Ми проти вас

22

У Бйорнстаді не буває справжньої осені — є лише проблиск перед зимою; сніг не настільки ввічливий, щоб дозволити листю неквапно перетворитися на землю. Швидко надходить темрява, але ті місяці все-таки були щедро наповнені світлом. Один клуб боровся за життя — і вижив. Один дорослий чоловік утішав налякану чотири-з-половиною-річну людину, тримаючи руку на її плечі. Був хокей — дещо більше за гру. Було пиво на столі невідомої особи. Зелені футболки, які розповідали, що ми тримаємося разом, незважаючи ні на що. Хлопчаки, які мріяли про велике. Друзі, які були комусь армією.

На жаль, ми пам’ятатимемо дещо інше, коли мине кілька років. Багато з нас почнуть озиратися на ті місяці й будуть пригадувати… ненависть. Так ми вже влаштовані — на добре це чи на зле, — що завжди запам’ятовуємо час за його найгіршими митями. Тому ми завжди будемо пам’ятати відразу, яку відчували два міста одне до одного. Будемо пам’ятати насильство, тому що тоді воно й почалося. Звісно, ми не будемо про це говорити, тут так не прийнято. Натомість ми будемо говорити про зіграні матчі, аби лишень не довелося говорити про похорони, які були поміж них.

Темрява вже встигла зручно вмоститися над Бйорнстадом і Гедом, коли в ній прошмигує якась щупла постать, що пробирається лісом. Насувається холоднеча, дні цього ще не показують, але ніч чесніша — і не приховує мінусову температуру за сонячними променями. Постать аж тремтить від холоду й прискорює крок — і через сильне хвилювання, і для того, щоб зігрітися.

На льодовій арені в Геді нема сигналізації, сама будівля стара і з купою чорних входів, які хтось може забути замкнути. Постать не має жодного детального плану для свого вторгнення — просто випробовує удачу і прокрадається вздовж стін будівлі, перевіряючи всі дверні ручки. Сподівається, що хоч одна піддасться, але щастить лише з вентиляційним вікном до туалету. Його вдається відкрити, хай навіть цим дванадцятирічним рукам доводиться докласти всю свою силу.

Лео залізає всередину й біжить крізь темряву; він зіграв достатньо виїзних матчів на Гедській льодовій арені, щоб запам’ятати, де тут роздягальня. Гравці основної команди мають власні шафки, на більшості яких немає прізвищ, але деякі гравці надто сильно обожнюють власні ініціали, щоб не скористатися можливістю написати їх на табличці, причіпленій зверху на дверцятах. Лео присвічує собі мобільним телефоном і знаходить шафку Вільяма Люта. А тоді робить те, заради чого прийшов.

Адрі, Катя і Ґабі Овіч стукають у двері пабу «Хутро», який сьогодні вже не працює. Рамона гарчить: «У МЕНЕ ЗАРЯДЖЕНА РУШНИЦЯ!» — така вже в неї манера повідомляти, що «ми вже, на жаль, зачинені», але сестри Овіч — такі самі фурії — все-таки вриваються в паб, і Рамона аж підскакує, коли бачить усіх трьох нараз.

— Що я такого зробила? — аж задихається вона.

— Нічого, ми просто хочемо попросити про послугу, — каже Катя.

— Нічого? Коли ви втрьох та ще й нараз завалюєтеся у двері, стара баба думає, що зараз їй добряче перепаде, та й ви самі, дідько б вас узяв, про це знаєте! — заводить Рамона і театрально хапається за груди.

Сестри усміхаються. Рамона теж. Вона ставить на барну стійку пиво і віскі, а тоді любовно гладить кожну з сестер по щоці.

— Давно я вас не бачила. А ви й далі занадто гарні для цього міста.

— Лестощами тут не зарадиш, — каже Адрі.

— Саме тому Бог дав нам спиртне, — киває Рамона.

