Ми проти вас

6

Вісімнадцятирічний чоловік посеред лісу знімає наплічник, кидає його на траву й вилізає на дерево. Від літнього сонця його довге волосся посвітлішало, а шкіра навколо татуювання з ведмедем стала темніша. Його звати Беньямін, але так його кличуть лише мама і сестри, а для всіх інших він Беньї. Таке ім’я рідко буває свідченням дитинства з добрим вихованням, і ще від дитячого садка про цього хлопчика говорили, що він закінчить або у в’язниці, або на цвинтарі. Хокей його врятував і водночас став для нього вироком, бо тільки на арені всі найгірші риси характеру Беньї викликали захоплення. Кевін був зіркою, а Беньї — захисником. Вони були ніби брати. Місто обожнювало руки Кевіна і боготворило кулаки Беньї, і коли у Бйорнстаді переповідають старий жарт: «Я пішов подивитися на бійку, а раптом виявилося, що це хокейний матч», — це про Беньї.

Місто було приголомшене, коли Кевіна звинуватили у зґвалтуванні, але заледве не таким самим шоком виявилася новина, що Беньї став на бік Майї Андерссон, виступивши проти названого брата. Він залишився у Бйорнстаді, хоча міг би перейти в «Гед-Хокей». Беньї Овіч вчинив правильно. Але задля чого? Тепер йому шквалом приходять знущальні смс-ки від анонімних відправників, щоб повідомити, що клуб загинув. Він зробив неправильний вибір. Тепер у нього нічого нема. Кілька місяців тому він грав пліч-о-пліч зі своїм найкращим другом в одній із найкращих команд країни. А зараз сидить сам на дереві, обкурюється і збирається довести правоту всіх, хто й не сумнівався, що «рано чи пізно цей хлопець завдасть кривди або собі, або комусь іншому».

Цього літа, дивлячись на фотографії Петера, Майї і Лео на своєму робочому столі, Міра Андерссон щоразу відчувала бездонний сором від того, що тут, на роботі, простіше уявити собі, ніби вони — нормальна сім’я. Ніби вони вчотирьох не вигоріли дотла, ніби їхній будинок не завмер у мовчанці, бо не залишилося жодних слів.

Майя попросила більше не говорити про зґвалтування. Це було на початку літа, вони всі саме сиділи за кухонним столом, і Майя без жодного драматизму сказала: «Мені треба рухатися далі». Петер і Міра спробували усміхнутися й кивнути, але натомість потупили погляди в паркет. Ми мусимо бути підтримкою одне одному, не можна вчепитися за власну доньку і кричати, що НАМ потрібно говорити і проговорювати те, що сталося, і що страшно насамперед батькам, це вони такі самотні, такі… егоїстичні. Хіба ж не так? Вони егоїсти.

Міра знає, що люди не розуміють, звідки вона бере сили, щоб працювати, а Петер — щоб займатися хокейними справами, але правда в тім, що інколи тільки на це в них і вистачає сил. Коли все в нашому житті руйнується, ми кидаємося до того, що можемо контролювати, у те єдине місце, де ще маємо відчуття певності в тому, чим займаємося. Усе інше завдає великого болю. Тому ми продовжуємо ходити на роботу, ховаємося в ній, ніби альпініст, який заривається у снігові кучугури, коли насувається заметіль.

Міра не наївна, але вона є мамою для своїх дітей і намагається зрозуміти, як із цього вибратися. Кевін поїхав з міста, а Майя, за словами психолога, робила успіхи в опрацюванні травми, тож, можливо, ще все може бути… в порядку. Так Міра переконувала саму себе. Петер зустрінеться з місцевими політиками, клуб отримає такі потрібні йому кошти… усе налагодиться.

Та ось вона, заледве відвівши слухавку від вуха, завершує розмову з фірмою, яка займається перевезеннями і якій хтось замовив на Мірине ім’я коробки для переїзду. Читає смс-ку, яку щойно отримала. Це від якогось журналіста: «Ми намагаємося сконтактувати з вашим чоловіком Петером, нам потрібен коментар щодо банкрутства клубу „Бйорнстад-Хокей“». Наступна смс-ка від сусідки: «Ви збираєтеся переїжджати?!». До повідомлення додано скріншот із сайту маклерської агенції: хтось виставив будинок сім’ї Андерссон на продаж. Фотографії зроблені зовсім недавно. Хтось побував у їхньому саду сьогодні вранці.

