Ми проти вас

4

Старші покоління називали Бйорнстад і Гед «Ведмедем» і «Биком» відповідно, особливо тоді, коли міста мали зійтися в хокейному матчі. Так було здавна, і ніхто вже й не знає, чи то Гед сам вибрав собі бика як символ на формі, чи бик з’явився на ній після того, як їм дали таке прізвисько. У ті часи в околицях Геда справді водилося багато худоби, тамтешня місцевість відкритіша, тому зайшлим промисловцям було легше будувати фабрики. Людей із Бйорнстада знали як працьовитих робітників, але ліси тут росли щільніше, тож гроші осіли в сусідньому місті, трохи південніше. Старші покоління часто вживали метафору про боротьбу Бика і Ведмедя — так утримується рівновага, і жодному з них не вдається зосередити в себе всю владу. Можливо, у ті часи так воно й було, коли роботи й ресурсів ще вистачало обом містам. Тепер усе складніше, бо люди завжди піддаються ілюзії, вірячи, що насильству притаманна рівновага.

Але насильство ніколи не вдасться контролювати. Попри наше велике бажання.

Майя сидить удома в Ани. Це їхні останні хвилини тиші та спокою, поки не стане чути сигналів повідомлень, останні миті між втечею Кевіна з міста і пеклом, яке розчахнеться знову. Під час тих трьох тижнів люди, здавалося, забули про існування Майї. Це було чудово. Ще трохи — і цьому настане кінець.

Ана перевіряє, чи замкнена шафа зі зброєю, тоді дістає ключ і пересвідчується, що рушниці, які там зберігаються, не заряджені. Вона обманює Майю, кажучи, що треба їх «почистити». Майя знає, що Ана перевіряє шафу лише тоді, коли її старий знову починає пити. Це певна ознака, що її тато-мисливець перейшов межу з випивкою, — він забуває замкнути шафу або ставить туди заряджену рушницю. Таке сталося лише раз, коли Ана була ще малою, а її мама поїхала геть із міста, проте Анина тривога ніколи так і не відступила.

Майя лежить на підлозі, поклавши гітару на живіт, і вдає, ніби нічого не розуміє. В Ани тяжка ноша — бути дитиною алкоголіка, і цю війну їй доводиться вести самотужки.

— Чуєш, ти, дуркó? — врешті починає Ана.

— Що таке, страшидло? — усміхається Майя.

— Заграй щось, — вимагає в неї Ана.

— Не треба мені наказувати, я тобі не музичний раб, — фиркає Майя.

Ана усміхається. Таку дружбу не виростиш у теплиці — вона розростається самовільно.

— Будь ласка!

— Візьми й навчися сама, лінива віслючко.

— Ну й дурна ти — для чого мені вчитися, якщо в руках у мене рушниця? Ану грай, поки я не стрільнула!

Майя регоче. Коли настало літо, вони пообіцяли одна одній, що жоден чоловік у цьому клятому місті не забере в них їхнього голосного сміху.

— Але не депресняк! — додає Ана.

— Заткнися! Якщо хочеш слухати дебілувату бум-бам-музику, то ввімкни собі на комп’ютері, — пирхає Майя.

Ана закочує очі.

— Агов, у мене в руках РУШНИЦЯ! Якщо почнеш грати свої наркомелодїї, я вистрілю собі в голову, і це буде твоя провина!

Дівчата заходяться сміхом, і Майя грає найвеселіші мелодії, які, на думку Ани, не такі вже й вау-радісні. Але того літа вона погоджується на те, що є.

Їхні веселощі переривають два короткі сигнали з мобільного телефона. А потім іще два, і ще.

Робота спортивного директора хокейного клубу — це не повний робочий день, а три робочі дні в одному. Петерова дружина Міра, коли вже не здатна стримати роздратування, любить казати: «У тебе два шлюби: один — із хокеєм, а другий — зі мною». Вона не продовжує, що половина шлюбів закінчуються розлученням, у цьому нема потреби.

Щоб зустріч не була аж такою драматичною, політики в конференц-залі розповідають, що «йдеться всього лише про спорт». Найбільша брехня, в якій Петер зумів себе переконати, — що хокей і політика не пов’язані. Це не так, вони завжди залежать одне від одного, але коли політика підіграє нам, ми називаємо це «співпрацею», а якщо підіграє іншим — «корупцією». Петер визирає крізь вікно. Перед будинком міської адміністрації завжди розвіваються прапори, щоб чортяки, які тут працюють, знали, звідки віє вітер.

— Наш регіон… комуна… ми… довелося ухвалити рішення, що будемо подавати заявку на проведення чемпіонату світу з лижних видів спорту. Бйорнстад і Гед працюватимуть разом, — інформує один із політиків.

