Ми проти вас

41

Роздягальня «Бйорнстад-Хокею» мовчить. Команда, яка програла, має лише два варіанти, щоб скинути форму: перевдягнутися одразу або взагалі цього не робити. На вихід з льодової арени потрібно або п’ять хвилин, або кілька годин. Цього разу ніхто не має сили навіть залізти в душ.

До гравців заходить Петер Андерссон. Дивиться на них і добре знає, що вони відчувають. Йому так щиро хочеться сказати їм щось підбадьорливе, тож він бурмоче:

— Ну… хлопці… то був складний матч. Ми програли, але я хочу, щоб ви…

Один зі старших гравців, фиркнувши, перебиває його:

— При всій повазі, Петере, не витискай із себе, що ми повинні просто «забути про це», або ще якесь вичовгане кліше. Якщо не маєш що сказати по суті, то краще зроби як завжди: стули рота і сховайся в своєму кабінеті.

Йому відкрито кидають виклик. Його не поважають. Петер стоїть у дверях, запхавши руки в кишені. У більшості ситуацій він робив так, як йому казали: йшов і ховався. Переконував себе, що він спортивний директор, а не тренер, що його робота полягає не в тому, щоб його поважали хокеїсти. Але сьогоднішній день не такий, як інші. Тому Петер стискає в кишенях кулаки і вигукує:

— «Забути» про це? ЗАБУТИ? Ти справді вважаєш, що я хочу, аби ви ЗАБУЛИ? Я хочу, щоб ви про це ПАМ’ЯТАЛИ!

Після цих слів Петер здобуває увагу гравців, разом зі здивуванням. Зазвичай він не підвищував голос, але зараз, тицяючи пальцем у кожного хокеїста, від найстаршого і до Беньї, Бубу, Відара й Амата, Петер ричить:

— Сьогодні ви у програші. Сьогодні ви МАЙЖЕ вирвалися вперед. Добре запам’ятайте собі це відчуття. Тому що ані ви, ані я ніколи не відчуємо щось подібне знову! НІКОЛИ!

Напевно, він міг би сказати ще щось, але саме тієї миті крізь стіни льодової арени пробивається монотонний стукіт, і всі в роздягальні піднімають голови. Спочатку їм здається, що це барабани, потім — що хтось штовхає ногами двері, але ось стукіт переростає в гул, і тільки Петер розуміє, звідки його чути. Він уже чув цей звук, хоч і було це двадцять років тому — під час того казкового сезону, коли все місто жило і помирало разом із перемогами або поразками хокейної команди. Тоді Петер чув цей звук на кожній льодовій арені.

— Виходьте на лід, — каже він команді.

І його слухаються. Петер не йде разом із ними, він знає, що там йому будуть не раді.

Гравці «Бйорнстад-Хокею» виїжджають на лід, майже всі трибуни вже порожні, верхні лампи вимкнені. Але з короткого боку трибун ще залишаються люди в чорних куртках, вони не збираються замовкати. Чоловіки так стрибають, що в них під ногами гуде дерево, їх навіть не сотня, але співають вони так, як десятки тисяч: «Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми!» — вигукують вони, знову і знову.

Щоб сказати: «Ми досі тут». Щоб нагадати, що означає клуб. Що це не право — а привілей.

Нарешті вся основна команда «Бйорнстада» стоїть на льоду й вигукує разом із чоловіками: «СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ! СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ!». На арені порожньо й темно, але більше нікого тут і не чекали. Це те, що відбувається між командою та її найближчими вболівальниками: вони — сім’я.

Петер стоїть сам-один у роздягальні, запхавши руки в кишені. Тоді виходить із льодової арени і пішки через ліс повертається у Бйорнстад. Глибоко вдихає повітря зими, яка вже підступає. Він іще ніколи не почувався в такому програші. Усе втікає йому крізь пальці: його діти, його шлюб, його клуб.

Воно було того варте? Хіба можна знати таке наперед?

