Ми проти вас

47

У роздягальні складно зберігати таємниці. Будь-які таємниці.

На льодовій арені в Геді з кожним тренуванням атмосфера стає напруженішою. Про мешканців Бйорнстада щоразу менше говорять як про людей, тепер значно частіше використовують такі слова, як «зеленяки». Або «ведмежата, з яких шкуру здеремо». Або «шльондри». Або «довбані підари». Усі, напевно, очікують, що Вільям Лют буде голосніше за всіх це вигукувати, але він чомусь стає дедалі мовчазнішим.

Коли товариші по команді запитують, чому він став таким тихим, Вільям відповідає, що «просто хоче зосередитися на хокеї». Кращої відповіді він не має. Тієї осені й зими з ним відбувається щось дивне: що більше всі ненавидять одне одного, то сильніше він втомлюється. Він дуже довго був злим: злився на тренуваннях, злився у школі, злився вдома — і врешті в нього не залишилося сили злитися. «Зосередься на хокеї!» — сказала Вільяму мама, з любов’ю скуйовдивши йому волосся. Він так і зробив.

Він усе більше віддаляється від команди, тренується старанніше і на самоті. Знайомиться з дівчиною з Геда і вечорами зустрічається з нею. Одного дня Давід, його тренер, кличе Вільяма, щоб той зайшов до нього в кабінет. Дає йому записку з номером телефона агента елітного клубу з дивізіону, який значно вищий за клуб Геда. «Вони зацікавилися тобою, хочуть, щоб ти зателефонував». Вільям витріщається на записку. Давід обходить стіл, кладе руки йому на плечі: «Вільяме, я бачу, що зараз ти зосередився на хокеї. Повідкидав усю дурню, всі ці сварки і бійки… Ти молодець! Ось чому тобою цікавиться той клуб. Вільяме, ти здатен на великі успіхи, ти можеш далеко піти! Але знай, що я буду боротися за те, щоб ти залишився в моїй команді. Я думаю, що в наступному сезоні ти будеш готовий стати капітаном!».

А тоді Давід каже щось нечуване. Щось, що цілковито збиває з ніг молодого хлопця, який боїться показати свої почуття. Тренер каже: «Вільяме, я тобою пишаюся». Вільям виходить із кабінету й одразу телефонує мамі.

Важко зберігати таємниці в роздягальні, тому коли Вільям повертається, всі вітають його. Він, звісно, пишається цим, але також помічає, що хлопці різко припинили розмову, коли він зайшов. І розуміє, що вони говорили про щось, чим не хочуть поділитися з ним.

Після тренування перед льодовою ареною стоять два автомобілі, в яких сидять одягнені в худі молоді чоловіки з татуюванням бика. Пара Вільямових товаришів із команди — достатньо молодих, щоб бути охочими до бійки, і недостатньо добрих хокеїстів, щоб їм було що втрачати, — вийшовши з роздягальні, йдуть одразу до тих авто.

— Куди зібралися? — запитує Вільям.

Один із хлопців обертається.

— Вільяме, що менше ти знаєш, то краще. Ми не можемо взяти тебе, ти надто важливий для команди. Ти нам потрібен на арені!

— Що ви задумали? — розгублено каже Вільям.

Чоловіки з татуюванням бика не відповідають, але один хлопець із команди не може стримати свого запалу й вигукує:

— Перевіримо, чи добре горить хутро!!!

Автомобілі рушають. Вільям залишається. Сам.

Потім, на допиті в поліції, чоловіки з Геда знайдуть собі тисячу виправдань. Один скаже, що в них не було наміру підпалювати всю будівлю, що вони просто хотіли підпалити тільки двері, а тоді загасили б полум’я, поки воно не розгорілося. Інший стане пояснювати, що вони просто хотіли «дати знак», ще хтось скаже, що то був «просто жарт». Ніхто не знав, що на поверсі над «Хутром» є квартира. Що тієї ночі там спала Рамона.

Маґґан Лют забирає свого сина з льодової арени в Геді, вона приїздить сюди після кожного тренування. Привозить канапки і протеїнові смузі, закидає його спорядження до багажника, дорогою додому ставить улюблену синову музику. Але сьогодні той сидить тихо як миша.

— Що сталося? — запитує мама.

— Нічого… нічого. Я просто… нервуюся через матч, — бурмоче Вільям.

