Ми проти вас

38

Настає день хокейного матчу. «Бйорнстад-Хокей» проти «Гед-Хокею». В інших регіонах країни навіть не знають про нього, всім байдуже. Але тут цим переймається кожен.

Є люди, які не можуть зрозуміти того, чого не довелося пережити самим. Для переважної більшості населення Землі життя минає з переконанням, що хокейний матч — це просто хокейний матч. Що це якась сміховинна маленька гра. Що вона нічого не означає.

Їм пощастило. Вони не мусять відчувати те, що довелося пережити нам.

На що ми здатні заради своєї сім’ї? А на що не здатні?

У Кабана ніколи не було візитних карток, але якби довелося їх зробити, на них було б написано чотири пункти: «Хокеїст. Автомеханік. Батько трьох дітей. Чоловік Анн-Катрін». У його голові Анн-Катрін продовжує співати, вона танцює, стоячи на його ногах, і він ніколи не дозволить їй зникнути. Кабан закінчує роботу в автосервісі, як і будь-якого звичайного дня, хоча звичайних днів уже не буде. Зайшовши додому, бачить, що Бубу, його старший син, миє посуд. Це Бубу поїхав у похоронне бюро й організував усе, що стосувалося кремації та прощальної церемонії. Потім він узявся за інші справи. На столі стоїть приготована їжа, молодші сестри вже вечеряють, Бубу поприбирав і заклав прання. Зробив усе, що завжди робила мама. Сідаючи за стіл, Кабан відчуває, як судомить у горлі, але не можна показувати малим, що його розриває на шматки. І він каже Бубу:

— Тобі треба їхати на матч.

Бубу шепоче:

— Мені ще залишилося… у мене ще прання і…

— «Гаррі Поттер»! — верещить наймолодша сестричка, хоч середуща зацитькує її.

— Так, сьогодні ввечері я почитаю «Гаррі Поттера». Як і завжди, — обіцяє Бубу, кліпаючи й нахиливши голову до мийки.

Кабан жує, не відводячи погляду від тарілки.

— Смачно. Дуже смачно.

— Дякую, — шепоче Бубу.

Вони мовчать, аж поки молодші сестри не йдуть чистити зуби. Тоді Кабан встає, сам миє свою тарілку й обіймає Бубу, кажучи йому на вухо:

— Сьогодні я сам можу почитати їм того клятого «Баррі Тоттера». Треба й мені навчитися. Чуєш, що я сказав?

Бубу мовчки киває. Кабан тримає сина за щоки і каже:

— Ми з тобою мусимо це пережити, бо мама ніколи нам не пробачить, якщо не дамо ради. А тепер їдь і зіграй свій матч, тому що мама буде дивитися на тебе, де б вона зараз не була, і ні Бог, ні ангели, чи хто там іще, не завадять їй сьогодні дивитися перший матч свого старшого сина в основній команді «Бйорнстад-Хокею»!

Бубу збирає свою сумку. Коли він виходить за двері, Кабан думає, що молодші діти будуть умовляти, аби вони теж поїхали. Але ні. Сестрички, взявши хокейні ключки з тенісним м’ячиком, стоять на сходах і запитують:

— Тату, хочеш пограти?

Кабан дивиться, як його старший син вирушає на свій перший матч в основній команді, а тоді йде грати в гараж разом із двома молодшими дітьми. Вони годинами стараються, обливаються потом і ганяються за тим м’ячиком. Так, ніби це єдине, що має значення. Бо тієї хвилини це справді так. У цьому й весь сенс.

На що ми здатні заради своєї сім’ї?

Перш ніж вирушити, Петер Андерссон проходиться кімнатами їхнього будинку. Міра сидить на кухні за комп’ютером, біля неї — келих вина.

— Хочеш поїхати зі мною на матч? — запитує Петер, ні на що не сподіваючись.

— Мені треба працювати, — передбачувано відповідає Міра.

Вони дивляться одне одному в очі. Ну, це вже незле. Петер іде далі, стукає до кімнати Майї:

— Ти не хочеш… я… я зараз їду на матч, — шепоче він.

— Тату, мені треба вчитися. Успіху! — гукає за дверима Майя.

І донька, і мама відмовляються, бо так буде легше для нього. Вони дають Петерові можливість уявити, ніби все добре. Він стукає і до кімнати Лео, але малого нема вдома. Той уже поїхав у Гед. Буде дивитися матч із трибуни зі стоячими місцями.

Петер знає, що мусить це припинити. Покарати Лео. Але як це зробити, якщо він тільки тим і займався, що вмовляв свого сина їздити з ним на хокейні матчі?

