Ми проти вас

16

Новина з сайту місцевої газети поширюється швидко. Можливо, це тому, що інших новин обмаль. Або тому, що хокей тут має більше значення, ніж деінде. А може, це просто вітер саме в ту, ледь помітну для більшості мить змінює напрямок.

«Великий спонсор рятує „Бйорнстад-Хокей“ — спортивний директор Петер Андерссон веде таємні переговори», — оголошує газета. На кілька рядків нижче — ще одне відкриття: «Повідомляють, що новим тренером основної команди стане заслужена гравчиня національної збірної, хокеїстка Елісабет Цаккель. Тож це перша жінка-тренер в історії „Бйорнстад-Хокею“».

Газета не пише, звідки в неї така інформація, а лише згадує «надійне джерело, наближене до клубу».

Щоб перемогти на виборах, політику потрібні конфлікти, але так само він потребує мати союзників. Річард Тео знає лише два способи переконати тих, кому він не подобається, боротися на його боці: у вас повинен бути або спільний ворог, або спільний друг.

Того дня, коли Петер Андерссон знайомиться з Елісабет Цаккель, одна журналістка з місцевої газети телефонує одному політику Але на дзвінок відповідає Річард Тео:

— Мені шкода, але той, кого ви шукаєте, зараз у відпустці, а я випадково проходив повз його кабінет і з коридору почув, що дзвонить телефон, — люб’язно пояснює він.

— А… я отримала електронного листа від його помічника, він просив зателефонувати… мова про «якусь інформацію щодо „Бйорнстад-Хокею“».

Тео володіє винятковою здатністю вдавати дурника. А те, що пароль до електронної пошти помічника того політика виявився комбінацією назви статевого органу і цифр «12345» — це просто вдалий збіг.

— Якась інформація щодо «Бйорнстад-Хокею»? Це, бува, не про їхніх нових спонсорів і нового тренера? — послужливо перепитує Річард Тео.

— Що? — вигукує репортерка.

Тео вдає вагання:

— О, вибачте… я думав, що про це всім відомо… який я дурень… наговорив того, чого не слід. Але це не моя справа повідомляти такі речі!

Репортерка покашлює:

— А ви можете… дати якісь деталі?

— Чи ви гарантуєте, що моє ім’я не буде згадано в статті? — цікавиться Річард Тео.

Журналістка, звичайно, дає таку обіцянку, а Тео великодушно запевняє, що він «просто не хоче перебирати на себе увагу, яка повинна належати Петеру Андерссону, бо це ж він усе влаштував!».

Коли новина з’являється на сайті газети, Тео йде до продуктової крамниці. Там він цікавиться, де можна знайти власника, і його скеровують на склад.

Фрак займається перевіркою товарів, постарілий велетень хокею кермує брудним автонавантажувачем, але одягнутий він, як завжди, в костюм. Молодим Фрак не дуже приваблював увагу дівчат, тому він почав одягатися пишніше за інших. Коли хлопці ходили у футболках, він одягав піджак, а якщо на похорон усі приходили в костюмах, він з’являвся вирядженим у фрак. Так Фрак і отримав своє прізвисько.

— Мене звуть Річард Тео, — каже політик, хоча відрекомендовуватися нема потреби.

— Та знаю я, хто ти, в біса, такий, ми разом у школу ходили, — буркає Фрак і зістрибує з автонавантажувача.

Політик подає йому велику коробку. Власник крамниці бере її до рук з підозрою.

— Я хочу допомогти «Бйорнстад-Хокею», — каже Тео.

— Місцеві люди не хочуть, щоб владу в клубі мав хтось із політиків, — відповідає Фрак.

— Хтось із політиків… чи саме ЦЕЙ політик? — іронізує над собою Тео.

Фрак відповідає обережним тоном, без ворожості:

— Я думаю, ти сам знаєш, що про тебе розповідають. То чого тобі від мене треба?

— Я хочу, щоб ми допомогли один одному. Тому що, Фраку, в нас із тобою є спільний друг, а мені здається, що мати спільних друзів — це важливіше, ніж мати спільних ворогів.

Фрак відкриває коробку, заглядає досередини і марно намагається зберегти незворушний вираз обличчя.

— Що… що мені з цим робити?

— Усі кажуть, що ти найкращий продавець у Бйорнстаді. То візьми і продай їх, — відповідає Тео.

