Ми проти вас

43

Того року дні в Бйорнстаді минають ніби один. Можливо, ми просто не встигаємо дати собі раду ні з часом, ані з почуттями. В якийсь момент закінчується осінь, настає зима, а ми заледве помічаємо цю зміну. Час минає, а наші сили йдуть на те, щоби просто встати зранку з ліжка.

Міра сидить у себе на роботі, але в неї таке відчуття, ніби вона перебуває деінде. З кожним днем вона приходить сюди пізніше, а додому їде раніше, їй зрозуміло, що ніхто не буде обговорювати її кандидатуру, коли наступного разу зайде мова про посаду керівника. І Міра не поїде на конференцію в Канаду, на яку отримала запрошення. Вона не має сили думати щось на майбутнє — їй би просто добути до вечора ще один день; у неї постійно увімкнений режим виживання.

Правду, як завжди, сказала їй колега. Якось, шукаючи, звідки їй зробити телефонний дзвінок, Міра ненароком заходить не в ту кімнату для переговорів — там саме відбувається нарада, а її колега презентує стратегію для одного важливого клієнта. Міра зупиняється в дверях, затримавши погляд на презентації колеги. Виконано блискуче, як завжди, але Міра, якби її залучили до роботи, могла би зробити ще кращу презентацію. Міра чекає на колегу в коридорі, а коли та виходить, одразу запитує:

— Я ж займаюся цими питаннями, і ти про це знаєш! Я могла би допомогти тобі з презентацією! Чому ти не сказала?

Колега не сердиться. Вона не хоче образити Міру. Вона просто каже відверто:

— Тому що ти здалася, Міро.

У глибині душі більшість із нас бажає, щоб усі казки були простими, тому що нам хочеться, щоб і реальність була простою. Але маленькі міста більше нагадують кригу, а не воду. Вони не ринуть у новому керунку лише тому, що хтось так звелів, вони зрушуються сантиметр за сантиметром, як льодовики. А буває, що взагалі стоять нерухомо.

У школі з Беньї ніхто не конфліктує. Кому вистачило 6 відваги? Але щодня його телефон розривається від смс-ок, надісланих із анонімних номерів, і щоразу, відчинивши свою шафку, він помічає, що крізь щілину хтось запхав записки. Там уже звичні слова і вже відомі погрози, Беньї дуже швидко до них звик. Він так уміло навчився вдавати, ніби нічого не сталося, що ті, хто хочуть завдати йому болю, вважають, що йому надто легко. Що його замало покарали, він недостатньо страждає, тому треба придумати ще щось.

Одного дня Вільям Лют приходить до школи, одягнений у футболку з малюнком оптичного прицілу на грудях. Зображення таке мале й непомітне, що завважує його лише Беньї. На папірці, в якому стримів ніж у дверях будиночка на кемпінгу того ранку, коли всі дізналися правду, був такий самий оптичний приціл, вписаний у коло букви «0» у слові «ГОМІК». Беньї зірвав записку й одразу її порвав, в інтернеті вона ніколи не з’являлася, отже, вигляд прицілу відомий лише одній людині — тому, хто залишив той папірець у дверях.

Вільям Лют хоче, щоб Беньї знав, хто це був. Хоче, щоб Беньї пам’ятав той ніж. Недостатньо просто виграти в хокейному матчі.

Беньї зустрічає його погляд. Вони стоять на відстані кількох метрів у коридорі, минає звичайний день довгого осіннього семестру, і всі інші учні, нічого не знаючи, метушаться поміж класами, кафетерієм і їдальнею. Між цими двома хлопцями існує тільки мить: один із червоної команди, а другий — із зеленої, бик і ведмідь. Рано чи пізно хтось із цих двох знищить іншого.

Усі команди в хокейній серії зустрічаються двічі за сезон: один матч вони грають удома, а другий — виїзний. Відтепер «Бйорнстад-Хокей» перемагатиме в усіх своїх матчах, а «Гед-Хокей» — у своїх. Розклад матчів невблаганно наближає їхню повторну зустріч. Цього разу — на льодовій арені Бйорнстада.

