Ми проти вас

20

Турбуватися про інших — важко. Навіть виснажливо, бо емпатія — непроста справа. Вона вимагає від нас зважати на те, що інші люди мають власне життя, — увесь час. І в нас нема клавіші «пауза», коли ми не даємо собі ради з усім, що нам доводиться переживати. Інші теж не мають такої клавіші.

Урок закінчується, учні, як завжди, купою вивалюються з класу, ніби там щось горить. Беньї начебто випадково виходить останнім, навіть не докладаючи зусиль — у цьому він мастак. Учитель аж упрів від хвилювання, на комірі синьої сорочки-поло помітні плями.

— Беньяміне, я н-не знав, що ти школяр. Якби ж я знав… я думав, що ти старший. Це була по-помилка! Я можу втратити роботу, нам не слід було спати… я ж ніколи… просто ти був… просто…

Беньї підходить до нього ближче. Руки у вчителя тремтять.

— Просто помилкою. Я був просто помилкою, — договорює замість нього Беньї.

Учитель розтривожено киває, очі в нього заплющені. Беньї довго дивиться на його губи. Коли вчитель розплющує очі, Беньї вже немає.

Після школи Бубу звично йде одразу додому, жбурляє наплічник у свою кімнату, перевдягається і приходить допомагати татові в майстерні. Усе як завжди. Але сьогодні за годинником пильнує не Бубу, а Кабан.

— Ну все, Бубу. Іди збирайся! — наказує тато, побачивши, що вже час.

Бубу з полегшенням киває і вистрибує з комбінезона. Цей теж став йому замалий, помічає Кабан. Коли Бубу дістає хокейну сумку, Кабан довго зволікає, перш ніж щось сказати, — можливо, не хоче показувати синові, які великі сподівання його переповнюють. Батьківські сподівання можуть так легко задушити їхніх синів. Але врешті Кабан таки починає:

— Ти нервуєшся?

Дурне запитання. Бубу знервований, ніби кіт, який вимахує довгим хвостом між двома кріслами-гойдалками. Це його перше тренування з основною командою, йому вісімнадцять років; а хокею властивий чітко визначений спосіб вести розмову з дітьми, коли ті стають дорослими. Син хитає головою, але його зіниці дають ствердну відповідь. Тато усміхається.

— Не дуже піднімай голову і не патякай. Працюй з усіх сил. І взуйся в черевики, які не любиш.

Бубу відкриває рота і видає такий звук, яким іще з дитинства виражав своє здивування:

— Ге?

— Старші гравці з основної команди напустять у твоє взуття піни для гоління, поки ти будеш у душі. Спочатку влаштують тобі маленьке пекло, але це просто треба витерпіти. Пам’ятай: це такий знак, що тебе поважають. А от якщо вони НЕ БУДУТЬ тобі підсирати, то можеш починати хвилюватися, тому що тоді їм і так зрозуміло, що ти скоро вилетиш із команди.

Бубу киває. Кабан начебто збирається торкнутися синового плеча, але замість цього тягнеться по інструмент на лавці позаду Бубу. Той нагинається, щоб перевзутися, і тоді Кабан, кашлянувши, каже:

— Дякую, що нині допоміг.

Бубу не знає, що відповісти. Він щодня допомагає своєму старому в майстерні, але той ніколи йому не дякував. І зараз тато продовжує:

— Я би хотів, щоб у тебе було простіше життя. Щоб ти міг думати собі про школу, про хокей і дівчат, і про те, що тепер у голові твоїх друзів. Я знаю, що тобі тяжко працювати разом зі мною в майстерні, та ще й зараз, коли в нас мама…

Кабан замовкає. Бубу нічого не пояснює. Просто запевняє:

— Тату, все гаразд.

— Як же я, бляха, пишаюся тобою, — зізнається Кабан кудись під капот «форда».

Бубу виходить, узявши з собою пару старих черевиків.

