Ми проти вас

30

Звичайно, Ана прийде. Таку дружбу штучно не зростиш. Так само як і не зростиш штучно ще дещо — батьків. Вони належать до тих видів рослин, яких ми не вибираємо, а їхні корені тягнуться глибоко та обплутують нам ноги, і особливо добре це розуміють діти пияків.

Ана вже йде через ліс, коли в неї дзвонить мобільний. Це Рамона. Стара жінка жорстка, але ніколи не злиться, вона роками телефонує з подібними розмовами і говорить завжди однаково: зі співчуттям, але без поблажливості. Рамона каже, що Анин тато «допився до вильоту за двері» — це означало, що комусь довелося викинути його з пабу і він не в стані самотужки дістатися додому. «Надворі холоднішає», — попереджає Рамона, бо їй нема потреби соромити Ану, кажучи, що її тато заблював себе і йому потрібен чистий одяг. Вона знає, що дівчинка сама зрозуміє. Рамона вже пів століття спостерігає, як люди напиваються до ручки, і знає, що деяким дітям треба бачити найгірші сторони алкоголізму, щоб самим послати випивку подалі.

Тому вона каже: «Ано, твого старого треба відвести додому», — після чого Ана спиняється посеред лісу, киває і пошепки каже: «Іду». Вона завжди приходить. Вона ніколи його не покине.

Жах. Він володіє нами, не залишаючи слідів.

Ана не телефонує Майї, тому що в тієї — ідеальні батьки. Мама, яка ніколи не покине свою сім’ю, тато, який не заблює себе, напившись. Майя з Аною — ніби сестри, але єдиним, чим вони ніколи не ділилися, був сором. Ана не зможе пережити, якщо Майя побачить її тата в такому стані.

Майя сидить на острові сама, цілу ніч. Дивиться на свій мобільний. Врешті приходить повідомлення, але не від Ани. Якийсь анонімний номер, знову. Майї далі надсилають повідомлення, але вона перестала розповідати про це Ані, не хоче щоразу засмучувати подругу. Тепер це стало Майїною таємницею. «Відсмокчеш за 300??» — написано в смс-ці. Вона навіть не знає, чи розуміють ті, хто їй пише, чому вони досі це роблять. Можливо, це пише хтось із Геда, щоб принизити її, або ж якась дівчина зі школи, яка її ненавидить, або якась групка малих, які побилися об заклад про те, хто наважиться нарватися до «тієї, яку зґвалтував Кевін Ердаль». Вони тільки так будуть її сприймати. Як жертву, курву, брехуху, принцесу.

Влітку Ана закопала тут пляшку дорогого вина, яку отримав її тато від одного старшого сусіда з Височини за те, що приносив йому дичину після полювання. Ані стискалося серце при думці, що пляшку треба викинути, але так само вона не наважилася залишити її вдома, на кухні, засипаній уламками татового серця. Тому вона заховала пляшку на острові. Тепер Майя викопала пляшку і випиває її до дна, сама. Їй плювати, якщо це егоїстично з її боку — сп’яніння не приносить відчуття примирення чи спокою, лише гіркоту. «Я завжди вірю, що ти прийдеш, — думає Майя про свою найкращу подругу. — Я вірила в це й тоді, коли Кевін притиснув мене до ліжка, — бо моя найкраща подруга прийде, думала я собі, моя найкраща подруга ніколи мене не покине!» Майя жбурляє порожню пляшку в дерево, пляшка розбивається, аж один осколок відлітає назад, залишаючи поріз на руці. Тече кров. Майя цього не відчуває.

Останнім часом Ані щоночі снилося, що вона задихається в труні, зверху на кришці хтось сидить, тому вона не може її підняти, і скільки б не грюкала, ніхто її не чує. Ана не розповідала про це своїй найкращій подрузі, тому що Майя останнім часом начебто почувалася краще, і Ана не хотіла її засмучувати. Про смс-ки вона теж не розповідає, бо, здається, Майя вже перестала їх отримувати, і тому Ана не хоче нагадувати їй, яких страждань завдає оте «пік-пік». Знімки хлопчачих пенісів. Часом навіть гірші речі. Ана не розуміє, яке хворе задоволення можна від цього отримувати і чи в їхніх очах вона взагалі є людиною. Може, просто твариною. Чимось, що можна використати.

