Ми проти вас

45

У Бйорнстаді кажуть, що коли в такому малому містечку серед таких глибоких лісів з’являється по-справжньому великий спортсмен, тоді здається, ніби посеред замерзлого саду розквітає дерево вишні.

Першим квітучим деревом був Петер Андерссон, і коли він опинився аж у НХЛ, нам було неважливо, що він устиг зіграти якусь дрібку матчів, а далі травми зруйнували його кар’єру Він був там. Один із нас дістався до світової вершини. Свого часу Петер змінив ціле місто, прирікши нас на життя з невмирущими надіями і мріями про неможливе.

Захаріасу шістнадцять років. Про таких, як він, легко забувають в історіях, схожих на нашу. Місцевим Захаріас відомий лише як «Аматів друг». Амата знають, тому що він добре грає в хокей, а в наших краях хокей — єдине, що має значення. Життя Захаріаса наче минає на задньому плані.

З дитинства з ними був іще один друг, Ліфа, й у всьому світі, мабуть, не знайти трьох таких різних хлопчисьок, які все-таки стали найкращими друзями. Захаріасові батьки недолюблювали Ліфу, особливо коли його стали помічати з «бандитами» — так батьки Захаріаса називали всіх у Низині, хто вештався без роботи. Але Амат — Господи, Захаріасові батьки його просто боготворили. Коли Амат став грати в основній команді, вони пишалися ним так, ніби то був їхній син. Ніби хотіли, щоб він був їхнім сином. Такий хлопець, як Захаріас, не міг цього не помітити.

Захаріас усе-таки продовжував грати аж до минулої весни, попри те що в кожній команді він був найгіршим і взагалі не любив хокей. Він тренувався заради батьків, тримався заради Амата. Одержавши повідомлення, що в цьому сезоні не буде набору до юніорської команди, Захаріас відчув полегшення — тепер у нього був привід піти з хокею. Він мав лише одне бажання — сидіти у своїй кімнаті за комп’ютером. Тож коли його мама з татом нещодавно повернулися додому з вигуками, що «Бйорнстад» влаштовує «відкрите тренування!», Захаріасові від страху аж скрутило живота.

— Ти повинен піти!

Захаріас ніколи не зміг би пояснити своїм батькам, як його роками цькували. Через будь-що: його вагу, зовнішність, його район. Батьки ніколи б не зрозуміли цього. Вони з того ж покоління, що й Петер Андерссон. З часів мрій про неможливе. Захаріас бурмотів:

— Мамо, так не робиться, не можна просто прийти туди…

Але тато перебив його:

— Це ж ВІДКРИТЕ тренування! Усі можуть приходити! І тепер «Бйорнстад-Хокей» спонсорує ФАБРИКА! Ти просто скажи тренерці, що…

— Що сказати, тату? Що вона повинна дозволити мені грати, тому що мій тато працює на фабриці? — відгаркнув Захаріас і одразу пошкодував.

«Бйорнстад-Хокей» заснували робітники з фабрики, старші працівники досі вважають, що ця команда представляє їхнє підприємство. Коли нові власники фабрики пообіцяли більше робочих місць тим, хто не мав роботи, і більше роботи тим, хто працював, та ще й почали спонсорувати клуб, Захаріасів тато мав сподівання, що скоро все буде, як колись. Місто знову стане заможним, їхня команда опиниться серед елітних, люди матимуть певність у роботі, і, може, в їхньої сім’ї з’явиться шанс виїхати з квартири в Низині й купити собі скромний таунхаус. Невеликий — їм не для того, аби хизуватися, а просто щоб була ще одна кімната і трохи більша кухня. А взимку — надійніші батареї.

— Тату, вибач… я не це мав на увазі… — тихо сказав Захаріас.

У татових очах знову спалахнула радість. Якщо Захаріас знову буде грати з ведмедем на грудях, його тато і мама вважатимуть, що в нього безмежні можливості. Тому Захаріас таки пішов на відкрите тренування — не міг не піти.

Він старався щосили. Але це навіть приблизно не можна було назвати доброю грою. Після тренування тренерка не поплескала його по плечу, вона лише сказала: «На жаль, у нас повна команда, але дякую, що прийшов», навіть не глянувши в його бік.

Повернувшись додому, Захаріас бачив, що тато з мамою ледве стримують сльози. Коли через багато років він згадає про цей випадок, то зрозуміє, яку безмежну любов відчували до нього батьки — вони були розчаровані, тому що навіть не бачили, який поганий хокеїст із їхнього сина.

Увечері мама знову почала сваритися через комп’ютерні ігри. Він намагався пояснити, що став сильним гравцем, що він грає в інтернеті й може позмагатися з найкращими. Що його навіть запросили на змагання в інше місто.

