Ми проти вас

49

Життя — достобіса дивна річ. Ми стільки часу витрачаємо на те, щоб контролювати його, але все-таки найбільший вплив на нас мають речі, над якими ми абсолютно не владні. Ми ніколи не забудемо той рік, з усім найкращим і найгіршим, що сталося. Він матиме вплив на нас до кінця життя.

Хтось переїде звідси, але більшість залишиться тут. У цих краях жити непросто, але, подорослішавши, ми розуміємо, що ніде не буває просто. Нехай боги собі знають, що у Бйорнстада і Геда було чимало помилок і недоліків, але ці міста належать нам. Це наш куток із цілого світу.

Ана і Майя тренуються в комірчині при собачому притулку. Година за годиною. Ні, вони не в порядку і жодна ніколи не буде по-справжньому почуватися в порядку, але обидві знайдуть те, заради чого щоранку будуть вставати з ліжка. Коли Ана не витримує, коли вона починає кричати і плакати, Майя міцно обіймає свою найкращу подругу і шепоче їй на вухо: «Ано, ми виживемо. Ми виживемо. Ми — ті, хто вижили».

Одного ранку, щойно сонце ледве викочується на обрій, хтось стукає у двері автомайстерні. Це такий час, коли настає середина зими і завершення дитинства; Бубу відчиняє і бачить перед собою Беньї, Амата й Захаріаса. Вони спускаються до озера, прихопивши шайбу з ключками, і востаннє грають разом. Так, ніби це просто гра і, крім неї, нічого не має значення.

Через десять років Амат стане професіоналом і буде грати на величезних аренах. Захаріас стане професіоналом за комп’ютером. Бубу стане батьком.

Коли хлопці закінчують грати на озері, знову вже майже темно. Беньї махає іншим, гукає прощаючись. Так, наче завтра вони знову побачаться.

«Гед-Хокей» і «Бйорнстад-Хокей» удруге за сезон зустрічаються в матчі, який означає все і водночас абсолютно нічого.

На кухні однієї вілли на Височині стоїть Маґґан Лют, готує салат із пасти й картопляний салат. Розкладає їх у великі миски, акуратно затягує плівкою. Вона не знає, наскільки вона добра чи погана людина, але їй відомо, що більшість людей вважають себе добрими, сприймаючи це як щось саме собою зрозуміле. Маґґан це не властиво. Вона вважає себе насамперед тією, яка бореться. Заради своєї сім'ї, заради своїх дітей і свого міста. Навіть коли місто відвертається від неї. Іноді добрі люди роблять погані вчинки з добрими намірами, а часом буває і навпаки.

Маґґан спаковує свої салати і їде через усе місто, минає льодову арену, рухаючись далі. Вона зупиняється перед будинком сім'ї Рінніусів і стукає в їхні двері.

Можете говорити про Маґґан Лют що завгодно. Але вона також мама.

У льодовій арені наближається початок матчу, всі гравці вже мають бути у своїх роздягальнях, але Вільям Лют чомусь іде в протилежний бік коридору. Він зупиняється у дверях і чекає, поки Амат і Бубу його помітять. А тоді тихо запитує:

— У вас такі ще є?

Амат і Бубу мають розгублений вигляд, але один зі старших гравців розуміє, про що запитує Вільям. Він бере чорну траурну стрічку, якою вже перев’язані рукави гравців «Бйорнстада», і подає її Вільямові. Той зав’язує стрічку собі на рукав і з вдячністю киває.

— Мені… прийміть мої співчуття. І всієї нашої команди.

Хокеїсти «Бйорнстада» стримано кивають. Завтра вони знову будуть ненавидіти один одного. Але це буде завтра.

Беньї довго стоїть перед льодовою ареною. Курить у затінку кількох дерев, ноги глибоко загрузли в снігу. Він грав у хокей усе життя, маючи на це багато різних причин, заради багатьох різних людей. Та деякі речі вимагають від нас віддати все: цим хокейний спорт нагадує класичну гру на музичному інструменті — занадто складне заняття, щоб воно було простим хобі. Не буває так, щоб хтось прокинувся одного прекрасного ранку і просто став скрипалем або піаністом світового рівня; те ж саме стосується хокеїста — він присвячує цій грі все життя. Такі речі поглинають усього тебе. Але настає день, коли перед льодовою ареною стоїть один вісімнадцятирічний чоловік і думає: «Ким я можу бути, якщо залишуся без хокею?».