Кожен спорт — це казка, і саме тому там ми забуваємо про реальність. А казка, як відомо, має лише один кінець.

Майя прогулює школу. Але вона прискіпливо вибирала такий день, коли майже нема уроків. Навіть порушуючи правила, вона порушує їх зовсім трохи. Майя сідає в автобус і довго їде — до міста, яке далеко від звичних для неї зупинок. Тримаючи в руці листа, заходить до великого цегляного будинку, запитує в приймальні, де тут адвокатська агенція. Коли Майя опиняється в маминому офісі, Міра від несподіванки аж перевертає своє горнятко з кавою.

— Люба! Що ти тут робиш?

Майя з дитинства не з’являлася на маминій роботі, хоча малою вона любила тут бувати. Іншим дітям ставало нудно на роботі своїх батьків, а от Майї подобалося бачити, якою зосередженою ставала її мама. Як вона переймалася тим, що робить. Ще дитиною Майя зрозуміла, що є дорослі, які працюють, бо горять тим, чим займаються, а не просто через те, що на роботі їм дають зарплату. І що робота може бути благословенням.

Майя має стурбований вигляд, коли кладе лист мамі на стіл, вона боїться, що мама почуватиметься покинутою.

— Це з однієї… музичної школи. Я надіслала заявку… це просто… я просто хотіла знати, чи в мене добрий рівень. Я надіслала їм відео, де грала власні пісні, ну і…

Мама дивиться на лист, який принесла донька, і їй достатньо прочитати, хто відправник, щоб вибухнути плачем. В юності Міра вчилася як ненормальна, щоби мати шанс отримати строгу академічну освіту — вона мріяла вивчати юриспруденцію, попри те, що ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти. Мірі хотілося мати правила і рамки, певність і кар’єрний розвиток. Того самого вона прагнула для своїх дітей: щоб у житті вони знали, на що можуть очікувати, щоб вони не зазнали розчарувань. Але доньки ніколи не бувають такими, як їхні мами, і Майя полюбила дещо, таке найвільніше й позбавлене правил, яке лише можна собі уявити. Музику.

— Тебе прийняли. Ну звісно, що прийняли, — гордо шморгає носом Міра і навіть не може встати.

Майя схлипує.

— У січні я можу починати навчання. Я знаю, що це страшенно далеко, і що мені потрібні гроші, і зрозумію, якщо ти не захочеш…

Міра лише витріщається на доньку.

— Не захочу? Люба… але ж звісно, що я… я дуже, дуже рада за тебе!

Обіймаючи маму, Майя зізнається:

— Мамо, я хочу зробити це заради себе. Я роблю це тільки заради себе. Розумієш?

Міра розуміє. Кому ж, як не їй, це розуміти.

Наступного дня вона приїжджає в офіс раніше за інших. Коли на роботу приходить її колега, то застає Міру у своєму кріслі. Колега здивовано зводить брови, а Міра насуплюється:

— Ніколи не смій говорити мені, що я здалася! Чорт, я ж тільки те й роблю, що стараюся НЕ здаватись!

Колега усміхається і шепоче: «Стули рота і вистав рахунок!». Того ранку вони обидві звільняються. А ближче до вечора підписують угоду про оренду приміщення, про яке мріяли, і засновують свою агенцію.

Люди у Бйорнстаді не з тих, хто виходить на вуличні демонстрації. Вони не влаштовують парадів — свою думку тут висловлюють в інший спосіб. Тим, хто не з цих країв, можливо, складно таке зрозуміти, але в цьому містечку випадковостей майже не буває. Навіть якщо щось здається збігом обставин — найімовірніше, таким не є.