— Змагання? І в чому ви змагаєтеся? Захаріасе, це ж КОМП’ЮТЕРНА ГРА, а не СПОРТ! — фиркнула мама.

Захаріас грав цілу ніч, але ці слова краяли йому серце.

Алісії нема ще й п’яти років, а в такому віці діти не здатні так вміло втікати з дитячого садка, як вона. «Ми не можемо нести за це відповідальність! Тут не в’язниця!» — заявили працівники садка, коли Суне надцятий раз привів туди малу. «А вона думає, що в’язниця», — відповів Суне. Алісія обожнювала його, бо він її розумів.

Суне щодня мусив плентатися з малою від льодової арени до дитячого садка, а вона знову втікала назад, щоб дивитися тренування. Не мало значення, хто був на арені. Основна команда, дитяча чи навіть фігуристи — їй було однаково. А щойно майданчик хоч на хвилину ставав порожнім, вона натягала на себе ковзани й вибігала пограти. Як можна цьому завадити?

І от одного дня, коли Суне притягнув дівчинку назад у дитячий садок, вихователі, співчуваючи, запросили його випити кави. Врешті, всі зрозуміли, що простіше, щоб Суне зранку забирав Алісію з дитячого садка, особисто відводив її до льодової арени, а після обіду повертався разом із нею, щоб випити кави.

Уже була пізня осінь чи, може, початок зими, коли вихователі розповіли Суне, що стіни в дитячому садку пошкоджені цвіллю, і хоча вони нагадували політикам про ремонт, але у відповідь їм сказали, що альтернативних приміщень для дитячого садка нема. Суне поглянув на Алісію. Добре обдумав цю справу. А тоді повернувся на льодову арену, піднявся до кабінету Петера Андерссона і сказав:

— Тобі справді потрібно стільки місця?

— Прошу? — не зрозумів його Петер.

Суне показав рукою на верхній поверх льодової арени.

— Практично всі кабінети пустують! Тут лише ти, я і Цаккель! Хто ще? Кілька людей із канцелярії на погодинній роботі? Охоронець?

— Більше нікого нема. З клубу… залишилися тільки ми… — кивнув Петер.

Суне взяв із його столу аркуш і ручку, а тоді став щось рисувати, ніби на тактичній дошці.

— Ми знесемо ці стіни. Поставимо добру вентиляцію. Нам вдасться збудувати!

— Вибач, але про що ти говориш? — здивувався Петер.

— Щось більше, ніж клуб! Ми зможемо збудувати щось більше, ніж клуб! — загримотів голос Суне.

Наступного дня Суне взяв свій план будівництва дитячого садка у приміщенні льодової арени і вирушив до політиків.

Більшість із них вагалися, хтось говорив відверто зневажливо, але один із політиків одразу побачив у цьому можливість. Поки інші політики відповідали «ні», він відвідав батьківські збори в дитячому садку й розіслав лавину мейлів. Урешті це переконало інших політиків перепланувати бюджет. Суне отримав фінансування на створення першого в країні «хокейного дитячого садка». Тієї зими діти бавилися на ковзанах не менше, ніж у звичайному взутті. Через багато років Алісія буде розповідати, що саме завдяки цим додатковим годинам тренувань вона стала такою швидкою і вправною.

Вона забуде, що того політика, який прийшов на батьківські збори, звали Річард Тео. Але на наступних виборах виявиться, що його запам’ятали дуже багато молодих батьків у цьому місті.

«Це просто спорт». Ми весь час переконуємо себе у цьому.

Пізно ввечері Амат телефонує Захаріасу й запитує:

— Що робиш?

— У мене ґейм, — відповідає Захаріас.

Амат часто насміхався з нього через це слово. «Ґейм» замість «комп’ютерна гра» — так ніби Захаріас хоче, щоб це звучало, як… спорт.

— Не хочеш прогулятися? — запитує Амат.

— Прогулятися? Зараз? Там холодно, як у полярного ведмедя в сраці!

Амат регоче.

— У сраці не буває холодно, навіть у полярних ведмедів. Давай, виходь!

— Нащо?

Амат сковтує слину.

— Тому що я так нервуюся перед матчем із «Гедом», що навіть, бляха, спати не можу. Виходь.

І Захаріас виходить. Хто б сумнівався. Вони намотують кола Низиною, мерзнуть, балакають, як колись у дитинстві, коли їм не було куди подітися.

— Як справи з геймами? — запитує Амат.

— Перестань, — ображено бурмоче Захаріас.

— Та ні! Я серйозно! Розказуй… я… ну, мені просто треба про щось поговорити, лише не про хокей.

Захаріас супиться. Але за якийсь час каже:

— Та добре. Навіть дуже добре. Мене запросили на змагання…

— А можна мені поїхати з тобою, подивитися? — миттю запитує Амат.

