Ми проти вас

19

На вулиці ще тепло, коли у бйорнстадській школі починається осінній семестр. Світить сонце, хмари пливуть легко й високо, оманлива температура ще переконує носити короткий рукав і не забирати садових меблів, але ті, хто живуть тут усе життя, вже передчувають зиму. Ще трохи — і холоднеча заморозить озера, полетять сніжинки, важкі, як кухонні прихватки, і на місто опуститься темрява, ніби на нього, підкравшись, напав розлючений велетень і запхав усі будинки в чорний мішок, щоб тримати їх, як модельку залізниці, у таємному закутку в себе в підвалі.

Здається, ніби у Бйорнстаді кожен рік закінчується в серпні — можливо, саме тому тут так легко полюбити спорт, який починається у вересні. На деревах перед будівлею школи хтось повісив зелені прапори. Одним цей вчинок здається безневинним, а для інших це стало провокацією.

Ця історія починається не тут. Але з цього моменту все тільки погіршиться.

Ана і Майя зупиняються метрів за сто від школи, вони глибоко дихають і тримаються за руки. Ціле літо дівчата почувалися вільними, але школа — це інший вид острова, не з тих, де можна сховатися разом з найкращою подругою, а той, до якого неохоче допливаєш після жахливого нещастя. Тут усі учні — ніби потерпілі після кораблетрощі, ніхто з них не обирав собі такого товариства, всі намагаються просто протриматися до кінця семестру, а потім буде змога звідси вибратися.

— Ти справді вважаєш, що мені не треба прихопити з собою рушницю? — запитує Ана.

Майя заходиться сміхом.

— Справді.

— Я не буду ні в кого стріляти. Ну, принаймні багато стріляти не буду, — обіцяє Ана.

— Якщо хтось зробить дурницю, ти можеш підсипати проносного в молочний автомат у їдальні, — поступається Майя.

— І викрутити всі лампочки в туалеті, а унітази затягнути харчовою плівкою, — киває Ана.

— Яка ж ти хвора, — регоче Майя.

— Не дозволяй тим сволотам бачити, як ти плачеш, — шепоче Ана.

— Ніколи в житті, — відповідає Майя.

Дівчата рушають до школи, пліч-о-пліч. Чужі погляди хльостають їх по шкірі, мовчанка тисне на скроні, але вони йдуть, розправивши плечі. Двоє — проти цілого світу. До Майїної шафки — відстань не більше п’ятдесяти метрів, але їм ніколи не доведеться пережити переляк, більший за сьогоднішній. Дві юні жінки крокують шкільним коридором, повним перешіптувань, і жодного разу не опускають погляду, тому що їм доводилося бачити ще й не таке паскудство.

Вільям Лют суне коридором, оточений чотирма товаришами з команди. Він, можливо, не мав наміру шукати ворогів, можливо, повернув за кут і наштовхнувся на Бубу справді цілком випадково. Але бійка починається миттєво, якось незграбно й інстинктивно, коли в тісному коридорі ці молоді чоловіки починають звиватися так, ніби влетіли прямісінько у бджолиний рій. Навесні, після того як Амат прийшов на зустріч на льодовій арені й засвідчив, що Кевін зґвалтував Майю, деякі з тих хлопців уночі пішли в Низину, щоб його покарати. З ними йшов і Бубу, але в останню мить вирішив перейти на інший бік. Якби він не прийняв на себе незліченні удари, рятуючи свого нового друга, ті хлопці, мабуть, забили б Амата до смерті. Але їхня бійка ще не закінчилася.

І зараз хтось штовхає Бубу, аж він падає навзнак просто в коридорі, піднімається крик, але Лют і його дружки замовкають так само раптово, як і почали. За пару метрів позаду Бубу, який розпластався на підлозі, видно Беньї. Він нічого не каже, просто стоїть, напівзаплющивши очі, з розпатланим волоссям, начебто хлопці почали бійку біля лавки, під якою він ночував. Руки в кишенях, викличний погляд, він настільки впевнений в ефекті своєї появи, що навіть не мусить виражати загрозу.

— То що, Люте, ми одразу перейдемо до справи чи хочеш почекати на інших своїх дружбанів? — запитує Беньї таким тоном, ніби просто цікавиться, чи Вільямові Люту взяти середню або велику колу до гамбурґ-меню.

Лютові друзі косяться на нього, очікуючи вказівок. Лют зустрічається поглядом із Беньї, але довго не витримує. Він випльовує з себе образливі слова, але навіть після цього не може охолонути і бурмоче:

— Ну й валіть, ми вмажемо вам на льоду. Щасти з вашою кінченою лесбі-тренеркою! Вам якраз пасує! Ви однаково завжди грали як шльондри!