Він удає, що каже правду, Маґґан удає, що вірить цьому. Вони не хочуть завдавати прикрощів одне одному. Вечеряють, слухають, як тато розповідає про свій день на роботі, сміються, коли Вільямова сестра розповідає про свій: сьогодні у школі вона відкрутила кришки сільничок на вчительському столі в їдальні, щоб вони випали, коли вчителі будуть солити їжу! Це Вільям її навчив. Маґґан робить спробу насварити доньку, але хіба це можливо, коли мала аж заливається сміхом.

Сьогодні Вільям уважніше спостерігає за батьками, поки ті вечеряють і балакають за столом. Йому добре відомо, що думають люди в місті про їхню сім’ю — що його тато «такий скупий, аж шкодує посрати», а його мама — «шизонута хокейна мамуля». Можливо, так і є, але про батьків йому відома ще й інша правда. Вони ніколи нічого не отримували задарма, їм за все доводилося боротися, вони хотіли дати своїм дітям те, чого не мали самі: владу над власним життям, аби їм не доводилося щодня її виборювати. Можливо, часом батьки заходили задалеко, але Вільям може їх пробачити. Цей світ створений не для милих людей. Таких людей використають і викинуть геть — щоб переконатися в цьому, Вільяму потрібно просто роззирнутися у Бйорнстаді.

Після вечері Вільям разом із сестрою дивляться мультфільм. Коли його сестра народилася, лікарі сказали, що в неї якась проблема. Але це не так, вона просто особлива, і хоч усі говорять про неї, називаючи якийсь синдром, Вільям ніколи з цим не погоджується. Для нього сестра така, яка є. Найдобріша людина, яку він знає. Коли сестра нарешті засинає, Вільям спускається у підвал на силове тренування. Але його гризуть ті слова: «Перевіримо, чи добре горить хутро!!!». Він ніяк не перестане про це думати. Тому вдягає спортивний костюм і гукає мамі, що піде побігати. Маґґан Лют сподівається, що син просто знервований.

Коли за ним зачиняються двері, Маґґан іде на кухню. Вона завжди хвилюється за своїх дітей і щоразу, коли Вільяма нема вдома, відволікається від думок, готуючи їжу. «Говоріть про Маґґан Лют що завгодно, але вона так смачно готує!» — кажуть про неї люди, і вона не ображається, що вони завжди починають словами «говоріть що завгодно». Вона себе знає. Вона бореться за все, що має. Зараз приготує салат із пасти, а потім іще картопляний салат. «Мамо, ніхто не вміє приготувати стільки різних салатів, які навіть не можна назвати салатами. Ти вмієш змарнувати будь-що з овочів!» — часто сміється з неї Вільям.

Маґґан не ляже спати, поки син не прийде додому. Вона хвилюється, весь час.

Вільям біжить Бйорнстадом. Раптом він розуміє, що вдягнений у червоний спортивний костюм з биком на грудях. Навіть йому зрозуміло, як це по-ідіотськи провокативно виглядає, та ще й зараз. Вільям розвертається, щоб побігти додому й перевдягнутися, але зупиняється, щойно відчуває цей запах. Йому свербить у носі.

Щось горить.

Рамона прокидається не від диму — а від того, що хтось її смикає і кудись тягне. Вочевидь, Рамона хильнула собі на ніч невеликий «перекус», тому її реакція на те, що відбувається, така, як буває завжди, коли її будять: вона відбивається руками, викрикує непристойні слова і шукає важкі предмети, щоб у когось ними пожбурити.

Але помітивши, що стіни охоплені полум’ям, і почувши крики з вулиці, Рамона широко розплющує очі й просто перед собою бачить Елісабет Цаккель.

Хокейна тренерка, можливо, не знається на почуттях, але вона знає, як це — бути знервованою. Тієї ночі вона не могла заснути, забагато думала про матч, у якому вони скоро зустрінуться з «Гедом», і тому вийшла пробігтися. Вона помітила кількох чоловіків, що бігли геть від «Хутра», побачила, як швидко розгорається вогонь. Люди, що зібралися на вулиці, мабуть, уже викликали пожежників. Нормальна людина ніколи б не забігла в охоплений полум’ям будинок. Але Цаккель не була нормальною.

І тепер Цаккель, кашляючи і задихаючись, згинається на вулиці, а Рамона сидить поруч у самій лише нічній сорочці й бурмоче:

— І ти це зробила за тарілку картоплі? Дівчинко, а що ж би було, якби я дала тобі кусень м’яса?