У роздягальні Амат найменший. Він щосили старається більше скоцюрбитися, відчуває на собі погляди старших гравців і знає, що їм не подобається його присутність. Бубу сидить поруч, і через свої габарити почувається ще гірше. Старші гравці — ті, яким не вдалося знайти собі іншу роботу, коли клуб улітку завис на межі банкрутства, і які дідька лисого тепер віддадуть свої місця якійсь купці юніорів, одразу ж обирають Бубу мішенню. Починається все з дрібниць: хтось влітає в нього плечем, хтось інший випадково звалює його спорядження на підлогу. Коли чоловіки голосно сиплять жартами, Бубу відчайдушно старається докинути свої смішні коментарі. Для всіх помітно, що він намагається стати своїм, але цим Бубу тільки погіршує своє становище. Амат штурхає його ліктем, старається втихомирити, але Бубу вже розвезло. Один зі старших гравців гиркає:

— То в нас тепер буде ще й жінка-тренер? А спортивний директор не міг придумати собі якийсь інший, бляха, піар-переворот? Ми що, тепер маємо перетворитися на якусь довбану політичну демонстрацію?

— Ну, тут без шансів, щоб вона отримала роботу за свої заслуги, це все квоти! — шипить інший.

— А ви чули, що вона лесбійка? — звискує Бубу, але якось занадто енергійно.

Старші гравці його ігнорують. Один із них каже:

— Та ж по ній зразу видно, що вона лизалка.

— Ге? Що це таке — лизалка? A-а, ну так… я зрозумів! Лесбійка, так? Я доганяю! — скрикує Бубу.

Відповіді він так і не отримує. Старші гравці просто продовжують перемовлятися:

— Чому хокейна команда не може просто бути хокейною командою? Нащо до всього притягувати політику? Та це лише питання часу, коли ведмедя на светрах поміняють на веселку!

Бубу, ніби під дією якихось чарів, раптом видає:

— І змусять нас грати в… цих, типу… балетних пачках!

Він встає і робить незграбний пірует, але зачіпляється об лавку і, розтягнувшись на весь зріст, розвалюється по-черепашому на двох сумках. І тут дещо стається: двоє старших гравців вибухають реготом. Сміються вони над Бубу, а не разом із ним, але він жадібно хапається за їхню увагу, поки вони ще дивляться. Бубу схоплюється на ноги, робить іще один пірует, і один із тих старших гравців, напустивши на себе серйозності, каже:

— Тебе ж звати Бубу?

— Так! — поважно киває Бубу.

Інші гравці посміхаються, в очікуванні того, що зараз влаштують хлопчиську.

— Вийди і покажи їй свій хрін, — радить старший гравець.

— Ге? — не розуміє Бубу.

Старший по-вчительськи тицяє в Бубу пальцем.

— Наша нова тренерка. Вона ж лесбійка. Покажи їй хер! Нехай знає, від чого відмовляється!

— Бубу, випусти свого пітона з клітки! Ти ж не боягуз? — підкрикує інший гравець, і за якийсь час уже всі вони вигуками підбадьорюють Бубу так, ніби він бере розбіг для стрибка в довжину.

— А вона… після такого вона хіба не… розсердиться? — розгублено запитує Бубу.

— Ой, перестань, вона просто подумає, що в тебе є почуття гумору! — нестримно регоче один зі старших.

Після цього випадку легко буде називати Бубу дурнуватим, але коли тобі вісімнадцять років і ти в роздягальні, де купа дорослих чоловіків, які ні з того ні з сього підбивають тебе щось зробити, «ні» перетворюється на найважче у світі слово.

Тож коли Елісабет Цаккель іде коридором повз роздягальню, звідти на неї вистрибує Бубу в костюмі Адама. Він очікує побачити на обличчі тренерки шок. Або — що вона хоча б відсахнеться. Але Цаккель навіть бровою не веде.

— Ну? — запитує вона.

Бубу починає смикатися:

— Я… ну… ми чули, що ви лесбійка, і тому я…

— БУБУ ХОТІВ ПОКАЗАТИ СВІЙ ХРІН, ЩОБ ВИ ЗНАЛИ, ЧОГО СЕБЕ ПОЗБАВЛЯЄТЕ!!! — кричить хтось із роздягальні під супровід істеричного реготу двох десятків дорослих чоловіків.

Спершись долонями на коліна, Цаккель з цікавістю нахиляється до паху Бубу.

— Оцей? — дивується вона, з цікавістю показуючи на нього пальцем.