Міра телефонує Петеру, але він не відповідає. Вона розуміє, що тепер почнеться, бо якщо хокейний клуб припинив існування, то неважливо, хто насправді в цьому винен, у цьому місті є люди, які вже почали шукати цапа-відбувайла. Це Петер у всьому винен. Це Майя винна. Спортивний директор. Курва.

Міра знову телефонує Петеру. Знову. І знову. На останній спробі вже не чути гудків. Колезі доводиться позадкувати, коли Міра починає товкти кулаком по всьому, що є в неї на столі, вона відчуває, як похрускують пальці, але не припиняє ударів такої сили, ніби в ній умістився гнів сотень жінок:

БАХ. БАХ. БАХ-БАХ-БАХ.

Беньї скоцюрблюється, цівкою випускає через ніздрі дим. Йому доводилось чути, як інші казали, що наркотики піднімають їх у небо, але Беньї має відчуття моря: він не летить, а пливе. Наркотики тримають його на поверхні, він не мусить борсатися, а в житті весь час має враження, ніби ледь утримується, щоб не піти на дно.

Малим Беньї любив літо, тому що в цю пору року можна сховатися у кроні дерев — так, щоб не було видно з землі. Він завжди мав багато причин ховатися, як той, хто не схожий на інших у роздягальні, де всі вчаться бути одним цілим, кланом, командою — щоб разом перемагати. Тож Беньї став тим, кого потребувала команда, — Дикуном. Він викликав такий страх, що на одному матчі, коли він отримав травму і тренер таки відправив його сидіти на лаві, суперники все одно не наважувалися зачепити Кевіна, хоч Беньї тоді й не грав більше ні хвилини.

Частину своєї жорсткості Беньї натренував самотужки: він так видряпувався на дерево, що тренер, сміючись, називав його «напівтанком, напівмавпою», а коли рубав дрова у сестри в собачому притулку, то потім іще боксував з оберемком тих дров, щоб кулаки стали твердішими. Але частина жорсткості просто існувала всередині Беньї, її неможливо було вживити або вивести, і через це він ставав непередбачуваним. Однієї зими, коли Беньї ще був малим, кілька хлопців з команди прозвали його «санчатником», тому що батьки не підкидали його машиною на тренування, а він сам приїжджав на велосипеді, причепивши до нього санчата зі спортивною сумкою. Прізвисько протрималося кілька місяців, аж поки один із тих хлопців не перегнув палицю, після чого Беньї зайшов у роздягальню, тримаючи в руках санчата, і вибив йому два зуба. Відтоді Беньї нечасто придумували прізвиська.

Зараз Беньї непорушно сидить на дереві, але всередині нього — суцільний хаос. Коли в дитинстві ми знаходимо собі найкращого друга, це нагадує першу закоханість. Ми хочемо щосекунди бути разом із другом, а коли розлучаємося, нам здається, ніби нас ампутували одне від одного. Кевін і Беньї виросли в настільки різних частинах міста, що їх можна було б віднести до різних видів, але лід став їхнім танцмайданчиком. У Кевіна була геніальність, у Беньї — насилля. Мине ціле десятиліття, поки всім стане зрозуміло, що трохи геніальності мав і Беньї, а в Кевінові насилля було значно більше.

Що можна пробачити своєму найкращому другові? Як таке можна знати наперед? Однієї весняної ночі Кевін стояв у лісі, недалеко звідси, тремтів і просив у Беньї пробачення. Беньї відвернувся й покинув свого друга. Після цього вони вже ніколи не розмовляли.

Того ранку три тижні тому, коли Кевін поїхав із міста, Беньї сидів на цьому ж дереві, що й зараз. Гупаючи потилицею об стовбур, щоразу сильніше й сильніше. Бах. Бах. Бах. Він леткий від наркотиків і важкий від ненависті, йому чутно чиїсь голоси, і він навіть не певен, чи це йому не здається. Але голоси чути знову, вони наближаються, і він уже бачить їх поміж деревами. Його м’язи напружуються.

Зараз він завдасть комусь кривди.

Якщо хочете зрозуміти, чому люди жертвують усім заради любові, почніть із запитання: як вони полюбили? Іноді для того, щоб щось полюбити, від вас майже нічого не вимагається. Потрібен лише час. Насправді всі дорослі знають, що хокей — це не всерйоз, просто вигадана гра, але в п’ятирічному віці твоє серце ще зовсім невелике. Тому треба любити всім серцем.

