Ми проти вас

21

Суне, розгойдуючись, повільно йде льодовою ареною, тяжко втягуючи носом повітря. Кожної секунди він сумує за своєю роботою тренера, але зараз йому ледве стає сили піднятися на трибуни. Хокей молодшає, а всі його учасники старіють, і коли з ними покінчено, він викидає їх геть без жодного сентименту. Саме тому хокей далі живе і розвивається, заради нових поколінь.

— Цаккель! — задихаючись, гукає Суне, помітивши жінку, яка перейняла його роботу.

— Так? — відповідає вона, виходячи з роздягальні.

— Які відчуття від тренування?

— «Відчуття»? — перепитує Цаккель, ніби це незнайоме для неї слово.

Суне прихиляється до стіни й ледь усміхається.

— Я маю на увазі… непросто бути хокейним тренером у цьому місті. Особливо, якщо тренер… ну, розумієш.

Суне має на увазі «якщо тренер — жінка». Цаккель відповідає:

— Бути хокейним тренером усюди непросто.

Суне співчутливо киває.

— Я чув, що один із гравців показав тобі своє… свій… статевий орган.

— Не зовсім, — відрубує Цаккель.

Суне спантеличено покашлює.

— Він… не зовсім… показав?

— То був не зовсім статевий орган, — уточнює Цаккель, відмірюючи відстань між великим і вказівним пальцями.

— Ет, такі вони вже є… сама знаєш, ті хлопчиська, вони часом можуть… — Суне робить спробу щось пояснити, опустивши погляд на коліна.

Цаккель дратується.

— І звідки ви дізналися, що хтось показав мені статевий орган?

Суне помилково сприймає роздратування Цаккель за свідчення, що її образили.

— Якщо хочеш, я поговорю з хлопцями, я розумію, що це тебе образило, але…

— Ні, ви не будете говорити з моїми гравцями. Це МОЯ справа — вести з ними розмови. І єдина людина, яка може вирішувати, образилася я чи ні, — це я сама.

Суне піднімає брову.

— А тебе, я так бачу, нечасто вдасться образити?

— Образа — це просто почуття.

Цаккель має такий вигляд, ніби говорить про якийсь інвентар. Суне запихає руки в кишені й бурмоче:

— Бути тренером у Бйорнстаді нелегко. Особливо коли справи погіршуються. Повір мені, я виконував цю роботу все своє життя, поки ти не зайняла моє місце. У цьому місті є люди, яким не сподобається хокейний тренер, якщо він… має такий вигляд, як у тебе.

Старий чоловік дивиться глибоко в очі Елісабет, він бачить у ній одну рису, якої завжди бракувало йому самому: їй на це байдуже. А от Суне в глибині душі завжди всім переймався. Він хотів, щоб його любили хокеїсти, вболівальники, чортові завсідники й завсідниці «Хутра». Усе місто. А Елісабет Цаккель не боїться, що про неї подумають, тому що знає те, що відомо всім успішним тренерам: її стануть любити, коли вона переможе.

— Я йду повечеряти, — каже Цаккель, без натяку на приязнь або на недоброзичливість.

Суне киває. Знов усміхається. І на прощання ділиться з нею ще однією думкою:

— Пам’ятаєш ту малу дівчинку, Алісію? Вона забивала шайби у мене в саду. Сьогодні Алісія приходила на льодову арену, сім разів. Утікала з дитячого садка, щоб подивитися на тренування основної команди. Я відводив її назад до садка, а вона знову тікала. Тепер буде бігати сюди цілу осінь.

— Хіба дітей не можна замкнути? — дивується Цаккель.

Напевно, вона не до кінця розуміє, який символізм Суне намагається вкласти у сказане, тож йому доводиться пояснювати:

— Діти, коли виростають, сприймають певні речі як належне. Побачивши, як ти тренуєш основну команду, Алісія буде вважати, що жінки так і поводяться. Коли вона стане достатньо дорослою, щоб грати в основній команді, жінок-тренерів, можливо, вже не буде. Будуть просто… хокейні тренери.

Для Суне це має значення. Велике значення. Він не знає, чи важливо це для Елісабет Цаккель — якщо чесно, не виглядає на те, бо по обличчю хокейної тренерки зрозуміло хіба, що вона хоче піти повечеряти. Але голод — це теж відчуття, хай там як.