Тренери «Бйорнстада» і «Геда» після матчу зустрічаються в суддівській кімнаті. Розмова між ними відбувається у тренерському стилі — ввічливо, але без приязні.

— Чудовий матч, — каже одягнений у червоне Давід.

— Ви перемогли. Тому цей матч був чудовий лише для вас, — відповідає Цаккель, одягнена в зелене.

Давід усміхається. Люди однієї породи — що вона, що він.

— Як там твої хлопці? — цікавиться він.

— Мої хлопці чи один конкретний хлопець? — відповідає вона запитанням на запитання.

Давід не знає, куди подіти руки.

— Беньямін. Мені цікаво, як там Беньямін.

— Ми з вами знову зустрінемося в грудні, і тоді він відіграє весь матч! — обіцяє Цаккель.

Давід усміхається. Цаккель не відповідає на запитання, але в такий спосіб дає зрозуміти, що не має наміру програти, коли вони зустрінуться наступного разу. Вона мислить насамперед по-тренерськи, Давід — теж.

— Чудовий матч, — іще раз каже Давід.

Він подає їй руку, але тренерка навіть не завдає собі клопоту, щоб потиснути її.

— Цей Філіп, ваш захисник, він буде крутим, — натомість каже Цаккель.

Давід випростується від гордості. Усі ці роки Філіп був найменшим і найслабшим у команді, але Давід завжди давав йому шанс, і тепер хлопець виріс у справжню зірку.

— Так. Він просто мусить… — починає Давід.

Але Цаккель не дає йому договорити:

— Більше не дозволяй йому підніматися на трибуну. Не дозволяй, щоб його втягнули в політику!

Давід киває, погоджуючись зі сказаним. Так, вони з Цаккель справді однієї породи. Вони знають, що Філіп може стати найкращим, але він нічим не зарадить, якщо буде сваритися з глядачами. Елітний спорт не стерпить такої нерозважливості. Гравець повинен лише грати. Хокей повинен бути лише хокеєм.

— Сьогодні він грав повільніше, ніж зазвичай, але це, мабуть, тягнеться ще від передсезонного тренування… — каже Давід.

— У нього болить стегно, — з твердою впевненістю відповідає Цаккель.

— Що, перепрошую?

— Праве стегно. У нього гіперкомпенсація, поглянь на його спину, коли він спокійно стоїть, і побачиш, що у хлопця похилена постава. Він не зізнається, тому що боїться тебе розчарувати.

— Звідки ти це знаєш? — дивується Давід.

— У його віці я робила так само.

Давід довго вагається, але все ж таки запитує:

— Хто в тебе був тренером?

— Батько.

На цьому слові вираз обличчя Цаккель анітрохи не змінюється. Давід розгублено чухає шию.

— Дякую. Я поговорю з Філіпом…

Цаккель дістає з кишені клаптик паперу, шкрябає телефонний номер.

— Це номер фізіотерапевта. Він найкраще знається на таких травмах. Відвези до нього Філіпа і передавай від мене вітання.

Після цих слів Цаккель виходить. Давід гукає:

— Коли отримаю роботу в елітній команді, я тобі зателефоную! Будеш моїм асистентом тренера!

Відповідь жінки лунає вже з коридору — така ж самоочевидна, як і самовпевнена:

— Це ти будеш МОЇМ асистентом!

Завтра Давід відвезе Філіпа до фізіотерапевта, дорога туди й назад забере в них цілий день, і через кілька років Філіп розповість в одному інтерв’ю, як Давід до кінця того сезону раз на тиждень возив його до лікаря. «Це мій найкращий тренер! Він урятував мою кар’єру!» Той фізіотерапевт працює на один із найбільших хокейних клубів країни, і наступного року туди приймуть грати Філіпа. А Давід отримає там посаду тренера.

Елісабет Цаккель теж буде претендувати на цю роботу, але не отримає посади.

Завжди справедливо. І завжди несправедливо.

