Ми проти вас

7

У Геді здавна побутує приказка: «Скажи незнайомій людині, що ненавидиш Бйорнстад, і матимеш друга на все життя». Найменшим дітям у Геді відомо, що добра гра команди «Гед-Хокей», звісно, важлива, але ще важливіше, щоб для Бйорнстада все полетіло до дідьчої матері. Звичайно, це напівжартома. З трибун уболівальники кричать, що «ненавидять» і «позабивають» одне одного, але ж це не всерйоз. Поки раптом так не стається.

Якщо замислитися над тим, як почалося насильство між цими двома містами, більшість із нас уже не пам’ятатиме, що було спочатку — відео підпалених прапорів, яке зняв і опублікував в інтернеті дванадцятирічний Лео Андерссон, чи інше відео, яке майже одночасно завантажив хтось із Геда. Бо ніщо не поширюється швидше, ніж хороша історія, а той, хто виріс у Геді, вболіваючи за червону команду й ненавидячи зелену, не стримує зловтіхи, коли муніципалітет, гроші і влада переходять на його бік.

Отож, один уболівальник клубу в Геді зупиняє місцевого політика дорогою додому з роботи і, записуючи на камеру, запитує: «Але ж скажіть: що тепер робити у Бйорнстаді всім тим, хто любить хокей?». Політик — а ним виявилася знервована жінка середнього віку — мабуть, сама не розуміє, що каже. Або, навпаки, все добре розуміє. Тому що вона відповідає: «Але ж вони можуть почати вболівати за Гед?».

Уночі політикиня прокидається від якогось гуркоту. А зранку, вийшовши з будинку, бачить сокиру, що стримить із капота її автомобіля.

Дорогою до автобусної зупинки жінка минає автомобіль, у якому сидять двоє чоловіків у чорних куртках. Їм не потрібно підводити на неї погляд. Вона й так розуміє, що за нею спостерігають.

Паб «Хутро» стоїть там, де завжди стояв, — посеред Бйорнстада. Цей паб із тих, де краще пахне, якщо всередині дозволено курити. У власниці пабу, Рамони, обличчя чимось нагадує долівчані дошки. Її лице пооране життям, ніби підлога стільцями, що їх весь час совають туди-сюди, а через куріння сигарет їй дали прізвисько «Мама Мальборо» — це придумали молоді хлопці, для яких «Хутро» стало другим домом, а часом і першим. Рамона вже перейшла в пенсійний вік, але той, хто цінує форму свого носа, ніколи не скаже про це вголос. Рамона саме наливає у високу склянку «пізній сніданок», коли до пабу заходить невідома особа. Рамона здивовано піднімає брову.

— Слухаю?

Невідома особа не розуміє її і роззирається у порожньому приміщенні.

— Що, перепрошую?

— Вам чимось допомогти? — запитує Рамона обвинувачувальним тоном.

У невідомої особи скуйовджене волосся, з одягу — спортивна куртка, джинси і теплі шкарпетки, а масивні черевики такі, як то буває в людей, що сприймають плюсову температуру за неприродне явище.

— Це ж бар, чи як?

Рамонині губи вичікувально вигинаються.

— Та наче.

— А хіба це несподіванка, якщо до бару заходить відвідувач?

— Залежить від відвідувача.

Невідома особа начебто визнає, що спостереження правильне.

— У мене є кілька запитань.

— Ви, здається, опинилися не в тому місті.

Позаду невідомої особи відчиняються двері. До пабу заходять двоє молодих хлопців.

У чорних куртках.

Ана і Майя відчувають, як їм гупає у скронях. Вони не вважали Беньї ворогом, він був одним із небагатьох, хто залишився у Бйорнстаді, коли Кевін разом з іншими гравцями перейшли в «Гед-Хокей». Але дівчатам добре відома принаймні одна річ — відданість у цих краях може змінитися за секунду, і їм ніколи не варто мати певність, що чоловікові не спаде на думку їх скривдити.