Беньї не грає в тому матчі. Коли починається гра — він уже далеко.

Тренер «Гед-Хокею» натрапляє на тренера «Бйорнстад-Хокею» в коридорі. Вигляд у Елісабет Цаккель здивований, а Давід показує на сором’язливого сімнадцятирічного хлопця, який іде за ним, перекинувши через плече хокейну торбу. В голові у Давіда підготована промова — його слова мали прозвучати зріло і з розумінням, як годиться після жахливих подій, які щойно сталися. Але Давід ніяк не розтулить рота, щоб почати її виголошувати. Він хоче сказати з почуттям, або принаймні щоб здавалося, що він говорить із почуттям, але часом легше спромогтися на дію, а не на слова. Тому тренер киває на сімнадцятирічного хлопця:

— Ось тут… це наш запасний воротар. Думаю, він може стати збіса добрим гравцем, якщо в нього буде правильний тренер, тому… ну… в нас йому дістається замало часу на гру. Тому, якщо хочеш…

— Що-о? — перепитує Цаккель, не відводячи очей від сімнадцятирічного хлопця, який не піднімає на неї погляду.

Давід прокашлюється.

— Я вже зателефонував до асоціації. З огляду на обставини, вони допускають можливість переведення гравця.

Цаккель зводить брови.

— Ти даєш мені воротаря?

Давід киває.

— Кажуть, що ти добре тренуєш воротарів. Думаю, в тебе він стане чудовим гравцем.

— Як тебе звати? — запитує Цаккель, але воротар лише нечутно щось бурмоче в підлогу.

Давід ніяково каже:

— Хлопці з команди називають його «Тихобудь», бо він… не базікає.

Давід не помилився. З цього хлопця вийде збіса добрий воротар. Він не говорить ані слова, якщо в цьому нема потреби, але цим відразу подобається Елісабет Цаккель. Цей хлопець із Геда, але він буде грати в «Бйорнстаді» майже двадцять років і ніколи не поміняє клуб. А одного дня в очах уболівальників він стане більшим ведмедем, аніж будь-який інший гравець. Він ніколи не гратиме під номером «1», тому що це номер Відара. Але він напише цифру «1» на своєму шоломі, і за це чорні куртки завжди будуть особливо голосно вигукувати зі своєї трибуни слова на його підтримку.

Давід тисне йому руку, і сімнадцятирічний хлопець іде в роздягальню. Тренер переминається з ноги на ногу і врешті відважується запитати:

— Як там Беньї?

Нижня губа в Цаккель ледь помітно тремтить. Голос ледь-ледь зривається.

— Все гаразд. Думаю, що з ним усе буде… гаразд.

Вона теж нікому не віддасть светра з номером «16», у жодній із команд, поки буде тренеркою. Давід і Цаккель дивляться одне одному в очі, і Цаккель каже:

— Покажіть нам сьогодні клас.

— Це ви покажіть НАМ клас! — усміхається Давід.

Це буде збіса добрий матч. Люди згадуватимуть його роками.

Теему прийшов до собачого притулку сам-один, у нього з собою конверт. Беньї сидить на даху, Теему залізає до нього. Повагавшись, сідає поруч, на відстані пів метра.

— Ти підеш на матч? — запитує Теему.

Відповідь Беньї звучить не зухвало. А навіть трохи радісно.

— Ні. А ти?

Теему киває. Він ніколи не перестане ходити на хокей. Хтось, можливо, подумає, що цей спорт тепер буде занадто нагадувати йому про молодшого брата, але насправді хокей ще довго буде для Теему одним з небагатьох місць, де він таки знайде в собі сили згадувати Відара. Де спогади про нього не будуть такими болісними.

— Збираєшся звалити звідси, так? — врешті констатує Теему.

