Ми проти вас

9

Усім, хто любить спорт, відомо: для результату матчу вирішальне значення має не тільки те, що відбулося, а також те, чого не сталося. Влучання у штангу, неправильні рішення судді, пропущені ласування. Усі дискусії про спорт рано чи пізно зводяться до тисячі «якщо» і десятка тисяч «якщо б не». У частини людей у такий спосіб застрягає життя, коли вони рік за роком розповідають одну й ту саму історію незнайомцям за барною стійкою, де все меншає людей: про втрачене кохання молодості або нечесного бізнес-партнера, про несправедливе звільнення або невдячних дітей, про нещасний випадок або розлучення. Про єдину причину, через яку все пішло під три чорти.

Усі, хто впали на дно, мають що розповісти про те життя, яке в них могло бути, замість того, що є. Те саме стається і з містами. Тож якщо хочете зрозуміти їхні найвеличніші історії, спершу треба послухати історії малі.

Після Мідсоммара будинок міської адміністрації безлюдніє, політики йдуть у відпустку або займаються своїми звичними справами. Якщо хочете зрозуміти, як керують комуною, почати треба з цього: тутешні політики працюють неповний робочий день, отримуючи кілька тисяч крон платні, і якщо поділити це на кількість робочих годин, їхня робота буде на межі праці за ідею. Тому більшість державних діячів працюють на додаткових посадах або мають власні підприємства, тобто мають клієнтів, постачальників, начальників і бізнес-партнерів. Звісно, складно стверджувати, що людина залишається «незалежною» в такій ситуації, але ніхто з нас не острів, особливо в такій лісовій глушині.

Лише один політик усе літо продовжує працювати в будинку міської адміністрації по вісімнадцять годин на добу, хоча він тут нікому нічого не винен. Політика звуть Річард Тео, він самотньо сидить у своєму кабінеті, одягнений у чорний костюм, і набирає дзвінок за дзвінком, аж нагрівається телефон. Є такі, хто його ненавидять, багато хто — боїться, а сам він збирається змінити розвиток подій для одного хокейного клубу і двох міст.

Кілька днів ллють дощі, Бйорнстад стає інакшим, до такого типу опадів місто не настільки призвичаєне, як до снігу. Люди не виходять на вулицю, стають іще мовчазнішими й роздратованішими, ніж завжди.

Лісом по багнюці пробирається «джип», невідома особа пригальмовує біля невеликого автосервісу поруч із пошарпаним будинком. На газоні стоять автомобілі, очікуючи на ремонт. Один із них складно не завважити — з його капота стримить сокира.

Невідома особа бачить, як вісімнадцятирічний хлопець із кулаками завбільшки з мале порося застрибує на кузов і витягує сокиру із заліза, так напруживши при цьому плечі, що здається, ніби його шия зникає десь у кишках.

Насуплений чоловік, якому років сорок і який настільки схожий із хлопцем, що ні в кого не виникне питань про встановлення батьківства, підходить до «джипа» і стукає у вікно.

— Шини? — буркає він.

Невідома особа опускає вікно і, нічого не розуміючи, повторює:

— Шини?

Чоловік копає переднє колесо.

— Постиралися до блиску, на ось цій уже візерунки, як на платівці, то я собі думаю, ви за цим приїхали?

— Ну, добре, — каже невідома особа.

— «Ну, добре»? То вам ставити нові шини, чи як? — дивується чоловік.

— Добре, — повторює невідома особа, знизуючи плечима, ніби запитання було: «Вам додати кетчупу?».

Чоловік щось нерозбірливо буркає і гукає:

— Бубу! На оцю в нас є шини?

Зрозуміло, що невідома особа тут не через шини, а щоб визначити якість захисника, але як треба поміняти шини, то нехай буде. Погляд невідривно стежить за вісімнадцятирічним Бубу: оте витягування сокири з капота вражає, ніби бюджетна версія легенди про короля Артура. Бубу зникає в майстерні, стіни якої не заклеєні картинками з ледь прикритими дівулями, і помітивши це, невідома особа робить висновок, що в цьому будинку є жінка, тож ні татові, ні синові подібне паскудство не зійшло б з рук. Зате на стінах видно знімки хокейних команд, нових і старих.

Невідома особа киває на фотографії, а тоді на Бубу, який повертається, тягнучи по шині під кожною рукою, і запитує:

— А твій хлопака щось має до справи з хокеєм?

Татове обличчя вмить осяває така гордість, яка буває лише в того, хто сам був захисником:

— Бубу? Так! Та він найміцніший захисник у місті!