Ана стоїть перед дзеркалом, вибирає одяг, але уявлення не має, що їй одягнути. Вона ходила на сотні хокейних матчів, але це вперше на льоду буде Відар. Це так по-дурному, але вона хоче, щоб Відар поглянув на трибуну і побачив її. Щоб він зрозумів, що вона прийшла заради нього.

Анин тато гримає внизу на кухні. Щось перевертає, ось знову Ані чути, як тато лається. Усередині неї так гостро пече через цю його випивку. Ана кидається до одягу, навіть не дивлячись, що вибирає, бо поспішає вийти з дому ще до того, як тато нап’ється до стану, коли йому буде потрібна допомога. Ана не хоче, щоб та погана версія тата забрала в неї цей матч. Тільки не сьогодні.

Батько гукає до Ани, коли вона вже біля дверей, і спочатку їй кортить вдати, ніби вона не почула, але щось у татовому голосі змушує її затриматись. Тато гукнув на диво чітко і твердо, це звучало незвично. Ана обертається — видно, що тато недавно прийняв душ, він причесаний і в чистій сорочці. Кухня позаду нього свіжо прибрана. Пляшки поскладані для здачі в пункт переробки, а те, що було всередині, вилито в мийку.

— Гарного матчу. Тобі потрібні гроші? — обережно запитує тато.

Ана довго дивиться на доброго тата. Поганий, здається, опинився десь дуже далеко.

— Як ти? — шепоче вона.

— Хочу спробувати знову, — пошепки відповідає тато.

Він уже обіцяв. Але це не завадить Ані знову вірити йому. Якусь мить вона вагається, а тоді каже:

— Хочеш прогулятися?

— Хіба ти не йдеш на матч?

— Тату, краще я погуляю з тобою.

Так вони й роблять. Поки два міста вирушають на хокейний матч, батько з донькою йдуть гуляти до лісу, який завжди був їхнім. Вона, він і дерева. Сім’я.

Бубу їде на велосипеді через Бйорнстад, відчуваючи таку важкість, ніби за спиною в нього — невидимий кам’яний наплічник. Він запізнився на збір основної команди, але ніхто на це не зважає, а Цаккель, здається, взагалі не помітила, коли він прийшов. Амат сидить біля Бубу в автобусі до Геда, але не знає, що сказати. Ніхто навіть не відкриває рота.

На стоянці перед льодовою ареною в Геді вже купа людей, видно довгі черги, хоча до початку матчу ще багато часу. Трибуни будуть заповнені, два міста в неспокої, ненависть у них наростала вже давно. Буде війна. В автобусі панує тиша. Усі гравці борються зі своїми демонами.

І тільки тоді, коли вся команда вже вийшла з автобуса, пройшла коридором на льодову арену, зачинила двері й розпакувалася в роздягальні, з лавки встає один зі старших гравців. Він підходить до Бубу з рулоном клейкої стрічки в руці.

— Як звали твою маму? — запитує старший гравець.

Бубу здивовано піднімає на нього погляд. Тяжко сковтує слину.

— Маму? Ан… Анн-Катрін. Її звуть… Її звали… Анн-Катрін.

— Пишеться «Анн»? — перепитує чоловік.

— Так, — шепоче Бубу.

Старший гравець пише «Анн-Катрін» на шматку стрічки. Наліплює на рукав Бубу. Потім пише те саме на ще одному шматку стрічки й наліплює на рукав свого светра. У повній тиші рулон стрічки передають по всій роздягальні. Тепер ім’я мами Бубу — на кожному рукаві.

Амат ступає на лід — завойовницьки, за своє життя він робив цей крок тисячу разів. Тоді намотує коло за колом, щоб розігрітися. Зазвичай йому нічого не чути: він виробив собі таку звичку — незалежно від того, скільки глядачів зібралося на трибунах. Усе просто перетворюється на шум, Амат зникає у своїй зоні зосередженості, після чого вже неважливо, хто перебуває по інший бік оргскла. Але сьогодні щось не так. Щось пробивається крізь гул і крики — це його ім’я. Хтось скандує його ім’я. Голосніше, ще голосніше. Знову і знову. Аж поки Амат не піднімає погляду. І тоді наростає рев захвату.

В одному кутку, високо вгорі, на кріслах стрибає група безумців. Вони прийшли не для того, щоб уболівати за якусь із команд — вони тут для того, щоб підтримати одного-єдиного гравця. Тому що він — з Низини. І вони виспівують найпростіші, найпрекрасніші, найважливіші слова.

«АМАТ! ОДИН ІЗ НАС! АМАТ! ОДИН ІЗ НАС! А-А-АМАТ! ОДИН ІЗ НАС!»