Цаккель уже виходить крізь двері, але раптом у її очах щось зблискує, щось, чим вона переймається, і тренерка запитує:

— Як справи з моїм воротарем? З тим Відаром?

— Я поговорю з його братом, — киває Суне.

— Хіба ти не обіцяв, що Петер поговорить із сестрами Беньяміна Овіча? — цікавиться Цаккель.

— Так, а в чому справа? — здивовано запитує Суне.

— Чому ж тоді Беньямін не прийшов сьогодні на тренування?

— Не прийшов? — вигукує Суне.

Він навіть подумати не міг, що Беньї не з’явиться на тренування. Не лише діти сприймають певні речі як належне.

У будиночку на кемпінгу сидить чоловік у синій сорочці-поло. Йому потрібно підготуватися до лекцій — щоб стати викладачем, він вчився кілька років, але зараз нічого не може зробити. Він просто сидить на невеликій кухні, поклавши перед собою на стіл книжку з філософії, втупившись у вікно, і сподівається побачити молодого хлопця з сумними очима і дикою душею. Але Беньї не приходить. Він зник. Сьогодні вчитель подивився Беньї в очі й сказав, що той був помилкою, хоча помилився таки вчитель.

Усі в цьому місті знають, що Беньї небезпечний, що він може вдарити сильніше за інших. Але мало хто розуміє, що всередині нього відбувається те саме — він щосили б’є самого себе, весь час. Просто в серце.

У будинку мами Овіч одна з сестер, Ґабі, заходить до кімнати Беньї. Двійко дітлахів Ґабі бавляться «леґо», розкиданим по всій підлозі. Про свого молодшого брата Ґабі може сказати багато міцних словечок, але в цілому світі не знайти кращого дядька, ніж він. Коли її діти виростуть, вони скажуть, що ця кімната в бабусиному будинку, кімната їхнього дядька, була найбезпечнішим місцем у цілому Всесвіті. Тут їх ніколи не могло досягнути зло — воно б не наважилося, тому що їхній дядько завжди захищав племінників від усього та усіх. Якось один із малих сказав Ґабі: «Мамо! У дядьковій шафі живуть привиди, вони ховаються там, тому що бояться дядька!».

Ґабі усміхається і вже виходить із кімнати, аж раптом її вражає здогадка. Крутнувшись до дітей, вона запитує:

— Звідки ви взяли «леґо»?

— Воно було в пакеті, — безтурботно відповідають діти.

— У якому пакеті?

Діти починають хникати, ніби їх звинуватили в крадіжці:

— У пакеті на дядьковому ліжку! Мамо, там були написані наші імена! Це для нас!

І в цю мить хтось дзвонить у двері. Ґабі йде відчинити. Не йде — а біжить.

Відчиняє Адрі, старша сестра. Перед нею стоїть Амат, друг Беньї з хокейної команди. Він наче спокійний, але лише доти, поки не бачить, як стривожилася Адрі, а вона миттю все розуміє.

— Беньї вдома? — запитує Амат, хоча вже знає відповідь.

— От чорт… — вигукує Адрі.

Через передпокій до них біжить Ґабі з криком:

— Беньї залишив дітям подарунки!

Амат нервово прокашлюється.

— Його не було на тренуванні. Я просто хотів перевірити, чи все гаразд!

Останні слова він кричить услід Адрі. Вона вже промчала повз нього в напрямку лісу.

Часом бувало, що Беньї забивав на тренування, але такого ніколи не траплялося на першому тренуванні восени. Його ногам занадто бракувало льоду, рукам — ключки, мозкові — польоту. Він би не пропустив шанс пограти сьогодні, не цього року, коли «Бйорнстад» має зустрітися з «Гедом» у першому поєдинку серії. Щось тут не так.

Рамона стоїть за барною стійкою, як завжди, і намагається якомога менше розхитуватися емоційно. Вона бачила це місто в час його розквіту, але останні роки могла спостерігати, як йому добряче дістається від життя. Люди в Бйорнстаді вміють працювати, але для цього їм потрібна робота. Вони вміють битися, але для цього їм треба знати, за що йде боротьба.

