Ми проти вас

31

БАХ!

Про таємниці ми завжди говоримо, як про наші особисті речі. «Моя» таємниця. Саме так і є, поки таємниці залишаються прихованими від чужих поглядів. Таємниці неможливо втратити частково — ми або втрачаємо їх цілком, або ж вони залишаються з нами. Щойно вони прослизають у світ, починається землетрус, лавина, цунамі. Просто одне випадкове слово, або думка, що промайнула в голові, або кілька фотографій, які опинилися в інтернеті через когось, хто має рану на серці, — і тоді котяться камені, і зсувається сніг, і товща води стає нестримною — ще до того, як ми встигаємо зрозуміти, як так сталося, — і вже нічого не повернеш назад. Зробити це так само неможливо, як і старатися упіймати пахощі липня і втримати їх у стулених долонях. Усі тепер знають. Те, про що ніхто не мав дізнатися.

Беньї прокидається від цього звуку.

БАХ! Усього один раз, але так сильно, що затряслися стіни кемпінгового будиночка. Потім — тиша. Учитель сонно перевертається в ліжку, але Беньї вже, пригнувшись, вибігає зі спальні, прямуючи до дверей. Він не знає чому, але потім буде згадувати, що ним уже тоді заволоділа паніка. Коли Беньї прийшов сюди, коли вони поцілувалися на сходах — він іще тоді розумів, як це було по-дурному.

Одного дня він усвідомить, що так сталося, бо він був закоханий. І тому не зміг бути обережнішим. Беньї відчиняє вхідні двері, визирає назовні, але навіть якщо хтось зачаївся серед темряви, він не виказує своєї присутності. Беньї вже повертається, щоб зайти всередину, аж раптом розуміє, що то був за звук.

Бах.

Звук, із яким шайба влітає у стіну, або звук ударів серця в грудній клітці, або звук, коли встромляють ніж у дерев’яні двері будиночка в кемпінгу. На звичайному папірці хтось написав кілька простих літер, серед яких кільце букви «О» накреслене як оптичний приціл. Туди й був увігнаний ніж, просто по центру.

«ГОМІК»

Ана блукає лісом, ніби в лихоманці. Швидко падає сніг, цього року він ранній і густий, навіть для цієї частини країни; наближається осіння заметіль. Як легко недооцінити силу холоднечі — вона так швидко може забрати твоє життя, ця вбивця з ніжним голосом, що нашіптує тобі: можеш сісти й відпочити хвилинку, якщо здолала втома. Обманює, що тебе заливає піт, вмовляє зняти одяг. Сніг і мінусова температура можуть викликати такі самі галюцинації, як і палюче сонце в пустелі.

Ана знає про це, бо завжди почувалася комфортніше в лісі, а не в місті. «Ти не людина, а білка», — так часто дражнила її Майя. Коли Ана опинялася серед дерев, вона існувала поза реальністю, зупинявся час, і те, що відбувалося в лісі, ніколи не впливало на світ поміж будинків. Так це уявляла собі Ана, і тому жахливий тягар від усвідомлення того, яке паскудство вона накоїла, звалюється на неї щойно тоді, коли вона повертається додому Тільки перед дверима татового будинку її охоплює паніка — абсолютна й невблаганна, а в грудях так сильно болить, що Ана не може дихати. Так просто вважати, що викласти щось в інтернет — це те саме, що підвищити голос у вітальні, тоді як насправді це наче прокричати з даху будинку. Події в наших вигаданих світах завжди мають наслідки для реальності інших людей.

Ана хапає свій телефон, видаляє знімки Беньї і вчителя, але надто пізно. Вона вже розвіяла їхню таємницю, ніби попіл над морем, який ніколи не вдасться зібрати.

Наші спонтанні реакції рідко бувають найкращим приводом для гордості. Кажуть, перша думка буває найчеснішою, але часто це неправда. Зазвичай вона банально найдурніша. Якщо це було б не так, то для чого нам роздуми?

З самого ранку Петер гримає у двері «Хутра». Рамона відчиняє вікно на верхньому поверсі, одягнена в халат і в гнів.

