Ми проти вас

18

Літо в Бйорнстаді може будь-кого приголомшити; як пахощі троянд сильніше відчутні у темних кімнатах, так і світло у краях, які настільки призвичаїлись до темряви, розливається повінню емоцій. Навіть не спохопишся, як навколо аж навісніє зелень, майже цілу добу надворі світло, теплі вітри, ніби неприпнуті телята, віють наввипередки з-за кутів будинків. Але ми навчені не довіряти спеці: вона швидкоплинна й підступна, і завжди вводить нас в оману. У цій частині країни дерева швидко роздягаються, скидають листя одним порухом, ніби нічну сорочку, і скоро дні зіщуляться, а лінія обрію підступить ближче. Швидше, ніж ми собі уявляємо, опадає білість зими і стирає кольори інших пір року, світ знову стає чистим аркушем, крижаним, щойно випрасуваним простирадлом, що розстилається перед нашим поглядом, коли ми розсуваємо штори. Ми вже повитягували з озера човни, залишивши на їхньому дні частинку нас самих. Ті, ким ми були в липні, ті люди літа, тепер спатимуть у дерев’яних постелях глибоко під снігом стільки місяців, що до наступної весни ми майже забудемо про них.

Скоро настане вересень. Цей час належить тим, хто любить хокей. Початок нашого року.

Фатіма й Анн-Катрін закінчують свої робочі зміни. Усі лікарі, які проходять повз них, обговорюють лише хокей. Місцева газета з’ясувала, що існує «новий таємничий спонсор», який врятує «Бйорнстад-Хокей», і тепер це найбільша тема для розмов як у Бйорнстаді, так і в Геді. «Ото буде СЕЗОН!» — вигукує одна медсестра в кімнаті для відпочинку, але з нею одразу ж не погоджується медсестра з іншого табору: «Краще б цей спонсор підтримав Гед! Наша комуна замала, щоб мати дві хокейні команди». «Ще чого! То закривайте собі „ГЕД“, ви ж не виживете без грошей платників податків!» — відгаркується ще одна жінка.

На початку це просто дружня суперечка, але Фатіма й Анн-Катрін достатньо довго стежили за хокеєм у цих двох містах, щоби знати, що скоро розмови переростуть у справжні конфлікти, і не лише в лікарні, а всюди. Усі найкращі й найгірші почуття між людьми вибухнуть, коли Бйорнстад і Гед зустрінуться в поєдинку. В цих краях спорт є чимось значно більшим за просто спорт. Особливо у цьому сезоні.

Коли Фатіма й Анн-Катрін, завершивши свої зміни, виходять з лікарні, на стоянці на них чекає чоловік у спортивній куртці.

— Петере? Що ти тут робиш? — ще здалеку дивується Анн-Катрін, помітивши спортивного директора «Бйорнстад-Хокею».

— Я повинен у вас дещо попросити, — каже Петер.

— І що ж? — запитує Анн-Катрін.

— Ваших синів.

Фатіма й Анн-Катрін спершу заходяться сміхом, але потім розуміють, що він не жартує.

— Петере, ти добре почуваєшся? — стривожено запитує Фатіма.

Він серйозно киває.

— Напевно, ви вже чули, що в нас є нова тренерка. І вона хоче сформувати команду… опираючись на ваших хлопців.

Анн-Катрін прислухається до Петерового тону і перепитує:

— І ти не вважаєш, що це добра ідея?

Кутики губ у Петера піднімаються, але погляд потуплений.

— Я завжди намагався створювати хокейний клуб, який би був… чимось більшим за просто хокейний клуб. Хотів, щоб у ньому виховували не лише хокеїстів, але й чоловіків. Я не прагнув, щоб перемога вважалася найважливішим результатом. Але… тепер у нас є новий спонсор. І якщо ми не переможемо в цьому сезоні… якщо не розіб’ємо «Гед» і не піднімемося у вищий дивізіон… тоді я навіть не знаю, чи наступного року наш клуб буде існувати.