Беньї стає на пальці, Лют відхиляється на п’яти. Коли коридором до них підбігають учителі, Лют якось занадто охоче піднімає руки і вдає, що йде тільки через них. А Беньї далі стоїть на місці, не опускаючи погляду, і всі, хто зараз дивляться на нього, знають, що це означає в шкільному розподілі сил.

Одним із тих, хто спостерігав особливо уважно, був Лео Андерссон.

Майя з Аною стоять біля шафок і раптом чують шум бійки і крики. Школи, здається, навмисно будують із такою акустикою, щоби звуки наздоганяли тебе всюди, куди б ти не йшов, і щоб учні ніколи не могли уникнути спостереження за життям інших. Майя бачить, як у саму гущу бійки вже кинулися дорослі, мигцем помічає, що в кінці коридору люто луплять один одного учні випускного класу. Як же це по-дурному. Майя ледь стримується, щоб не сказати це вголос, і просто запитує:

— Ну а тепер через що вони б’ються?

Одна дівчина, їхня ровесниця, різко обертається за пару метрів від них і кидає просякнуту презирством відповідь:

— Не роби з себе дурепу, ти, фальшива, бляха, кур…

Перед останнім складом дівчину встигає спинити її подруга. Але це вже не має значення. Майя затримує на ній погляд, всього на секунду довше. У тієї дівчини вирячені очі, нігті увіп’ялися в долоні, вона аж ричить:

— Ніби ти НЕ ЗНАЄШ, чому вони б’ються! Ти ж цим потішаєшся, ні? Усі бійки в цьому довбаному місті — через ТЕБЕ! Майя Андерссон, її величність принцеса Бйорнстадська!

Ім’я Майї дівчина вимовляє так, ніби плює на її могилу. Подружки відтягують дівчину, в неї на наплічнику видно червоний значок «Гед-Хокей», там грають її хлопець і старший брат. Вони обидва були друзями Кевіна Ердаля.

Майя і Ана завмирають на місці, прихилившись до шафок, серця в обох так гупають, аж деренчать металеві дверцята. Це ніколи не закінчиться. Ніколи. Майя невтішно стогне:

— Ну що ще вони придумають, щоб ненавидіти мене? Я то жертва зґвалтування, то брехлива курва? Чи тепер уже… ПРИНЦЕСА?

Ана стоїть поруч, потупивши погляд, вона голосно прокашлюється і виголошує:

— Ну… якщо це тебе втішить, то ОСОБИСТО я далі вважаю тебе цілком звичайною тупачкою!

Фортифікації суму в кутиках Майїних губ іще трохи тримають оборону але врешті здаються, і над підйомними містками й ровами здіймається усмішка.

— Яка ж ти дурнувата…

— І хто мені це каже — ТУПАЧКА! — фиркає Ана.

Майя заходиться реготом.

Тому що не можна дозволяти цим свиням бачити щось інше.

Бубу повзає по підлозі, нагадуючи товстого оленя. Амат підбігає до нього і подає йому руку. Разом із Беньї вони зі стогоном піднімають Бубу.

— Як можна бути таким важким і водночас так легко звалитися з ніг? — хмикає Амат.

Бубу, який узагалі не надто гострий на язик, несподівано видає:

— Хрін зміщує центр ваги.

Регіт Амата і Беньї аж відлунює коридором. У «Бйорнстад-Хокеї» з усієї юніорської команди, яка була минулого року, залишилися лише вони троє, але зараз здається, що цього може бути достатньо.

— Ви чули, що мені можна тренуватися з основною командою? — радісно запитує Амат.

Бубу киває, але одразу ж виглядає розгубленим:

— Що Лют таке казав про «лесбі-тренерку»?

Амат і Беньї здивовано витріщаються на нього:

— Ти не чув, що основна команда Бйорнстада має нового тренера?

Обличчя Бубу аж світиться від нерозуміння. У Бйорнстаді чутки поширюються швидко, але для Бубу навіть такої швидкості замало.

— Ну так, але чому лесбі? У нас буде ЛЕСБІЙСЬКИЙ тренер?

Беньї нічого не відповідає. Амат прокашлюється й каже:

— Послухай, Бубу… ми сказали «основна команда».

— Хочеш сказати, мене не візьмуть в основну? — шипить Бубу.

Амат знизує плечима.

— Ну, хіба як додатковий конус для тренування. Бо твої ковзани, якщо вже на те пішло, їздять значно швидше БЕЗ тебе…

Беньї голосно регоче, Бубу намагається схопити і стукнути Амата, але не може — той дуже прудкий.

Хлопці жартують, усі разом, але в глибині душі ніхто з них не впевнений, чи достатньо добре грає. І чи отримає шанс потрапити до основної команди. І хто вони взагалі такі? Хто вони — якщо не хокеїсти?

Школа поступово заповнюється вчителями, працівниками й учнями. Новий семестр поєднує в собі очікування і страх, гірко-солодкий смак зустрічей з тими, кого любиш, і з тими, кого ненавидиш, а також розуміння, що ти остаточно приречений знову дихати одним повітрям з ними усіма.