Ана не так уявляла час свого дорослішання. Усі дорослі кажуть, що треба насолоджуватися, поки тобі шістнадцять, що це найкращий час твого життя. Але не для Ани. Вона любила своє дитинство, коли її найкраща подруга була щасливою, а тато — невразливим героєм, якого вона могла боготворити, не думаючи про темні плями. Коли Ані було чотири чи, може, п’ять, у сніговій заметілі трохи північніше від міста зникло двоє хлопців на скутерах. Рятувальники зателефонували найкращим тутешнім мисливцям, які зналися на місцевості, і Анин тато зібрав свої речі й вирушив у ніч. Ана стояла у дверях і просила його залишитися. Вона чула про заметіль по радіо і була достатньо великою, щоб знати: чиїсь батьки після такого не повертаються додому. Але тато присів навпочіпки, обхопив Анину голову руками й прошепотів:

— Ми не з тих, хто залишає інших у біді.

Один із тих хлопців на скутерах замерз на смерть, а другий вижив. Його знайшов Анин тато. Через пару зим, коли Ані щойно виповнилося шість, вона бавилася біля озера, вже коли стемніло, і почула крик. Якась дівчинка її віку провалилася у воду, вона вже замерзала. Усі діти у Бйорнстаді знають, як рухатися по кризі, щоб допомогти тому, хто провалився у воду, але ж не всі вони наважаться на це, самі й серед темряви. Ана не вагалася жодної миті.

Її тато за своє життя натворив багато дурного паскудства, але його донька була вихована так, що кинулася рятувати життя доньці інших батьків. Ана прийшла додому мокра й промерзла, з посинілими губами, але коли її мама нажахано скрикнула «Що сталося?», мала лише заусміхалася всім личком: «Я знайшла свою найкращу подругу!».

Мама пішла від них — через кілька років. Вона не витримала лісу, і темряви, і тиші. Ана залишилася. Вони з татом грали в карти, пережартовувалися, а часом, коли тато був у доброму настрої, він її лякав. Тато в цьому був мастак, він міг годинами ховатися за дверима в темній кімнаті для того, щоб вистрибнути зі схованки і так завити, що донька кричала й реготала, аж поки їй бракло повітря.

Ана завжди любила тата, навіть коли він був засмучений. Напевно, у глибині душі він завжди сумував. Ана не знає, чи тато став таким, коли його покинула мама, чи навпаки — мама покинула його через те, що він такий. Є люди, для яких сум — це їхня сутність. Тато сидів на кухні сам-один, пив і плакав, і Ані було шкода його, тому що це, мабуть, справжнє жахіття: могти заплакати тільки тоді, коли вип’єш.

Ана часто думала, що в неї є два тата, добрий і поганий, тож вона вирішила, що це її робота — пильнувати, щоб поганий тато, який увечері брав гору над тілом, не розніс його до стану, коли добрий тато залишиться без тіла на ранок опісля.

І от зараз Ана знаходить тата за пабом, він спить сидячи, прихилившись до стіни. Кілька жахливих секунд Ана не може намацати в нього пульс, її охоплює паніка. Вона плескає тата по щоках доти, доки він не заходиться кашлем і не розплющує очі. Побачивши Ану, тато бурмоче:

— Ана?

— Так, — шепоче донька.

— На… наля… налякав я тебе?

Ана намагається усміхнутися. Тато знову провалюється в сон. Шістнадцятирічна донька збирає всі свої сили, щоб припідняти тата й перебрати його із забльованої сорочки в чисту. Більшість, мабуть, не переймалася б цим, але Ана знає, що всередині є добрий тато. Той, який читав їй казки, коли мама поїхала звідси, той, який, крім віскі, знав іще й колискові. Донька хоче, щоб завтра зранку її тато прокинувся у чистій сорочці. Ана закидає татову руку собі на плече і пошепки молить його, щоб піднімався.

— Тату, пішли додому.

— Ана?.. — бурмоче він.

— Так. Тату, все нормально. У тебе був поганий вечір, та й усе. Завтра буде краще.