Захаріас навіть не в змозі висловити свою гордість після цих слів. Тому він просто буркає:

— Та ясно.

Й одразу ж сердито докидає:

— Тільки не треба вивалювати на мене купу лайна, як мої батьки! Що це ніякий не спорт, тому що це не хокейна гра!

Амат, відчувши себе винним, бурмоче:

— Вони так кажуть?

Захаріас копає сніг.

— Вони мріють мати такого сина, як ти, Амате. У цьому місті має значення лише хокей.

Амат нічого не відповідає. Не знає, що сказати.

Майя заходить до комірчини при собачому притулку, Жанетт саме тренується на мішку з піском. Ана, вагаючись, зупиняється у дверях.

— Можна вона буде з нами? — запитує Майя.

Задихана Жанетт від несподіванки починає сміятися.

— Звичайно! Якщо нас троє, то скоро тут буде справжній клуб!

Жанетт не готова до того, що скоро тут станеться, до цього ніхто не готовий, навіть Ана. Але коли Жанетт демонструє один прийом, який вони з Майєю відпрацьовували, і Майя, намагаючись згадати, як викрутитися всім тілом, щоб вивільнитись із хватки, врешті здається, Ана запитує:

— Можна мені спробувати?

Жанетт вагається.

— Ну, це… вже зі складнішого. Може, нам варто почати з чогось простого?

— Мені не можна навіть спробувати? — не відступає Ана.

Жанетт дозволяє їй спробувати, тому що деякі спортсмени, щоб навчитися, мусять зазнати невдачі. Проте з Аною цього не стається. Жанетт показує рух — і Ані вдається повторити його з першої спроби. Жанетт показує складніший прийом, потім ще складніший — та Ані вдається зробити все, принаймні з другої чи третьої спроби.

Через двадцять хвилин Жанетт віддихується, спершись руками в коліна, але Ана, здається, навіть не втомилася. Давній тренер Жанетт часто розповідав про «інтелект тіла» — що деяким борцям властиве щось подібне на абсолютний слух у музикантів: побачивши рух, вони інстинктивно, самим тілом знають, як його відтворити. Ще малою Ана кілька років грала в хокей, вона ніколи не займалась єдиноборствами, але її тіло, здається, однаково було створене саме для цього. Вона виросла в лісі, бігала по нерівній землі, стрибала, лазила по деревах, її тато — мисливець і рибалка, вона змалку вистежувала звіра, стріляла і тягнула разом із татом важких тварин, відгортала сніг, копала рови і бурила ополонки в замерзлому озері. Вона була сильною, податливою, витривалою і жилавою, як шматки свинини, яку подавали в пабі «Хутро».

Жанетт піднімає долоні й каже:

— Бий щосили.

— Серйозно? — запитує Ана.

Жанетт киває:

— Бий щосили!

Майя сидить на підлозі. Вона ніколи не забуде цього моменту: Ана вдаряє так швидко і так сильно, що Жанетт заточується навспак. Це просто удар. Жанетт і Майя заходяться сміхом. Ана навіть не розуміє, що ж таке незвичайне вона зробила, але Жанетт уже планує її кар’єру.

Три жінки обливаються потом у комірчині. За її стінами все позамерзало і, заметене снігом, занурилось у темряву й мінусову температуру.

Але ціле місто пахне квітучою вишнею.

З самого ранку хтось дзвонить у двері Захаріасових батьків. На порозі стоїть Амат. Захаріасова мама і рада, й розгублена водночас. Спершу вона висловлює радість:

— Амате, як приємно, що ти зайшов! ВІТАЮ, тепер ти граєш в основній команді, ми дуже ПИШАЄМОСЯ тобою. Ти ж стільки років бігав ось тут, у нашій квартирі — мабуть, ти думаєш, що ми вихваляємося цим перед сусідами! А твоя мама — як же вона ПИШАЄТЬСЯ тобою!

Амат навіть не встигає відповісти, бо вона розчаровано додає:

— Захаріаса, на жаль, немає! Він поїхав грати на комп’ютері з якимись своїми друзями. Кілька годин їхати! Ти собі уявляєш? Нащо йому це здалося?

Амат глибоко вдихає — він любить батьків Захаріаса, але заявляє рішучим тоном:

— Зах поїхав не «грати з якимись друзями». Там велике змагання. Він змагався з тисячами гравців, щоб на нього потрапити. Вам треба поїхати зі мною, подивитися на нього.

У коридор виходить тато Захаріаса. Він не хоче образити Амата, але все ж фиркає:

— Це, звісно, добре, що ти, Амате, захищаєш його, але комп’ютерні ігри — це не справжній спо…

Амат не відводить від нього погляду.

— Ми з Захом усе дитинство змагалися, хто з нас першим стане профі. Він переможе. Якщо ви не побачите цього, то будете шкодувати про це все життя.

