Ми проти вас

3

Найгірша річ, відома нам про інших людей, — це наша від них залежність. Ваші вчинки впливають на наше життя. Це стосується не лише людей, яких ми обираємо, і тих, хто нам подобається, але також усіх вас — ідіотів. Ви — ті, хто стоїть попереду нас у чергах, хто не вміє нормально їздити за кермом, хто полюбляє дурні серіали й занадто голосно розмовляє в ресторані, ті, чиї діти заражають наших дітей кишковим грипом у дитячому садку. Ті, хто криво паркується, висмикує нам із рук роботу і голосує за неправильну партію. Ви теж маєте вплив на наше життя — щосекунди.

Господи, як же ми вас за це ненавидимо.

У пабі «Хутро» сидять у рядок мовчазні старші чоловіки. Кажуть, що їм перевалило за сімдесят, але цілком може бути, що їхній вік, як мінімум, удвічі більший. Усього їх п’ятеро, але мають вони не менше восьми різних кутів зору, а називають їх «п’ятірка дядьків», бо на всіх тренуваннях команди «Бйорнстад-Хокей» вони стовбичать біля бортика, прибріхують і сваряться. Потім ідуть собі до пабу і продовжують там свої брехні й сварки, а ще час від часу розважаються тим, що розігрують одне одного, ніби до них уже непомітно підкралася стареча деменція. Часом уночі можуть поміняти номери на будинках, а коли їх уже ноги не тримають, ховають чиїсь ключі. Одного разу четверо дядьків відбуксирували автомобіль п’ятого, замінивши його на ідентичне авто з прокату, — і це лише для того, щоб їхній друг перелякався до смерті й думав, що час йому вже до будинку для літніх людей, коли наступного ранку не зміг виїхати з дому. Збираючись на матч, вони платять грошима з «Монополії», а кілька років тому майже весь сезон усі разом вдавали, ніби перебувають на Олімпійських іграх 1980-го року, і щоразу, коли бачили спортивного директора «Бйорнстад-Хокею» Петера Андерссона, говорили з ним німецькою і зверталися до нього «Ганс Рампф». Спортивний директор довго лютував через цю витівку, а п’ятірку дядьків це тішило більше, ніж перемога в додатковий час. У місті говорять, що дядьки, цілком імовірно, ВЖЕ заробили собі старечу деменцію — всі п’ятеро, — але який чорт зможе це довести?

Рамона, власниця пабу «Хутро», ставить на барну стійку п’ять склянок віскі. Тут лише один сорт віскі, зате горя — на всякий смак. Дядьки були разом із клубом «Бйорнстад-Хокей» під час його злетів і падінь у системі ліг. Усе їхнє життя. Цей день стане для них найгіршим у житті.

Коли дзвонить телефон, Міра Андерссон саме сидить за кермом, їдучи в офіс. У неї багато причин бути знервованою. Телефон вилітає їй з руки під сидіння, і Міра лається тим анатомічним визначенням, характерним для володаря пекла, від якого, як часто каже Мірин чоловік, можуть зніяковіти навіть п’яні матроси. Коли телефон знов опиняється у Міри в руках, жінці, яка телефонує, потрібно кілька секунд, щоб оговтатися від усіх Міриних епітетів.

— Алло! — кричить Міра.

— Ой, вибачте, я телефоную з «Ес-Експрес». Ми отримали ваш мейл, ви хотіли дізнатися цінову пропозицію… — дуже обережно повідомляє жінка.

— Звідки? Як ви сказали: «Ес-Експрес»? Ні, ви помилилися номером! — заперечує Міра.

— Справді? У мене записано, що… — починає жінка, але телефон знову випадає з Міриної руки, після чого вона вибухає спонтанним висловленням думок щодо того, що форма голови інженера, який придумав цей телефон, була схожа на статевий орган, а коли знову дістається до слухавки, виявляє: та жінка вже зметикувала, що краще їй закінчити розмову.

У Міри мало часу, щоби про все це подумати. Вона чекає дзвінка від свого чоловіка Петера: сьогодні в нього зустріч з місцевою владою, будуть вести розмову про майбутнє хокейного клубу, тож неспокій через можливі наслідки цієї зустрічі Міра відчуває, наче вузол у животі, який дедалі тугіше затягується. Вона кидає телефон на пасажирське місце, і на екрані засвічується заставка — на ній фото доньки Майї та сина Лео. Зображення мигцем блимає, а тоді телефон блокується й екран гасне.