— Хлопче, тобі ж на користь, якщо виявиться, що в мене бар загорівся! Хто таке бачив, щоб о восьмій будити чесних людей!

Але Рамона лагіднішає, бо колись Петер теж був її хлопчиком. Вона багато разів телефонувала йому, щоб він дотягнув додому свого п’яного старого, а сам Петер із того часу майже не торкався до спиртного. Його життя формувалось під впливом прагнення усе виправити. Зробити так, щоб усі були задоволені. Приховати чужі помилки. Взяти на себе відповідальність. І зараз Петер зізнається:

— Рамоно, скоро буде пресконференція. У фабрики будуть нові власники, іноземці, вони і є тим «загадковим спонсором» для «Бйорнстад-Хокею», про якого всі говорять. Я повинен виступити перед журналістами і дати обіцянку, що знесу трибуну зі стоячими місцями і… позбудуся бандитів.

Можливо, Рамону це шокує, але якщо й так, вона не показує навіть тіні здивування, лише припалює сигарету.

— І як це мене стосується?

Петер прокашлюється.

— Мені дозволять висунути свою кандидатуру до правління клубу. Кандидатуру того, кого захочу.

— Гадаю, Фрак підійде найліпше, — фиркає Рамона.

— Фрак хоче, щоб це була ти. Я теж, — відповідає Петер.

З Рамониної ніздрі виходить тоненька хмарка диму — єдиний знак її здивування.

— Хлопче, ти головою вдарився? Ти сам знаєш, що я… після того, що ти хочеш зробити Теему і хлопцям? Вони МОЇ хлопчики! Трибуна зі стоячими місцями — це… це ж, дідько би взяв, це також їхній клуб!

Петер тримає спину прямо, але його голос обривається.

— Заради клубу я роблю все, на що здатний. Але мені стало відомо, що комусь «не хочеться добровільно віддавати владу». Для того, щоб я справді міг знати, що борюся за клуб не з власної корисливості, мені треба мати у правлінні когось, хто буде зі мною сперечатися. Хто наважиться мені протистояти.

Рамона тихо курить.

— Якщо ми обоє будемо боротися за те, у що віримо, хтось із нас врешті залишиться без роботи.

Петер киває.

— Але якщо ми обоє будемо боротися задля блага клубу, тоді клуб від цього виграє.

Рамона тісніше підв’язує свій халат. Довгий час щось обдумує. А тоді наморщує чоло.

— Будеш снідати?

— Яким сортом? — цікавиться Петер.

Рамона бурчить.

— У мене точно десь є кава. Чи що ви тепер п’єте, непитущі.

І Рамона нарешті отримує місце у правлінні клубу «Бйорнстад-Хокей», але вони навіть не встигають це обговорити — їх переривають. Спершу дзвонить мобільний у Петера, це телефонує Фрак. У нього одне запитання: «Ти вже чув про Беньяміна?». Так Рамона й дізнається про все. Їй до кінця життя буде соромно за свою реакцію, Петеру також, тому що найперша їхня думка: «Ні, тільки не це!».

Наші спонтанні реакції найчастіше бувають найдурнішими.

Правда про людей — це вогонь, руйнівний і нещадний. Правда про Беньї палахкотить по Бйорнстаду і Геду, а всім, хто мав найменшу причину заздрити Беньї чи погано про нього думати, тепер видно тріщину в його броні. І вони встромлюють туди ножі, щосили, кожен із них.

Небагатьом стало б духу сказати Беньї щось в очі, тому всі поводяться так, як звикли: говорять про нього, а не з ним. Треба дегуманізувати Беньї, перетворити його на об’єкт. Існує тисяча способів, як це зробити, але нема нічого простішого за той, який ми практично завжди використовуємо: треба забрати від нього ім’я.

Тому, коли поширюють «правду», ніхто не пише в телефоні чи на комп’ютері «Беньямін» або «Беньї». Усі пишуть «хокеїст». Або «учень». Або «цей молодий хлопець». Або «гомік».

Опісля частина з них скажуть, що вони не мають ненависті до гомосексуалів, що ненавидять лише Беньї. Багато стверджуватимуть, що «ми просто здивувалися, що саме… він». Ще інші докинуть, що «якби ж ми бачили хоча б якийсь… знак… може, тоді нам було б легше це сприйняти».

