Ми проти вас

40

Непросто виступати перед людьми. Найкращі хокейні тренери не завжди мають до цього талант. Виступ — це вміння екстравертів, але для того, щоб розуміти тактику і віддавати час нічного сну на перегляд відеозаписів попередніх матчів, напевно, треба мати інтровертну особистість. Звичайно, брак цього вміння можна компенсувати, виявляючи почуття. Але якщо і на почуттях ти не дуже знаєшся — що ж тоді, бляха, казати?

Перед третім періодом Петер встає зі свого місця. Він більше не може всидіти на трибуні, він сам не знає, куди йде і навіщо, але ноги несуть його в єдине місце, де він щось здатен зрозуміти, — до роздягальні. Звісно, у коридорі Петер на мить спиняється: він спортивний директор і не мав би вриватися до гравців. Це може робити тренер. Петер упевнений, що Цаккель зараз там, що вона саме виголошує перед гравцями натхненну промову й дає вказівки, як їм іще можна перемінити ситуацію. Що вони володіють цим умінням, що треба подумати собі, ніби рахунок 0:0, що їм просто треба швидко забити шайбу, щоб матч знову став матчем!

Петер завертає за ріг — і біля дверей, що ведуть на стоянку, бачить Цаккель. Вона стоїть собі сама і курить сигару. А вся команда сидить у роздягальні й чекає.

— Що ви тут робите? — шипить Петер.

— А що таке? Усередині курити не можна! — захищається Цаккель.

— Ми опустилися до рахунку 4:0! Ви нічого не збираєтеся сказати команді? — вимагає відповіді Петер.

— Ви думаєте, вони самі не знають, що програють 4:0? — дивується Цаккель.

— Ви ж, бляха, мусите… вони повинні… ви ж тренерка! Ідіть до гравців, скажіть їм щось, дайте їм ЗАПАЛ! — наказує Петер.

Цаккель докурює. Знизує плечима. Покірно бурмоче: «Ну так. Звісно. Окей».

Коли вона підходить до роздягальні, з протилежного боку до неї біжить молодий хлопець. Це Відар Рінніус.

— Можна мені грати? — задихано запитує він.

Цаккель знизує плечима.

— Звісно. Окей. Навряд чи вже буде гірше.

Через кілька хвилин після того, як Відар радісно ввалюється до роздягальні, шукаючи своє спорядження воротаря, коридором іде ще один молодий хлопець. Не біжить, крокує спокійно, зупиняється перед Цаккель. І чемно запитує, як той, у кого є сестри:

— Вам потрібен іще один гравець?

Цаккель наморщує чоло.

— Ти збираєшся з кимось переспати в роздягальні?

Беньї намагається зрозуміти — вона жартує чи говорить серйозно. Проте це неможливо.

— Ні, — відповідає він.

— Окей, — каже Цаккель.

Нормальний тренер мав би викреслити Беньї зі списку гравців, якщо той не з’явився на початку першого періоду. Але Цаккель не нормальна. На її думку, Беньї, навіть коли не бере участь у грі, однаково залишається найкращим хокеїстом. Хтось це розуміє, більшість — ні. Цаккель відступає набік, Беньї заходить у роздягальню. До його приходу там було тихо, а тепер тиша стає ще густішою.

Товариші з команди сидять, потупивши два десятки поглядів у підлогу, і Беньї вперше в житті не знає, що йому тут робити. Куди йому сісти, як почати роздягатися, але не тому, що почувається незручно, а тому, що боїться, що незручно стане комусь іншому Тепер він не такий, як усі.

Беньї роззувається, але далі не витримує. Кидається до туалету. Зачиняє двері, але всім і так чути, як його вирвало в умивальник. З очей тече, він так міцно вчепився за край раковини, аж тріснули кріплення в стіні. Якби в нього була можливість утекти просто зараз, він так би й зробив, але звідси лише один вихід. То ким він хоче бути? Кожен із нас переживає миті, коли треба вирішувати. Зробити вибір.