Міра їде на роботу, але якби вона зупинила авто й пошукала в інтернеті інформацію про «Ес-Експрес», то довідалася б, що це фірма, яка займається переїздами. У містах, де не надто турбуються про свій хокейний клуб, це могли б сприйняти за невинний жарт: що хтось від імені сім’ї Андерссон замовив послуги для переїзду, але Бйорнстад зовсім не таке місто. У тихому лісі, якщо хочеш когось налякати, не мусиш переходити на крик.

Звісно, Міра швидко це з’ясує: вона мудра жінка і прожила у цих краях достатньо довго. Бйорнстаду є чим похвалитися: тут приголомшливо красиві ліси й останні обшири незайманої природи в країні, у якій політики-урядовці прагнуть лише розширення великих міст. Тут живуть доброзичливі, мирні, наполегливі у праці люди, які люблять природу і спорт; глядачі тут заповнюють трибуни, незалежно від того, в якому дивізіоні грає команда; пенсіонери, збираючись на матч, розмальовують обличчя в зелений колір. Тут відповідальні мисливці, досвідчені рибалки, тут люди суворі, як ліс, непробивні, як лід, а сусіди допоможуть тому, хто в біді. Їхнє життя може бути складним, але вони тільки насмішкувато гмикають, кажучи: «Так і повинно бути». Цим і відомий Бйорнстад. Хоча… ну, звісно. Це місто має ще іншу славу.

Кілька років тому один старий хокейний арбітр розповів журналістам найгірший спогад за свою кар’єру. Друге, третє й четверте місця найгірших згадок посіли матчі у великих містах, під час яких розлючені фанати жбурляли на лід коробки з-під снюсу, монети і м’ячики для гольфу, якщо їм не подобалося рішення судді. Але на першому місці була тісна льодова арена серед густих лісів, де той арбітр якось присудив команді гостей штрафний кидок на останній хвилині матчу. Коли гравець закинув шайбу і Бйорнстад програв, суддя глипнув нагору, на сумнозвісну трибуну зі стоячими місцями, яка належала так званій «Групі» і яку завжди заповнювали чоловіки в чорних куртках, що оглушливо співали й ричали, наганяючи жах. Але цього разу вони навіть не подали голосу. Усі з «Групи» мовчали як риби.

Першим небезпеку усвідомив Петер Андерссон, чоловік Міри і спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей». Він кинувся до стійки з технікою і якраз на фінальному свистку встиг вимкнути всі лампи. У темряві охоронці вивели суддів і відразу вивезли їх геть із міста. Ніхто не мусив пояснювати, що могло би статися.

Ось чому тут достатньо тихої загрози, достатньо дзвінка від фірми, що займається перевезеннями, і дуже скоро Міра зрозуміє, чому так сталося.

Зустріч із представниками місцевої влади ще не закінчилася, але хтось у Бйорнстаді вже знає її результат.

Перед будинком міської адміністрації завжди розвіваються прапори, на одному з яких зображені державні кольори, а на іншому — герб комуни,[1] і політикам видно їх із конференц-залу. До Мідсоммара[2] залишається ще кілька днів; минуло три тижні відтоді, як Кевін і його сім’я поїхали з міста. Своїм від’їздом вони змінили історію, і не лише ту, яка ще буде, але й ту, яка вже відбулася. Просто ще не всім це зрозуміло.

Один із політиків нервово покашлює, робить мужнє зусилля застебнути піджак, хоча видно, що теоретично таке було можливим хіба з пів десятка різдвяних гостин тому, і каже:

— Петере, мені шкода. Але ми ухвалили рішення, що для нашого регіону краще спрямувати ресурси на один хокейний клуб. Не на два. Ми хочемо зосередитися на клубі… «Гед-Хокей». Так буде краще для всіх, та й для тебе теж, якщо ти приймеш це рішення. Зважаючи на нашу… ситуацію.

Петер Андерссон, спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей», сидить по інший бік столу. Від усвідомлення такої зради, він, здається, безпомічно провалюється в темряву. Його голос заледве чути, коли він видавлює з себе:

— Але ж… нам просто потрібна допомога на кілька місяців, поки ми не знайдемо спонсорів, влада лише повинна виступити гарантом для позики в банку…

Петер замовкає, одразу засоромившись своєї дурості. Ну звісно, політики вже поговорили з директорами банків: вони ж сусіди, разом грають у гольф і полюють на лосів; це рішення було ухвалено ще задовго до того, як Петер сюди зайшов. Коли його сюди запрошували, політики наголосили, що йдеться про «неформальну зустріч», без усяких там протоколів. Стільці в конференц-залі дуже вузькі — настільки, щоб найвладнішим можна було сидіти на кількох водночас.