— Як ти? — запитує Ґабі.

Рамона пирхає:

— Я вже старію. А це хріново, щоб його. Болить спина, очі погано бачать. Проти смерті я нічого не маю, але оте старіння — хіба воно комусь узагалі потрібне?

Сестри всміхаються. Рамона гримає своєю порожньою склянкою по стійці й провадить далі:

— Ну? То чим можу вам допомогти?

— Нам потрібна робота, — каже Адрі.

Коли сестри Овіч виходять із «Хутра», їхній молодший брат Беньямін стоїть собі, як стояв, спершись об стіну. Адрі вибиває з його руки сигарету, Катя різко смикає, поправляючи йому комір, а Ґабі, послинивши пальці, пригладжує братові волосся. Сестри перемішують в одному реченні матюки і запевнення у своїй любові — так уміють лише вони. А тоді підштовхують брата до дверей. Рамона стоїть за стійкою, чекає.

— Твої сестри кажуть, що тобі потрібна робота.

— Та напевно, — бурмоче Беньї.

Рамона бачить, що погляд Алана Овіча стає дуже помітним в очах його сина.

— Твої сестри кажуть, що тобі нема спокою і треба тебе зайняти якимось ділом. Вони не зможуть завадити тобі опинитися біля барної стійки, але спробують допомогти тобі принаймні стати до неї з правильного боку. Я говорила Адрі, що дати тобі роботу бармена — це те саме, що посадити собаку пильнувати шматок оленини, але вона не з тих, хто веде дискусії. А Катя стверджує, що в тебе є досвід: ти був барменом у її барі в Геді. У «Коморі» — так ті червоняки на нього кажуть?

Беньї киває. «Червоняками» Рамона називає людей з Геда.

— Тепер я там небажаний гість, оскільки виникли певні естетичні конфлікти між мною і… корінним населенням, — пояснює Беньї.

Рамоні не треба закочувати йому рукави, аби переконатися, що в нього на руці татуювання ведмедя. Вона має слабкість до хлопців, які люблять це місто більше, ніж варто, якщо мати здоровий глузд.

— Умієш налити пиво і не порозливати?

— Умію.

— Що робити, якщо просять налити в кредит?

— Завалити в кредит по морді?

— Тебе прийнято!

— Дякую.

— Не треба. Я це роблю тільки тому, що боюся твоїх сестер, — фиркає Рамона.

— Усі розумні люди їх бояться, — усміхається Беньї.

Рамона показує на полиці на стінах.

— У нас два сорти пива, один сорт віскі, а решта — просто декорації. Твоїм завданням також буде мити склянки і прибирати, а якщо почнеться бійка, ти НЕ втручаєшся, зрозумів мене?

Беньї не сперечається, і це добрий початок. Він іде розчистити задній двір від купи дощок і залізяччя, які валялися там місяцями; хлопець сильний як віл і вміє не відкривати рота. Для Рамони це дві найкращі риси характеру.

Коли настає час вимикати світло і зачинятись, Беньї допомагає Рамоні піднятися сходами до її квартири. Усі стіни досі завішані фотографіями Гольґера, її чоловіка. Він і «Бйорнстад-Хокей» — це Рамонині перша і друга любов; на кожній стіні видно зелені прапори і вимпели.

— Тепер можеш запитати про все, що хочеш, — ніжно каже Рамона, поплескавши молодого хлопця по щоці.

— Не хочу я ні про що питати, — обманює Беньї.

— Тобі цікаво, чи часто твій старий бував у «Хутрі». Чи він засиджувався в нас на барі, перш ніж… піти в ліс.

Руки Беньї зникають у кишенях джинсів, голос ніби позбавлений віку.

— Яким він був? — запитує хлопець.

Стара жінка зітхає.

— Не з найкращих. І не з найгірших.

Беньї повертається, щоб зійти вниз.

— Я винесу сміття. Побачимося завтра ввечері.