Цаккель, не перестаючи кашляти, сміється.

— Мушу визнати, що я починаю любити пиво. Там багато вітамінів.

Люди мчать сюди з усіх усюд, але найшвидше прибігає Теему. Він кидається у сніг і притискає до себе Рамону.

— Ну-ну, хлопчику, заспокойся. Усі живі. Просто трошки горіло… — шепоче Рамона, але Теему відчуває, як її трясе.

— Там усі фотографії Гольґера… — видихає Теему і миттю підхоплюється.

Рамона вчеплюється в нього. Цей хлопчисько так її любить, що вона мусить міцно ТРИМАТИ його, щоб він не кинувся у вогонь рятувати фотографії її покійного чоловіка.

Але навіть так вона не може стримати Теему від того, що станеться потім. Ніхто не зміг би.

Від пожежі прокидається весь Бйорнстад, крик поширюється містом швидше за шум і завивання сирен. Дзвонять усі телефони, відчиняються всі двері.

Беньї з сестрами біжать вулицею. Сестри кидаються до «Хутра», люди вже почали формувати ланцюжки, щоб передавати воду, всюди зупиняються автомобілі, які підвезли каністри і шланги.

Але Беньї зупиняється, йому зрозуміло, що вогонь спалахнув не випадково — так не буває. Тому він шукає зловмисника — і бачить червоний спортивний костюм. Вільям Лют стоїть трохи позаду від усіх, ближче до лісу, сам-один, від шоку затуливши руками рота.

Беньї кидається до нього. На секунду Вільяму здається, що той налетить на нього, але Беньї різко зупиняється, ніби щось зрозумів. Дорогою метушаться люди, десь далеко, з лісу, чути виття сирен. Беньї обертається до Вільяма й шипить:

— Ти і я. Зараз. По-справжньому. Без друзів, без зброї. Тільки ти і я.

Вільям, можливо, міг би запротестувати, спробувати заспокоїти Беньї і пояснити, що він не причетний до пожежі. Але зараз Беньї занадто розлючений, щоб у це повірити, а Вільям, мабуть, надто сильно ненавидить його, щоб відступити. Тому він тільки пошепки каже:

— Де?

Беньї на секунду замислюється.

— Бігова доріжка на Височині. Людей нема, земля рівна, і є світло від ліхтарів.

Вільям ображено киває.

— Ти хочеш сказати — щоб потім у мене не було ніяких виправдань?

Вчинки Беньї завжди були гіршими за його слова. Тому його відповідь багато про що свідчить:

— Вільяме, для тебе взагалі не буде ніякого «потім».

Хлопці кидаються до бігової доріжки. Через усе місто. Вони так бігали тисячу разів, коли дітьми грали в одній команді й змагалися на кожному тренуванні. Беньї ніколи не дозволяв Вільямові перемогти, він забирав у Вільяма навіть те, що не надто бажав мати сам. Тепер вони знову ті хлопчиська — коли мчать у снігах по кісточки. Вони навіть зберігають між собою метр відстані — ніби Кевін теж біжить між ними.

Добігши до доріжки на Височині, хлопці кілька хвилин стоять і віддихуються, з рота в них клубочиться густа пара. Тоді Вільям у червоній спортивній куртці кидається до Беньї — той, у зеленому светрі, стоїть, не рухаючись і стиснувши кулаки. Ні друзів, ні зброї — лише вони удвох. Бик проти ведмедя.

Павук і Столяр наздоганяють Теему перед самим «Хутром». Спершу вони інстинктивно пориваються загасити вогонь, врятувати, захистити. Цей паб був для них більшим домом, ніж власне житло. Але Павук шепоче Теему на вухо:

— Ми знаємо, хто це зробив, то були ті покидьки з Геда. Мама Столяревої дівчини бачила їх зі своєї кухні. Вони залишили авто біля крамниці! Якщо поїдемо зараз, то ще зможемо їх наздогнати!

Коли чоловіки в чорних куртках проштовхуються поміж людьми, які зібралися перед «Хутром», і біжать до «сааба» Теему, щоб зрізати шлях через ліс і наздогнати ворогів, ніхто не звертає на них уваги. Їх помічає лише один підліток. Лео Андерссон. І біжить за ними.