У Петера дзенькає телефон — це приходить мейл, що директор клубу «Бйорнстад-Хокей» подав заяву на звільнення. Петер знає, що має статися далі. Директору, напевно, вже запропонували роботу в Геді. Доведеться тримати удар самому.

Політики з протилежного боку стола ніяково соваються, Петер розуміє, про що вони думають. «Тільки не ганьбися. Не благай і не проси. Прийми це і будь чоловіком».

Бйорнстад розкинувся біля великого озера, на одному березі якого тягнеться суцільна вузька смужка пляжу. Те узбережжя в літню пору привласнюють підлітки з містечка — коли стає так тепло, аж майже встигаєш забути, що зима у Бйорнстаді тягнеться дев’ять місяців. Посеред нагромадження надувних м’ячиків і вибуху гормонів сидить дванадцятирічний хлопчик у сонячних окулярах. Його звати Лео Андерссон, і ще минулого літа це було відомо зовсім небагатьом із присутніх на пляжі, але зараз його знають усі й косяться на нього так, ніби він обв’язаний вибухівкою. Кілька місяців тому старшу сестру Лео, Майю, зґвалтував Кевін, але поліція нічого не змогла довести, і Кевіна відпустили. Місто розділилося: більшість мешканців стали на бік Кевіна, і їхня ненависть розрослася до таких масштабів, що вони намагалися вижити сім’ю Лео з міста. Вони жбурляли у вікно його сестри каміння з написом «КУРВА», цькували її в школі, навіть скликали збори в льодовій арені, намагаючись вигнати тата Майї і Лео, щоб той більше не був спортивним директором «Бйорнстад-Хокею».

А потім виступив свідок — хлопець, одноліток Майї, який був у тому будинку, коли все сталося, але на його слова ніхто не зважав. Поліція нічого не зробила, місто відмовчувалося, дорослі не допомагали Майї. І тоді однієї ночі, незадовго після всіх подій, сталося іще дещо. Ніхто не знав, що саме. Але Кевін раптом перестав виходити на вулицю. Пішли чутки, що в нього почався психічний розлад, а одного ранку, три тижні тому, він і його сім’я просто поїхали з міста.

Лео сподівався, що тепер усе налагодиться. Але стало тільки гірше. Йому виповнилося дванадцять, і того літа він зрозумів, що люди завжди вибирають не складну правду, а брехню — бо вона проста. Брехня має одну непоборну перевагу — коли правда повинна пояснити події, що сталися, брехні вистачає просто бути такою, в яку легко повірити.

Коли на тій весняній зустрічі Петера Андерссона залишили на посаді спортивного директора після голосування, на якому переваги голосів ледь вистачило, Кевінів тато відразу ж потурбувався, щоб Кевін перейшов із клубу «Бйорнстад» до «Гед-Хокею», і він же переконав тренерів, майже всіх спонсорів та значну частину найкращих гравців команди юніорів зробити те саме. Коли три тижні тому сім’я Кевіна раптом виїхала з міста, усе перевернулося з ніг на голову, але, дивним чином, ніяких змін це не принесло.

А на що Лео сподівався? Що всі тепер зрозуміють, що Кевін справді винен, і попросять вибачення? Що спонсори і гравці, схиливши голови, повернуться у Бйорнстад? Дідька лисого, у цих краях ніхто не схиляє голови, бо єдина причина, через яку стається стільки найгірших людських учинків, полягає в тім, що ми ніколи не хочемо визнавати своїх помилок. І що страшніша ця помилка, що гірші наслідки, то більше вражає нашу гордість відступ. Тому ніхто не відступає. Несподівано всі з Бйорнстада, хто мали владу і гроші, вибрали іншу стратегію — вони перестали визнавати, що колись зналися з сім’єю Ердаль. Стали подейкувати — спочатку обережно, а потім дедалі впевненіше, — що «цей хлопець завжди був дивним», що «його старий занадто тиснув на нього, тепер усе зрозуміло». Потім непомітно перейшли на коментарі «ця сім’я ніколи не була, як… ну, знаєте… як ми. Його старий не звідси, він від початку був приїжджим».

