова юшка, мідії, принаймні три різновиди риби. Септон Мерібальд і сер Гайл випили меду, який робили брати, й оголосили його неперевершеним, а Брієнна з Подриком задовольнилися добавкою солодкого яблучника. Вечерю не можна було назвати безрадісною. Перш ніж принесли страви, Мерібальд прочитав молитву, і поки всі їли за чотирма двоногими столами, один з братів грав на арфі, наповнюючи залу неголосними солодкими звуками. Коли старший брат звільнив музику від цього обов'язку, щоб дати змогу поїсти, брат Нарберт з іншим проктором по черзі почитали з «Семикутної зірки».

Заки закінчилося читання, послушники, які подавали за вечерею, вже й прибрали зі столу. Здебільшого це були хлопчаки Подрикового віку, ба й молодші, та були серед них і дорослі, в тому числі й рослявий грабар, якого мандрівники зустріли на схилі: він тягнув ногу, як каліка. Коли зала спорожніла, старший брат попросив Нарберта провести Подрика й сера Гайла в галерею, де для них приготували солом'яники.

— Ви ж не проти переночувати в одній келії, сподіваюся? Вона невелика, але зручна.

— Я хочу лишитися з сером,— сказав Подрик.— Тобто з міледі.

— Ваші стосунки з леді Брієнною деінде — це справа ваша й Сімох,— мовив брат Нарберт,— але на Тихому острові жінка з чоловіком можуть спати під одним дахом, тільки якщо одружені.

— Для жінок, які навідуються сюди, ми маємо скромні хатинки — однакові і для шляхтянок, і для селянок,— сказав старший брат.— Користуються ними нечасто, але там чисто і сухо. Леді Брієнно, дозволите мені вас провести?

— Так, дякую. Подрику, йди з сером Гайлом. Ми — гості святих братів. Їхня покрівля, їхні й порядки.

Жіночі хатини містилися на сході острова, понад широкою смугою мулистої відмілини, за якою вдалині виднілися води Крабової затоки. З цього боку було холодніше, ніж із захищеного, і природа тут була дика. Пагорб здіймався крутіше, стежка винилася серед трав і вересу, побитих вітром валунів і покручених колючих дерев, які цупко чіплялися за кам'янистий схил. Старший брат освітлював спуск прихопленим із собою ліхтарем. На одному з поворотів він пригальмував.

— Ясної ночі звідси видно вогні Варниці. На тому боці затоки, отам,— вказав він.

— Там нічого немає,— мовила Брієнна.

— Лишився тільки замок. Навіть рибалки пішли геть — ті кількоро, яким пощастило, що вони під час нальоту були не на березі. Дивилися, як палять їхні хати, слухали крики й лемент, що линули понад затокою, але боялися пристати до берега. Коли ж нарешті висадилися, їм лишалося тільки поховати друзів і родичів. Що в них зосталося у Варниці, крім кісток і гірких спогадів? Отож вони й переселилися хто в Дівостав, хто в інші міста,— він вказав ліхтарем у тому напрямку, й вони рушили далі.— Варниця не була великим портом, та кораблі сюди заходили. Ось чого хотіли нальотчики — захопити галеру а чи ког, щоб переплисти вузьке море. Та оскільки нічого не було, вони вимістили лють і розпач на містянах. Мені просто цікаво, міледі... що ви сподіваєтеся там знайти?

— Дівчину,— повідомила вона.— Високородну тринадцятирічну панну, гарну на вроду, з золотисто-каштановим волоссям.

— Сансу Старк,— промовив він тихо.— Думаєте, бідолашне дитя з Гончаком?

— Дорнянин казав, що вона прямує в Річкорин. Тимеон. Перекупний меч, з бравих компанійців, убивця, ґвалтівник і брехун, але щодо цього, думаю, він не брехав. Він казав, Гончак її викрав і забрав із собою.

— Зрозуміло.

Стежка звернула, й попереду показалися хатини. Старший брат назвав їх скромними. Вони такими й виявилися — нагадували кам'яні вулики, круглі й приземкуваті, без вікон.

— Ось ваша,— вказав він на найближчу — єдину, де з димового отвору в центрі даху піднімався дим. Заходячи всередину, Брієнна змушена була пригнутися, щоб не врізатися головою в одвірок. Усередині на земляній долівці лежав солом'яник, на ньому — хутра й ковдри, щоб не змерзнути, була ще миска з водою, карафа яблучника, трохи хліба з сиром, горіло невелике вогнище і стояли два низенькі стільчики. Старший брат присів на один, поставивши ліхтар на долівку.— Можна мені трохи посидіти? Я відчуваю, що нам слід побалакати.

— Як зволите.