Слово «найміцніший» невідому особу не дивує, бо і батько, і син справляють тверде враження чоловіків, у яких ковзани їдуть тільки вперед. Тато хлопця простягає замащену мастилом руку, невідома особа потискає її з такою ж охотою, немов якби це була змія.

— Люди кличуть мене Кабаном, — усміхнувшись, каже чоловік.

— Цаккель, — чує він у відповідь.

Невідома особа від’їжджає з майстерні — з трохи кращими шинами за дещо завищеною ціною і з нотаткою на новому аркуші: «Бубу. Якщо навчиться кататися на ковзанах».

На цьому аркуші вже не просто список імен. Це план формування команди.

Амат самотньо біжить по трасі, у темній від поту футболці, аж поки йому не починає текти з очей і з голови не зникають усі думки.

Він — один із найбільших хокейних талантів, які бували у місті, але ніхто цього не знав до цієї весни. Амат разом із мамою мешкає у найдешевшій орендованій квартирі на самому краю Улоговини, у північній частині Бйорнстада. Йому завжди доводилося грати у вживаному спорядженні й вислуховувати, що він замалий, але ніхто не може обігнати його на ковзанах. «Порви їх!» — так кажуть Аматові найкращі друзі замість «Щасти!». Швидкість стала його зброєю.

Хокей у цих краях — спорт ведмедів, але Амат навчився грати, як лев; цей спорт відкрив йому шлях у місто, і хлопець сподівався, що хокей стане для нього ще й квитком, щоб рухатись далі. Аматова мама працює прибиральницею, взимку вона прибирає на льодовій арені, а в літній період — у лікарні, але одного дня Амат стане профі й забере її звідси. Навесні в нього з’явився шанс зіграти в команді юніорів. Амат ним скористався. Він показав усім у цьому місті, що є переможцем, і перед ним відкривався шлях до мрій. Той матч став найкращим днем і найгіршою ніччю в його житті. Після гри його запросили на вечірку, куди також мала піти Майя Андерссон, а єдине, про що Амат мріяв навіть більше, ніж про хокей, — поцілувати Майю.

Амат багато випив, але ніколи не забуде кожної деталі того вечора — як він, хитаючись, переходив із кімнати в кімнату, серед п’яних і накурених підлітків, які співали й сміялися, як він піднявся сходами і почув, що Майя кличе на допомогу. Амат відчинив двері й побачив зґвалтування.

Коли Кевін зрозумів, що Амат усе бачив, він разом із Вільямом Лютом і ще кількома гравцями-юніорами запропонували хлопцеві все, про що той мріяв: місце в команді юніорів, зірковий статус і кар’єру, але в обмін на його мовчання. Кевінів тато дав Амату гроші й пообіцяв кращу роботу для його мами. Якщо хтось і засудить Амата за те, що той обдумував, як йому вчинити, то ця людина, мабуть, живе у світі, де мораль — проста і зрозуміла. Але так не буває. Мораль — це розкіш.

Кевінові батьки і спонсори клубу скликали збори й намагалися змусити Майїного тата піти з хокейного клубу. Вже наприкінці зустрічі туди прийшов Амат, став перед усіма і засвідчив, що бачив те, що зробив Кевін. На голосуванні підтримали Петера Андерссона, він залишився на своїй роботі.

Але що далі? Амат біжить усе швидше, ноги розпікає біль — але що ж, бляха, було далі? Кевіна не покарали. Майя не домоглася справедливості, а сам Амат вийшов зі зборів, наживши собі сотню ворогів. Лют із друзями вистежили його й побили, а якби Бубу в останню хвилину не перейшов на бік Амата і не захистив його, то могли би забити й до смерті.

Тепер у клубі «Гед-Хокей» не стануть вітати ні Амата, ні Бубу: Амат для них став стукачем, а Бубу — зрадником. А що з «Бйорнстад-Хокеєм»? Скоро він перестане існувати. Амат може стати одним із тих, хто через тридцять років сидітиме за барною стійкою, розповідаючи історію з купою «якщо» і «якщо б не». Він бачив їх на льодовій арені — тих чоловіків напідпитку з триденною щетиною і чотириденним похміллям, людей, чиї вершини залишилися в підлітковому віці.

Амат міг стати професіоналом, його життя могло змінитися, а тепер він ризикує бути списаним ще у свої шістнадцять років.

Амат заглиблюється в роздуми і навіть не помічає позаду «джипа». Коли авто проїжджає повз, Амат не здогадується, що останні п’ятдесят метрів пробіжки воно їхало за ним, тому що невідома особа мала встигнути визначити, чи дуже Амат віддалився від Бйорнстада і з якою швидкістю він біжить. Незнайома особа записує: «Амат. Якщо його серце таке ж велике, як легені».