Беньї дивується.

— Звідки ти знаєш?

В очах Теему щось зблискує.

— У тебе такий вигляд — я сподівався, що одного дня побачу таким Відара. Ніби він просто задумав… звалити.

Здається, ніби найменший подув вітру зараз здатен знести Теему геть. Беньї простягає йому сигарету.

— Куди б ти хотів, щоб поїхав Відар?

Теему випускає дим крізь ніздрі.

— Кудись туди, де він міг би стати кимось… більшим. То що ти думаєш робити?

Беньї глибоко затягується.

— Не знаю. Просто хочу зрозуміти, ким я можу бути, якщо не буду хокеїстом. Не думаю, що це вдасться, якщо залишуся тут.

Теему киває, зціпивши зуби.

— Ти збіса добрий хокеїст.

— Дякую, — каже Беньї.

Теему рвучко встає, ніби боїться, що їхня розмова поверне на теми, про які він не готовий говорити. Кладе конверт Беньї на коліна.

— Павук зі Столяром прочитали в інтернеті, що є якийсь «веселковий фонд», де збирають гроші для… ну, сам знаєш… для людей, яких у різних країнах переслідують, кидають до в’язниці і ще багато всякого паскудства їм роблять за те, що вони…

Теему замовкає. Беньї дивиться на конверт і пошепки закінчує:

— Такі, як я?

Теему відводить погляд. Кашлянувши, гасить сигарету.

— Словом… хлопці вирішили, що гроші з фонду «Хутра» треба віддати на… оце все. І хотіли передати їх тобі.

Здається, Беньї це добиває.

— То ви хочете, щоб я віддав гроші у веселковий фонд, тому що я один із них?

Теему вже почав спускатися по драбині, але зупиняється і, дивлячись Беньї в очі, каже:

— Ні. Ми хочемо, щоб ти віддав їм гроші, тому що ти один із нас.

Рамона човгає по «Хутру», попиває свій «обід» і диригує майстрами вільною рукою та найущипливішими словечками. Петер Андерссон заходить усередину, зараз він так нагадує того хлопчиська, який колись приходив сюди забрати свого п’яного тата.

— Як тут справи? — цікавиться він, кидаючи погляд на ремонт.

Рамона знизує плечима.

— Після пожежі в нас пахне краще, ніж до неї.

Петер ледь усміхається. Рамона теж. Вони ще не готові до голосного сміху, але принаймні почали виходити зі стану заціпеніння. Петер так глибоко вдихає, аж йому темніє в очах, а тоді каже:

— Це тобі. Ти ж у правлінні клубу «Бйорнстад-Хокей».

Рамона дивиться на аркуш паперу, який Петер кладе на барну стійку, але ні про що не запитує. Вона добре знає, що там, і не хоче брати його до рук.

— В нас у правлінні сидить ціла купа мужиків у піджаках, віддай це комусь із них!

Петер хитає головою.

— Я віддаю тобі. Тому що ти єдина людина в правлінні, якій я довіряю.

Рамона поплескує Петера по щоці. Відчиняються двері до «Хутра», Петер обертається і бачить, що сюди зайшов Теему. Обидва чоловіки інстинктивно піднімають долоні, ніби хочуть показати, що ніхто з них не стане сваритися.

— Я можу… прийти потім, — пропонує Теему.

— Ні-ні, я і так збирався йти! — наполягає Петер.

Рамона фиркає на обох.

— Ет, закрийте роти! Ану сідайте й випийте пива. Я пригощаю.

Петер прокашлюється.

— Мені краще кави.

Теему вішає свою куртку.

— Мені теж.

Петер піднімає своє горнятко, ніби збирається цокнутися. Теему робить те саме.

— Ото вже, хлопи, — невдоволено буркає Рамона.

Петер не піднімає очей від барної стійки, коли каже:

— Не знаю, чи тобі від цього полегшає чи, може, навпаки, але, на мою думку, Відар міг далеко піти як хокеїст. Можливо, до самих вершин. Він справді був добрим гравцем.

— Він був іще кращим братом, — відповідає Теему.