Єдине, що можна знати напевне: у всіх містах, великих і малих, живуть зламані люди. Місце нічим тут не завинило, це саме життя — воно може нас зламати. І тоді легко потрапити до бару, а всі барні стійки можуть швидко перетворитися на місця суму. Той, кому більше нема за що втриматися, може міцно вчепитися за склянку, той, хто втомився падати, може заховатися на дні пляшки, тому що коли ти на дні, то далеко вже не впадеш.

Рамона бачила, як крихкі люди заходять сюди і виходять звідси, хтось із них рухався далі, хтось — котився вниз. Для одних усе налагоджувалося, а для інших, як-от для Алана Овіча, дорога вела в ліс.

Рамона вже багато прожила, щоб не стрибати до стелі від успіху та не закопувати себе через невдачі, але навіть їй зрозуміло, що цієї осені буде дуже легко пов’язати невиправдано великі сподівання з хокейною командою. Спорт не є реальністю, і коли реальність розвалюється до бісової матері, нам потрібні казки, тому що вони дають нам відчуття, що коли ми просто станемо найкращими в чомусь, нам, можливо, вдасться змінити й усе інше.

Але Рамона дідька лисого щось у цьому розуміє. Будуть нарешті зміни? Чи ми просто призвичаїмося?

Останнє, що зробив Алан Овіч перед тим, як узяти рушницю і піти в ліс, — залишив подарунки своїм дітям, на кожному ліжку. Ніхто не знає, чому людині спадає на думку таке зробити, але, можливо, Алан Овіч сподівався, що таким його запам’ятають діти. Що він зайде якомога глибше в ліс, щоб його діти думали, ніби він просто покинув їх, щоб вони могли нафантазувати, ніби їхній тато насправді був таємним агентом, якого викликали для виконання страшенно секретного завдання, або що тато — астронавт, який злетів у космос. Можливо, він сподівався, що його діти, попри все, ще матимуть дитинство.

Але цього не сталося. Адрі, його найстарша донька, ніколи не вміла пояснити, яким чином дізнавалася, де був батько. Вона просто відчувала, куди він ішов. Може, тому її люблять собаки — вона має загострену здатність відчувати те, чого не помічають нормальні люди. Адрі ніколи не гукала «тату!», пробираючись між деревами, бо діти мисливців такого не роблять, вони розуміють, що в лісі всі чоловіки є для когось татами, тому, якщо хочеш натрапити на свого тата, треба гукати його ім’я — так, наче ти для нього просто якийсь знайомий. Адрі ніколи не була просто знайомою — хто б сумнівався, вона вже від народження мала в собі щось Аланове. Він міг дуже далеко заглибитися в ліс, але донька щоразу його знаходила.

Паб може бути похмурим місцем, та й загалом життя завжди дає нам більше приводів для суму, ніж для святкування, більше поминальних чарок, аніж келихів за повінчаних. Але Рамона знає, що паб може перетворюватися на дещо інше, щось регулярне, якимись малими тріщинами в каменюках, що їх носять у грудях люди. Паб не мусить завжди бути найкращим місцем на світі, але й найгіршим йому теж бути ні до чого.

Останні тижні були наповнені чутками. Говорили, що фабрику збираються продати, а Бйорнстад — із тих містечок, які достатньо загартовані подібними закриттями, щоб розуміти, що насправді може йтися навіть про банкрутство. Легко називати таке ставлення «цинічним», але цинізм — лише хімічна реакція в достатньо концентрованому відчаї. Тепер про безробіття говорять не тільки молоді чоловіки з «Хутра» — хвилюватися починають усі. В маленькому містечку втрата роботодавця — це стихійне лихо, кожен матиме когось із знайомих, які постраждають, а врешті ним можеш виявитися ти.

Легко називати мешканців «параноїками», якщо вони торочать, що політики просто скеровують усі ресурси до Геда, що їм плювати, чи переживе ситуацію в Бйорнстаді ще хоч одне покоління, але в параної найгірше те, що єдиний спосіб довести свою непараноїдальність — це продемонструвати, що ти таки мав рацію.

Є діти, які ніколи не зможуть остаточно звільнитися від своїх батьків, вони йдуть за їхнім компасом, вони дивляться на світ їхніми очима. Коли стаються жахливі речі, більшість людей стають хвилями, але є й такі, хто перетворюється на скелю. Хвилі накочуються й відступають одночасно з поривами вітру, а скелі просто приймають удари, непохитно очікуючи, коли перейде буря.