Він намагається виглядати авторитарним, але це не так легко, якщо одночасно виколупувати з кишені піджака крихти від кексу, які засипалися туди з кутика рота. Усім відомо, що цей політик уже багато років робить спроби фінансувати будівництво конференц-готелю, і чемпіонат світу — це його шанс. Цілком випадково зять саме цього політика працює в асоціації лижних видів спорту, а його дружина керує фірмою, яка організовує полювання, а також «курси виживання» в лісі для багатих підприємців з великих міст, які, вочевидь, не зможуть вижити без мінібару і спа-процедур.

До розмови встряє інший політик:

— Петере, ми мусимо думати про статус нашого міста. Платники податків непокояться. Уся ця негативна увага ЗМІ створила непевну атмосферу.

Той політик говорить так, ніби проблема полягає в непевному становищі. Ніби проблема не в самій ПРОБЛЕМІ. Він наливає Петеру кави. Якийсь інший чоловік, можливо, пожбурив би горнятко в стіну, але Петер не здатен до насильства. Ще бувши гравцем, він навіть на кризі не ліз у бійку. Ці чоловіки тихцем зневажали його за це, але з кожним днем вони приховують свою зневагу все менше.

Їм відомо, що слабкість Петера — у його відданості, у тому, що він почувається боржником перед своїм містом. Тут він здобув усе завдяки хокею, і йому постійно про це нагадують. У роздягальні льодової арени на стіні написані слова: «Кому багато дано, від того багато й очікують».

Ще один політик, який лестить собі, вважаючи себе тим, хто «каже прямо, як є», докидає:

— Бйорнстад утратив команду юніорів, і основна команда теж заледве грає! Усі ваші найкращі гравці і майже всі спонсори перейшли в Гед. Ми мусимо думати про платників податків!

Минулого року в місцевій газеті цьому ж політикові поставили нагальне запитання про плани регіону фінансувати будівництво нової, дорогої льодової арени. Він не вагаючись відповів: «Знаєте, чого хочуть у Бйорнстаді? Ходити на хокей!». Якою б не була позиція, так просто звалювати все на них — на платників податків.

Ті самі гроші опиняться в тих самих кишенях, просто тепер вони змінили місто на Гед. Петер хоче заперечити, але не може. Місцеве фінансування спорту завжди зазнавало махінацій, і не лише у формі чистих «виплат», але й приховано — як «позики» і «дотації». Наприклад, комуна «орендувала» паркувальні місця перед льодовою ареною, попри те що ця земля їй і належала. Або платили за «бронювання льодової арени для доступу всіх охочих», бо ж, звісно, «усі охочі» просто вмирали від бажання покататися на ковзанах щосереди з другої години ночі до п’ятої ранку. Один із членів правління клубу випадково виявився також членом ради директорів управління комунальною нерухомістю, і за його сприяння це управління придбало дорогий «спонсорський пакет» на хокейні матчі, які ніколи так і не відбулися. Петер знав про це. Старе керівництво хокейного клубу завжди було корумпованим, спершу Петер боровся з цим, але врешті мусив прийняти такі «правила гри». У малому місті спорт не виживе без підтримки комуни. Петер не може кричати про «махінації», тому що політики знають те саме, що відомо йому.

Вони збираються розправитися з його клубом. І хочуть просто впевнитися, що він буде сидіти тихо, стуливши рота.

Накачані вісімнадцятирічні хлопці носять червоні кепки, на яких зображено здибленого бика. Вони займають щоразу більше місця на пляжі, розширюють свої межі, щоб побачити, хто наважиться їх зупинити. Лео безсило ненавидить їх.

Історія змінилася після Кевінового від’їзду з міста, але його колишні друзі швидко пристосувалися до нової правди. Їм просто був потрібен новий лідер, і ним став Вільям Лют, форвард першої ланки, який до того ж мешкав по сусідству з Кевіном. Лют узяв на себе ініціативу і дав їм версію подій, яку всі хотіли чути. Він місяцями слухав своїх батьків, які за кухонним столом торочили: «Це ми стали жертвами, у нас вкрали перемогу в фіналі. Ми би перемогли, якби Кевін грав! Але Петер Андерссон зробив із цього політику! А тоді захотів перекласти вину на НАС за те, що той психопат зґвалтував малу курву, хоча нам НАСРАТИ на це! І все чому? Бо Петер Андерссон завжди нас ненавидів. Усі його слухають лише тому, що він профі з НХЛ, ніби в нього якась довбана моральна перевага, але як ви думаєте: чи забрали б Кевіна перед фіналом, якби це сталося з іншою дівчиною, а не з донькою Петера? Якби зґвалтували когось із наших дівчат — чи відіслав би Петер лягавих до Кевіна саме в день фіналу? Та він лицемір! Кевін став просто приводом, Петер ніколи не хотів, щоб хлопці з Височини були в команді „Бйорнстад-Хокей“, і знаєте чому? Тому що комусь із нас випало народитися в сім’ях з достатком, а Петер Андерссон зі своїм комплексом добропорядності не вважає це чимось прекрасним!».