Розстебнувши пояс із мечем, вона повісила його на другий стільчик, а сама присіла на матрац, схрестивши ноги.

— Ваш дорнянин не збрехав,— почав старший брат,— але, боюся, ви неправильно його зрозуміли. Ви ганяєтеся не за тою вовчицею. В Едарда Старка було двоє дочок. І Сандор Кліган утік з тою другою, з молодшою.

— З Арією Старк?! — Брієнна вражено роззявила рота.— Ви точно знаєте? Сестра леді Санси жива?

— Була,— мовив старший брат.— А нині... не знаю. Могла опинитися й серед тих дітей у Варниці.

Від цих слів Брієнна почулася так, наче їй у живіт ножа загнали. «Ні,— подумала вона.— Ні, це занадто жорстоко».

— Могла... однак ви не певні?

— Я певен, що дівчинка була з Сандором Кліганом у тому заїзді на роздоріжжі, що його колись тримала Маша Гедл, поки леви її не повісили. Я певен, що їхали вони у Варницю. А далі... не знаю. Ні де вона, ні чи жива ще. Одне тільки знаю: той, на кого ви полюєте, мертвий.

Знову удар!

— Як він помер?

— Жив з меча й помер від меча.

— Це точно?

— Я власноруч його поховав. Можу вам показати його могилу, якщо хочете. Я там згори каміння насипав, щоб падальники до тіла не докопалися, і на горбок поставив його шолом, щоб позначити місце його останнього спочинку. Жахлива помилка! Хтось інший проходив повз, побачив знак і забрав його собі. У Варниці ґвалтував і вбивав не Сандор Кліган, але цей хтось такий самий небезпечний. У приріччі нині повно таких стерв'ятників. Навіть вовками їх не назвати. Вовки шляхетніші, ніж оці... й собаки шляхетніші теж, гадаю.

Небагато я знаю про цього Сандора Клігана. Чимало років він був присяжним щитом королевича Джофрі, й оповідки про його чини — добрі й лихі — долітали навіть сюди. Навіть якщо половина з них правдиві, Кліган — хвора й розтерзана душа, грішник, що глузував і з богів, і з людей. Воював, але не радів перемозі. Пив, щоб утопити біль у морі вина. Сам не любив і його не любили. Його вела ненависть. Багацько нагрішив він, але ніколи не шукав розгрішення. Інші люди мріють про кохання, статки, славу, а Сандор Кліган мріяв убити власного брата, а гріх це такий страшний, що я на саму згадку про нього здригаюся. Але саме цим він живився, як хлібом, саме це підживлювало вогонь, яким він горів. Хай яке то було нице прагнення, та це жалюгідне й зле створіння жило сподіванням побачити на своєму мечі братову кров... і навіть це у нього забрали, коли княжич Оберин Дорнський заколов сера Грегора отруйним списом.

— Таке враження, наче вам його шкода,— сказала Брієнна.

— Шкода. І вам було б його шкода, якби ви бачили його перед смертю. Я наштовхнувся на нього на Тризубі — почув болісні зойки. Він благав мене про останню милість, та я присягався більше не вбивати. Натомість я обмив йому гарячого лоба річковою водою, дав йому напитися вина, приклав припарку до рани, от тільки цього було замало, та й запізно. Гончак помер тут, у мене на руках. Ви, може, бачили в стайні здоровезного чорного огира. Це був його румак — Невідомець. Богохульне прізвисько! Ми його називаємо Плавником, бо знайшли його на березі річки. Боюся, в нього характер — як у колишнього господаря.

Кінь! Брієнна бачила огира, чула, як він бився в стійлі, але тоді нічого не зрозуміла. Дестрієрів учать хвицатися й кусатися: в бою вони теж зброя, як і їхні вершники. Як Гончак.

— Виходить, це правда,— тупо сказала Брієнна.— Сандор Кліган мертвий.

— Він упокоївся,— озвався старший брат і помовчав.— Ви ще зовсім юна, дитино. А я вже відсвяткував іменини сорок чотири рази... тож я удвічі старший за вас, гадаю. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що і я колись був лицарем?

— Ні. Ви й схожі на лицаря більше, ніж на праведника...— (Його виказували груди й плечі, важка квадратна щелепа).— Чому ж ви зреклися лицарства?

— Я його ніколи не прагнув. Батько мій був лицарем, і дідо теж. Так само і мої брати, всі до єдиного. Мене готували воювати з того самого дня, коли я зміг тримати дерев'яного меча. І я таки повоював — і не зганьбився. Мав я жінок, а от тут я таки зганьбився, бо декого з них узяв силою. Була одна дівчина, з якою я мріяв побратися,— молодша донька маломожного лорда, але я у батька був третім сином, тож не мав ні землі, ні грошей... тільки меча, коня й щита. Словом, був я людиною жалюгідною. Коли не воював, то пиячив. Усе моє життя написане червоним чорнилом — вином і кров'ю.