Фатіма приходить на льодову арену в Геді сама, але в руках у неї два квитки. Під час матчу біля неї буде порожній стільчик Анн-Катрін. Коли Амат виходить на лід, Фатіма підхоплюється з криком захвату, а коли виходить Бубу, вона кричить удвічі голосніше. Тепер вона ходитиме на всі матчі Бубу і на всі матчі, в яких гратимуть його сестрички. Куди б не повернуло їхнє життя, на трибуні завжди стоятиме ненормальна тітка, яка буде захоплено кричати за двох.

Чому ми так любимо командний спорт? Чому так прагнемо бути частиною групи? Хтось має дуже просту відповідь: тому що команда — це сім’я. Для того, хто потребує ще однієї сім’ї, або для того, хто ніколи її не мав.

Малим Відар Рінніус обожнював грати в хокей, як і всі інші діти. Але, на відміну від усіх інших дітей, трибуну Відар любив ще більше. І завжди обіцяв собі: коли одного дня йому доведеться вибирати, він не віддасть перевагу майданчику перед місцем на трибуні. Ще дитиною він зізнався про це Теему, той усміхнувся і відповів: «Це наш клуб, пам’ятай. Гравці переходять в іншу команду, спортивні директори і тренери звалюють туди, де більше покладуть на лапу, спонсори зраджують, а політики продаються — але ми залишаємося. І співаємо ще голосніше. Тому що цей клуб ніколи не був їхнім. Він завжди був нашим».

Сьогодні Відар приїхав у Гед в автобусі разом з іншими гравцями, його спорядження лежить у роздягальні, але самого гравця там нема. Відар одягає чорну куртку, піднімається на трибуну зі стоячими місцями, стає біля свого брата і кричить: «МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!».

Теему дивиться на Відара. Можливо, він хоче сказати молодшому братові, щоб повертався в роздягальню, нагадати, що на льоду його чекає краще життя. Але «Група» — це їхня сім’я, і цей клуб належить їм. Тому він лише цілує брата в голову. Столяр і Павук обіймають Відара зі стиснутими на спині кулаками. А тоді співають, іще гучніше й наполегливіше:

«Ми ведмеді! Ми ведмеді!»

Любов і ненависть. Радість і сум. Гнів і прощення. Спорт дає нам обіцянку, що все це ми отримаємо сьогодні ввечері, тому що таке під силу лише спорту.

З короткого боку трибун, на стоячих місцях уболівальників «Геда» також наростають голоси, і за якийсь час уже ніщо не може проникнути крізь цю звукову завісу. В їхніх вигуках чути зловтіху. Якщо потім, через багато років, запитати людей, які були тоді на трибунах, вони лише розгублено кашлянуть і пробурмочуть: «Ет, але ж так буває в хокеї… ніхто не хотів зробити щось недобре… просто всяке кричиш, коли розпалишся… ви й самі знаєте, як воно буває! Це просто хокей!». Так, просто хокей. Ми підтримуємо свою команду, ви — свою, і ми використовуємо найменшу слабкість, яку лише можемо знайти. Якщо можемо вдарити вас нижче пояса, то так і зробимо, знайшовши будь-що, чим вразимо вас, виведемо з рівноваги. Тому що ми прагнемо того самого, що й ви, — перемоги. Тому вболівальники на трибуні «Геда» співають найпростіше, найзліше і найогидніше з того, що могли придумати.

Найкращим гравцем «Бйорнстад-Хокею» колись був Кевін Ердаль. Він зґвалтував доньку спортивного директора, Майю Андерссон. Найкращий друг Кевіна, Беньямін Овіч, — гомосексуал. То що ми собі думали? Що вони не стануть про це співати? Ті, хто ненавидять нас?

Це не тисячі голосів, та й кричать вони здалеку, але на малій льодовій арені з низькою стелею через мовчання багатьох людей може здаватися, ніби всі кричать одні слова. Червона група підтримки розвертається до трибуни «Бйорнстада», до «Групи», і ричить: «Гоміки. Курви. Ґвалтівники».

Легко казати, що треба було просто ігнорувати. Не сприймати. Це ж просто хокей. Просто слова. Вони нічого не означають. Але заспівайте їх іще більше разів, вигукуйте ще голосніше, ще раз, і ще раз, і ще. Поки вони не вгризуться вам у голову. Сотня червоних рук показує поверх льоду на зелену групу підтримки. Слова відлунюють від стелі й гудуть між стінами. Знову. І знову.

«Гоміки! Курви! Ґвалтівники! Гоміки! Курви! Ґвалтівники!»

ГОМІКИ!

КУРВИ!

ҐВАЛТІВНИКИ!