Ми проти вас

8

Дитиною Беньї, щойно зеленів ліс, увесь час тікав з дому й годинами кудись ішов, а тоді залізав на дерево. Якщо напрямок вітру був від міста, Беньї викрикував усе, що міг, ричав, викидаючи з себе те, що завдавало болю. Якщо вітер дув навпаки, Беньї сидів непорушно, аж поки його щоки не німіли настільки, щоб не відчувати сліз.

Полювати Беньї навчили його три старші сестри. Не те щоб їм цього хотілося, але коли їхня мама була на роботі, хлопчика не могли залишати самого вдома, бо щоразу він мусив щось накоїти. Напевно можна було сказати лише одне — Беньї завжди був непевним. Але природа, на подив усім, пробралася туди, куди не змогли дістатися люди. Коли тебе, малого, вчать, як бути в лісі, ти ніби вивчаєш іще одну рідну мову. Тут говорить повітря, і Беньї розуміє його. Повітря сумне і дике.

Сестри навчилися полювати з татом, і за це Беньї їх ненавидів — вони пам’ятали його. Тільки після зустрічі з Кевіном у житті Беньї з’явився хтось, хто належав тільки йому. Влітку вони зникали, вирушаючи у свою таємну мандрівку на невеликий, порослий лісом острів посеред озера, куди навіть мисливці не діставалися. Там хлопці могли собі жити зовсім самі. Вони купалися наголяса й обсихали на сонці, лежачи на скелях, ловили рибу на вечерю і спали під зоряним небом, днями не говорили один одному ні слова. Першого літа вони провели на острові добу, а ставши підлітками, залишалися там на тижні, користаючи з кожної секунди, аж поки знову не починалися тренування з хокею.

Перші роки їхньої дружби Беньї ще часом пісявся, коли йому снився тато. Але на острові такого ніколи не ставалося. Туди, куди він добирався, веслуючи, і де забивав металевий клин у скелі, щоб прив’язати човен, сни не могли знайти шлях. Кевін був для Беньї усім. Наші друзі дитинства — ніби любов нашого життя, вони навіть гірше розбивають нам серце.

Беньї провадить Ану і Майю до порослого чагарником берега. На озері нема містка, але Беньї витягує захований під заростями чагарників човен і закидає досередини наплічник. Сам заходить у воду й відпливає.

Дівчата спершу не розуміють, куди веслують, — посеред озера видно лише кілька порослих невисокими деревами скель, з води навіть не скажеш, чи там можна зійти на берег. Але Беньї з’являється позаду кількох великих каменюк, з його рук скрапує вода, він щосили впирається ногами в землю й витягує човен на берег.

Ана знаходить у наплічнику металеві клини, бере молоток Беньї і забиває їх у щілину в скелі, пришвартовуючи човен. За нею з човна вибирається Майя, і лише зараз дівчата розуміють, на що вони натрапили: посеред невеликого острова видно розчищений, порослий травою прямокутник, який неможливо розгледіти з води, як не підпливай, і де якраз вистачає місця для намету на двох осіб.

— Це добре місце, щоб заховатися, — бурмоче Беньї, потупивши погляд.

— Чому ти показуєш його нам? — запитує Майя.

— Мені воно вже не потрібне, — каже Беньї.

Він обманює, це помітно. На якусь невловну мить здається, ніби Беньї зараз сам у цьому зізнається. Але він лише, мало не сором’язливо, робить помах рукою і додає:

— Якщо купатися он там, то з лісу не буде видно.

Майя і Ана не запитують, з ким він ділив цей острів. Тепер це місце їхнє. Найкраща перевага природи — у тому, що вона не буває ностальгійною, скелям і деревам байдуже на своїх колишніх власників. Беньї уже відходить до води, але саме перед тим, як він збирається стрибнути з каменів, Майя гукає:

— Агов!

Беньї обертається. У Майї надламується голос:

— Беньї, я сподіваюся, ти з тих, чия історія має щасливий фінал.

Юний чоловік лише рвучко киває і відвертається, перш ніж їй стане зрозуміло, що насправді означають для нього її слова. Юні жінки так і залишаються непорушно стояти, коли він пірнає в озеро і відпливає.