Вільям і Беньї не мають жалю один до одного. Завдають страшних ударів, вони такі сильні, що вже через кілька секунд в обох хлопців обличчя залиті кров’ю. Вільям скрикує щоразу, коли замахується і б’є, — від виснаження й одержимості. Він вищий від Беньї, і це єдина перевага, яку Беньї не зможе в нього відібрати. Вільям може бити зверху вниз, а от Беньї мусить завдавати ударів знизу. Так бити важче. Вони цілу вічність гамселять один одного. Аж поки від молочної кислоти у м’язах обоє мусять відступити, задихані й закривавлені. У Беньї вибитий зуб, Вільям ледве щось бачить правим оком.

— Ти був закоханий у нього? — раптом хрипить Вільям.

— ЩО? — вигукує Беньї і спльовує червоним на сніг.

Хлопців розділяє кілька метрів, легені їм здавило, Вільям спирається долонями на коліна. У нього зламаний палець, із носа ллє кров, ніби прорвало кран. Через біль і втому його голос звучить тихіше.

— Ти був закоханий у Кевіна? — видихає він.

Беньї мовчить кілька хвилин. Його волосся й руки залиті кров’ю — навіть не зрозуміти, де в нього рана, а де розтерта кров.

— Так.

Уперше в житті Беньї це визнає. Вільям заплющує очі, відчуває, як пульсує ніс, як крізь ніздрі зі свистом заходить повітря.

— Якби я про це знав, я б не став так сильно ненавидіти тебе, — шепоче він.

— Я знаю, — каже Беньї.

Вільям випростується. Стоїть, опустивши руки, светр у нього розірваний і мокрий від поту.

— Пам’ятаєш одне літо, ми ще були малі, коли цілий місяць падали дощі? Тоді, коли затопило льодову арену.

Беньї, здається, здивований, але повільно киває.

— Так.

Вільям витирає носа тильним боком долоні.

— Улітку ви з Кевом завжди були в лісі, але того місяця, коли дощило, ви прийшли до мене і запитали, чи можна пограти у нашому підвалі в хокей. Не знаю, чому ви не пішли додому до Кева, але…

— Його батьки того літа робили ремонт, — різко нагадує Беньї.

Пригадавши, Вільям киває.

— Точно. Так і було. Того місяця ми щодня грали у мене в підвалі. Ми тоді подружилися. Ти був класний. Ми не діставали один одного.

Беньї спльовує кров у сніг.

— Ми спали на матрацах на підлозі, щоб відразу грати, щойно прокинемося…

Усмішка Вільяма важчає — стільки всього змарновано і стільки років втрачено.

— Коли хтось у нашому віці починає згадувати дитинство, здається, ніби в їхній пам’яті тоді завжди світило сонце. А я пам’ятаю, як весь час сподівався, що піде дощ.

Беньї не рухається. Врешті опускається у сніг. Вільям не знає, чи плаче Беньї. Він навіть не знає, чи видно його власні сльози.

Потім двоє хлопців розходяться. Не друзями і не ворогами. Просто розходяться.

Пізно ввечері Майя з Аною закінчують тренування в клубі единоборств. Занадто пізно, на думку Майїної мами, але вона без нарікань приїздить забрати доньку. Міра пропонує підвезти Ану але та загадково хитає головою, а Майя дражниться:

— Вона піде додому з Ві-і-і-і-ідаром…

Міра щаслива з цього, бо так роблять усі звичайні подруги, яким по шістнадцять років. Вони дражняться через хлопців. Майя застрибує у «вольво». Махає Ані крізь заднє скло.

Відар чекає Ану на узліссі. Узявшись за руки, вони рушають у ніч. Відар мугикає і насвистує, ніяк не перестаючи тарабанити пальцями по стегну. Якби вони прожили разом ціле життя, Ана, можливо, стала би дратуватися через те, що Відарові бракує контролю над імпульсами. Але зараз, навпаки, їй дуже подобається, що всі почуття живуть у ньому як одне — миттєво.

Якби в них було ціле життя, вони, напевно, гуляли б деінде. Можливо, під сонцем у якійсь іншій країні, може, вони би поїхали звідси і почали б нове життя, стали б дорослими, збудували будинок. Можливо, народили б дітей, поступово старішали — і зустріли би старість разом. Ана стає навшпиньки, коли цілує Відара. У нього дзвонить телефон. Вона відчуває запах горілого.