Мама Петера Андерссона хворіла, а старий міг до такої міри напитися, що кричав, ніби його малий не мав вух, і лупцював його, ніби вони чужі одне одному. Поки Петер виростав, у його голові роїлися голоси, які нашіптували, що він ні на що не здатний, і замовкли вони лише тоді, коли він уперше став на ковзани. Те, що Петер відшукав у хокейній школі, ніхто не може просто дати хлопчикові та й відібрати безкарно теж не може. Було літо, льодова арена в цей час закрита, але п’ятирічний Петер почимчикував додому до тренера основної команди клубу й постукав у двері.

— Коли почнеться хокей? — вимогливим тоном запитав він.

— Восени, — усміхнувся тренер основної команди Суне, який уже тоді був старим чоловіком із таким круглим животом, що міг вести розмову, заокруглюючи аргументи.

— А довго чекати? — запитав п’ятирічка.

— До… осені? — буркнув тренер.

— Я не вмію рахувати час, — сказав хлопчик.

— Та ще… кілька місяців, — пробурмотів тренер.

— Можна я тут зачекаю? — запитав п’ятирічка.

— До ОСЕНІ? — вигукнув тренер.

— А це довго? — запитав п’ятирічка.

То був початок дружби на все життя.

Суне ніколи не запитував про синці, а п’ятирічний хлопець ніколи про них не розказував, але кожен отриманий вдома удар проступав у його очах, коли він уперше вчився бити по шайбі в малому садку тренера. Тренер знав, що хокей не здатен змінити життя дитини, зате може запропонувати інше життя. Шлях назовні і вгору.

Суне пояснив Петеру, чим є клуб. Клуб ні в чому не звинувачують, нічого від нього не вимагають. «Тому що клуб — це ми, Петере, „Бйорнстад-Хокей“ — це ти і я. Усе, що в ньому є найкращого і найгіршого, розкриє наші найкращі й найгірші сторони». Петер багато чого навчився від Суне: що треба вміти вистояти як після перемоги, так і після поразки, і що найздібніші гравці мають обов’язок підтягувати за собою гірших, бо «від того, кому багато дано, багато й очікують».

Того першого вечора Суне провів п’ятирічного хлопчика додому. За кількасот метрів до будинку вони зупинилися, і тренер сказав, що завтра можна продовжити кидати шайбу, якщо хлопець прийде до нього.

— Обіцяєте? — запитав малий.

Суне подав йому руку й відповів:

— Обіцяю. А обіцянок треба дотримуватись, правда ж?

Хлопчик потис простягнуту руку й кивнув. Тоді старий чоловік сів разом із малим на лавку й навчив його визначати час за годинником, щоб той міг порахувати, скільки хвилин залишилося до завтра.

Іноді для того, щоб щось полюбити, майже нічого не потрібно, лише час. Малому Петеру Андерссону щоночі рік за роком снилося одне й те саме — звук від шайби, яка відлітає від ключки і влітає у стіну будинка:

Бах.

Мама Беньї Овіча майже не говорить із сином про його тата, але в ті кілька разів, коли була ця розмова, вона заплющувала очі й шепотіла: «Просто бувають такі люди. Якщо війни нема, вони самі її починають».

Беньї чув, що він схожий на свого старого, але не знав, як саме. Може, вони подібні внутрішньо, а не зовні. Беньї знає, що в тата щось боліло, і одного разу заболіло так сильно, що він не витримав. Тутешні мисливці ніколи не вимовляють слова «самогубство», вони кажуть лише, що «Алан узяв рушницю й пішов у ліс». Беньї завжди цікавило, чи тато планував це зробити довгий час, чи це просто сталося зненацька. Те саме спадає йому на думку, коли він бачить у новинах фото самотніх чоловіків, які вчинили якийсь страшний злочин: чому саме того дня? Чому ти, а не хтось інший? Ти зробив свій вибір чи просто зірвався?

Беньї знає, що смуток і гнів можуть перепрограмувати мозок, як хімія або наркотики. Можливо, у чиїхось головах є вибухівка з виставленим таймером, яка тільки й чекає, коли зірвуть запобіжник. Може, його мама має рацію: бувають люди, які самі починають війну.

Сидячи на дереві, Беньї бачить, як лісом ідуть Майя і Ана. Він так і не зможе відповісти, що відбулося всередині нього тієї миті, у ньому просто прокинувся інстинкт. Щось вимкнулося, а щось інше почало рухатися. Беньї злізає вниз, забирає з трави наплічник, щось звідти дістає і з цим у руці рушає в гущу дерев.