Коли всі переходили в «Гед-Хокей», історія подавалася так, що Кевін став «безневинно звинувачений» і був жертвою «полювання на відьом», але тепер усі розповідають іншу версію: спонсори і гравці перейшли в «Гед» аж ніяк не за Кевіном, а тому, що насправді хотіли «відмежуватися» від нього. Його ім’я стерли зі списку гравців Геда, але у Бйорнстаді воно залишилося. У такий спосіб для всіх раптом з’явилася можливість достатньо віддалитися і від ґвалтівника, і від жертви, тож тепер давні приятелі Кевіна можуть називати його «психопатом», а Майю і далі вважати «курвою». Брехня — це просто, а правда завжди складна.

Стільки людей почали називати «Бйорнстад-Хокей» клубом Кевіна, що «Гед-Хокей» автоматично став означати щось протилежне. Батьки гравців надсилали місцевим політикам мейли про «відповідальність» і «небезпеку», а коли люди почуваються загроженими, то практично завжди здійснюється накликане пророцтво, один незначний інцидент: якоїсь ночі хтось обписав дорожній знак на околиці Бйорнстада словом «ґвалтівники». Через пару днів зі скаутського табору довелося спровадити додому групу восьмирічок із Бйорнстада й Геда після того, як вони жорстоко побилися, бо діти Геда вигукували в бік дітей із Бйорнстада кричалку: «Бйо-о-орнстадські ґвалтівники».

Сьогодні Лео сидить на пляжі, а за п’ятдесят метрів від нього розмістилися колишні Кевінові друзі — великі, натреновані вісімнадцятилітні хлопці. Тепер у них на головах червоні бейсболки «Гед-Хокей». Це вони писали в інтернеті, що Майя «сама напросилася» і що Кевін точно не винен, бо «хто взагалі захоче до такої лярви простягати руки?». Так, ніби Майя хоч раз просила когось із них простягнути до неї руки чи будь-що інше. А тепер ті самі друзі кажуть, що Кевін ніколи не був одним із них, вони повторюватимуть цю брехню доти, доки його не стануть пов’язувати лише з Бйорнстадом, бо скільки би ці хлопці не крутили історією, вони однаково виставляють себе героями. Вони завжди будуть у виграші.

Лео молодший від них на шість років, значно нижчий і слабший, але кілька його друзів усе ж казали йому, що він «повинен щось зробити». Що когось із тих паскуд «треба покарати». Що треба «бути чоловіком». Непросто поводитися як чоловік, коли тобі дванадцять. Зрештою, це непросто в будь-якому віці.

І тут чути якісь звуки. Голови озираються на пляжні килимки. По цілому пляжу дзвонять мобільні. Спочатку один-два, а тоді всі водночас, аж сигнали врізаються один в одного, ніби в невидимому симфонічному оркестрі одночасно настроюють усі інструменти.

Клубу «Бйорнстад-Хокей» більше нема.

«Це просто клуб, є важливіші речі». Легко так казати, якщо вважаєш, що спорт — це лише цифри. Але ж усе зовсім не так, і щоб це зрозуміти, треба розпочати з одного простого запитання: що відчуває дитина, коли грає в хокей? Відповісти не так уже й складно. Ви коли-небудь були закохані? Саме це вона й відчуває.

По трасі на околиці Бйорнстада біжить спітнілий шістнадцятирічний підліток. Його звати Амат. В автомайстерні посеред лісу замурзаний вісімнадцятирічний хлопець допомагає татові принести інструменти й поскладати шини. Його звати Бубу. У садку стоїть дівчинка, якій чотири з половиною роки, і б’є ключкою шайби з тераси у стіну будинку. Дівчинку звуть Алісія.

Амат сподівався, що одного дня він стане достатньо вправним гравцем і завдяки хокею вони з мамою поїдуть звідси. Для нього спорт — це майбутнє. Бубу сподівається лише на те, що матиме ще один сезон безтурботності й веселощів, бо потім — і він це знає — кожен день буде схожий на дні його старого. Для Бубу спорт — остання гра в його житті.

А для Алісії, тієї дівчинки, якій чотири з половиною роки і яка б’є шайби з тераси? Ви коли-небудь були закохані? Ось це й означає для неї спорт.

Вібрують телефони. Місто зупиняється. Нема нічого, що передається швидше за добре розказану історію.

Шістнадцятирічний Амат зупиняється на трасі. Руками сперся до колін, грудна клітка гупає разом із серцем: бах-бах-бах-бах-бах. Вісімнадцятирічний Бубу закочує до майстерні нову машину й починає вирівнювати вм’ятину на бляшаному кузові: бах-бах-бах. Алісія, чотирьох з половиною років, стоїть на терасі в садку. Рукавички їй завеликі, ключка задовга, але вона щосили гупає шайбою об стіну: бах!