В кабінеті директора молода вчителька, Жанетт, робить останню спробу добитися згоди від чоловіка в піджаку, який сидить перед нею і розтирає скроні.

— Ну дайте мені хоча б шанс! Я можу це влаштувати як частину уроків фізкультури!

Директор зітхає:

— Жанетт, будь ласка. Після всього, що сталося навесні, я хочу просто ОДИН семестр покерувати школою без скандалів і без уваги ЗМІ, а ви хочете навчати наших учнів битися?

— Це не… та щоб його чор… це ж єдиноборства! — шипить Жанетт.

— Що там за назву ви казали?

— ММА, mixed martial arts,[4] — терпляче повторює Жанетт.

Директор закочує очі.

— «Arts»? Ну не дуже воно годиться для назви «мистецтва», вам так не здається? Чи ви збираєтеся виставляти розтрощені кістки носа в музеї?

Жанетт стискає в замок руки на колінах. Про всяк випадок, щоб, бува, не жбурнути чимось у директора.

— Від єдиноборств учні навчаться дисципліни, поваги до свого тіла й до тіл інших людей. Я знайшла приміщення — біля собачого притулку Адрі Овіч, просто дозвольте мені запросити туди учнів, і тоді я…

Директор протирає окуляри, занадто ретельно.

— Жанетт, мені шкода. Батьки від такого здуріють. Вони вважатимуть, що ви вчите дітей насильству. Ми не можемо дозволити собі ще якісь скандали.

Він встає з крісла і цим дає зрозуміти, що Жанетт час вийти з його кабінету, але коли відчиняє перед нею двері, чиясь рука мало не заїжджає йому по обличчю. За дверима стоїть чоловік, який саме збирався постукати.

— Цей навчальний рік буде довгим, я так відчуваю… — бурмоче директор.

Жанетт із цікавістю визирає з-за спини директора.

— Привіт! — вітається вона.

Чоловік у дверях усміхається.

— Я сьогодні… починаю працювати, — відповідає він замість привітання.

— Звичайно! Це наш новий викладач філософії та історії! — вигукує директор, нишпорячи у своїх паперах на полиці, а тоді додає: — А також — математики, природознавства і… французької мови, так? Ви знаєте французьку?

Учитель у дверях, здається, хоче заперечити, але Жанетт усмішкою підказує йому, що треба вдати, наче все так і є. Директор впихає йому до рук стос книжок і паперів.

— Що ж, можете починати! Ваш розклад отут згори.

Учитель дякує і йде собі коридором. Директор проводжає його поглядом і пирхає:

— Він щойно закінчив університет. Я знаю, мені треба радіти, що він із власної волі сюди приїхав, але ж. Господи Ісусе! Жанетт, як ви думаєте, скільки йому років?

— Двадцять п’ять? Двадцять шість? — намагається вгадати Жанетт.

— А ви помітили, який він має вигляд?

— Та я навіть не звернула уваги, — вдавано усміхається Жанетт.

— У школі повітря аж гуде від гормонів, а ми приймаємо на роботу вчителя, який виглядає, ніби соліст попгурту! Половину учениць доведеться десь замкнути, — бурчить директор.

— Як і декотрих учительок… — покашлює Жанетт.

— Що? — перепитує директор.

— А що? — невинно повторює за ним Жанетт.

— Ви щось сказали?

— Ні! У мене вже урок!

Директор незадоволено бурмоче:

— Можете почепити оголошення про свої єдиноборства. Жанетт, ОДНЕ оголошення!

Жанетт киває і прошмигує в коридор. Чіпляє чотири оголошення і поглядом проводжає зад нового вчителя, аж поки той не зникає, повернувши за кут.

Новий учитель уже на місці, пише щось на дошці, поки учні групами набиваються до класу. Звук дзвоника заледве чути через гримання стільців, гупання рюкзаків на підлогу та жваве переказування пліток про все, що сталося влітку, і про бійку, яка щойно почалася в коридорі.

Беньї заходить останнім, але його мало хто помічає. Волосся й далі розпатлане, джинсова сорочка наполовину заправлена, ніби штани він натягував на себе в темній кімнаті. Зараз він має такий самий вигляд, як і тоді, коли встав із ліжка в одному з будиночків на кемпінгу поміж Бйорнстадом і Гедом; це було не так давно — та ніч, наповнена Ніцше, холодним пивом і теплими руками.

Інші учні в класі занадто зайняті справами й одне одним, тому не помічають, що коли вчитель повертається до дверей, йому перехоплює подих. Беньї не з тих хлопців, кого легко здивувати, але він теж зупиняється, ніби йому заїхали в груди.

Учитель одягнутий у ту саму синю сорочку-поло, що й тієї ночі.