Беньї сидить, спершись спиною на татову могилу. Його тіло гуде від купи самогону і трави, таке поєднання — ніби вимикач для голови. І Беньї вирубається. Щоб не перегоріти.

У Беньї є три старші сестри, різницю між ними можна зрозуміти за іменами. Ґабі має малих дітей, вона читає їм на ніч казки, рано лягає спати по п’ятницях і досі дивиться різні передачі по телевізору, а не на комп’ютері. Катя — барменка у «Коморі» в Геді, у п’ятницю ввечері вона наливає пиво й випроваджує за двері стосорокакілограмових п’яниць, які вирішили звільнити від передніх зубів інших стосорокакілограмових п’яниць. Адрі — найстарша сестра, вона самотньо живе біля свого собачого притулку за межами Бйорнстада, полює і ловить рибу, їй подобаються люди, які знають, коли треба стулити рота. Тому при слові «Беньї» Ґабі занепокоєно видихне: «З ним щось трапилося?», Катя зітхне й запитає: «Що він знову накоїв?», а от Адрі припре вас до стіни і буде вимагати пояснень: «Якого чорта вам здався мій брат?». Ґабі хвилюється, Катя вирішує проблеми, Адрі захищає — таким чином розділилася відповідальність між трьома сестрами, коли їхній тато взяв рушницю і пішов до лісу. Сестри знають, що таке серце, як у Беньї, не до снаги виховати — його можна, у найкращому разі, хіба приборкати. Тож коли Беньї живе як кочівник — то вдома у їхньої мами, то в лісі, то в когось із сестер, — до них повертаються їхні давні ролі. Коли Беньї ночує у Ґабі, вона досі, бува, прокрадається до нього перевірити, чи він дихає, хоча братові вже вісімнадцять. Коли бачиться з Катею, вона потурає йому й дозволяє вивалити з себе купи паскудства, тому що не хоче, щоб брат перестав приходити до неї зі своїми проблемами. А коли Беньї живе разом із Адрі біля собачого притулку, вона перед сном кладе собі під подушку ключ від шафи зі зброєю. Щоб молодший брат не натворив того самого, що їхній тато.

У цьому місті завжди були дорослі, які вважали Беньї бунтарем. Але його сестри знали, що все навпаки. Беньї став точнісінько таким, яким його хотіли бачити, бо молодому хлопцеві, який носить у собі величезну таємницю, доводиться швидко вчитись, що іноді найкращий спосіб заховатися — це виставити себе напоказ.

Ще дитиною Беньї першим зрозумів, що Кевін може стати зіркою, у Бйорнстаді таких називають «вишневе дерево», тому на льоду він пильнував, щоб Кевін мав удосталь простору, аби розквітнути. Беньї міг витримати і завдати стільки ударів, що чоловіки на трибунах говорили: «Оце я розумію хокеїст, цей спорт не для педиків, а для таких, як Беньї!». Що більше він бився, то сильнішу певність мали люди, думаючи, ніби знали його. Аж поки хлопець не став таким, яким його хотіли бачити.

Тепер йому вісімнадцять. Беньї встає й нахиляється до надгробка, цілує викарбуване татове ім’я. Потім ступає крок назад, стискає кулак і щосили б’є в те саме місце. З кісточок скрапує кров, але Беньї вже прямує дорогою через ліс, до Геда. Завтра в Алана Овіча мав бути день народження, і вперше за багато років Беньї відзначатиме його без Кевіна. Йому потрібен хтось, із ким увечері можна побитися.

Беньї так і не помічає «джипа». Авто стоїть під деревом. Невідома особа рушає під дощем до надгробка, дивиться на ім’я на плиті. Потім, сівши в машину, записує на своєму аркуші: «Овіч. Якщо він іще хоче грати».

Беньї. Амат. Бубу. Усередині кожної великої історії завжди відбувається багато малих. Поки троє молодих чоловіків у Бйорнстаді думали, що втрачають свій клуб, невідома особа вже формувала з них команду.

Коли настає вечір, політик Річард Тео ще сидить сам-один у будинку міської адміністрації. Він виглядає молодшим за свої сорок років. Це все добрі гени, які він ненавидів, вивчаючи непристойно безволосу шкіру в очікуванні початку пубертату, але тепер пожинає плоди, коли його ровесники висмикують сиві волосини з борід і клянуть закон земного тяжіння, щоразу як ідуть в туалет по-малому. Тео носить костюм, його колеги здатні хіба що на джинси й піджак, тому він звик до глузувань, що «виглядає як парламентарій, а насправді просто сільський аутсайдер». Тео не зважає. Він одягається не для тієї роботи, яка в нього є, а заради тієї, яку хоче мати.