А тоді усміхається. Рамона теж. Петер прокашлюється:

— Це просто жахлива втрата…

Теему крутить горнятко, роздивляється хвильки на поверхні кави.

— Ви з дружиною втратили першу дитину, так?

Петерові стає важко дихати, він заплющує очі.

— Так. Ісака.

— Це якось можна пережити?

— Ні.

Теему крутить своє горнятко. Оберт за обертом.

— Чорт, як же тоді вижити? — запитує він.

— Боротися сильніше, — шепоче Петер.

Теему ще раз піднімає горнятко, мовби цокаючись. Петер довго вагається, але нарешті каже:

— Я знаю, що ти разом із хлопцями завжди вважав мене ворогом «Групи». Можливо, ви мали рацію. Я не прихильник того, що насильство може існувати поруч зі спортом. Але я… ну… я хочу сказати, що розумію: у житті все не так просто. Я знаю, що це і ваш клуб. Мені шкода, що часом я… надто далеко заходив.

Теему сумно тарабанить нігтями по порцеляні горнятка.

— Сам знаєш, Петере. Політика і хокей. Їх не можна змішувати.

Петер втягує носом повітря:

— Не знаю, чи тепер це для тебе важливо, але… цей Річард Тео обдурив мене. Він просто зіштовхує таких, як ми з тобою, одне проти одного, щоб отримати владу. А такі, як він, хочуть контролювати не лише хокейний клуб, їм потрібен контроль над цілим містом…

Теему неуважно чухає щетину, як чоловік, якому більше нічого втрачати.

— Преться на нас? Хай зачепить хоч раз.

Петер киває. Він досі не знає, чого боїться більше: бандитів із татуюваннями чи бандитів у краватках. Петер встає, дякує Рамоні за каву, вона тримає в руці аркуш, але читає те, що на ньому написано, лише тоді, коли Петер виходить.

Це заява про звільнення. Петер уже не спортивний директор «Бйорнстад-Хокею». Відтепер він там не працює.

Рамона передає аркуш через барну стійку. Теему читає. Допиває свою каву і каже:

— Петер — засранець. Але він зберіг клуб. Цього ми ніколи не забудемо.

— На цьому світі на кожного засранця знайдеться хтось, хто буде його любити, — каже Рамона.

Вона піднімає свою склянку, Теему — своє горнятко, вони мовчки цокаються. Потім Теему рушає на матч. Сьогодні ввечері вони з матір’ю будуть вечеряти салатом із пасти і картопляним салатом.

Річард Тео працює у своєму кабінеті в будівлі міської адміністрації. Перед будинком розвіваються прапори, спущені до половини флагштоків. Можливо, Річард цим переймається, а може, й ні. Можливо, шкодує через свої вчинки, а може, просто переконує себе, що в кінцевому результаті він зробить для цього світу більше доброго, ніж злого. Бо Річард Тео переконаний: лише той, хто має владу, може впливати на політику, тому самих добрих намірів недостатньо — спершу треба перемогти.

На наступних місцевих виборах він пообіцяє інвестувати в кращу пожежну безпеку будівель у центрі Бйорнстада, які мають історичне значення і розташовані навколо пабу «Хутро». Ще він пообіцяє зниження дозволеної швидкості на дорозі між Бйорнстадом і Гедом, щоб така трагічна автомобільна аварія більше ніколи не сталася. Він буде відстоювати «закон і порядок», «збільшення робочих місць» і «кращу охорону здоров’я». Він стане відомим як політик, який збудував дитячий садок при льодовій арені, і політик, який урятував фінансове становище клубу «Бйорнстад-Хокей», а також робочі місця на фабриці. Можливо, він навіть врятує лікарню в Геді.

Звісно, настане день, коли люди в цьому місті зрозуміють, що нові власники ніколи не мали наміру зберігати фабрику в Бйорнстаді. Щойно випаде нагода, вони перенесуть її деінде — туди, де дешевша земля, а зарплати можуть бути ще нижчі. Але для Річарда Тео це вже не матиме значення. Перед наступними виборами місцева газета натрапить на документ, який засвідчить, що головні політики роками здійснювали махінації з грішми платників податків, що приховані дотації і позики опинялися в кишенях «важливих персон із правління» хокейних клубів і що здійснювалися «незаконні інвестиції» для будівництва конференц-готелю після заявки комуни на проведення чемпіонату світу з лижних видів спорту. Почнеться скандал, тому що «тих, хто ухвалюють рішення» підкупили «багаті підприємці».