Вони виросли в малому місті посеред великого лісу, тут стільки дорослих кажуть, що з роботою лише гірше, а зими стають іще суворішими, що ліс густішає, а будинки рідіють, що природні ресурси зосереджені в сільських регіонах, а гроші, чорт би їх узяв, осідають у великих містах. «Тому що ведмеді серуть у лісі, а інші серуть на Бйорнстад». Тому дітям легко любити хокей: бо не встигаєш думати, ганяючи шайбу. Втрата пам’яті — це найкраще, що може дати нам спорт.

І ось починають приходити повідомлення. Амат зупиняється, Бубу випускає з рук молоток, а дівчинці, якій чотири з половиною роки, за якусь мить хтось мусить пояснити значення слів, що хокейний клуб «збанкрутував». Їй намагаються сказати, що це так, ніби спортивне об’єднання загинуло, але ж зі спортивними об’єднаннями такого не стається. Вони просто перестають існувати. Це люди можуть загинути.

У пабі «Хутро» часто кажуть, що двері треба тримати зачиненими, щоб «мухам не довелося мерзнути». Говорять там іще й таке: «Так добре знаєшся на хокеї? Ти ж власну сраку не знайдеш, навіть запхавши обидві руки у задні кишені!», «Поговори мені ще про тактику! Тебе за носа водять, як корову по штучному газону!», «То наші захисники покажуть клас у наступному сезоні? Ти ж мені люриш на ногу, а кажеш, що дощ паде!». Але сьогодні ніхто не пересварюється, сьогодні всі мовчазні. І це нестерпно. Рамона наливає віскі в усі склянки, востаннє. П’ятірка дядьків, яким перевалило за сімдесят, стримано піднімають випивку. П’ять порожніх склянок гучно опускаються на барну стійку. Бах. Бах. Бах.

Бах. Бах. Дядьки встають і виходять із пабу, а далі розбрідаються в різні боки. Чи подзвонять вони завтра один одному? А навіщо? Якого чорта їм тепер сваритися, якщо хокейної команди нема?

Є стільки речей, про які не говорять у малому місті, але для тебе не існує таємниць, якщо тобі дванадцять і ти знаєш, де в інтернеті потрібно шукати інформацію. Лео все прочитав. Зараз він одягнений у светр з довгими рукавами, незважаючи на спеку. Лео каже, що згорів на сонці, але насправді не хоче, щоб хтось побачив подряпини. Він ніяк не припинить роздряпувати себе вночі — під його шкірою розповзається ненависть. Він ніколи не бився, навіть на хокеї: йому здавалося, що, можливо, він подібний на тата і не здатен прийняти насильства. Але тепер він прагне, щоб хтось почав із ним бійку, наїхав на нього, просто дав йому хоч один привід схопити перший-ліпший важкий предмет і розбити комусь обличчя.

«Треба піклуватися про своїх брата чи сестру, — так навчають нас у дитинстві. — Не сваріться! Не бийтеся! Ви повинні піклуватися одне про одного!» Лео і Майя колись мали старшого брата — то, можливо, він зміг би захистити їх. Брата звали Ісак, він помер іще до їхнього народження від такої хвороби, яка заперечувала для Лео можливість віри в існування Бога. До семи років Лео заледве розумів, що Ісак був реальною людиною, а потім він знайшов альбом зі світлинами брата і батьків. Як же вони сміялися на кожній фотографії! Як міцно обіймалися, як безтямно любили! Того дня Ісак, уже бувши на тому світі, дав Лео нестерпно велике знання про життя. Він навчив його, що любові буває недостатньо. Коли тобі сім років, страшно таке дізнатися, та, зрештою, це страшно у будь-якому віці.

Тепер Лео дванадцять, він намагається бути чоловіком. Що б це не означало. Намагається вночі не роздряпувати собі шкіру, намагається плакати тихо, міцно зіщулившись під ковдрою, намагається ненавидіти так, щоб ніхто цього не помічав і не розумів. Намагається вбити думку яка безнастанно гупає йому в скронях. Треба піклуватися про свою сестру а він не зумів.

Він не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру.

Уночі Лео так роздряпав собі живіт і груди, аж на шкірі утворилася довга рана, з якої поволі сочилася кров. Зранку він подивився на себе у дзеркало й подумав, що рана нагадує вогнепровідний шнур, який тягнеться до його серця. Цікаво, чи горить він у нього всередині. І скільки ще часу залишилося.