Амат повертається і спускається сходами, перш ніж батьки встигають щось відповісти.

Коли Захаріас заходить у величезний виставковий зал, де відбуваються змагання, на які з Бйорнстада треба було їхати кілька годин, Амат уже сидить серед глядачів. Не дуже велика армія, але вже яка є.

Місце, де рядами виставлені комп’ютери, оточене високими трибунами, на яких купа людей. Під стелею висять екрани, з гучномовців гримить музика.

— Тут… майже так, як на хокеї, — здивовано визнає Захаріасів тато.

Вони з мамою Захаріаса наздогнали Амата на залізничній станції. І приїхали сюди разом. Батьки неохоче зайшли до виставкового залу, вони нічого тут не розуміють, але ще до завершення цих змагань люди навколо будуть захоплено вигукувати й аплодувати після дечого, що зробить саме Захаріас. Коли він виграє, Амат стане радісно кричати, і тоді батьки Захаріаса теж закричать. Якийсь незнайомець, що сидить попереду, обернеться до Захаріасової мами і запитає:

— Ви його знаєте?

— Це мій син! — тільки й вигукне мама Захаріаса.

І тоді незнайомий чоловік вражено кивне і скаже:

— Ви, напевно, дуже і дуже пишаєтеся ним.

Ну що тут такого важливого. Це ж просто спорт. Навіть такий.

Мама Міри Андерссон якось сказала їй: «Коли маєш сім’ю, найскладніше витримати те, що піклування про неї ніколи не закінчується». Міра ніяк не перестане думати над цими словами, поки вони з колегою облаштовують свій офіс, полюють на клієнтів, намагаються найняти працівників, ведуть переговори з банком і хвилюються через гроші. У Міри весь час дзвонить телефон. Вона дивиться на фото своїх дітей, що стоїть у неї на столі, і ставить собі ті самі запитання без відповідей. Заради кого ти робиш кар’єру? Чи вартує вона всього, чим доведеться пожертвувати? Та хіба можна знати це заздалегідь.

Петер Андерссон приходить додому в порожній будинок. Міра ще на роботі, діти десь із друзями. Петер готує собі вечерю і сідає їсти перед хокейним матчем по телевізору. Його телефон мовчить. Коли Петер багато років тому почав працювати спортивним директором, він ненавидів звук, із яким дзвонив його телефон, тому що дзвінки ніколи не припинялися. Навіть під час відпустки. Тепер йому не вистачає цього звуку.

Майя відчиняє двері, заходить у передпокій. Її тато встає з дивана, намагаючись не показувати, як він радіє, що тепер не сам удома. Майя вимучена після тренування з единоборств, але, побачивши татів вираз обличчя, таки приносить свою гітару. Вони грають у гаражі три пісні, а тоді Майя каже:

— Мама тобі розповіла? Про… музичну школу?

Петер має здивований вигляд. А тоді ніяковіє:

— Ми… ми з твоєю мамою… останнім часом ми не встигали поговорити.

Майя приносить листа зі школи.

— Навчання починається в січні. Це далеко звідси, мені доведеться переїхати і треба позичити гроші, але… мама сказала, що все в порядку.

Після цього Петеру вже не вдається тримати себе в руках.

— Огризочку, я просто хочу, щоб ти була… щаслива… просто щаслива! — видихає він.

— Тату, ти знаєш, мені дуже хочеться, щоб ти теж… — шепоче донька.

Лео Андерссон іде сам-один Бйорнстадом. Без цілі, без планів — просто ходить собі містом. Коли він виросте, то буде згадувати, що тієї зими йому дуже хотілося мати щось, чим він би міг горіти. Усі інші, здається, вже знайшли те, що любили, втрачаючи голову: тато мав клуб, мама — свою нову агенцію, а в Майї була музика. Лео теж хотів мати щось своє. Можливо, він собі щось знайде, і можливо, з цього вийде ще одна історія.

Але сьогодні ввечері, коли він приходить додому, мама ще на роботі, а старша сестра вже спить. Тато сидить у вітальні, дивиться телевізор. Лео скидає верхній одяг і збирається, як усі новоспечені підлітки, зайти одразу до своєї кімнати. Але натомість він іде у вітальню, до дивана. Сідає біля тата. І вони разом дивляться хокей.

— Послухай… я… сподіваюся, ти знаєш, що я дуже тебе люблю, — каже тато в перерві між періодами.

— Я знаю, тату, знаю, — усміхається Лео і позіхає, ніби ці слова — щось саме собою зрозуміле.

Петер має надію, що попри все він часом буває правильним батьком. Коли Міра приходить додому, Петер і Лео вже сплять на дивані. Вона накриває їх пледами.

Бо піклування про сім’ю ніколи не закінчується.