Услід за дівчатами.

Майя з Аною простують лісом без будь-якої мети і що більше заходять углиб, то повільніше йдуть. Вони не розмовляють, бо їм і так відомо, що вони можуть сказати одна одній. Дівчата завжди знали, що у Бйорнстаді непросто дорослішати, якщо ти не така, як усі, але найпаскудніша штука дорослішання полягає в усвідомленні, що це, напевно, стосується не лише цього міста. Покидьки бувають усюди.

Ці юні дівчата ніколи не мали багато спільного: принцеса і дитя природи, музикантка і мисливиця. Вони вперше зустрілися ще дітьми, того дня, коли Ана витягнула Майю з ополонки. Майя тоді щойно переїхала в Бйорнстад, а Ана ніколи не мала подруги, тож вони врятували одна одній життя. Ана завжди дратувалася через Майю, бо в лісі та не вміла тихо ходити — вона пересувалася по ньому, як лось на підборах. Майя часто пирхала у відповідь, що Ана тому така лісова істота, бо її мама зраджувала татові з білкою.

Майя припинила так жартувати, коли Анина мама поїхала звідси. Ана у відповідь перестала дражнити Майю через її інтернет-залежність. Кілька років вони були рівнею одна одній, але підлітковий вік завжди змінює баланс сил у дівчачій дружбі. У старших класах Анині знання про те, як виживати в лісі, вже не мали ніякої цінності, натомість Майя знала, як виживати в коридорах школи. А от цього літа дівчата вже ніде не почувалися в безпеці.

Ана рухається попереду, Майя іде за нею, не зводячи погляду з Аниного волосся. Вона часто думає, що Ана — найсильніша і водночас найслабша людина з усіх, кого вона знає. Анин тато знову п’є, і ніхто в цьому не винен, просто так буває. Майя хотіла б забрати цей біль від Ани, але такі ж мізерні шанси в Ани забрати з життя Майї зґвалтування. Вони падають у різні провалля. Майю мучать кошмарні сни, а в Ани свої причини ніяк не могти заснути. Вона лягає спати біля своїх собак тими вечорами, коли тато пізно приходить додому і п’яний лютує на кухні, ніби якесь величезне чудовисько, створене з суму й невимовлених слів. Тоді собаки лягають захисним колом біля Ани, хоча вона цього не просить. Її кохані звірі. Анин тато ніколи, ані на мить, не піднімав руки на свою доньку. Але вона однаково боїться, коли він п’яний. Чоловіки не знають своєї ваги, не розуміють фізичного страху, який можуть вселити, коли всього лише ввалюються крізь двері. Вони нагадують ураган, що бушує молодим лісом; випивши, вони ледве встають з-за столу на кухні й перевалюються з кімнати в кімнату, навіть не розуміючи, на що наступають. Зранку вони нічого не пам’ятають, порожні пляшки вже зібрано, склянки тихцем вимито, у будинку тихо. Ніхто нічого не каже. Вони ніколи не побачать того спустошення, яке залишають у власних дітях.

Ана зупиняється та обертається, Майя зиркає на неї й ледь усміхається. «Бляха, як же я люблю тебе, дурепко», — думає собі Майя, і Ані відомі ці думки. Тому вона запитує:

— Якщо тобі доведеться зробити собі операцію, то що вибереш — свиняче рило чи свинячу дупу?

Майя регоче. Вони ще малими придумали собі таку гру. «Або-або».

— Зроблю рило. З хвостом на дупі незручно сидіти, коли буду грати на гітарі.

— Яка ж ти хвора на голову!

— То це Я хвора на голову? Ти взагалі ЧУЄШ, що патякаєш?

Ана пирхає. Ковзає поглядом між деревами.

— Окей, тоді таке: бути нещасною і прожити сто років чи бути щасливою один-єдиний рік, а потім померти?

Майя мовчки замислюється. Відповісти вона так і не встигає. Стрепенувшись, бачить, що Ана вже встигла роззирнутися і тепер не спускає погляду з дерев. Ана мала б зауважити це раніше, але вона звикла сама вистежувати й полювати, а не бути тією, кого вистежують.

Під немалою вагою чийогось тіла з хрускотом ламається сухий хмиз. Дівчата зайшли далеко від міста, це місце може бути небезпечним, тут водяться звірі.

Але ті гілки хрускали не під звіром.