Будуть і такі, хто запропонує глибокий культурологічний аналіз, запевняючи, що символом світу спорту, а можливо, і світу хокею зокрема, є глибоко маскулінний ідеал, чим лише поглиблять загальний шок. Інші стануть стверджувати, що реакція на новину насправді не була аж такою різкою, якою її прагнули зобразити в медіа. Що все «перебільшено».

Чийсь голос, можливо, скаже, що «ми ж не виступаємо проти них», інший докине, що «ми просто не хочемо, щоб усе місто стало… таким, як вони». Хтось пробурмоче: «Може, краще йому таки переїхати, заради себе, ну бо що йому тут робити? Краще нехай їде собі до великого міста. Ну, це ж заради нього. Це не тому, що я проти таких, як він. Аж ніяк. Але… ну, ви самі розумієте».

Деякі жарти в інтернеті є просто жартами — так вони будуть виправдовуватися. «Я завжди це знав, моя мама, ще в початковій школі, приготувала на мій день народження десерт із морозивом та фруктами, а Беньї їв тільки банани!» Інші просто випитують: «Цікаво, чим вони з Кевіном займалися в роздягальні, коли інші розходилися додому?!».

Від таких коментарів хвиля тільки наростає. Смс-ки з кнопкових телефонів і анонімні коментарі в інтернеті. «Педик». «Підар». «Гомо». «Гомотня». «Паскудство!!!» «Це ж неприродно, ти, бляха, хворий!» «Ми завжди знали!» «Геть педиків із Бйорнстада!!» «Ми доберемося до тебе і виріжемо твоє тату! Ведмідь не для гоміків!» «Ґвалтівники і підари, валіть із Бйорнстада!» «Ти такий самий хворий, як Кевін!!» «Ти, напевно, ще й педофіл! Та щоб у тебе був СПІД!» «Помри!» «Вали звідси, якщо хочеш жити!!!» «Наступного разу ніж всадять не у двері, а в тебе!»

Майя сидить удома перед комп’ютером. Читає те, що вся ця свинота пише про Беньї, і пригадує все, що вони писали про неї. Нічого не змінюється, усе просто починається знову. Майїн тато часто слухав одну давню платівку: якийсь старий співав, що у всьому є тріщини, і так усередину нас потрапляє світло. Майя знову і знову переглядає знімки Беньї і вчителя, але дивиться вона не на Беньї і вчителя. Улітку, коли вони з Аною були на острові, на мобільному Ани грала Майїна музика, якась пісня з гітарами й сумними голосами, і Ана закричала: «На моєму острові не буде наркомузики!» — а Майя, хіхікаючи, тримала телефон так, щоб Ана не могла дістати, і теж кричала: «Не буде бум-бум-музики в лісі, вона шкодить довкіллю!». Тоді Ана спробувала дорватися до мобільного, Майя відскочила, але спіткнулася — і телефон випав із її руки на камінь. У лінзі камери тріснуло скло, не дуже помітно, але достатньо, щоб відтоді на всіх Аниних знімках у верхньому куті було видно невеличку лінію.

Майя думала, що Ана розсердиться, але вона тільки засміялася і сказала: «Тепер я бачитиму цю тріщину щоразу, коли буду робити фотку, тож на всіх моїх кадрах будеш ти, дурепко!».

За це Майя і любила свою найкращу подругу, але тепер вона самотньо сидить перед комп’ютером і дивиться на знімки Беньї і вчителя, знову і знову, і бачить тільки ту риску у верхньому куті. Ту саму риску на кожній фотографії.

Маленьку, майже непомітну тріщину. З якої зяє темрява.

Мине час, і вже ніхто з нас не зможе точно засвідчити, хто і що казав, або яким чином потрапили в інтернет різні фотографії. Але всі побачили знімки, на яких Беньї цілує вчителя. Багато людей не стануть цим перейматися, але вони мовчатимуть, і тому чути лише голоси інших. Які стануть виправдовувати свої дії ось чим: вони просто ПЕРЕЙМАЮТЬСЯ. Цим містом, і хокейною командою, і самим Беньяміном. Вони переймаються школою. Переймаються дітьми.