— Ге? — мимрить Бубу.

— То ви про цей хрін говорите? Ой, перестань! Я бачила дівок, у яких клітор більший.

А тоді Цаккель повертається і, не мовивши більше ні слова, йде собі на лід. Бубу залазить назад у роздягальню, червоний з голови до п’ят.

— Це ж… ну, вона сказала… але ж клітор не може бути аж настільки великий? Чи як? Тобто… а який взагалі клітор буває за розмірами? Ну приблизно?

Роздягальня аж двигтить від глузливого реготу. І регочуть над Бубу, а не разом із ним. Але той усе ще зніяковіло усміхається, тому що іноді будь-яка увага сприймається як визнання.

Амат аж зіщулився під своїм спорядженням, він дивиться на Бубу і вже розуміє, що це погано закінчиться.

Перед початком тренування гравці ліниво збираються біля центрального кола, з позірною зарозумілістю, аби продемонструвати Елісабет Цаккель, що їй тут не раді. Вона, здається, взагалі не розуміє натяку, а просто виїздить на лід із шістьома відрами в руках.

— То що ви тут, у Бйорнстаді, вмієте?

Не почувши відповіді, вона знизує плечима:

— Я переглянула всі ваші матчі з попереднього сезону, тож добре бачу, що ви нікудишні гравці майже за всіма показниками. Тому для моєї роботи буде неоціненною допомогою, якщо я дізнаюся, що у вас виходить ДОБРЕ.

Хтось робить спробу пошепки пожартувати «бухати і трахатись», але навіть на це решта групи реагує здушеним бурчанням. А тоді хтось раптом починає сміятися, але не з жарту, а від того, що відбувається на льоду позаду Цаккель. З лави запасних виїздить Бубу — у ньому більше ста кілограмів, зате одягнений він у спідничку, яку поцупив зі складу фігурного катання. Бубу робить три піруети один за іншим, старші гравці в центральному колі зустрічають його оплесками і потішними криками. Елісабет Цаккель не перешкоджає йому, попри те, що зараз глумляться не над Бубу, а над нею.

Але крики замовкають, коли Бубу починає четвертий пірует, і він навіть не встигає зрозуміти, на що наштовхнувся, як в очах йому все темніє. Коли Бубу розплющує очі, то вже лежить на спині й заледве може дихати, а Елісабет Цаккель без жодної емоції нависає над ним і запитує:

— Чому ніхто не навчив тебе нормально їздити на ковзанах?

— Ге?

— Ти важиш, як пором, і я бачила, як ти витягнув сокиру з капота автомобіля. Якби ти вмів нормально їздити на ковзанах, я б нізащо не змогла так легко перекинути тебе. І ти б не був аж таким нікудишнім гравцем. То чому ніхто не навчив тебе їздити?

— Я… не знаю, — віддихується Бубу. Він далі лежить на спині, а груди в нього болять так, ніби його не збили з ніг, а переїхали.

— То що ви тут, у Бйорнстаді, вмієте? — всерйоз повторює Цаккель.

Бубу нічого не відповідає. Цаккель дає йому спокій і під’їжджає до центрального кола. Але врешті хлопець повзком стає на ноги, скидає з себе спідничку і каже, сердито й принижено водночас:

— Працювати! Ми у Бйорнстаді вміємо працювати. Про це місто можуть розказувати багато паскудства… але ми вміємо ПРАЦЮВАТИ!

Старші гравці трохи смикаються, але ніхто не заперечує сказаного. Тому Елісабет Цаккель каже:

— Ну ось! Так ми й переможемо. Будемо працювати наполегливіше за всіх інших. Якщо вам треба поблювати — ось маєте відра. Я чула, що спортивний директор не любить безладу, тому маю підозру, що блювотиння на льоду йому не потрібне. Вам знайома вправа «дістань до бортика»?

Гравці голосно стогнуть, тренерка вважає це ствердною відповіддю і розставляє принесені відра. Решта тренування минає в жахливих вправах із кардіонавантаженнями. Біг на максимальній швидкості від одного бортика до іншого, потім переміщення боком, тоді боротьба — працювати, працювати, працювати. Жодне відро не залишається порожнім під кінець тренування. А єдиним гравцем, який протримується до останнього, виявляється Амат.