Коли Ана бачить раптовий страх у погляді Відара й коли він кидається бігти, вона не намагається зупинити його. А біжить разом із ним.

По трасі рухається білий автомобіль, він мчить надто швидко. Чоловіки з Геда, які їдуть у тому авто, ще навіть не чоловіки — просто хлопці. Чи можна в такому випадку пробачити їх? Із якого віку ми повинні нести відповідальність за свої вчинки, навіть якщо наслідки цих вчинків будуть незбагненно жахливішими, ніж ми собі думали?

Коли у дзеркалі заднього виду з’являється «сааб» і чоловіки в білому авто розуміють, що за ними погоня, їх охоплює паніка. Вони збільшують швидкість, «сааб» позаду — теж, водій білого автомобіля відводить погляд від траси, і наступної ж миті в лобове скло б’є світло фар третього автомобіля, що засліплює водія. Назустріч їм мчить велике «вольво».

Білий автомобіль ковзає по снігу, чоловіки з Геда всередині нього кричать. Шини відриваються від траси. Тисячі кілограмів металу злітають у повітря, лише на мить, і беззвучно зависають у темряві. Тоді чути страхітливий удар, і цей звук ніколи для нас не затихне.

Міра і Майя їдуть у «вольво», вони щойно виїхали з притулку. Дзвонить Мірин телефон. Це Петер. Він уже прибіг у центр міста.

— У «ХУТРІ» ПОЖЕЖА! Я НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЛЕО!!! — кричить він.

Собачий притулок стоїть на відлюдді, досить далеко в лісі. До Бйорнстада звідти є лише дві автомобільні дороги: звичайний звивистий шлях, посиланий жорствою, яким їздять усі нормальні люди, і ледь утрамбована неосвітлена стежка поміж деревами, якою часом їздять мисливці. Цей шлях веде просто до головної траси, яка пролягає між Бйорнстадом і Гедом.

Ще жодна мама чи сестра не мчали по ній на авто з такою швидкістю, як Міра з Майєю тієї ночі.

Через кілька хвилин «вольво», надриваючи двигун, вилітає з лісу і жене трасою. Трохи позаду їде старий дядько, він повертається з Геда і роздратовано сигналить, але Міра цим не переймається. Вона їде ще швидше.

А тоді помічає білий автомобіль — він мчить просто на них, на великій швидкості. Майя кричить ще до того, як Міра встигає зреагувати. Водій білого авто втрачає контроль над керуванням, його несе на зустрічну смугу. Міра різко гальмує, скеровує «вольво» на узбіччя і перехиляється до сидіння поруч, щоб захистити доньку. Білий автомобіль втрачає зчеплення і злітає в повітря. А тоді врізається в дерево.

Лео Андерссон біжить через ліс. Петляє між деревами, щоб наздогнати автомобілі. Але він біжить недостатньо швидко. Дякувати Богу.

Він біжить недостатньо швидко.

Був собі дядько, який любив сидіти в «Хутрі» з чотирма іншими дядьками і сперечатися про хокей. Він погано бачив, інші дядьки часто підміняли його окуляри дешевими окулярами для читання, купленими в кіоску, — аби той, надягнувши їх, думав, що осліп. Рамона тоді бурчала: «А якщо він справді ОСЛІПНЕ, то як, чорти б вас узяли, зможе це зрозуміти?».

Тієї ночі дядько начепив власні окуляри, але навіть у них він погано бачить у темряві. Він намагався пояснити це працівникам лікарні. Його дружина кудись пішла того вечора, діти давно переїхали у великі міста в пошуках кращої роботи, суші-барів чи ще якогось там дідька лисого, якого зазвичай шукають у тих великих містах, а дядько прокинувся від болю в грудях. Тому він сам поїхав із Бйорнстада в Гед і кілька годин просидів у лікарні, аби лише дізнатися, що нічого страшного з ним не сталося. Вочевидь, це просто проблеми з травленням. «Ви не думали пити менше алкоголю?» — поцікавився лікар. «А ви не думали зробити собі лоботомію?» — запитав дядько і висварив лікаря за те, що він мусив так довго чекати. Він же погано бачить у темряві! Він обіцяв своїй дружині не водити авто вночі! «У нас мало людей», — каже йому лікар. Незадоволений дядько поїхав додому. «Що це за срана лікарня, га?»