Ана стежить, як його руки розтинають поверхню води, дивиться, примруживши очі, на напружене тіло Беньї, коли він заходить у ліс на протилежному березі. Ліс такий же сумний і дикий, як він. Ана із задоволеним виглядом прикушує нижню губу. Коли Майя з осудом глипає на неї, вона шипить:

— Що таке? Я просто подумала, що… ну не мусив він так швидко звалювати. ЙОМУ можна подивитися на мене, коли я купаюся…

Майя стукає себе по скроні.

— У тебе серйозні проблеми з мізками.

— Ну що? Ти не бачила, які в нього руки? Ну, він міг би позазирати на мене, коли я…

— Дякую! Досить! Скажеш ще щось — і вижену тебе з мого острова!

— Тобто? То це вже раптом ТВІЙ острів?

Майя регоче. Її найкраща подруга — найдурнуватіша мудрагеля з усіх знайомих їй людей, і у свій збочений спосіб Ана намагається повернути їм усе, що було нормальним: хлопці, секс, життя, світ. Прагнучи жити далі, вона починає з того, з чого може, — з гумору.

Дівчата залишаються на острові майже все літо. Ана робить короткі вилазки додому, щоб узяти харчів, але насправді задля того, щоб прибрати порожні пляшки з татової кухні. Вона завжди повертається до сутінків і пильнує, щоб Майя була сита. Одного ранку Майя прокидається і бачить, що її подруга стоїть гола біля берега у воді, лається і намагається зловити рибу самими руками — бо вона бачила, що так робив якийсь ідіот у телепрограмі про виживання на природі. Після побаченого Майя стала називати її «Ґолумом». А от Ана, коли вперше бачить Майю без одягу з незасмаглими смугами по краях футболки і шортів, завважує: «З тебе вийшов би кльовий татко. Ти вже маєш засмагу, як у всіх старих після відпустки „олл-інклюзів“». Останнє літо, коли вони голосно співають і шалено танцюють, сплять без нічних жахіть під зоряним небом. Майя грає на гітарі, спокійно і вільно. Вона цього ще не знає, але через десять років кожен концерт свого турне буде розпочинати з однієї написаної тут пісні. Вона зробить собі татуювання: на одній руці буде гітара, а на іншій — рушниця, а пісню присвятить своїй найкращій подрузі. Пісня називатиметься «Острів».

Беньї сам-один бігає в іншій частині лісу. Знаходить нові сховки — він довго у цьому вправлявся. Він став чоловіком, який нічого не приймає як належне, бо лише діти вважають певні речі самими собою зрозумілими. Наприклад, що найкращий друг завжди буде з нами. Що можна бути такими, як ми є, нічого не вдаючи. Що можна закохатися в кого захочеш. Для Беньї вже не існує таких очевидних речей, він просто біжить усе глибше в ліс, поки мозок не починає задихатися від кисню і зникають усі відчуття. Тоді Беньї залізає на дерево. Чекає, щоб повіяв вітер.

Людина повинна дотримуватися своїх обіцянок. Дітей навчають цього, щойно вони починають говорити. Малою Майя змусила свого тата пообіцяти їй, що вона зможе стати астронавткою, і Петер пообіцяв, бо саме так роблять батьки. Він обіцяв також багато іншого: що її ніхто не скривдить. Що все завжди буде добре. Хоча це й неправда.

Після всього, що сталося навесні, Петер запитав доньку, чи хоче вона виїхати з Бйорнстада. Вона відповіла: «Ні. Бо це моє місто також». Він запитав, що може зробити для неї, і вона сказала: «Створи кращий клуб, для всіх». І Петер пообіцяв.

Він був не з тих, хто вміє красномовно висловлюватися. Не з тих, хто здатен сказати словами, як любить своїх дітей і дружину; він сподівався, що про це говорять його вчинки. То як він може щось довести зараз? Щось іще, крім того, що став невдахою?

Петер зупиняється біля пішохідного переходу. Молодший за нього тато переходить дорогу, ведучи доньку, якій на вигляд років вісім-дев’ять. Тато тримає доньку за руку, дівчинка всім своїм виглядом показує, що вона вже сто років тому виросла з того, щоб її вели за руку. Петер зусиллям стримує себе, щоб не вийти з автомобіля й не крикнути тому татові, аби він ніколи не відпускав доньчину долоню. Ніколи не відпускав. Ніколи!