Але Беньї зупиняється за кілька метрів від них, молоток повільно погойдується в його руці. Здається, він вичікує. Беньї завжди був підкачаним, але це літо додало його тілу ще щось, якусь ауру жорстокості. Ана не взяла з собою рушниці й тепер шкодує. Вона бачила, як Беньї грає в хокей, і знає, що найкращим і найнебезпечнішим він був завдяки своїй непередбачуваності. В який момент цей хлопець зірветься і завдасть нищівного удару — цього ніхто не міг сказати заздалегідь.

Зараз його торс майже не рухається. Врешті-решт Беньї починає говорити, слова звучать тихо й уривчасто — через те, що його голосові зв’язки тижнями не були в роботі. Він жбурляє молоток, який із глухим гупанням падає під ноги Ані, і каже:

— Це вам знадобиться. У мене дещо є. Для вас.

Лише через якийсь час дівчата розуміють, що Беньї взяв із собою молоток, бо знав, що Ана і Майя наважаться піти за ним лише озброєними. Який неосяжний сум повинна відчувати людина, якщо знає, що в очах інших виглядає таким звіром.

Чоловіки в чорних куртках зупиняються біля дверей, вони звикли, що їхньої присутності достатньо для того, щоб незнайомці раптом згадали, що в них заплановане прання, або що їм треба здавати кров у поліклініці, до якої їхати п’ятсот-шістсот кілометрів. За наступні місяці невідома особа дізнається, що про завсідників «Хутра» існує багато історій, але в того, хто візьметься їх переповідати, затерпне язик. Ці хлопці не мають ані символіки, ані сайту, а в день гри у Бйорнстаді їх не вдасться відрізнити від інших чоловіків, які прямують до льодової арени. Невідома особа дізнається, що «Група» пильнує, аби ніхто не почав керувати їхнім хокейним клубом без їхнього ж благословення або прокляття, і ніхто навіть гадки не має, скільки чоловіків у «Групі», поки вони не стають комусь ворогами. Але невідома особа, мабуть, або збіса розумна, або геть тупа, бо взагалі цим не переймається.

— Ви з журналістів? — цікавиться Рамона.

Вона не розуміє: невідома особа просто ігнорує цей агресивний тон, чи має якийсь своєрідний діагноз, внаслідок чого не вміє помічати агресію. Тому Рамона продовжує:

— У нас тут нещодавно побувала пара журналістів, мали «запитання». З відповідями вони звідси не виїжджають. Зате часто добре застраховують свої будинки.

Здається, пряма погроза пролітає прямісінько над патлатою головою невідомої особи, яка спокійно крутиться на барному стільці й роздивляється інтер’єр, завішані фотографіями стіни, вимпели й футболки гравців.

— А, до речі, у вас тут подають обід?

Чоловіки біля дверей не знають, чи це прихована образа чи щире запитання. Але Рамона раптом заходиться сміхом. Вона швидко змахує рукою, і чоловіки зникають за дверима.

— Ви таки не з журналістів, — виголошує невідомій особі Рамона, трохи схиливши голову.

І миттю змінює тон на невдоволений:

— Якого дідька тобі треба у Бйорнстаді?

Невідома особа обхоплює руками коліно.

— Гадаю, спершу треба пообідати.

Міра знову телефонує — без відповіді. Хочете правду? Вона мала чуття, що місцева влада знайде спосіб відвернутися від Петера. Він, звісно, романтик, але Міра — юристка, вона розуміла, що для комуни найпростішим способом поховати скандал стане похорон клубу.

Уся сім’я Андерссонів — Петер, Майя, Лео і Міра — на початку літа ухвалила рішення залишатися в Бйорнстаді. Боротися. Але тепер упевненість Міри похитнулася. Скільки часу можна залишатися там, звідки тебе намагаються виштовхнути, ніби шкідливий вірус? Якщо Петер уже не матиме тут клубу, то що в них узагалі залишається?