На початку старші гравці, звісно ж, намагаються зупинити його — не відкрито, а просто перепиняючи дрібними прийомами, які видають за випадковості, як-от ударити гострим ліктем у тисняві, потягнути за светр саме тоді, коли Амат розганяється, непомітно підставити йому ковзан, щоб він утратив рівновагу. Більшість гравців на арені важать на тридцять-сорок кілограмів більше за Амата, їм достатньо просто нахилитись у його бік. Амат не винен, що вони таке витворяють, бо не викаблучується і не намагається привернути до себе увагу — просто він у найкращій формі. Інші на його тлі виглядають повільними, а цього вони не бажають терпіти. Тому змушують Амата падати, знову і знову, але він знову і знову піднімається. І розганяється ще швидше, ще жорсткіше бореться, ще глибше вгризається в себе. І погляд його стає ще чорнішим.

Ніхто не знає, котра година, Елісабет Цаккель не дає знаку, що вони закінчили тренування. Один за одним старші гравці згинаються і падають на лід. А коли піднімають погляд — бачать Амата, який залишається на арені. Скільки б разів Цаккель не наказувала йому розганятися між бортиками, їй однаково не вдається довести його до граничного виснаження. Амат тримається на ногах, хоча його светр аж темний від поту Напівпритомний Бубу лежить на льоду, його аж розпирає від гордості і заздрощів, коли він спостерігає за другом, який це припиняє працювати, працювати, працювати.

Амат у команді наймолодший. Після тренування, коли він у душі, його стегна так сильно тремтять, що йому ледве вдається втриматися на ногах. Але коли він виповзає в роздягальню, обмотавшись рушником, то бачить свої черевики — повні піни для гоління.

І тоді воно стає того варте.

Коли Елісабет Цаккель після тренування, яке вже давно закінчилось, іде порожньою льодовою ареною, в роздягальні ще лишився один гравець. Бубу, величезний, як дійна корова, і все ж маленький, як переляканий їжачок, сидить, втупившись вологим поглядом у пару черевиків, у які ніхто не напустив піни для гоління. Коли Бубу вийшов із душу, старші гравці тільки проричали: «Ну, бляха, дякуємо тобі, засранцю, за кардіотренування!», «Ми вміємо працювати!», «Нафіга ти, бляха, верзеш перед хокейним тренером таку довбану дурню?».

Амат намагався розрадити його, Бубу віджартовувався, Амат занадто виснажився, щоб наполягати. Коли він і решта гравців пішли, Бубу залишився сам у роздягальні, найменший у світі.

— Вимкни світло, коли підеш, — каже Цаккель, бо вона не дуже добре розуміється на… почуттях.

— Як зробити так, щоб мене поважали? — шморгає Бубу, і Цаккель почувається страшенно ніяково.

— У тебе… шмарклі… всюди, — відповідає вона, показуючи долонею на своє обличчя.

Бубу втирається долонею, а Цаккель, здається, в глибині душі прагне згорнутися калачиком і закричати.

— Я хочу, щоб мене поважали. Щоб мені в черевики теж напустили піни для гоління! — ниє Бубу.

Цаккель стогне.

— Здалася тобі та повага. Це не настільки важливо, як ти думаєш.

Бубу кусає губи.

— Вибачте, що я показав вам хрін, — шепоче він.

Цаккель розпливається в непомітній усмішці:

— Ну, на твій захист скажу, то був такий собі хрін, — відповідає вона і відміряє кілька нещасних сантиметрів між великим і вказівним пальцями.

Бубу починає реготати. Цаккель запихає кулаки в кишені й тихо дає йому пораду:

— Бубу, ти повинен приносити користь команді. Тоді тебе будуть поважати.

Цаккель виходить, не чекаючи наступних запитань. А Бубу тепер щоночі лежатиме без сну, думаючи, що ж вона мала на увазі.

Дорогою додому він заходить до крамниці. Купує піну для гоління, щоб не засмучувати свого старого. Кабан, побачивши у передпокої зіпсовані черевики, міцно обіймає сина. Таке буває нечасто.