На початку сезону «Бйорнстад-Хокей» грає кілька матчів удома, і трибуну зі стоячими місцями ніхто не рухає. Петер, можливо, наївно сподівається, що його пояснень, начебто жоден столяр не погоджується зносити трибуну, виявиться достатньо. Але нові власники фабрики врешті надсилають йому електронного листа, в якому чітко пишуть: «Якщо клуб не покладе край присутності на наших матчах бандитів, відомих як „Група“, тоді в нас нема виходу і ми будемо змушені розірвати договір про спонсорство».

Тож коли на початку зими сюди з’їжджаються вболівальники на один із домашніх матчів, трибуна огороджена двома рядами обмежувальної стрічки, перед якою стоїть найнята охорона.

Того року всі мусять зробити важкий вибір. Петер обирає шлях, який може врятувати клуб. А «Група» у відповідь обирає те, що врятує її.

Петер розташувався на самому верху сидячої трибуни, він очікує, що до нього почнуть кричати, він навіть готовий до того, що хтось кинеться набити йому морду. Але ніхто навіть не дивиться в його бік. Льодова арена заповнена, але не видно транспарантів, ніхто не розмахує плакатами. Усі поводяться так, ніби йде цілком звичайний матч.

З’являються деякі дрібні знаки, з яких видно, що місто вибирає, на чий бік стати, і їх легко не помітити, хоча вони просто перед нами. Більшість із хокейних уболівальників — простий поважний народ, вони ніколи не стануть захищати насильство, багато з них, сидячи вдома на кухні, бубонять на «Групу», що через «цих бандюків» клуб має погану славу, що вони відлякують як гравців, так і інвесторів. Але коли вибираєш, на чий бік стати в конфлікті, рідко думаєш, до кого ти пристаєш, — найчастіше виступаєш не за, а проти чогось. У цьому містечку люди можуть сваритися між собою, але вони завжди тримаються разом проти чужаків.

Якщо якесь багате підприємство хоче купити фабрику і контролювати наші робочі місця, ми не можемо цьому перешкодити, але якщо вони думають, що можуть купити наш клуб і вказувати, як нам жити, тоді вони нарвалися не до того міста. Для багатьох «Група», можливо, є символом насильства, але для сусідів, яким вона допомогла прибрати повалені дерева в саду і потім запросила випити пива в «Хутрі», вона символізувала також дещо інше. Для тих людей «Група» є невеликим зібранням хлопців, які не дозволяють на себе плювати, які не пристосовуються до влади, грошей чи політики. Вони мають свої недоліки і роблять помилки, але викликають почуття симпатії серед різних людей у Бйорнстаді. Особливо в такі часи, як оце зараз.

Не можна сказати, що це цілком правильно. Але що це цілком погано — теж ні. Просто так є.

Петер довгий час не помічає чорних курток, вони розпорошені на різних частинах сидячих трибун. Звісно, він припускав, що це може статися, але тепер бачить, що чорних курток тут значно більше. Кілька сотень. Петер розуміє, у чому справа, лише тоді, коли починає розглядати кожну людину в чорній куртці. Це не тільки учасники «Групи». В таких куртках прийшли пенсіонери, молоді батьки, робітники з фабрики, касирки з продуктової крамниці та працівники з муніципального житлового фонду. Не було ніякого параду чи гучної демонстрації, і якби Петер прямо запитав у них, що це означає, вони вдали би здивування: «Що? Про що ви? Ні-ні, це просто збіг!». Звісно, у Петера нема ніяких доказів — ці куртки різних моделей і з різного матеріалу. Але усі вони одного кольору. А у Бйорнстаді випадковості стаються дуже рідко.

Ніхто не здивувався, що сьогодні він обгородив трибуну, оскільки дехто допильнував, щоб чутки заздалегідь дійшли до потрібних людей. І Петер знає, хто це. Він був змушений розповісти про свої дії лише правлінню клубу й отримати їхню згоду, щоб найняти додаткову охорону. Петер зробив свій вибір, а Рамона відповіла. Петер дав їй місце в правлінні, аби вона ухвалювала рішення, які, на її думку, будуть найкращими для клубу. Тепер Петер бачить наслідки.