Пізно ввечері хтось дзвонить до Давіда у двері. Відчиняє його вагітна подруга. На порозі стоїть Беньї.

Давід спускається сходами, і в нього перехоплює подих — за одну мить перед його очима встигає промайнути все дорослішання цього хлопця: Беньї і Кевін, найкращі друзі, дикун і геній. Господи, як же Давід любив їх обох. Чи зможе він іще хоч колись відчути себе тим тренером, яким він був для них?

— Заходь! — радісно запрошує його Давід, але Беньї хитає головою.

Йому вже вісімнадцять. Він чоловік. Коли Беньї з Кевіном були дітьми, Давід часто придумував їм для мотивації сотні дрібниць, але найкраще на них діяло, коли він позичав комусь свого годинника. Цей годинник Давід отримав від тата, хлопчиськам дуже подобалося його носити, тож коли один із них добре показував себе на тренуванні або в матчі, то годинник опинявся в нього на руці. А тепер Беньї простягає цей годинник Давіду:

— Віддай своєму малому. Мені він не дуже підходить.

Навесні, коли Давід пішов із «Бйорнстад-Хокею», він бачив, як Беньї цілувався з іншим хлопцем. Тоді тренер стільки хотів сказати своєму гравцеві, але не знав потрібних слів. Тому він просто залишив годинник свого тата на надгробку тата Беньї, а поруч поклав іще шайбу, на якій написав: «Таки найвідважніший чортяка з усіх, кого я знаю».

— Я… — шепоче Давід, але не може продовжити.

Беньї кладе годинник йому в долоню, Давід міцно стискає пальцями метал, і його дівчина не стримує сліз.

— У мене залишається шайба, цього вистачить, — каже Беньї.

Давід хоче обійняти його. Як дивно — людина може забути, як це робиться.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки пережити… — щиро шепоче він.

Беньї кусає собі щоки.

— Ти — мій найкращий тренер, — так само щиро відповідає він.

«Тренер». Він не сказав «людина» або «друг». Просто «тренер». Давід ніколи не зможе заглушити біль від цього слова.

— Для тебе завжди буде светр із шістнадцятим номером, у будь-якій моїй команді… — обіцяє йому Давід.

Але йому відома відповідь Беньї ще до того, як вона прозвучить:

— У мене лише одна команда.

І хлопець зникає у темряві. Як завжди.

Через пару днів «Бйорнстад» грає в наступному матчі. Теж на чужій арені, але зелені светри і чорні куртки їдуть за своєю командою, і під час матчу звучать ті самі вперті вигуки: «Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми!».

«Бйорнстад» перемагає з рахунком 5:0. Амат носиться по арені, як вихор, Бубу б’ється так, ніби це останній матч у його житті, Беньї показує все, на що здатен. У якийсь момент наприкінці матчу Відар мало не влаштовує бійку з хокеїстом-суперником; щоб стримати його, Беньї щодуху мчить через усю арену й міцно вчеплюється у свого воротаря.

— Якщо полізеш битися, тебе виставлять геть! Ти нам потрібен! — вгамовує його Беньї.

— Так чого він херню говорить? — кричить Відар, показуючи на противника.

— І що він сказав? — запитує Беньї.

— Що ти підар!

Беньї довго дивиться на нього.

— Відаре, я ж СПРАВДІ підар.

Відар сердито б’є себе по ведмедю на грудях:

— Але ти НАШ підар!

Беньї сумно зітхає, потупивши погляд на лід. Це найнезграбніший комплімент, який йому доводилося чути.

— Можемо тепер просто грати в хокей? — просить Беньї.

— Окей, — бурмоче Відар.

І вони грають далі. Під час того матчу Беньї забив дві шайби. Відар жодної не пропустив. Того вечора, коли Беньї прийшов у паб «Хутро», йому поставили пиво на барну стійку. Він відпив пива, Відар і Теему Рінніуси стояли біля нього і пили своє. Вони постаралися, щоб здавалося, ніби все як завжди. Можливо, одного дня так і буде. Колись.