Група батьків телефонує директору і вимагає провести зустріч. Серед них є Маґґан Лют, мама Вільяма Люта. Вона входить до батьківського комітету і просто робить те, що повинна, «нічого особистого», підкреслює вона на зустрічі, «у нас нема злоби на когось, ми просто батьки і хвилюємося». Але Маґґан наполягає, що вчителя треба звільнити. Ні, не через те, що він якийсь… не такий, як інші, та звісно, що ні! Але ми не можемо миритися з тим, що він мав статевий зв’язок із учнем! І це після всього, що тут сталося! Спочатку зґвалтування, а тепер це? Не має жодного значення, хлопчик це чи дівчинка — хіба не слід ставитися до всіх однаково?

Одне завжди пов’язане з іншим, якщо це для нас вигідно.

— Хіба можна почуватися в безпеці, якщо такий учитель навчає наших дітей, ми ж навіть не знаємо, що в нього… на думці! — дивується один із батьків.

Директор запитує, що саме має на увазі той батько, кажучи, що у вчителя щось «на думці», але Маґґан Лют шипить:

— Ви самі знаєте, про що мова!

— Ну а ЦЕ тоді що? — вигукує ще хтось із батьків, кидаючи директору на стіл якийсь папірець.

— Це висіло на дошці оголошень у коридорі! Ця вчителька, Жанетт, буде навчати учнів БИТИСЯ! — докидає Маґґан Лют.

— Це… єдиноборства… вона запрошує учнів на тренування з… — директор робить спробу щось пояснити, але його вже звично перебивають:

— НАСИЛЬСТВА! Тренування з НАСИЛЬСТВА! То один учитель починає статеві стосунки з учнем, а інша хоче битися з ними! Що це за школа така під вашим керівництвом?

І тоді Маґґан Лют заявляє:

— Я буду телефонувати політикам!

Так вона й робить. Першим їй відповідає Річард Тео.

Майя так сильно гримає у двері Аниного будинку, аж собаки заходяться гавкотом, ніби вона зараз розвалить цілу стіну. Ана відчиняє, вона бліда й безсила, почувається розбитою і сама себе ненавидить. Але Майя занадто розлючена, щоб стримувати свій гнів, і тому зразу кричить:

— ЦЕ ТИ ЗРОБИЛА ФОТО! ЯК ТИ МОГЛА?

Ана істерично задихається, схлипує і шмаркає, аж ледве може вимовляти слова:

— Це не… Майє, я його поцілувала. Я ПОЦІЛУВАЛА його! Він міг би сказати, що… він міг би СКАЗАТИ, щоб я просто… я думала, що в нього є дівчина, але він… я поцілувала його! Я… якби він просто сказав, що…

Майя не дає їй закінчити, вона тільки хитає головою і спльовує на землю між собою і своєю найкращою подругою. Відтепер їхньої дружби не існує.

— Ано, ти така сама, як і решта у цьому місті. Вважаєш, що маєш право скривдити інших, якщо не отримуєш того, що хочеш.

Ана ридає, аж не має сили втриматися на ногах. Так і падає просто на порозі. Але Майя не підхоплює її — вона вже пішла геть.

Можливо, це правда, як усі й кажуть: нічого особистого в цьому нема. Можливо, це стало тією краплею для людей, які давно відчували, що до них повернулися спиною. Зникають робочі місця, політики зайняті махінаціями, лікарню збираються закрити, а у фабрики змінюється власник. Журналісти з’являються лише тоді, коли стається щось погане, і на думці в них одне — показати місцевих жителів у негативному світлі, як обмежених і забобонних. Можливо, хтось тут вважає, що політики стає забагато — і вже доста. Стільки змін змушені приймати ці працьовиті люди, яким і так довелося багато пережити. Можливо, справа навіть не в Беньї чи вчителеві, і не в Елісабет Цаккель або ще в комусь. Можливо, ті, хто пишуть в інтернеті, — це просто «якісь гнилі паскуди». Можливо, ніхто не хотів нашкодити, але «в розпалі боротьби можна трохи погарячкувати». Можливо, ми станемо пояснювати, що «стільки всього сталося нараз, а питання дуже складне, і у всіх нас є почуття».