— Тоді кажи, що тобі потрібно, — нетерпляче вимагає Анн-Катрін.

Груди в Петера піднімаються й опускаються.

— Боюся, що в цьому році клуб буде вимагати від ваших синів більше, ніж дасть їм натомість.

— Як це? — не розуміє Фатіма.

Петер повертається до неї:

— Нещодавно Амат зупинив мене на трасі. Запитав, чи буде він грати в юніорській команді, а я… я повівся з ним по-свинськи…

— Усі ми часом поводимося по-свинськи, ти нічим не гірший, — усміхається Фатіма.

Петер перебиває її:

— Фатімо, Амат запитав про юніорську команду, але… Господи, в команді юніорів він нам не потрібен. Ми хочемо, щоб він грав в основній команді!

Фатіма сковтує слину.

— Тобто… з тими всіма дорослими?

Петер не приховує від неї правди:

— Йому поставлять нечувані вимоги. І старші гравці будуть зганятися на ньому особливо жорстко. Через таке ламались уже немало гравців. Бути наймолодшим у команді… серед чоловіків… він опиниться в нелегкому становищі.

У Фатіми нещадний погляд.

— Ніхто не обіцяв моєму синові, що буде легко.

Петер зніяковіло проводить долонею по зарослому щетиною підборідді.

— Я мав би сказати Аматові, що моя донька і я в боргу перед ним, і ми дуже вдячні за те, що він прийшов на збори і сказав правду…

Фатіма хитає головою.

— Подяку від тебе він може прийняти, але Майя перед ним нічим не завинила. Це ми повинні просити в неї вибачення, усе наше місто. А щодо мого сина, то він просто хоче грати в хокей. І буде грати там, де ти даси йому таку можливість.

Петер вдячно киває. І обертається до Анн-Катрін:

— Я не буду тебе обманювати…

— Ну, ти не наважишся, — усміхається Анн-Катрін.

Вона дружина Кабана, Петерового друга дитинства, і пам’ятає дорослішання Петера так само добре, як і дорослішання свого чоловіка. Тому Петер нічого не приховує:

— Бубу потрібен нам на цей сезон. Нам бракує захисників. Але скажу відверто: він не дотягує до вищого рівня… якщо ми переможемо, якщо він допоможе нам перейти до вищого дивізіону… то однаково не матиме шансу отримати місце в наступному сезоні. Це буде останній сезон для Бубу. Я вимагатиму від нього крові, поту і сліз, йому доведеться поставити хокей понад усе — він буде важливіший за школу, за дівчат… за все. Натомість я можу запропонувати йому лише один-єдиний рік.

Анн-Катрін посопує. Усе її тіло віддає болем, але Петер думає, що вона так схудла і має виснажений вигляд, тому що багато працює та ще й допізна. Він, як і майже всі інші, нічого не знає про її хворобу. Але так і повинно бути, Анн-Катрін не хоче вислуховувати співчуття. А от побачити, як її син востаннє грає в хокей, вона би хотіла. Тому на її обличчі з’являється усмішка.

— Рік? Рік — це ціла вічність.

Її чоловік, Кабан, перестав грати в хокей після того, як отримав сильний струс мозку. Лікарі змусили його відмовитися від гри, він тижнями ні з ким не розмовляв і оплакував свою долю, ніби вже помер. Кілька місяців він навіть не міг вмовити себе поїхати до льодової арени, тому що почувався так, ніби зрадив свою команду. Зрадив їх! Тим, що виявився не безсмертним.

Бубу успадкував від свого тата широкі плечі й грубу силу а також потребу бути частиною команди, вони обидвоє ненавидять самотність. Їм обом потрібне середовище, де вони можуть відчувати любов і визнання, тож коли Кабан уже не міг заходити до своєї роздягальні, він пережив це так, ніби від нього відірвали шматок плоті. Що б він віддав за один-єдиний хокейний рік? За один-єдиний матч? За останню секунду, коли всім своїм єством відчуваєш життя, коли кричать глядачі й усе поставлено на карту?