Коли в них із Мірою народилася перша дитина, Ісак, Міра сказала Петеру: «Тепер це найважливіше. Ми з тобою насамперед батьки, а вже потім — усе інше». Петер і сам це знав. Усі знають. Цей процес не стається з нашої волі, емоції збивають нас із ніг, ми перетворюємося на чиюсь власність тієї ж миті, коли вперше чуємо плач своєї дитини. Тепер ми належимо цій істоті. Їй — насамперед. І коли з твоєю дитиною щось стається, у цьому завжди буде твоя провина.

Петер хоче вискочити з машини і щосили кричати тому татові: «Не відводь від неї погляду, нікому не довіряй, не дозволяй їй ходити на вечірки!».

Коли помер Ісак, люди запитували: «Як можна таке пережити?». У Петера була єдина відповідь: це неможливо. Просто треба жити далі. На якійсь частині твого регістру почуттів вмикається автопілот. А як бути тепер? Петер не знає. Йому відомо лише, що якщо з твоєю дитиною щось стається, то неважливо, хто за це несе відповідальність, у цьому завжди буде твоя провина. Чому тебе там не було? Чому ти не вбив його? Чому ти недостатньо постарався?

Петер хоче кричати про це татові на пішохідному переході. «НІКОЛИ НЕ ВІДПУСКАЙ її, БО ЦІ ПОКИДЬКИ ЗАБЕРУТЬ У ВАС УСЕ ЖИТТЯ!»

Але він лише тихо плаче, вчепившись нігтями в кермо.

Міра часто засинала на дивані, коли Петер пізно повертався додому. Невідкоркована пляшка вина і два келихи на столі — мовчазний шпичак докорів сумління, аби нагадати Петеру, що на нього чекали. Що комусь було прикро через те, що він не прийшов. Тоді Петер обережно брав Міру на руки й відносив її в ліжко, і сам засинав, огортаючи її спину своїм диханням.

Тривалий шлюб складається зі стількох дрібниць, що, втративши їх, ми навіть не знаємо, де тепер шукати. Це її манера ніби ненароком доторкнутися до нього, коли він миє посуд, а вона готує каву, і її мізинець опускається на його палець, коли вони одночасно кладуть руки на мийку. Це те, як його губи ледь зачіпають її волосся, коли він проходить повз неї при кухонному столі, й погляди обох спрямовані в різні боки. Здається, що двоє людей, які люблять одне одного достатньо довго, перестають усвідомлювати власні дотики, торкання стає інстинктивним, і коли вони зустрічаються десь між передпокоєм і кухнею, їхні тіла просто знаходять одне одного. Коли вони виходять з будинку, її рука ніби випадково опиняється в його руці. Маленькі зіткнення, день за днем, увесь час. Їх неможливо сконструювати. Тому коли це зникає, ніхто не знає, чому так сталося, і раптом двоє людей починають жити паралельно, а не разом. Якогось ранку вони не дивляться одне одному в очі, їхні пальці опиняються біля мийки на кілька сантиметрів далі. Вони розминаються в передпокої. Більше не наштовхуються одне на одного.

Уже минула північ, коли Петер відчиняє вхідні двері. Міра знає: він сподівається, що вона заснула, тому й удає, ніби спить. На столі стоїть порожня пляшка вина, біля неї тільки один келих. Петер не переносить Міру в ліжко, лише незграбно накриває її пледом просто на дивані. Він затримується на кілька хвилин — можливо, чекає, що Міра перестане вдавати, ніби спить. Але коли вона розплющує очі, Петер уже зайшов до ванної. Він зачиняє двері й втуплюється в підлогу, а Міра далі лежить, втупившись у стелю. Вони вже не знають, чи мають що сказати одне одному. Все має межу витримки, і хоча люди завжди кажуть, що «розділити радість означає вдвічі її примножити», ми вперто продовжуємо вірити, що зі смутком усе навпаки. Можливо, це не так. Двоє людей, які тонуть зі свинцевим тягарем на ногах, навряд чи врятують одне одного, якщо триматимуться за руки, вони просто потонуть удвічі швидше. Урешті-решт стає нестерпно нести розбиті серця одне одного.

Вони сплять порізно, не торкаючись кінчиками пальців. Губи не сягають до волосся, а подих — до спини. І єдине запитання повільно, ніч за ніччю, щоразу сильніше застрягає в їхніх головах: то ось як це починається? Ось так буває, коли між людьми все закінчується?