Беньї витирає обличчя, відчиняє двері, виходить у роздягальню. Це зовсім незначний жест, і всі його товариші з команди далі мовчать, але коли Беньї повертається на своє місце, його кросівки наповнені піною для гоління. І не лише його. Усіх. Кожна пара взуття, під усіма лавками. Тому що чоловіки, які зібралися тут, хочуть, аби він знав, що нічим не відрізняється від інших. Тільки не тут.

Беньї сідає на лавку. Вагаючись, стягує з себе светр. Раптом серед тиші чути чийсь голос — із несподіваного боку, навпроти Беньї.

— А як дізнатися, чи хтось сексуальний? — запитує Амат.

Беньї сидить із голим торсом, нахиливши набік голову.

— Шо?

Амат червоніє. Усі витріщаються на нього, йому ще ніколи не було так соромно, але він продовжує:

— Тобто… я хотів… ну, як знати, що дівчата вважають сексуальним у хлопцях? Або що хлопці вважають сексуальним у… хлопцях?

Беньї супить брови.

— Амате, якого чорта тобі треба?

Амат прокашлюється.

— Ну, ми ж разом приймали душ, а ти мав би бути експертом. От я — сексуальний?

До того, як Беньї встигає щось відповісти, Амат усміхається:

— Це я не для себе запитую. А для свого найкращого друга.

Бубу, який сидить біля нього, смикається, ніби від електрошоку. Це просто дрібниця, яку один хлопець може зробити для іншого, але в житті можна стільки всього здолати, якщо маєш найкращого друга. І ще більше — якщо ти сам комусь найкращий друг. Тому Бубу, кашлянувши, видає:

— Словом… Беньї… мені просто цікаво, як… ну, знаєш. Як знати, що ти… сексі?

Беньї дивиться на Бубу, потім на Амата і знову на Бубу. А тоді хитає головою:

— Я ніколи в житті не розглядав ВАС у душі!

Роздягальня з усіх боків вибухає реготом, але один зі старших гравців робить серйозну міну й зухвало запитує:

— А всіх інших? Ти хочеш сказати, ти ніколи не розглядав в душі НІКОГО з команди?

Беньї морщить чоло.

— Бляха, та я краще буду розглядати дівчат, аніж вас.

Старший гравець аж трохи зсутулюється.

— Тобто… ну, мені навіть трохи прикро, що ти так із нами.

— А ми ще стараємося тримати себе у формі, — розчаровано буркає інший гравець.

Бубу з Аматом усміхаються. Усе майже як завжди. Але Беньї серйознішає і показує на рукав Бубу.

— Я теж хочу таке. Якщо можна.

Бубу пише «Анн-Катрін» на шматку стрічки й наліплює її на рукав Беньї. Літери вийшли невиразними, тому що в Бубу тремтіла рука.

Елісабет Цаккель разом із Петером стоять перед роздягальнею. Тренерка невдоволено бурмоче, але Петер активно жестикулює, наполягаючи, що вона мусить щось сказати команді. Цаккель аж стогне, але тоді заходить усередину й бешкетно свистить, щоб усі чоловіки замовкли.

— Ну, що ж. Мені тут сказали, що від тренера очікують натхненної промови перед командою. Тому… ну… ви опустилися до рахунку 4:0.

Чоловіки сердито зиркають на тренерку, вона у відповідь сердито дивиться на них і продовжує:

— Я просто перепитую, чи вам це відомо. ЧОТИРИ — нуль! І ще: ви не просто опустилися до такого рахунку — ви ще й жахливо грали! Тільки збіговисько повних ІДІОТІВ може сподіватися, що ви здатні перемогти в цьому матчі!

Чоловіків як заціплює. Цаккель відкашлюється. І додає:

— Ну… хай там як, я просто хотіла сказати, що все життя займаюся хокеєм. І я ще ніколи не бачила такого збіговиська цілковитих ідіотів, як оце ви.

І тренерка виходить. Петер завмирає у коридорі, витріщившись на неї й не відводячи погляду, поки та іде до арени. Йому ще не доводилося чути кращої настанови від тренера між періодами.

У роздягальні всі сидять мовчки. Беньї дивиться на годинник на стіні — на цей час вони вже мали би бути на арені, але ніхто з гравців не виходить. Врешті Амат мусить копнути Беньї по ковзану зі словами:

— Вони чекають.