Повернувшись увечері додому, Анн-Катрін уже ледве стоятиме на ногах, і тоді Кабан винесе її з автомобіля, — цей велицюзний незграбний дурник, а не чоловічище, — і на руках понесе її до будинку, і коли вона взагалі не матиме сил танцювати, він повільно й ніжно закружляє її по кухні, тримаючи в обіймах. Вона засинатиме, відчуваючи його подих на своїй шиї, а його люблячі руки — під своєю майкою. В іншій кімнаті Бубу читатиме «Гаррі Поттера» молодшим сестрам. А завтра, з самого ранку, Анн-Катрін знову піде до лікаря.

Рік? Що б ми віддали за один-єдиний рік? Це ж ціла вічність.

П’ятеро старих дядьків знову сидять у «Хутрі». В них з’явилася нова тема для суперечок.

— Але ж — якусь бабу? Хокейним тренером? Хіба щось із того вийде? — дивується один.

— Здається мені, та їхня рівноправність уже переходить усі межі, — докидає другий.

— Ой, стули рота. Ця баба, можливо, вже встигла позабувати про хокей більше, ніж ви, старі маразматики, знали про нього за все ваше життя, — протестує третій.

— Та хто б говорив! Слухай, ти ж сам не побачиш різниці між айсинґом і офсайдом! Я весь минулий сезон сидів біля тебе, як собака-поводир, і розповідав, де була шайба! — трясе кулаком четвертий.

— А що, тепер собаки-поводирі вміють розмовляти? Вистачить нам твоїх побрехеньок, начебто ти у вісімдесят сьомому бачив чемпіонат світу в самій Швейцарії!

— Ну так і БУЛО! — стоїть на своєму четвертий.

— Справді? Дуже добре, особливо враховуючи, що у вісімдесят сьомому чемпіонат світу відбувався в Австрії! — нагадує п’ятий.

Усі дядьки заходяться гучним реготом. А тоді перший — або, можливо, другий — каже:

— Але як це: баба — хокейний тренер? Що з того вийде?

— Кажуть, що вона спить також із бабами. І нащо нам таке тут у місті? — хвилюється другий — або, можливо, перший.

Четвертий або п’ятий заперечує:

— У нашому місті таких не бракує. Тепер вони всюди.

Перший пирхає:

— Та нехай буде, але чого не сидять собі тихо? Треба їм виставляти це напоказ? Нащо з усього робити політику?

Третій дядько різко відхиляється на спинку барного стільчика, аж складно зрозуміти, що так затріщало — стілець чи його спина, — і просить у Рамони налити йому ще пива. А сам тим часом заявляє:

— Та перестаньте вже скиглити. Якщо ця нова тренерка в першому матчі переможе «Гед-Хокей», то може собі переспати навіть з МОЄЮ бабою, я взагалі не проти.

П’ятеро дядьків знову регочуть — усі разом і один над одним.

Рамона ставить для них закуску. Горіхи для старих телепнів, у яких замість голів — шкаралупа.

Петер дзвонить до будинку сім’ї Овіч. Двері відчиняє мама Беньї.

— Петере! Заходь, сідай за стіл! — одразу ж наказує вона, ніби Петер запізнився на вечерю, хоча він навіть не пригадує, коли востаннє бачився з цією жінкою.

Беньї зараз не вдома, і Петер цьому радий, бо прийшов не до хлопця. Його сестри, усі три, сидять на кухні: Адрі, Катя і Ґабі. Мама по черзі ляскає їх по чолу через те, що ще не поставили на стіл тарілку для гостя.

— Я не затримаюсь надовго, та й я вже вечеряв, — Петер робить спробу виправдатися, але Адрі хапає його за руку:

— Тсс! Якщо збираєшся відмовитись від маминих страв, тоді ти сміливіший, ніж ми собі думали!