На додачу до всього, коли він повертається з Геда у Бйорнстад, з лісу зненацька вилітає якась баба на «вольво» і втуляється просто перед ним. Точно вирішила скоротити собі шлях до міста. Дядько гальмує, сигналить і блимає фарами, але ж та баба навіть не гляне на нього, хто б сумнівався. Отак тепер їздять.

«Вольво» їде з такою швидкістю, що за якийсь час дядько бачить лише гальмівні вогники. Сніг завіває йому просто на лобове скло. Темрява. Дядько лається, бурчить і примружує очі за окулярами. Він навіть не побачить, що станеться потім, у нього нема шансу на реакцію. Попереду та баба на «вольво» гальмує і раптом вивертає авто на узбіччя. Назустріч їдуть два автомобілі: дядько, можливо, ще встигне побачити, що перший із них — білого кольору. Те авто злітає в повітря, перевертається й зі страшною силою налітає на дерево. За ним їде «сааб»; дядько, можливо, встигає це завважити. Те авто точно переслідувало біле, тому що «сааб» пригальмовує, перетинає смугу і стає поперек траси, а з нього вибігають Теему, Павук і Столяр. Дядько мав би впізнати їх із «Хутра».

Дядько гальмує. Але падає сніг. Темрява. Навіть якщо гальма спрацьовують так, як повинні, ніхто в таку погоду не зміг би швидко зупинити авто. Напевно, ніхто в цьому не винен. Напевно, винні всі. Дядько їде непристебнутим, на старій машині, він погано бачить. Він проїздить повз «вольво» і щосили викручує кермо, щоб ухилитися від «сааба».

Він так і не встигає побачити, у що врізався. Не чує удару по капоту. Він уже вдарився головою об кермо і втратив свідомість.

Міра вибирається з «вольво», оббігає авто й витягує Майю з пасажирського сидіння. Перша мамина думка — забрати доньку з дороги! Захистити її! Вони міцно обнімають одна одну на узбіччі, коли раптом відчувають ще чиїсь обійми — хтось третій стискає їх так міцно, ніби страшенно боїться, що вони могли покинути його назавжди.

Це Лео.

Ана з Відаром біжать лісом — швидше, ніж узагалі здатні. Якби вони прожили разом усе життя, то могли б розважатися, влаштовуючи собі змагання. А якби в них народилися діти, то вони ніколи б не припиняли суперечок, хто швидше бігає.

Їм обом чути, як на трасі хтось розбивається, вони інстинктивно повертають і біжать на звук. Відар чує голос Теему, потім Павука і Столяра. Вони щось кричать про «швидку». Кричать: «Обережно!!!».

Ана і Відар іще встигають торкнутися одне одного кінчиками пальців. У них незвичайна історія любові. Можливо, їхній час для любові був надто короткий, порівняно з більшістю, але вони любили незрівнянно сильніше за багатьох.

— Там горить! — кричить Ана, коли вони підбігають до траси.

Вони бачили, як по той бік дороги автомобіль зі страшною силою влетів у дерево, аж залізо прогнулося до стовбура. Люди в авто непритомні. З тріщин у капоті піднімається дим. Ана повторює:

— ТАМ ГОРИТЬ! ГОРИТЬ!

І кидається бігти. Відар пробує зловити її, але не встигає дотягнутися. Тому що Ану виховав тато, який казав: «Ано, ми з тобою не залишаємо людей у біді».

Тож Ана біжить до білого автомобіля, який починає горіти, просто через дорогу. Дядько, який повертається з лікарні в Геді, занадто пізно побачив, що сталося на дорозі. Він минає «вольво», об’їжджає «сааб» і щосили гальмує. Ана якраз добігає до середини траси.

Відар біжить за нею, кричить, але все відбувається надто швидко. Тому він кидається вперед і відштовхує Ану з дороги.

Тому що він — той, у кого брак контролю над імпульсами. Він не може зупинитись і рятує життя тієї, яку любить.

Ана скочується на узбіччя, підводиться на ноги серед снігів і кричить не своїм голосом, але той, кого вона любить, уже не тут і не може її почути. Дядьків автомобіль несло занадто швидко, удар припав спереду на повній швидкості, тіло вдарилося об капот, і Відар Рінніус загинув так само, як жив. Миттєво.

Цю історію любові ми ніколи не забудемо.