— На кого? — не розуміє Беньї.

— На тебе.

Беньї встає. За ним встають усі інші.

І команда «Бйорнстад-Хокей» рушає за своїм капітаном. Беньямін Овіч не виходить на лід — він вривається туди ураганом.

На льодовій арені в Геді з'являються три сестри Овіч разом із мамою. З постав цих жінок видно, що їм доводилося бачити й гірші речі, аніж оце, і що були такі місця, де холод дошкуляв іще більше. Вони не бояться.

Але арена заповнена людьми, кожне місце вже зайняте, усі знають, хто ці жінки, але більшість вдає, що не впізнає їх. Люди перешіптуються, показують на них, але ніхто не зустрічається з ними поглядом. Можливо, комусь із присутніх соромно, а хтось просто не знає, що сказати. Можливо, багатьом хочеться встати зі свого місця, але важко бути першим.

Тому зі своїх місць встають одразу п’ятеро.

Старі дядьки. У зелених футболках «Бйорнстад проти всіх». Піднімаючись трибуною, вони не минають нагоди подіставати один одного тим, якими старими шкарбунами поставали. Один дядько бере під руку маму Беньяміна Овіча й веде її до свого місця. Інші дядьки віддають свої місця сестрам. Коли Адрі проходить повз одного з дядьків, він тисне їй руку зі словами:

— Скажи своєму брату, що тих, які найгучніше кричать, можливо, й чути найдужче, але вони тут в меншості. Нас значно більше.

Дружини п’ятірки дядьків сидять на місцях поруч. В однієї тітки біля ніг стоїть сумка-холодильник. Звичайно, на хокейний матч не дозволяють приносити такі сумки, але на запитання охоронця на вході, який поцікавився, що там усередині, тітка з траурною міною відповіла: «Кіт». Охоронець запротестував, але інша тітка нахилилася до нього і прошепотіла: «Він здохлий, але не кажи їй нічого, ох, яка бідолашна». Охоронець тільки-но розтулив рота, як третя тітка схопилася за нього і стала розпитувати: «У вас є свіжі помідори? Я не хочу ті бельгійські, які у вас завжди продають, мені треба справжні! Я маю купон на знижку!». Четверта тітка радісно вигукнула: «Оце так НАТОВП! То який сьогодні показують фільм? Буде щось із Шоном Коннері?». П’ята ще навіть не встигла почати своє відпрацьоване «Ой, сьогодні вночі буде сніг, таку мене коліна ниють», як охоронець уже зітхнув, здався і впустив тіток з їхньою сумкою-холодильником й усім іншим добром. Тож тепер тітки дістають із сумки пиво, діляться ним із мамою і сестрами Беньї, а тоді дев’ятеро жінок трьох поколінь цокаються і випивають. П’ятеро дядьків стоять поруч на сходинках, як почесна варта.

Горнятко кави — це така дрібниця. Ну справді.

Усі пам’ятатимуть ревіння зі стоячої трибуни «Геда»: «Гоміки! Курви! Ґвалтівники!». Багато повірять, що кричала вся стояча трибуна, тому що так усім здавалося, на відстані не видно кожну людину. Тому, попри те що кричали далеко не всі, стануть засуджувати цілу трибуну — бо ж нам хочеться мати цапів-відбувайлів, а ті, кому заманеться почитати мораль, просто будуть казати, що «культура — це не лише те, що ми заохочуємо, але й те, що ми дозволяємо».

Але коли кричать усі, голосу того, хто опирається, не завжди чутно, і коли починає скочуватися лавина ненависті, важко зрозуміти, хто повинен її зупинити.

Тож коли молода жінка в червоному светрі з биком на грудях залишає своє місце на стоячій трибуні, минає охоронців і стає на сходинках біля трибуни з сидячими місцями, ніхто цього спершу не помічає. Ця жінка обожнює «Гед-Хокей» так само, як і ті, хто зараз кричить, вона все життя вболіває за свою команду, і стояча трибуна належить також їй. Стати біля сидячих місць, серед уболівальників-із-хот-доґами, про яких вона завжди говорила гидоту, — це її мовчазний протест.