— Пробач, — схлипує тато.

І це найгірше. Перед цим словом доньки цілком беззахисні. Тато спотикається, і Ана спотикається теж.

Але хтось її підхоплює.

Мірин голос розходиться луною по всьому поліцейському відділку. Хіба можна розмежувати ролі адвокатки і мами, коли хлопчикові дванадцять років? Дорогою сюди в автомобілі Міра не кричала на Лео, бо Петер уже викричався за обох. За всіх. Тому вона кричить зараз, вивалює на поліцейських увесь свій страх і безсилля.

Петер згорбився на стільці біля Лео. Син сидить із випрямленою спиною, виклично, а тато скоцюрбився, ніби у нього всередині не залишилося ні повітря, ані бажань. Коли він востаннє кричав на Лео? Кілька років тому? Петерів старий увесь час його бив, і Рамона з «Хутра» якось сказала Петерові: «З татовим насильством така сама справа, як і з татовим алкоголізмом — їхні сини або б’ються і п’ють іще гірше за своїх татів, або взагалі з цим не зачинають». Якось Петер спробував пояснити щось таке своєму синові: «Лео, я не вірю в насильство. Мій тато бив мене навіть за те, що я розлив молоко. Це не навчило мене не розливати молока, я лишень боявся взяти до рук пакет».

Петер не знає, чи Лео його зрозумів. Не знає, що ще сказати. Сьогодні ввечері він називав свого сина жахливими словами, але Лео, здається, навіть не переймався. Він витримав бештання батьків — і навіть бровою не повів, а от його тата, коли поліцейський ставить хлопчикові запитання, починає морозити. Він тремтить, ніби в кімнаті прочинили всі вікна. Він знає, що тут і зараз втрачає свого дванадцятирічного сина.

Лео грав у хокей, тому що хокей любив його тато, а сам він ніколи не обожнював цей спорт, але був у команді, бо йому подобалося відчуття спільної справи та згуртованості. Петер розуміє, що тепер Лео знайшов те саме, але в страшному місці. Коли поліцейський запитує Лео, що відбувалося в лісі під час бійки, Лео відповідає: «Не розумію, про що ви говорите». Коли поліцейський запитує, як там опинилися його кросівок і ключі, хлопчик каже: «Я лазив по деревах та й загубив, напевно». Поліцейський запитує, чи бачив він посеред бійки когось із «Групи». «Що за „Група“?» — дивується хлопець. Поліцейський показує фотографію Теему Рінніуса. Лео каже: «Не знаю, хто це. Скажіть іще раз — як його звати?».

Петер розуміє, що вони втратили свого хлопчика. Тому що він боїться взяти до рук молоко, а Лео не боїться нічого.

Беньї саме виходить винести сміття з чорного входу «Хутра» — це його рука підхоплює Ану Коли він підтримує їх обох із татом, Ана не може стримати сліз. Її миттєво розриває на шматочки. Беньї обіймає її, Ана заривається обличчям у його груди, і він гладить її волосся.

Ана нічого не каже про те, що звикла тягнути на собі тата. Беньї нічого не каже про те, що в нього ніколи не було нагоди тягнути на собі свого.

— Чому люди стільки п’ють? — схлипує Ана.

— Щоб стало тихо, — чесно відповідає Беньї.

— Тихо від чого?

— Від усього паскудства, про яке ніяк не перестанеш думати.

Ана помалу відпускає Беньї, торкається татового волосся, його голова смикається від похропування. Наступні слова Ана каже так тихо, що здається, ніби вона співає:

— Це, мабуть, справжнє жахіття: могти відчувати тільки тоді, коли нап’єшся.

Беньї піднімає велетенського мисливця, одну його руку закидає собі за шию.

— Думаю, це краще, ніж узагалі ніяк…

І тоді Беньї наполовину несе, наполовину волочить Аниного тата додому, а вона йде поруч і врешті набирається відваги запитати:

— Ти ненавидиш Майю?

— Ні, — відповідає Беньї.