— І коли все змінилося? — запитала Брієнна.

— Коли я загинув у Битві на Тризубі. Воював я за королевича Рейгара, хоч він навіть мого імені не знав. Сам не відаю, як так сталося: просто той лорд, якому я служив, сам служив лорду, який служив іншому лорду, який вирішив підтримати дракона, а не оленя. Якби він прийняв інше рішення, я міг опинитися на протилежному боці річки. Кривава була битва! Співці вигадують, наче то Рейгар з Робертом бились у воді за жінку, яку обидва начебто кохали, але запевняю вас: інші теж билися, і я серед них. Одна стріла влучила мені в стегно, друга в ступню, коня піді мною вбили, але я й далі воював. Досі пам'ятаю, як відчайдушно шукав собі іншого коня, бо купити нового не мав грошей, а без коня я вже не зможу бути лицарем. Якщо по правді, тільки про це я й думав. Навіть не бачив, звідки на мене обрушився удар. Почув позаду тупіт копит, подумав: кінь! — та не встиг обернутися, як щось гепнуло мене по голові, перекинувши в річку, де я і мав би потонути.

Але натомість я отямився на Тихому острові. Старший брат розповів, що мене винесло припливом, у чому мати народила. Мабуть, хтось натрапив на мене на мілині, зняв з мене обладунки, чоботи й бриджі, а тоді штовхнув назад у воду. Решту зробила річка. Всі ми народжуємося голі, тож це навіть правильно, що для другого життя я теж народився отак. Наступні десять років я провів у мовчанні.

— Розумію.

Брієнна гадки не мала, навіщо він усе це розповідає і що можна сказати у відповідь.

— Справді? — він гойднувся вперед, спираючись великими руками на коліна.— Якщо так, то кидайте ці свої пошуки. Гончак мертвий, та й ніколи з ним не було Санси Старк. Що ж до чудовиська, яке тепер носить його шолом, то його знайдуть і повісять. Війна закінчується, а за мирних часів беззаконникам довго не протриматися. Біля Дівоставу на них полює Рендил Тарлі, а біля Близнючок — Волдер Фрей; у замку Дарі новий господар — чоловік побожний, він поновить на цих землях законність. Повертайтеся додому, дитино. У вас же є домівка, а в наші чорні часи не кожен може цим похвалитися. Ви маєте шляхетного батька, який, без сумніву, любить вас. Подумайте, як він горюватиме, якщо ви не повернетеся. Може, коли ви загинете, йому привезуть вашого меча і щита. Можливо, він навіть з гордістю повісить їх у залі... та якщо в нього запитати, певен, він відповість, що радо проміняє побитий щит на живу доньку.

— На доньку,— Брієнні на очі набігли сльози.— Так, він заслуговує на доньку, яка б йому співала, прикрашала його палац і народжувала йому онуків. І на сина він заслуговує — дужого й доблесного сина, який уславив би його прізвище. Галадон потонув, коли йому було вісім, а мені — чотири, Алісанна й Аріанна померли ще в колисці. Я — єдина, кого йому лишили боги. Якась химера, не син і не донька.

Сповідь лилася з Брієнни, мов чорна кров з рани: зради й заручини, Рудий Ронет з його трояндою, і танець з лордом Ренлі, і заклад на її цноту, і гіркі сльози, які проливала вона, коли король брав шлюб з Марджері Тайрел, і рукопашна на Буремості, і веселковий плащ, яким вона так пишалася, і тінь у королівському шатрі, і як Ренлі помирав у неї на руках, і Річкорин та леді Кетлін, і подорож по Тризубу, і двобій з Джеймі в лісі, і криваві лицедії, і як Джеймі кричав: «Сапфіри!», і купіль у Гаренхолі разом з Джеймі, і як парувало його тіло, і смак крові Варго Гоута, коли Брієнна відкусила йому вухо, і ведмежа яма, і як на пісок стрибнув Джеймі, і довга подорож на Королівський Причал, і Санса Старк, і обіцянка, дана Джеймі, і обіцянка, дана леді Кетлін, і Клятвохранитель, і Сутінь-діл, і Дівостав, і Спритний Дик, і Ломиклішня, і Шепіт, і розбійники, яких вона повбивала...

— Я мушу її розшукати,— закінчила сповідь Брієнна.— Її шукають й інші — всі хочуть полонити і продати королеві. Тож я мушу знайти її перша. Я обіцяла Джеймі. Клятвохранитель — ось як він назвав меча. Я мушу її врятувати... або загинути у спробі це зробити.