Неважливо, що політикиня, яка тепер очолює найбільшу партію, ніколи не була залучена до махінацій. Вона однаково буде змушена цілу виборчу кампанію відповідати на запитання про корупцію. Виявиться, що її чоловік і брат працюють на одному з підприємств, які опинилися в корупційному скандалі. Потім з’ясують, що вони не винні, але це вже буде несуттєво, оскільки слово «корупція» і прізвище політикині будуть згадуватися в газетних заголовках досить часто, щоби більшість мешканців почали думати одне: «Та, звісно, вона теж корумпована. Вона така сама, як усі».

На противагу їй виступить Річард Тео, і тоді йому вже не доведеться бути бездоганним — достатньо буде просто показати, що він не такий, як вона. Тож на наступних виборах він переможе, тому що такі чоловіки, як він, перемагають. Проте щоразу вигравати йому не вдасться, тому що такі чоловіки, як він, перемагають не завжди.

Сьогодні Річард Тео виходить із будівлі міської адміністрації трохи раніше, ніж зазвичай. У нього попереду далека дорога — аж у столицю, до свого брата. Племіннику Річарда Тео завтра виповниться шість років. З часу народження цього хлопчика Річард щовечора телефонує йому і читає казки на ніч. Майже всі історії — про тварин, тому що і Річард, і хлопчик їх обожнюють.

Завтра, в день народження малого, вони підуть у зоопарк. Подивитися на ведмедів і биків. А може, навіть на лелек і мух.

Міра Андерссон з колегою саме працюють у новому офісі. Там зовсім мало місця, усе заставлено коробками, обидві жінки знервовані й виснажені. Їм вдалося перетягнути до себе кількох великих клієнтів, але значно важчим виявилося найняти кваліфікованих співробітників. Не кожен наважиться піти на роботу в щойно створену агенцію, тим паче в цьому регіоні.

Тому коли стукають у двері, Мірина колега сподівається, що це хтось із юристів, які були в них на співбесіді, прийшов повідомити, що передумав. Вона радісно відчиняє двері. Але на порозі стоїть Мірин чоловік.

— Петере? Що ти тут робиш? — вигукує Міра з глибини кімнати.

Петер сковтує слину і витирає спітнілі долоні об джинси. Сьогодні він одягнув білу сорочку і краватку.

— Я… ви, напевно, подумаєте, що це якісь дурниці, але я прочитав в інтернеті… ну… у багатьох фірмах зараз є «HR-відділ». Або «human resources»[9] — здається, так це називають. Там… набирають працівників, займаються їхнім професійним розвитком, умовами роботи. Я…

У Петера язик прилипає до піднебіння. Мірина колега ледве стримується, щоб не розсміятися, їй не дуже добре вдається, і вона приносить Петерові склянку води. Міра не рухається з місця й шепоче:

— Любий, про що ти?

Петер намагається себе опанувати.

— Мені здається, я зможу працювати з отим «human resources». Це ж те саме, що створювати команду. Збирати клуб. Я знаю, що в мене нема саме такого досвіду, який потрібен для роботи у вашій агенції, але я маю… інший досвід.

Колега чухає голову.

— Вибач, Петере, але я не розумію. Що ти ТУТ робиш? Хіба «Бйорнстад» не грає зараз МАТЧ?

Петер знову витирає долоні об джинси. Дивиться Мірі в очі.

— Я звільнився з «Бйорнстад-Хокею». І приїхав сюди, бо мені потрібна робота.

Міра не зводить з нього погляду. Часто-часто кліпає очима. Обвиває себе руками, тоді акуратно витирає очі.

— Чому ти хочеш працювати саме тут? — пошепки запитує вона.

Петер випростує спину.