Він не вдає з себе дурника, бо розуміє запитання, тому Ана й закохується в нього. Вона пояснює запитання:

— Я маю на увазі, ненавидиш не за те, що її зґвалтували. Тобто… ти ненавидиш її за те, що вона існує? Якби вона не була там того вечора… усе так би й залишилося — твій найкращий друг, і твоя команда, і… у тебе було б ідеальне життя. Ти ж мав усе. А тепер…

У голосі Беньї нема лестощів, але й ворожості теж не чути.

— Якщо мені треба когось ненавидіти, то це Кевіна.

— А ти ненавидиш його?

— Ні.

— Тоді кого ти ненавидиш? — запитує Ана, але сама знає відповідь.

Беньї ненавидить своє відображення у дзеркалі. Так само, як і Ана. Тому що вони мали там бути. Зупинити. Провалитися в пекло мали не їхні друзі, а Ана і Беньї. Бо вони не з тих, хто матиме щасливий кінець.

Саме тому важко дорікнути Ані. У всіх бувають хвилини, коли туга за відчуттям чиїхось рук на своїй шкірі стає непереборною.

Вони приходять додому, Беньї затягує Аниного тата на ліжко і допомагає їй прибрати кухню від пляшок. У такій ситуації не можна сердитися на шістнадцятирічну дівчину, бо в ній уміщається стільки почуттів, що мозок не встигає їх опрацювати.

Беньї ледь торкається Аниного плеча і майже нечутно каже:

— Ми не мусимо бути такими, як наші старі.

Він іде до дверей, але Ана біжить за ним, хапає Беньї за руку і пригортається до нього всім тілом. Торкається язиком його губ, заводить його руку собі під сорочку. Ана сама не знає, за що потім зненавидить його — за те, що він не захотів її, чи за те, що так м’яко дав їй про це знати.

Беньї не відштовхує її — він міг би жбурнути дорослого чоловіка, щоб той пролетів через усю кухню, але зараз ледь торкається Ани, відсторонюючись від неї. У його погляді нема злості, а лише розуміння, й одному Богу відомо, як вона зневажатиме його за це. За те, що він навіть не дозволив їй відчути, що її відшили, а лише дав зрозуміти, що йому її шкода.

— Пробач. Але ти не хочеш… Ано, ти цього не хочеш… — пошепки каже Беньї.

Він виходить, нечутно зачинивши за собою двері. Ана сидить на підлозі, її аж трясе від ридань. Вона набирає Майю, але подруга відповідає лише після десятого гудка:

— А-а-а-а-наЯкого ми-ми-биилого? Ну й вали до біса, твого довбаного вина вже нема, отак! Ти НЕ ПРИЙШЛА! Ти казала, що прийдеш на острів, але НЕ ПРИЙШЛА!

І тоді, почувши, що Майя п’яна, Ана вже не має що втрачати. Вона кладе слухавку і прожогом вибігає за двері.

Звинуватити її в тому, що зовсім скоро станеться, надзвичайно важко. Але водночас дуже і дуже легко.

Політику зрозуміти складно. Напевно, ніхто не розуміє її до кінця. Ми дуже рідко знаємо, чому бюрократична система працює саме таким чином, адже корупцію неможливо довести, якщо все пояснювати банальною некомпетентністю. У поліцейському відділку відбулася телефонна розмова, в одну з кімнат заходять поліцейський і жінка з міської адміністрації. Міра розлючена і прагне бою, але поліцейський, повернувшись, повідомляє їй, що Лео відпускають, він може їхати додому. «Зважаючи на те, що хлопець іще зовсім малий». Міра кричить, що саме це вона й доводить уже понад годину, але їй зрозуміло, що цього поліцейським і треба. Вони вдаватимуть, ніби вона, адвокатка, зуміла їх переконати. Проте Міра знає, що це неправда. Поліцейським хтось зателефонував.

Коли Міра, Петер і Лео виходять із відділку, Петер помічає знайомий автомобіль. Він каже Мірі, щоб їхала разом із Лео додому, і Міра добре розуміє, що все це означає, але вдає, ніби нічого не сталося. Петер чекає, поки його дружина і син зникнуть з поля зору, а тоді підходить до чорного автомобіля. Стукає у вікно, щоб чоловік у чорному костюмі відчинив двері.