Колега сидить по той бік столу й нічого не каже, але Міра, звісно, пам’ятає, що та говорила про Петера. «Він залежний, Міро. Ти думаєш, що залежна людина — це завжди алкоголік чи наркоман, або той, хто робить ставки на кінні перегони, але твій чоловік не має проблем з алкоголем і не грає в азартні ігри. Його проблема — потреба змагатися. Він ніяк не перестане прагнути до перемоги. Він не може жити без цього драйву».

Скільки разів Міра лежала, не в змозі заснути, і роздумувала, чи це правда? Вона телефонує Петерові, знову, знову і знову. Петер нарешті відповідає. Сердитий, хоч ніхто й не здогадається. Це вловлює лише Міра. Ті ледь помітні переміни голосу, коли він вимовляє її ім’я. Міра шепоче:

— Я стільки разів дзвонила, любий, я… чула про те, що сталося…

Петер не відповідає. Тож Міра запитує:

— Де ти?

І чує у відповідь:

— На роботі, Міро. Я на зустрічі. Потім поговоримо.

По гудінню мотора Міра розуміє, що він в автомобілі. Петер завжди так робив, якщо програвав матч, іще коли був гравцем, — він сідав у машину і їздив годинами. Він ніколи не застосовував насильство до інших — лише до себе. Тому він виїжджав у темряву, не подумавши, що вдома хтось чекав на нього і що той хтось був до смерті переляканий — адже могло бути й так, що в якийсь із таких вечорів задзвонить телефон, а на іншому кінці говоритиме чужа людина. Що голос поліцейського запитає: «Ви дружина Петера Андерссона?» — і вона почує глибоке співчутливе зітхання у відповідь на своє пошепки сказане «так».

— Не знаю, що сказати, любий. Мені страшенно шкода, — починає Міра.

— Нема що казати, — коротко відповідає Петер.

Міра чує гудіння й намагається вгадати, на якій він швидкості.

— Нам треба поговорити, любий…

— Нема що казати. Вони перемогли. Вони хотіли вбити цей клуб і знайшли спосіб перемогти.

Міра обережно затримує подих, як завжди, ніби зробила щось не так.

— Любий, я… можливо… я знаю, що зараз у тебе таке відчуття, ніби це кінець світу, але…

— Міро, не починай.

— Тобто — «не починай»?

— Ти розумієш, про що я!

— Я лишень кажу, що це може стати для нас можливістю нарешті поговорити про те, щоб зайнятися чимось… іншим.

Скільки разів вона запитувала його про це? «Коли закінчиться хокей?» Скільки разів він казав «наступного року»? Наступного року він зменшить оберти, наступного року він буде працювати менше, наступного року настане її черга по-справжньому вкластися в кар’єру. Міра майже двадцять років чекає цього «наступного року». Але завжди стається щось, де без нього не обійтись, якась криза, через яку Петер дуже потрібен, а вона перетворюється на егоїстку, бо вимагає неможливого — робочих годин. Після яких він їде додому.

І зараз Петер вибухає. Можливо, не маючи такого наміру.

— І що мені робити, Міро? Вести домашні справи? Що?

І Міра починає оборонятися. Можливо, теж не маючи такого наміру.

— Припини зганяти на МЕНІ злість! Я просто кажу, що це, можливо…

— Можливо — що, Міро? Цей клуб — усе моє ЖИТТЯ!

Петер чує лише Мірине дихання. Вона прикушує губу, щоб не закричати. Він намагається заспокоїтись, попросити вибачення, але задихається від усього, що зараз відчуває, тож єдине, що він здатен вимовити:

— Люба, ти розумієш, що я маю на увазі…

Скільки років вона віддала? Через його хокей вони переїхали до Канади, через його хокей вони повернулись у Бйорнстад. Скільки разів вона думала, що хто-хто, а він мав би розуміти її? Усім хокеїстам потрібно знати, яких вершин вони можуть досягнути, але й адвокатам це потрібно. Після переїзду в Бйорнстад Міра одного вечора випила забагато вина й випалила всю правду: «Поселитися тут — це змиритися з тим, що ніколи не зможеш розкритися на весь свій потенціал». Петер подумав, що вона говорила про нього, і його це образило. ЙОГО образило!