Ці слова луною розходилися у Вільямовій голові. Кожного сезону його мама, Маґґан Лют, дратується через те, що клуб ставить на передові позиції хлопців з бідних районів, а коли треба оплачувати рахунки, то всі чекають, коли дістануть свої гаманці батьки з Височини. «Коли люди перестануть оплачувати соціальні проекти Петера Андерссона?» — шипіла вона на всі боки, коли стало відомо, що клуб відкриває хокейну школу для дівчаток віком чотирьох-п’яти років.

— Вони хочуть зробити дівчачий клуб! — кричить Вільям на пляжі.

Слова діють, бо вони прості й зрозумілі. Після зґвалтування, в якому був винен Кевін, усі з Лютової команди почуваються так, ніби їх атакують і не розуміють. Тому вони й раді думати, що Петер Андерссон їх ненавидить, бо завжди простіше ненавидіти людину, маючи переконання, ніби це вона перша почала.

Петер оглядається на тих, хто сидить за столом. Від нього очікують, що він прийме ситуацію «як чоловік», але Петер уже не знає, яким чоловіком бачать його ці політики. Хлопчиком, якого виховав «Бйорнстад-Хокей»? Який двадцять років тому став капітаном і провів уже розвалений сільський клуб аж до другого місця в рейтингу найкращих клубів країни? Чи професіоналом НХЛ, яким Петер став потім? До того, як його вмовили повернутися додому і стати спортивним директором клубу, який стрімко падав на найнижчі місця в дивізіонах і в якому Петер, на подив усім, створив одну з найкращих юніорських команд країни, повернувши велич цьому малому клубу. То ким із цих чоловіків він є?

Чи зараз він просто тато? Бо саме його доньку зґвалтували. І він того ранку в березні поїхав із нею до відділку поліції. Він стояв на стоянці перед льодовою ареною і дивився, як поліція виволокла з автобуса найзірковішого гравця юніорської команди, що вирушала на свій найбільший матч. Петер знав, що думають усі присутні тут чоловіки, що думають усі чоловіки загалом: «Якби це сталося з моєю донькою, я б убив того, хто посмів таке зробити». Не минало й ночі, щоб Петер не прагнув бути саме таким чоловіком. Бути тим, хто здатен до насильства. Зараз він просто бере до рук горнятко з кавою. Тому що бути чоловіком складно завжди, незалежно від віку.

Один із політиків пояснює йому то співчутливим, то поблажливим тоном:

— Петере, ти повинен бути командним гравцем. Ми мусимо брати відповідальність за ВСІХ мешканців нашого регіону. Добра слава про нас — необхідна умова, щоб провести тут лижний чемпіонат. У Геді ми збудуємо нову льодову арену і відкриємо там хокейну гімназію…

Петеру не потрібно слухати далі, він слухав про візію розвитку регіону, брав участь у її написанні. Спершу — льодова арена й хокейна гімназія, потім — торговий центр і кращий доїзд до траси. Конференц-готель і чемпіонат із лижних видів спорту, який транслюватимуть по телебаченню. А що потім? Може, аеропорт? Спорт — це просто спорт, поки хтось, кому до сраки спорт, не захоче отримати від нього вигоду, і тоді спорт перетворюється на фінанси. Хокейний клуб мав порятувати цілий регіон — так і станеться. Просто це буде не Петерів хокейний клуб.

Ще один із політиків, який подумки вже дві години у відпустці, сплескує руками:

— Ну, ми шкодуємо, звісно, через ту… ситуацію. З твоєю донькою.

Так вони тепер кажуть: «твоя донька». Ніколи не вимовляють її імені — «Майя». Бо їм хочеться, щоб він саме так і вважав: якби це була донька не Петера, а когось іншого, то чи дозволив би він зіграти Кевінові у фіналі? Політики вживають слово «ситуація», а найняті місцевою владою піар-консультанти — «скандал». Так, ніби проблема не в тому, що зґвалтували дівчину, а в тому, що про це якось стало відомо загалу. Піарники пояснили політикам, що їм відомо про інші такі містечка, які «опинялися в подібних скандалах, і це негативно вплинуло на їхню репутацію». Тут цього не можна допустити. І найпростіший спосіб поховати скандал — це поховати «Бйорнстад-Хокей».

Тоді можна гордо наголосити на тому, що було «вжито заходів», і показати, що в Геді створюється значно кращий клуб, де «моральність вища і відповідальність більша», при цьому не понісши відповідальності за те, що створюють його ті самі чоловіки, що й завжди.