— Тому що я хочу, щоб ми стали чимось більшим, ніж просто подружжя. Я хочу, щоб разом ми ставали кращими.

Того вечора, коли дві команди, червона і зелена, нарешті виходять на лід, щоб зустрітися в матчі, на арені й трибунах бракує кількох людей, присутність яких завжди сприймали як належне. Усі інші вже зібралися — люди з двох міст, з тисячею різних історій. Проте на льодовій арені Бйорнстада панує тиша. Сидячі трибуни вщерть заповнені вболівальниками, але ніхто не розмовляє, не плескає, не вигукує слова підтримки. На одній стоячій трибуні видно людей у зеленому, серед них стоїть безмовна група чоловіків у чорних куртках. Вони нічого не кричать. Начебто хочуть, але не мають сили, їхні легені спорожніли, а голоси затихли. І раптом до стелі піднімається пісня — їхня пісня.

Ми-и-и ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді! Ми ведме-е-е-еді-і-і…

Вигуки лунають із протилежного боку, від іншої стоячої трибуни. Це співає червона група підтримки. Цілі натовпи вболівальників «Геда» ще змалку ненавидять «Бйорнстад-Хокей» і завтра знову будуть ненавидіти. Два клуби не припинять боротьби, світ не зміниться, усе залишиться як було.

Але сьогодні, один-єдиний раз, їхні сумні голоси шанобливо заводять пісню ворога:

«З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!»

Один-єдиний короткий знак поваги. Просто слова. Такої тиші на цій льодовій арені ще ніколи не було, і вже наступної миті здається, що ніколи й не буде. Спершу не чути ані звуку, а тоді все заглушує вибух гордості й любові, коли ціле місто хоче заявити, що воно ще тут, воно стоїть, що Бйорнстад і далі проти всіх. Коли зелена трибуна з чорними куртками надриває горло, співаючи так голосно, щоб їх було чути аж на небесах. Щоб він знав, як його тут не вистачає.

А потім ми почнемо те, що завжди робимо в цих краях. Станемо грати в хокей.

Майю на залізничну станцію підвозить мама. Міра чекає біля входу, поки донька піднімається сходами, йде пероном і нарешті знаходить того, кого шукає. Він сидить на лавці.

— Беньї… — на відстані каже Майя, ніби кличе звіра, якого не хоче злякати.

Беньї здивовано глипає на неї.

— Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — каже Майя.

— Звідки ти знала, що я тут?

— Сказали твої сестри.

Беньї усміхається. В нього прекрасна усмішка.

— Ті сестри такі ненадійні.

— Це точно! — сміється Майя.

Помітно, що в неї трохи закороткі рукави — Майя виросла за цей рік, а куртка залишилася такою, як була. На тильному боці рук видно два новенькі татуювання. На одному гітара, на іншому — рушниця.

— Класні, — киває на них Беньї.

— Дякую. Куди ти зібрався? — запитує Майя.

Якийсь час Беньї роздумує, що відповісти.

— Не знаю. Просто… Їду звідси.

Майя киває. Простягає йому аркуш паперу з коротким, написаним від руки текстом.

— Я вступила до музичної школи. Збираюся туди в січні. Не знаю, чи ти повернешся до того часу, тому я… я просто хотіла віддати тобі оце.

Поки Беньї читає, Майя розвертається і йде до маминого авто. Дочитавши, він гукає:

— МАЙЄ!

— ЩО? — кричить вона у відповідь.

— НЕ ДОЗВОЛЯЙ ТИМ СВОЛОТАМ БАЧИТИ, ЯК ТИ ПЛАЧЕШ!

Майя сміється зі сльозами на очах:

— НІКОЛИ, БЕНЬЇ! НІКОЛИ!

Можливо, вони вже ніколи не зустрінуться, тому Майя написала на аркуші свої найкращі побажання для Беньї:

Завтра над нашим містом знову зійде сонце. Хоч у це складно повірити.