Адрі була ще дитиною, але вона забрала від тата рушницю і сіла на пеньок, тримаючи його руку в своїй. Можливо, через шок, а може, це було усвідомлене прощання — і з батьком, і з собою. Після того Адрі стала іншою. Коли вона встала й рушила лісом назад до Бйорнстада, то не кричала панічно, кличучи на допомогу, а цілеспрямовано зайшла додому до найкращих і найсильніших мисливців, щоб вони допомогли їй перенести тіло. Коли мама, ридаючи, падала на підлогу в передпокої, Адрі підтримала її, тому що вона вже виплакала свої сльози. Вона була готова стати скелею. І з того дня на скелю й перетворилася.

Катя і Ґабі були маминими дітьми, а от Адрі й Беньї — дітьми Алана Овіча. Творцями конфліктів і зачинателями воєн. Тому з того часу щоразу, коли Адрі рушає до лісу на пошуки свого молодшого брата, вона знає, що знайде його — немов він під шкірою носить магніти. Адрі за це не боїться. Вона боїться, що Беньї буде мертвим, і так щоразу. Молодші брати ніколи не розуміють, на що наражають своїх старших сестер і як ті почуваються. Тривога, захована за рогівкою, слова, заховані за іншими словами, ключі від шафи зі зброєю, заховані під подушку, поки триває ніч.

Беньї не сидів на дереві. Він лежав на землі.

Елісабет Цаккель заходить у «Хутро». Час повечеряти вже давно минув, але коли вона всідається в кутку, Рамона подає їй велику тарілку картоплі — ще до того, як вона встигає зробити замовлення.

— Дякую, — каже хокейна тренерка.

— Не знаю, що, крім картоплі, їдять такі вегануті, як ти, — чує вона у відповідь. — Але навколо цього міста є купа грибних місць. Скоро почнеться сезон!

Цаккель піднімає погляд, Рамона різко киває. Власниця теж не дуже вміє виражати почуття, але в такий спосіб вона повідомляє про свої сподівання, що хокейна тренерка затримається тут на якийсь час.

Тіло Беньї непорушне, очі ще розплющені, але погляд уже не тут. Адрі досі пам’ятає, якою холодною була татова рука, коли вона сиділа на тому пеньку, ще дитиною. Якою холодною і завмерлою, без пульсу.

Обережно, напрочуд беззвучно і м’яко, старша сестра лягає на землю біля свого молодшого брата. Кладе долоню йому на руку, просто аби відчути тепло і пульс під шкірою.

— Ти смерті моєї хочеш! Не лежи отак на землі, коли я шукаю тебе, довбаний малий безмозку, — шепоче вона.

— Вибач, — каже Беньї.

Він не п’яний і не обкурений. Сьогодні Беньї не втікає від почуттів. І це ще більше тривожить його сестру.

— Що сталося?

Останнє сяйво літа відбивається від крапель, які зачепилися в Беньї між віями.

— Нічого. Просто… помилка.

Адрі не відповідає. Вона не та сестра, з якою можна поговорити про розбите серце, вона просто приведе брата додому з лісу. І лише тоді, коли вони доходять до околиці міста, Адрі каже:

— Нова тренерка збирається зробити тебе капітаном команди.

Після цих слів вона помічає в очах Беньї те, чого не бачила вже багато років.

Він наляканий.

Цаккель майже завершила вечеряти, коли Рамона повертається до її столика і ставить перед нею пиво.

— Від постійних клієнтів, — каже.

Цаккель дивиться на п’ятірку дядьків біля бару.

— Від оцих?

Рамона хитає головою.

— Від їхніх дружин.

Далеко в кутку сидять п’ятеро тіток. Сиве волосся, сумочки на столі, поморщені руки міцно вчепилися в пиво. Вони прожили у Бйорнстаді все життя, це їхнє місто. Хтось із них має дітей і онуків, які працюють на фабриці, а котрась із них і сама там працювала. У тіток старі тіла, але одягнені вони в нові футболки. Усі однакові. Зелені, з трьома словами, написаними, ніби вигук:

БЙОРНСТАД

ПРОТИ

ВСІХ