Він запихає руки в кишені дорогих штанів, на ньому сліпучо-біла сорочка, зверху — сірий жилет, червона шовкова краватка, начищені до блиску черевики. У Бйорнстаді ніхто так не одягається, крім Тео і Фрака. Власник крамниці знову зазирає до коробки. Окрім своєї сім’ї, він любить лише дві речі: своє місто і свій хокейний клуб. Тож коли Річард Тео обертається і виходить, краєм ока йому видно Фракову усмішку.

Коробка наповнена футболками. На них написано «Бйорнстад проти всіх». Не минає й години, як Фрак їх усі розпродує.

У всіх стосунках є той, хто програє. Можливо, нам не хочеться це визнавати, але один із нас завжди трохи більше отримує, а інший — з легкістю трохи більше віддає.

Міра сидить на сходах вілли, втягує носом повітря, але легені ніяк не наповнюються киснем. Ці ліси здатні задушити людину, яка прагне іншого життя, але хіба можливо зберегти сім’ю, якщо думаєш тільки про власне дихання? Мірі пропонували кращу роботу, далеко від Бйорнстада. Пропонували керівну посаду в агенції, де вона працює, але така робота вимагала від неї довшого робочого дня і залишатися на зв’язку на вихідних. Це було б непросто, на вихідних бувають уроки гітари, і тренування, і хокейні матчі. Міра повинна продавати програмки матчів, наливати каву, бути мамою і дружиною.

Її колега, ця фанатична антимоногамна особа, звісно ж, переконує Міру «не терпіти такого паскудства». Але чим є шлюб, якщо забрати з нього любов? Угодою. Господи, та ж двом людям важко домовитися, який серіал подивитися, а що тоді казати про ціле життя удвох? Хтось мусить чимось поступитися.

Петер висідає з «вольво», тримаючи в руці букет квітів. На сходинці біля Міри стоїть іще один келих. Білі прапори. Міра врешті усміхається — радше до квітів.

— Де ти їх купив посеред ночі?

Петер червоніє.

— Нарвав у саду. В Геді.

Він простягає до неї руку, торкається її шкіри, і кінчики їхніх пальців обережно наштовхуються одні на одних.

Це просто хокейний клуб. Лише гра. Це не по-справжньому. Завжди будуть люди, які намагатимуться переконати Алісію в цьому, але такої дурні вона ніколи не слухатиме, мале чортеня. Їй чотири з половиною роки, і завтра вона знову постукає у двері Суне. Старий тренер почне вчити її ще сильніше кидати шайби в стіну будинка. Сліди на фасаді замінять йому малюнки онуків, які інші дідусі чіпляють на холодильник — дрібні відбитки в часі, які розповідають про те, що тут виростав хтось, кого ми любимо.

— Як справи в дитячому садку? — запитує Суне.

— Хлопці такі дурні, — відповідає чотири-з-половиною-річна мала.

— То вріж їм по морді, — радить Суне.

Дівча обіцяє, що так і зробить. А обіцянки треба дотримуватись. Проводжаючи малу додому, Суне додає:

— Але ти повинна бути доброю приятелькою для тих дітей, у кого нема друзів. І повинна захищати слабких. Навіть якщо тобі нелегко, навіть якщо ти думаєш, що від цього будуть труднощі, навіть якщо ти боїшся. Завжди треба бути добрим другом.

— Навіщо? — запитує дівчинка.

— Тому що одного дня ти станеш найкращою з найкращих. І тренер призначить тебе капітаном команди. І тоді ти повинна пам’ятати, що від того, кому багато дано, багато й очікують.

Дівчинка ще не розуміє, що це означає, але вона буде пам’ятати кожне слово. З того часу щоночі їй буде снитися один і той самий звук: «Бах. Бах. Бах-бах-бах». Її клуб продовжить своє існування. Ціле благословення, що вона ніколи так і не зрозуміє до кінця, що ж відбувалося того літа, і наскільки близько від загибелі був її клуб, і яким чином його врятували. А якщо точніше — якою ціною.

Якщо пожити з людиною досить тривалий час, то часто доводиться помічати, що у вас могли бути сотні конфліктів на початку стосунків, але врешті залишився лише один. Ви провалюєтеся в одну й ту саму сварку — знову і знову, лише у нових формах.

— З’явився новий спонсор… — починає Петер.

— Газета вже написала на сайті, тепер усі про це говорять, — киває Міра.

— Я знаю, що ти скажеш, — шепоче Петер, він так і залишився стояти перед сходами їхнього будинку.