У перерві між першим і другим періодом із дальнього місця на сидячій трибуні встає один молодий чоловік. У нього добротний одяг, він акуратно зачесаний і своїм виглядом аж ніяк не нагадує схильну до насильства людину, а якщо людей із його оточення запитають про нього, вони, звісно ж, у відповідь скажуть: «Він? Ні, я з ним не знайомий. Як ви кажете його ім’я? Теему Рінніус? Ніколи про такого не чув!».

Той чоловік спокійно й зі знанням справи спускається з сидячої трибуни, проходить уздовж бортика й повертає нагору, до обгородженої стоячої трибуни. Там стоять двоє охоронців, але вони навіть не намагаються зупинити його. Теему піднімається на трибуну зі стоячими місцями, безтурботно прогулюється по ній, навіть зупиняється посередині, щоб зав’язати шнурівку. Дивиться поверх льодової арени, шукаючи в людському морі Петера Андерссона. Потім переходить трибуну і, зійшовши з іншого боку, купує собі каву, ніби нічого не сталося, хоч усі все розуміють. Теему щойно повідомив Петеру, що це його трибуна, і він може її забрати, коли йому заманеться.

Через кілька хвилин починаються вигуки. Спочатку їх чути тільки на трибуні з протилежного боку, але потім, ніби за командою, чоловіки, які сидять усього на кілька рядів нижче від Петера, теж починають горланити. Далі вигуки наростають праворуч і ліворуч від нього. Ніхто не дивиться Петерові в очі, але чоловіки в чорних куртках вигукують саме до нього: «Ми всюди! Ми всюди! Ми всюди! Прете на нас? Зачепіть хоч раз! Бо ми всюди, всюди, всюди, ми всюди!».

Люди вигукують ці слова з десяток разів. Потім встають і заводять: «Стоїте ви — стоїмо й ми!». Тоді всі замовкають, дисципліновано і згуртовано, щоб показати, як тихо може бути на арені. Як усім буде не вистачати підтримки «Групи», якщо вона зникне.

А потім, ніби за невидимим наказом, вони знову починають кричати, і тоді їхні вигуки підхоплює вся льодова арена — старі й молоді, чорні куртки, білі сорочки і зелені футболки: «Ми ведмеді, ми ведмеді, ми ведмеді. З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!».

Той матч «Бйорнстад-Хокей» виграє з рахунком 74. Вони розгромили суперників. Вигуки на трибунах оглушливі, уболівальники утворюють зелену стіну по обидва боки від льоду. На арені виникає громове відчуття єдності. Ми проти всіх. Бйорнстад проти всіх.

Ще ніколи в житті Петер не почувався таким самотнім.

Наступного ранку в газеті виходить інтерв’ю з місцевим політиком Річардом Тео. Журналіст запитує, що той думає про рішення «Бйорнстад-Хокею» закрити трибуну зі стоячими місцями, і Тео відповідає: «„Бйорнстад-Хокей“ — народний клуб. Він не належить еліті чи політичному істеблішменту, він належить простим, чесним, працьовитим людям цього міста. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб переконати спортивного директора зберегти стоячу трибуну. Наші вболівальники мають безцінне значення для підтримки духу на матчі. Це народний клуб!».

Через пару годин Петер отримує ще один мейл від нових власників фабрики. Вони передумали. Тепер вони «переконані, що стояча трибуна має величезну цінність для місцевої громади». Так Петер і дізнається, що його весь час обманювали, від початку.

Увечері він сам-один сидить удома на кухні й чекає, коли почується звук ключа в замку. Але дочекатися не виходить. Міра залишається на роботі допізна. Коли вона приїздить додому, Петер уже спить на дивані. Міра накриває його пледом. На столі стоїть пляшка вина і два келихи.