— Ти розумієш, що я маю на увазі! — повторює він, і їй справді все зрозуміло.

У цьому й проблема. Хокей — це все його життя, тому Міра завершує розмову.

Колега якраз встигає пригнутися, коли телефон влучає у стіну.

Невідома особа кладе на барну стійку зіжмаканий папірець, на якому — список імен.

— Ви їх знаєте?

Стара власниця бару кидає поглядом на аркуш, навіть не торкаючись його.

— Сьогодні на обід м’ясо з картоплею і соусом. Коли поїси, можеш їхати собі звідси куди заманеться.

Невідома особа зморщує носа.

— У вас є якась страва, щоб без м’яса?

Рамона, матюкнувшись, зникає на кухні. Дзенькає мікрохвильовка, Рамона повертається і гримає тарілкою об барну стійку. М’ясо з картоплею і соусом.

— А для веганів? — каже невідома особа, ніби це є чимось самим собою зрозумілим, а не відхиленням, через яке перед нормально влаштованою людиною варто було б вибачитися.

— Для кого? — буркає Рамона.

— Веганів.

— Ну, тоді в нас картопля з соусом, — відповідає Рамона і, взявши ножа, з міною роздратованої мами виколупує шматки м’яса з тарілки прямісінько на барну стійку.

Невідома особа спостерігає за цим недовгим процесом і запитує:

— У соусі є вершки?

Рамона вихиляє пиво і, знову матюкнувшись, забирає тарілку й виходить на кухню. Повертається вже з іншою тарілкою. На ній сама лише картопля.

Невідома особа, навіть оком не змигнувши, киває і починає обідати. Рамона якийсь час розсерджено спостерігає, а тоді ставить біля тарілки келих пива.

— Я пригощаю. Мусиш-бо ти, людино, отримати хоч щось поживне.

— Я не п’ю алкоголю, — відмовляється невідома особа.

— Та я теж, уже перестала! — каже Рамона.

Вона наливає собі ще одне пиво і миттю, захищаючись, шипить:

— Та хіба це алкоголь? У ньому навіть п’яти процентів нема! То ж практично молоко!

Невідома особа, здається, хоче запитати, від якої корови Рамона дістає таке молоко, але вирішує змовчати. Рамона наливає дві склянки віскі, одну випиває сама. Невідома особа до своєї навіть не торкається.

— Я ж не для того, щоб випити. Це помічне на шлунок! — заявляє Рамона.

Коли невідома особа не бере до рук своєї склянки, Рамона вихиляє ще й те друге віскі. Буде подвійно помічне на шлунок. Невідома особа мигцем глипає на вимпели й футболки гравців на стінах.

— Ви в цьому місті завжди так любили хокей?

Рамона пирхає.

— Ми не «любимо» хокей. Це у великих містах люди, зі своїм довбаним попкорном і віп-ложами, — от вони «люблять» хокей. А наступного дня будуть любити щось інше. Наше місто не з таких.

Невідома особа ніяк не реагує на сказане. Рамону це засмучує, їй завжди вдається прочитати, що в людей на думці. Невідома особа закінчує їсти, встає, кладе гроші на барну стійку, запихає до кишені список імен, і вже на півдорозі до виходу її спиняє Рамонин рявкіт:

— Чому в тому списку самі хлопи?

Невідома особа обертається.

— А що таке?

— Якщо ви приїхали до Бйорнстада, щоб розпитати про хокей, то чому у списку самі хлопи?

Невідома особа затягує блискавку на спортивній куртці.

— Це не так. Ви теж були у списку.

Двері відчиняються й зачиняються. Невідома особа виходить, протиснувшись повз чоловіків у чорних куртках. Рамона так і завмирає, вона розгублена. Для неї це відчуття незвичне, а ще — неприємне.