— Ні, не знаєш. Тому що ти ще не запитав, — відповідає Міра і робить маленький ковток вина.

Петер і за цим разом не запитує, просто починає пояснювати:

— Я можу врятувати клуб. Я пообіцяв Майї, що буду…

Міра хапає його за пальці, м’яко, але її голос звучить нещадно.

— Не вплутуй у це нашу доньку. Ти рятуєш клуб заради себе. Ти хочеш довести всім у цьому місті, хто не вірив тобі, що вони помилялися. Знову. І ти ніколи не перестанеш доводити.

Петер скрипить зубами.

— То що мені робити? Я маю просто дозволити клубу загинути, поки люди, які тут жи…

— Чорт, та кого цікавить, що ці ЛЮДИ думають чи плану… — перебиває Міра, але Петер не дає їй договорити:

— У газеті — некролог з моїм іменем! Мені погрожують!

— Петере, погрожують НАМ! Якого чорта саме ти завжди вирішуєш, коли ця сім’я є твоєю командою, а коли — ні?

Тільки після цих слів у Петера з очей котяться сльози і падають у Мірине волосся. Він присідає навпочіпки.

— Пробач. Я знаю, що не маю права просити в тебе чогось більшого. Я люблю тебе. Тебе і дітей… люблю більше за… більше за все, що я…

Міра заплющує очі.

— Любий, ми знаємо.

— Я знаю, що ти всім пожертвувала заради мого хокею. Знаю.

Під заплющеними повіками Міра приховує свій відчай. Кожну осінь, кожну зиму і весну вся їхня сім’я живе на умовах, які диктує їм хокей: вони злітають у небо, коли команда виграє, і безпомічно падають після програшів. Міра не знає, чи вистачить у неї енергії ще на один сезон. Але вона все-таки встає і каже:

— Любий, що це за любов, якщо ми не здатні чимось жертвувати?

— Люба, я… — хоче відповісти їй Петер, але втрачає дар мови.

Міра одягнена в зелену футболку. На футболці — напис «Бйорнстад проти всіх». Міра прикушує губу, зламана тим, від чого мусить відмовлятися, але горда з того, який зробила вибір.

— Тут до нас Фрак заходив, він продає ці футболки у крамниці. Наші сусіди повернулися додому, вдягнені в такі ж. Господи, Петере, їм обом за дев’яносто років. Хіба багато дев’яностолітніх носять футболки?

Міра усміхається. Петер присоромлено відводить погляд.

— Я не знав, що Фрак…

Міра гладить його по щоці.

— Фрак дуже тебе любить. Ох, милий, та він тебе просто обожнює. У цьому місті є люди, які тебе ненавидять, і цьому ти не зарадиш. Але значно більше людей тебе обожнюють, і з цим ти теж нічого не поробиш. Іноді мені так хочеться, щоб ти не був для них незамінним, щоб мені не доводилося ділити тебе, але я знала, коли виходила за тебе заміж, що половина твого серця належить хокею.

— Ні, це не так… будь ласка, люба… попроси мене звільнитися — і я звільнюся.

Міра про таке не просить. Позбавляє Петера необхідності показувати, що він каже неправду. Так роблять ті, хто любить.

— Я також одна з тих, хто тебе обожнює, — каже Міра. — І я граю в твоїй команді, незважаючи ні на що. Рятуй свій клуб.

Петер ледь чутно відповідає:

— Наступного року, люба, просто дай мені ще один сезон, а тоді… наступного року…

Міра подає йому келих з вином, він наполовину повний, або ж наполовину порожній. Цілує свого чоловіка в губи, а він шепоче «я люблю тебе», і його дихання сплітається з її подихом. Міра відповідає йому: «Перемагай, любий. Якщо зараз ти справді цього потребуєш, то… перемагай!».

А тоді Міра заходить до їхнього будинку. Відсилає мейл колезі: «Не можу перейти на новий офіс. Цього року не вдасться. Мені шкода». І лягає спати. Тієї ночі в її ліжку сплять три жінки. Лише три.

Пізно вночі до Петера телефонує журналіст з місцевої газети й запитує, нічого не приховуючи: «Чи не могли б ви підтвердити чутки. У клубу є новий спонсор? Ви можете врятувати клуб? Ви прийняли на посаду жінку-тренера? Чи зустрінеться „Бйорнстад“ із „Гедом“, як було заплановано, у першому поєдинку серії?».

На всі чотири запитання Петер відповідає одним і тим самим словом, а потім кладе слухавку.

«Так».