Тео виріс у Бйорнстаді, але ніколи не був серед популярних хлопців, ніколи не грав у хокей. Він поїхав на навчання за кордон — ніхто й не помітив його відсутності, — потім працював у банку в Лондоні і після стількох років раптом повернувся додому, маючи дорогі костюми й політичні амбіції. Тео став членом найменшої місцевої партії. Тепер вона вже не найменша.

Не так давно Тео був тим, кого не могли пригадати його колишні однокласники, дивлячись на старі шкільні знімки, але все змінилося, коли місцева газета виставила його політичні погляди в негативному світлі. Але Тео не переймався, яким чином люди запам’ятали його ім’я. Головне, щоб вони його не забували. А думку можна змінювати.

Його не було на зборах, коли Петеру оголосили про долю «Бйорнстад-Хокею». Річард Тео не належав до місцевої еліти. У кожній комуні є політична владна еліта, до якої ти належиш або ні, а місцевий істеблішмент бойкотував Тео. Вони, звісно, стверджують, що це через його політику, але він твердо переконаний, що насправді причина в тому, що його бояться. Тео може повести за собою людей. Його називають популістом, але єдина відмінність між ним та іншими політиками — в тому, що йому не потрібно піднімати прапори: істеблішмент має кабінети на верхньому поверсі будинку міської адміністрації і грає в гольф із шефами підприємств, а кабінет Річарда Тео — в самому низу. Він збирає інформацію від тих, хто втратив роботу, а не від тих, хто звільняє людей, від розлючених, а не від задоволених — тому Тео не потрібно піднімати прапори, щоб дізнатися про зміну вітру. Поки інші політики біжать в одному напрямку, такі чоловіки, як Річард Тео, рушають у протилежний бік. Часом саме так вони й перемагають.

У двері його кабінету стукають. Уже пізно, ніхто не бачив, як сюди заходила невідома особа.

— Ось і ти, нарешті! Ну? Був час усе обдумати? Берешся за роботу? — одразу ж запитує Річард Тео.

У дверях стоїть Цаккель, в кишені ця особа має аркуш зі сформованою командою, але відповідь звучить настільки апатично, що складно зрозуміти — це через відсутність ентузіазму до запропонованої роботи чи до життя загалом:

— Коли ти мені зателефонував, то пропонував посаду тренера основної команди «Бйорнстад-Хокей». Але цей клуб скоро збанкрутує. А якщо й не збанкрутує, то тренер у нього вже є. А якщо й нема, то ти все-таки політик, а не спортивний директор. Якщо я не надто помиляюся в демократичній системі, ти можеш запропонувати мені роботу тренера з таким самим успіхом, як і радити купити єдинорога.

— І все ж ти тут, — самовпевнено констатує Річард Тео.

— А мені страшенно подобаються єдинороги, — зізнається Цаккель таким тоном, що неможливо визначити, був то жарт чи ні.

Тео схиляє голову набік.

— Хочеш кави?

— Я не п’ю кави. І взагалі не люблю гарячих напоїв.

Тео смикається, ніби мусить ухилитися від пожбуреного в нього ножа.

— Не п’єш КАВИ? Складно ж тобі буде в цьому місті!

— У цьому питанні ваше місто нічим не відрізняється від інших, — відповідає Цаккель.

Тео хихоче, кудкудакаючи.

— Цікава ж ти особа, Цаккель.

— Мені вже це казали.

Тео плескає долонями по стільниці й жваво встає з крісла.

— Мені подобається! Журналістам теж сподобається! Посада тренера твоя, а спортивним директором «Бйорнстад-Хокею» я сам займуся. З нетерпінням очікую на нашу співпрацю.

Тео має такий вигляд, ніби збирається «дати п’ять». Цаккель усією своєю поставою показує, що цього не станеться.

— Я щиро сподіваюся, що в нас із тобою ніколи не буде ніякої «співпраці». Я тут для того, щоб займатися хокеєм, а не політикою.

Тео радісно сплескує руками.

— Я ненавиджу хокей, можеш забрати його собі!

Цаккель запихає руки в кишені спортивної куртки.

— Як на людину, яка ненавидить хокей, ти занадто ним переймаєшся.

Очі Тео звужуються від вдоволення.

— Це все тому, Цаккель, що поки всі біжать в одному напрямку, я рушаю в протилежний бік. Так я перемагаю.