Петер усміхається — спочатку засоромлено, потім налякано. Вдома в сім’ї Овіч можна жартувати про що завгодно, але не про вечерю. Тому Петер сідає за стіл і з’їдає на три порції більше, ніж може в себе увіпхати, а ще ж кава з тістечками чотирьох видів, ну а решту йому спаковують у пластикові контейнери і загортають у фольгу, щоб забрав додому. Адрі задоволено проводить його до дверей.

— Сам напросився, якщо вирішив зайти до нас перед вечерею.

Петер тримається за живіт.

— Я просто хотів поговорити про Беньяміна.

— Ми це зрозуміли, тому й дозволили мамі балакати з тобою про все на світі, — Адрі усміхається ще ширше.

Помітивши серйозність у погляді Петера, вона зосереджується.

— У нас нова тренерка. Елісабет Цаккель.

— Я вже чула. Усі чули. Навіть у газеті писали.

Петер простягає зіжмаканий аркуш. Адрі читає написані імена, бачить ім’я свого брата, але, здається, спершу не розуміє значення вписаної поруч літери «К». Петер підказує:

— Вона хоче зробити Беньї капітаном команди.

— Основної команди? Де дорослі чоловіки? Але ж Беньї…

— Я знаю. Але ця Елісабет Цаккель не виглядає на… як би це сказати… Вона працює не так, як інші… — безсило відповідає Петер.

Адрі усміхається.

— Оце, бляха, новини. МІЙ брат — капітан команди? Ця особа хоч розуміє, у що вплутується?

— Вона каже, що їй потрібна не команда, а зграя розбійників. Хіба ти знаєш когось, хто в цьому буде кращий за твого брата?

Адрі схиляє голову набік.

— То чого ти від мене хочеш?

— Ти повинна допомогти мені контролювати його.

— Це нікому не під силу.

Петер знервовано чухає шию.

— Адрі, я не дуже добре вмію розумітися з людьми. Але ця Елісабет Цаккель, вона…

— Гірша навіть за тебе? — підказує Адрі.

— Так! Як ти здогадалася?

— Мені телефонував Суне. Сказав, що ти мав би навідатися.

— То я просто так просидів цілу вечерю, а ти навіть не сказала? — вигукує Петер.

— Тобі що, не сподобалися мамині страви? — блискавично шипить Адрі, так грізно, аж Петер задкує, піднявши руки, ніби він у ковбойському фільмі і його зараз пограбують.

— Будь ласка, Адрі, просто допоможи мені. Беньї потрібен нам для перемоги.

Адрі переглядає список.

— Але Беньї потрібен вам як лідер. Вам потрібен розбійник, а не божевільний.

— Нам потрібен Беньї, який не дуже схожий на… Беньї, якого всі знають.

— Зроблю все, що зможу, — обіцяє Адрі.

Петер схвально киває.

— А також нам потрібна ти — щоб тренувати дівчачу команду, якщо ти ще маєш сили. Я не можу виділити тобі зарплату і знаю, що ця робота невдячна, але…

— Це не так, — заперечує Адрі.

Петер бачить її запал. Таке розумієш лише тоді, коли ти сам людина хокею. Вони прощаються, міцно потиснувши руки, спортивний директор і сестра, батько і тренерка дівчачої команди. Але поки Петер не пішов, Адрі запитує:

— Хто дає тобі гроші? Цей новий «таємничий спонсор», про якого пише газета, — які в нього вимоги?

— А хто сказав, що вони щось вимагають?

— Петере, усі люди з грошима мають свої вимоги. Особливо коли йдеться про гроші й хокей.

— Я не можу нічого розповісти до офіційної заяви, ти ж розумієш? — благально пояснює Петер.

Адрі відповідає йому не з погрозою, а радше співчутливо:

— Просто не забувай, хто заступився за клуб у найважчі часи.

Адрі не потрібно вимовляти слово «Група». Петер сам розуміє, кого вона має на увазі під тими, хто «заступився».

— Я зроблю все, що зможу, — обіцяє він.

І все-таки їм обом відомо, що в їхньому місті цього буде недостатньо.