— Петере, привіт! Оце так несподіванка! Не думав, що зустріну тебе тут, — каже політик.

Петер здивований, що хтось уміє так невимушено брехати.

— Мого сина забрали на допит у поліцію через бійку, в якій брали участь бандити, і раптом у них не виявилося запитань. Ти, звісно, нічого про це не знаєш? — рубає словами Петер.

Він не вміє приховувати свої почуття — ні злість, ані тривогу чи батьківську слабкість. За це Річард Тео мовчки зневажає Петера.

— Звичайно, ні, — привітно відповідає він.

— Дай вгадаю: в тебе багато друзів? — у гніві запитує Петер. Тео витирає бризки його слини з рукава свого піджака.

— Ти також маєш друзів, Петере. Скоро тобі повідомлять про час і місце проведення пресконференції, на якій представлять нових власників фабрики. Там будуть присутні політики, представники місцевого підприємництва, усі впливові особи в нашій комуні. Як твій друг, я буду вдячний, якщо ти теж прийдеш.

— І там я повинен відсторонитися від «Групи»?

Річард Тео вдає, ніби нажаханий.

— Петере, ти відсторонюєшся від НАСИЛЬСТВА. Насильства, яке, здається, скоро затягне твого СИНА!

Петер починає задихатися.

— Чому тобі так важливо виступити проти «Групи»?

Тео відповідає:

— Тому що їхня влада тримається на насильстві. Демократія не повинна таке дозволяти. Треба подолати всіх, хто отримує владу через бійку. Тому що, Петере, в одному можна мати певність: ніхто з тих, хто отримав владу, не віддасть її добровільно.

Петеру огидний навіть звук власного голосу, коли він запитує:

— І яка мені вигода з усього цього?

— Вигода? Ти отримаєш контроль над клубом. Зможеш використовувати спонсорські гроші, як забажаєш. Спонсори навіть дозволять тобі провести свою кандидатуру до правління клубу!

— Свою кандидатуру?

— Кого захочеш.

Петер переводить погляд з одного черевика на інший. І врешті шепоче:

— Окей.

Скоро він виступить на пресконференції. Скаже там усе, що треба. Вороття нема. Тепер він — проти «Групи».

Річард Тео від'їздить, почуваючись не злим, а лише прагматичним: такий чоловік як Теему Рінніус може впливати на голосування людей на виборах. За це Річард Тео повинен йому щось запропонувати. Єдине, чим переймається Теему, — це його трибуна зі стоячими місцями. Річард не може віддати йому цю трибуну, якщо перед тим її в нього не забере.

Ана вибігає за двері не для того, щоб когось скривдити, їй просто несила залишатися вдома. Вона навіть не збиралася стежити за Беньї в лісі, просто помітила його білий светр трохи далі між деревами. Беньї рухається повільно, ніби його ноги ніяк не дійдуть згоди з рештою тіла. Ана вміє вистежувати звіра, вона робить це інстинктивно, тому просто йде слідом за Беньї. Може, вона лише хоче знати, куди він піде, і чи в нього є інша дівчина, до якої він прямує. Ана ще встигає подумати, що, можливо, їй полегшає, якщо побачить його з якоюсь дівчиною, яка, бляха, в сотні разів гарніша за неї. Ніч насувається швидко, але Ана прямує за червоним вогником сигарети, за солодким димом, що тягнеться за Беньї.

На півдорозі між Бйорнстадом та Гедом Беньї повертає і рушає по всипаній жорствою дорозі до кемпінгу. Зупиняється біля одного з будиночків, стукає у двері. Ана впізнає чоловіка, який відчинив. Це вчитель з їхньої школи. Ана сама потім не пам’ятатиме, що думала або відчувала, коли побачила, як Беньї притиснувся всім тілом до того чоловіка і поцілував його.

Легко докоряти Ані за те, що вона зараз робить. Їй боляче, але, напевно, болить усім. Вона ще ніколи не почувалася настільки самотньою, а самотність підштовхує нас до поганих учинків, особливо в шістнадцять років. Ана дістає свій мобільний і фотографує Беньї разом з учителем. Завантажує знімки в інтернет.

І все котиться під три чорти.