Жінку помічає чоловік у зеленому светрі, який сидить трохи далі. Він встає зі свого місця, іде в кафетерій, купує дві кави в паперових стаканчиках, спускається назад до арени й віддає один жінці. Вони стоять собі поруч, червоне і зелене, мовчки попивають каву. Горнятко кави — це така дрібниця. Але часом — збіса важлива річ.

Через кілька хвилин зі стоячої трибуни переходять іще кілька червоних светрів. Сходинки біля трибуни з сидячими місцями вже переповнені. Далі чути голосні вигуки «Гоміки!

Курви! Ґвалтівники!» — але тепер тих, хто кричать, видно як на долоні. І всі бачать, що їх не так багато, як спершу здавалося. Крикунів ніколи не буває багато.

У «Гед-Хокеї» є гравець, якого звати Філіп. Він наймолодший у команді, але вже йде до того, щоб бути найкращим. Ця історія не про нього, поява Філіпа така коротка, що можна було б узагалі не згадувати про нього.

Але якраз перед початком третього періоду він виходить з льоду. Вільям Лют і ще кілька гравців з команди ричать до нього, щоб зупинився, але Філіп іде через вихід для гравців, піднімається сходинками на трибуни аж до стоячих місць. На ногах у нього ковзани, а в руках — ключка. Філіп підходить просто до найбільшого і найсильнішого розтатуйованого вболівальника «Геда», який трапився йому на шляху, перериває його посеред вигуку «ГОМІ…», смикає за светр і каже:

— Ще раз це вигукнете — і я перестану грати.

Філіпу лише сімнадцять, але всі, хто знається на хокеї, розуміють, який із нього буде гравець. Гедівський уболівальник дико витріщається на хокеїста, але Філіп не відступає. Він показує на одягнених у червоне вболівальників, які стоять на сходинках біля сидячих місць, і дає обіцянку:

— Якщо крикнете це ще раз, решту матчу я буду стояти біля них.

Філіп спускається на лід, а за його спиною залягає щільна тиша. Він не наївний, цей світ не зміниться, і хлопцеві відомо, що на наступних матчах вони знову будуть вигукувати ці слова. Але не сьогодні. Коли Філіп доходить до лави запасних, хтось ричить:

«Гед! Гед! Гед!»

«ВПЕРЕД! ВПЕРЕД! ВПЕРЕД!» — відповідає решта трибуни.

До кінця матчу вигукують лише ці слова. І стоячі місця знову заповнені. Вони так гучно кричать слова підтримки, аж вищає стеля.

Хокей — проста гра. Це найсправедливіший і найнесправедливіший спорт на світі.

«Бйорнстад» забиває шайбу. Потім іще одну. Коли вони скорочують рахунок до 3:4 і до кінця матчу залишається лише один гол і двадцять секунд, усі вже знають, що має статися. Передчуття фіналу висить у повітрі. Ця гра має лише одне завершення. Як у казках.

Шайба у Беньї, він веде її в зону «Геда», замахується по ній, але пасує шайбу Аматові. Зрозуміло, що всі гравці «Геда» думають, що Беньї сам заб’є, і лише один хокеїст у червоному знає, що Беньї не такий егоїст.

Вільям Лют добре знає Беньї.

Амат мчить до воріт, і коли він б’є по шайбі, його зап’ястя м’які, а рівновага — досконала. Усе виглядає так просто, він мав би стати героєм, це було б ідеально. Але Вільям уже оцінив ситуацію. Він витягується у весь зріст на льоду, шайба влучає йому в шолом, а тоді — у штангу воріт. І в кут бортика. Тепер шайба у Філіпа, він виводить її із зони, шайба знущально ковзає повз безпорадно виставлені ключки гравців «Бйорнстада», а тоді все скінчено.

Невблаганно лунає останній сигнал. Червона трибуна вибухає криками радості, Вільям Лют зникає, схований під купою своїх щасливих товаришів по команді. Гравці в зеленому никнуть від відчаю, на трибунах сидять люди з ведмедем на светрах, які оніміли — не в силах збагнути те, що сталося.

«Гед» переміг. «Бйорнстад» програв.

Хокей — це просто. Завжди справедливо. І завжди несправедливо.