Ми завжди будемо захищати почуття агресорів. Наче саме вони потребують нашого терпіння.

Новина про те, що вчитель «мав тривалі стосунки з учнем» і що тепер він «відсторонений на час розслідування», швидко долітає до місцевої газети. Спочатку коментатори пишуть обережно, але за якийсь час виникає запитання: «Як думаєте, це збіг обставин? Спочатку та тренерка, тепер ще вчитель?». Ніхто не пише «жінка», ніхто не пише «гомосексуал». Усі вживають слова «оті вони» або «того типу». Хтось пише: «Навіть протестувати не можна, бо повісять на вас усі гріхи! Але ж ми мусимо якось реагувати — хоча б заради ДІТЕЙ! У якому місті нам доведеться жити? То ми тепер повинні бути в якомусь експерименті?».

Більшість навіть не називає імені Беньї. Так простіше. Але ось з’являється картинка: спочатку її публікують із якогось анонімного акаунта, ніхто не пам’ятає, з якого саме, і щойно зображення розповсюджується, цей акаунт видаляють. Ніхто не запитує, звідки взялася ця картинка, пускають різні чутки, але це не має значення. Важливо лише те, що на ній зображено.

На ній хокейний шолом, який, здається, був сфотографований на лавці в роздягальні, збоку видно ведмедя — символ клубу «Бйорнстад-Хокей». Навколо ведмедя домальовано веселку. Хтось пише, анонімно: «А мені подобається! Я не фанат хокею, але думаю, що нам треба придумати якийсь символічний жест для всього клубу і висловити нашу підтримку! Якусь політичну маніфестацію, невіддільну від хокею!».

Картинка поширюється за межі Бйорнстада, якась газета у великому місті розміщує її на своєму сайті із заголовком: «Хокеїст заявив про свою гомосексуальність — клуб мило висловлює свою підтримку!».

Коли починають писати відповіді, Річард Тео вже захлопнув ноутбук. Він прочиняє вікно і випускає останніх мух; стало холодніше, і ті скоро позамерзають на смерть. Але вони прожили своє літо, здійснили свою мету.

Коли Річард виходить із кабінету, хтось уже пише в інтернеті: «Бйорнстад не буде довбаним веселковим містом, а „Бйорнстад-Хокей“ не стане голубою командою! „Група“ нізащо цього не допустить!».

Коли з’ясовується, що картинка була фальшива, зліплена в простій комп’ютерній програмі, журналісти з цілої країни починають телефонувати до спортивного директора «Бйорнстад-Хокею» із запитаннями:

— Чому ви не хочете висловити свою підтримку гомосексуальному гравцеві? Чому відсторонюєтеся від ідеї шоломів у кольорах веселки?

Петер Андерссон намагається щось пояснити, хоч уже сам не знає, що має казати. Усе відбувається так швидко. Врешті йому просто не стає духу відповідати на дзвінки.

Але коли журналістка з місцевої газети телефонує Річарду Тео й запитує, що він думає щодо цієї «турбулентності» навколо клубу «Бйорнстад-Хокей», у політика, звісно ж, є найпростіша з усіх можливих відповідей:

— Я вважаю, що не потрібно змішувати хокей і політику. Дайте хлопцям просто грати.

Останнім часом ця фраза звучить дедалі частіше. «Дайте хлопцям просто грати!» Проте для різних людей вона має різне значення.

Майя приходить додому, в будинку чути лише стишене поклацування комп’ютерної мишки і клавіатури. Лео сидить у своїй кімнаті, так близько до екрану, що світ навколо зникає; усе як завжди. Майя заздрить такій можливості втечі.

— Що робиш? — по-дурному запитує вона.

— Граю, — відповідає брат.

Якусь мить Майя стоїть у дверях, відкриває рота, щоб запитати ще щось, але так і не каже ні слова. Тому зачиняє двері й іде на кухню. Лео, мабуть, розуміє з її кроків, що щось не так, або ж молодші брати знають те, чого не помічають інші, тому що, навіть не відвівши погляду від комп’ютера, він гукає:

— Хочеш зіграти?