Коли Петер приходить на льодову арену Бйорнстада, там усе зачинено, панує темрява. Він не вмикає світла, йому й так відомо, де саме на стінах почеплені пожовклі аркуші. Малі слова, написані твердою рукою: «Спершу — команда, потім — ти». А далі: «Ми відступаємо лише тоді, коли беремо розгін». Над цим: «Мрій — Бийся — Перемагай!». І найближче до дверей — написане його почерком: «Ми підводимось, коли перемагаємо, ми підводимось, коли програємо. Ми підводимось попри все».

Люди, які мислять логічно, можливо, подумають, що такі записки просто сміховинні, але у спорті найкращим стаєш не завдяки логіці — треба бути мрійником. Коли Петер ходив до початкової школи, вчитель запитав, ким учні хочуть стати, коли виростуть. Петер сказав: «Профі в НХЛ». Він досі пам’ятає, як насмішкувато реготав клас, і віддав усе своє життя, щоб довести їм, як вони помилялися. Люди, які мислять логічно, розуміють, що неможливо, щоб малий хлопець із малого Бйорнстада почав грати з найкращими хокеїстами світу, але для мрійника все працює інакше.

Проблема в тому, що цей процес ніколи не закінчується, й остаточно довести щось іншим неможливо, бо ті, хто насміхаються, просто посувають межі. У роздягальні на стіні висить годинник, який зупинився, і нікому не спаде на думку поміняти батарейку. Для того, аби полюбити, потрібен лише час, а щоб убити любов, треба навіть менше — достатньо й миті. Спорт є нещадним, яскраві зірки відходять у минуле за ті десять секунд шляху між льодовою ареною й роздягальнею, а клуб, який проіснував понад пів століття, за кілька хвилин у будинку міської адміністрації засуджують до зникнення. Петер думає собі, чи тепер вони знесуть льодову арену й збудують конференц-готель або якесь інше паскудство, про яке мріють ті, у кого влада і гроші. Вони не здатні любити, вони можуть лише володіти. Для них усе, що тут зведено, є просто стінами й дахом.

Петер піднімається трибунами, зупиняється у вузькому коридорі перед своїм кабінетом на верхньому поверсі. Скільки років його життя минули в цій будівлі? Яка тепер їм ціна? На стіні в рамках висять фотографії — важливі моменти з життя клубу: заснування 1951-го року, потім — легендарний сезон двадцять років тому, коли основна команда стала майже найкращою в країні, а далі — команда юніорів, яка минулої весни здобула срібло. На багатьох знімках видно Петера.

У пориві люті Петер змітає всі фотографії. Розбігається від кінця коридору й зриває з цвяхів кожну рамку. Уламки скла дощем падають на підлогу, але Петер уже прямує до виходу. Ніде на льодовій арені навіть не спалахує лампочка, коли він гримає вхідними дверима.

Невідома особа сидить у темряві на трибунах і дивиться, як Петер залишає арену. Поки він заводить автомобіль на стоянці, невідома особа піднімається до його кабінету й оглядає розгардіяш. Роздивляється під осколками старі Петерові знімки, а також новіші фото команди юніорів. Там майже на кожному знімку видно двох гравців. Невідома особа черевиком відкидає скло і схиляється над давнішим фото двох хлопців — ще задовго до того, як вони стали найбільшими зірками у цьому місті. Вручення нагороди, їм на вигляд років одинадцять-дванадцять, вони по-братськи обіймають один одного, на їхніх футболках — номери і прізвища: «9 ЕРДАЛЬ» і «16 ОВІЧ».

Найкращі друзі, спорт, який вони обожнювали, і команда, якій віддали свої життя. На що здатний молодий хлопець, якщо забрати у нього все це й одразу? Невідома особа старанно обводить у своєму записнику ім’я «Беньямін Овіч», а тоді спускається трибунами й виходить з арени. Закурює ще одну сигару. На вулиці тепло й безвітряно, але невідома особа затуляє долонею вогник так, ніби сюди наближається буря.

В Ани і Майї серце вистрибує з грудей, коли вони обертаються і бачать, як поміж деревами до них наближається Беньї. Ще донедавна він був хлопцем, який обожнював свою хокейну команду і найкращого друга, а тепер став дорослим чоловіком з очима, в яких тонуть зіниці. Одна рука Беньї стиснута в кулак, в іншій він тримає молоток.

Запитайте будь-кого у Бйорнстаді, і кожен вам скаже, що цей хлопець завжди був схожий на вибухівку.