Одній молодій дівчині, яку звати Ана, доведеться глибоко зануритися всередину себе, щоб знайти сили жити далі. Тому що такі люди, як вона, завжди знаходять сили жити. Через кілька місяців за кілька сотень кілометрів звідси в одному великому місті вона буде змагатися у своєму спорті. У роздягальні Жанетт поцілує її в чоло, Майя стоятиме поруч, вона стукне стиснутими кулаками по рукавицях Ани і прошепоче: «Я люблю тебе, дуркó». Ана сумно усміхнеться і відповість: «І я тебе, страшидло». У неї на руках будуть такі самі татуювання, як у Майї: гітара і рушниця. Анин тато стоятиме перед роздягальнею. Він і далі старатиметься перестати пити.

Коли Ана вийде на ринг, щоб зустріти свою суперницю, частина глядачів, ніби за командою, встане з трибуни. Вони нічого не вигукуватимуть, але всі як одне будуть одягнені в чорні куртки, і кожен на мить покладе руку на серце, коли Ана підніме на них погляд.

— Хто це? — здивовано запитає суддя.

Ана закліпає очима, дивлячись на стелю. Уявлятиме собі небо, яке над ними.

— Це мої брати і сестри. Стою я — стоять і вони.

Коли почнеться поєдинок, на рингу в Ани буде лише одна суперниця. Хоча що з того — їх могла би бути навіть сотня. Та вони однаково не мали б жодних шансів.

І завтра зійде сонце. Знову.

Один хлопець із Низини, якого звуть Амат і про якого всі думали, що він надто дрібний і слабкий, щоб стати добрим хокеїстом, буде бігати трасою і добіжить до самої НХЛ. Він стане професіоналом на льоду, а Захаріас, його друг дитинства з сусіднього будинку, стане професіоналом за екраном комп’ютера. В інших дівчат і хлопців, із якими вони виростали, історії схиблять на криву дорогу, одні з них рано підуть з цього світу, але хтось виборе собі краще життя. Велике горде життя. І ніхто з них не забуде, звідки вони родом.

Один тато, якого називають Кабан, далі ремонтуватиме автомобілі у своїй майстерні й далі боротиметься за своїх дітей, день-у-день. Щоранку всі вони будуть приходити на могилу Анн-Катрін. Його старший син Бубу, який може витягнути сокиру з капота машини, але ніяк не навчиться їздити на ковзанах, за якийсь час стане добрим другом для хокейної тренерки, яка не дуже знається на почуттях. Цаккель призначить його своїм асистентом. І з нього вийде збіса добрий помічник.

Рамона відбудує свій паб. Коли він знову відкриється, кожна людина з Бйорнстада й чимало паскудників із Геда годинами чекатимуть, щоб зайти, замовити пиво, а решту покласти у конверт із написом «Фонд». Тренерка «Бйорнстада» весь наступний рік буде щодня безплатно отримувати тарілку картоплі. Але за пиво муситиме платити сама, бо це паб, а не якась довбана благодійна спілка.

У кутку сидітимуть п’ятеро тіток. За барною стійкою — четверо дядьків. Часом їм буде геть непросто. Але якщо заговорите з ними, вони скажуть: «Ніхто не обіцяв, що буде легко».

Алісії, якій зараз чотири з половиною, виповниться п’ять. Вона й далі щодня буватиме на льодовій арені, а час від часу приходитиме в сад до старого чоловіка, щоб оббивати шайбами стіну його будинку з боку веранди, і одного дня вона стане найкращою.

Коли настане весна, одного недільного пообіддя троє дорослих чоловіків зустрінуться на стоянці перед продуктовою крамницею. Петер, Фрак і Кабан. Двадцять років тому, коли ці друзі востаннє грали разом, у них було густіше волосся і менші животи, але зараз вони принесли хокейні ключки і тенісний м’ячик. Їхні дружини й діти стануть на одні ворота, будуть сміятися й вигукувати щось задерикувате до татів, які займуть інші ворота. А тоді ці сім’ї будуть грати — так, ніби на світі лише це має значення.

Тому що хокей — проста гра, якщо забрати всі нагромаджені на нього дурниці й залишити тільки те, через що ми колись почали його обожнювати.

У кожного своя ключка. Двоє воріт. Дві команди.

Ми проти вас.