— Ці кляті журналісти, Петере, вони весь час телефонують. Люди вже нервуються! Міська влада мусить перегорнути сторінку!

Так, ніби журналісти не телефонували Петеровій сім’ї. На дзвінки не відповідав ані він, ні Майя. Вони все правильно зробили, вони стулили рота, але це не має значення. Їхнього мовчання не було достатньо.

Поки вісімнадцятирічний Вільям Лют ціле літо збирав собі команду в «Гед-Хокей», використовуючи загальну ненависть до Петера Андерссона, в інших кутках комуни велися інші розмови. Батько Вільяма Люта входить до правління гольф-клубу, він грає з директорами банків та політиками і подобається їм не тільки за те, що водиться з багатіями, а й тому, що його знають як чоловіка, який «каже прямо, як є». Для того щоб претендувати на проведення чемпіонату, місцева влада потребувала підтримки підприємців, а вони поставили тверду умову: лише один хокейний клуб, не два. Підприємці кажуть, що мова про «відповідальний підхід у фінансуванні». Наголошуючи на слові «відповідальний».

І тепер, за кілька днів до Мідсоммара, на пляжі одночасно починають дзвонити й вібрувати всі телефони. Спершу западає тиша, а тоді компанія натренованих вісімнадцятилітніх хлопців вибухає голосним, зловтішним ревом. Найголосніше кричить Вільям Лют. Він вилізає на дерево і розвішує пару червоних прапорів «Гед-Хокею»; розвіваючись серед зеленої крони — кольору Бйорнстада, — вони нагадують криваві рани.

Під деревом півколом збирається Лютова команда, передчуваючи бійку. Але вони надто великі, надто сильні, а всі присутні на пляжі ходять до однієї школи, тож ніхто не наважується виступити. Тепер пляж належить Лютові. Територія стає розділеною так, як між людьми діляться усі світи: на тих, хто наші, і на тих, хто ні.

А от підліткам на пляжі, які дивляться на тих хлопців і ненавидять їх, не маючи змоги чимось зарадити, тим, хто на боці «Бйорнстад-Хокею», але ще не в силах виступити проти компанії Вільяма Люта, — от їм тепер доведеться скерувати свій гнів на когось іншого. На того, хто слабший.

Майя з Аною читають перші анонімні смс-ки, а тоді вимикають телефони. «Це все через тебе», «Якщо клуб зникне, тобі кінець, сука», «Ми і твого кінченого старого дістанемо!». Ана і Майя знають, що зараз відбувається і для кого призначені ця ненависть і погрози. Одні стануть вважати, що у зникненні «Бйорнстад-Хокею» винна Майя, бо їй «варто було стулити рота», інші будуть зловтішно стверджувати, що «для малих курв, які забріхуються, саме так усе й закінчується».

Майя виходить до ванної і блює. Ана сидить на підлозі в коридорі. Вона читала, що групи підтримки для жертв зґвалтування називають себе «ті, хто пережили». Тому що саме це вони роблять щодня — переживають те, що з ними сталося, знову і знову. Ана замислюється, чи є якесь слово для інших людей — тих, хто дозволив такому статися. Люди завжди готові розбити комусь світ, аби тільки не довелося визнавати, що багато з нас несуть на собі якість частинки колективної провини за вчинки одного хлопця. Легше це заперечувати, переконати себе, що все це — «окрема подія». Ана мріє забити Кевіна до смерті за те, що він заподіяв її найкращій подрузі, але ще більше вона мріє розтрощити ціле місто за те, як ці люди поводяться з Майєю тепер.

Ці ідіоти ніколи не скажуть, що «Бйорнстад-Хокей» розвалився через Кевіна, вони далі будуть стверджувати, що це сталося через «скандал». Тому що для них справжня проблема не в тому, що Кевін став ґвалтівником, а в тому, що Майю зґвалтували. Якби Майї не існувало, цього б не сталося. Через жінок — суцільні проблеми, так є в чоловічому світі.

Майя і Ана збирають наплічники, виходять з будинку й рушають у ліс, навіть не знаючи, куди прямують. Їм буде краще будь-де, тільки не тут. Ана залишає рушницю вдома. Про це вона ще пошкодує.

Лео чекає, коли почне темніти. Сам-один ховається на узліссі, поки пляж не стає порожнім. Тоді прокрадається назад до озера, залазить на дерево й підпалює червоні прапори. Лео знімає відео, як полум’я пожирає літери і як спалахує емблема «Гед-Хокею». А потім анонімно викладає те, що відзняв, в інтернет, звідки, як йому відомо, про це дізнається вся школа.

Люди казатимуть, що того літа у Бйорнстаді з’явилося насильство, але це буде неправдою — насильство в місті вже було. Тому що всі люди взаємозалежні, і цього ми ніколи не можемо по-справжньому пробачити одне одному.