Але Рамона хапає його за руку і шепоче:

— Беньяміне, ти не мусиш бути таким, як він. У тебе його очі, але я думаю, що ти можеш стати іншим.

Беньї не соромиться того, що плаче просто перед нею.

Наступного ранку Елісабет Цаккель просовує голову до кабінету Петера Андерссона. Петер саме бореться з кавоваркою. Цаккель спостерігає. Петер натискає якусь кнопку, і з низу апарата ллється коричнева вода, Петер панікує, починає натискати усі кнопки і водночас із напрочуд акробатичною майстерністю тягне руки за паперовими рушниками, при цьому однією ногою утримуючи апарат, який протікає.

— І після цього мене вважають дивною через те, що я НЕ п’ю кави… — робить ремарку Цаккель.

Петер піднімає на неї погляд, він далі перебуває в якійсь формі сучасної танцювальної інтерпретації прибирання в офісі й матюкається такими сентенціями, що Цаккель має усі підстави підозрювати, що це на нього геть не схоже.

— Йопе… я, тобто… тут така ху… заї…

— Мені зайти пізніше? — цікавиться Цаккель.

— Ні… ні… я… цей чортів апарат, це ж просто неможливо, але… це мені донька подарувала! — зніяковіло пояснює Петер.

Цаккель узагалі не реагує на сказане.

— Я зайду пізніше, — наполягає вона.

— Ні! Я… перепрошую… Чим я можу допомогти? Вам затримали зарплату? — розпитує Петер.

— Я щодо мотузки, — каже Цаккель, але Петер уже ввімкнув свою виправдовувальну промову.

— Новий спонсор… ми ще не підписали… попередні домовленості. Але тепер усі повинні отримати зарплату!

Петер витирає піт із чола. Цаккель наполягає на своєму:

— Це не стосується зарплати. Я запитую про мотузку.

— Мотузку? — повторює Петер.

— Мені потрібна мотузка. І пейнтбольний автомат. Тут десь поблизу можна таке купити?

— Пейнтбольний автомат? — повторює Петер.

Цаккель пояснює монотонно, але не без роздратування:

— Пейнтбол — це така постановочна гра у війну, яка відбувається на спеціально призначеному для цього майданчику, дві команди стріляють одна в одну маленькими кульками з фарбою, які випускаються з автомату. Такий автомат мені й потрібен.

— Я знаю, що таке пейнтбол, — запевняє її Петер.

— Та щось не схоже, — на свій захист відповідає Цаккель.

Петер чухає голову, аж залишаються сліди кави на чолі. Він цього не помічає, а Цаккель береже його від нападу паніки, який у нього, вочевидь, мав би статися, якби вона звернула на це його увагу.

— Мотузку можна знайти в господарчій крамничці навпроти пабу «Хутро».

— Дякую, — каже Цаккель і одразу виходить у коридор, ще до того, як Петер встигає вигукнути:

— А нащо вам мотузка? Ви ж не станете нікого вішати?

Петер сміється, першого разу кажучи ці слова, але коли повторює вдруге, у його голосі чути справжнє занепокоєння:

— ЦАККЕЛЬ! ВИ Ж НЕ СТАНЕТЕ НІКОГО ВІШАТИ? ХІБА НАМ І ТАК МАЛО ПРОБЛЕМ?!

Колишній тренер Беньї, Давід, часто казав, що той може запізнитися навіть на свій похорон. Якби товариші з команди не пильнували, щоб шістнадцятий номер виходив разом із ними на лід, Беньї міг би спокійнісінько проспати в роздягальні початок матчу. Часом він пропускав тренування, бувало й так, що приходив накурений або п’яний. Але сьогодні він вчасно з’являється на льодовій арені, одразу ж перевдягається і виїжджає на лід. Елісабет Цаккель повертається до нього з таким виглядом, ніби вона здивована з того, що хокеїст прийшов на тренування. Беньї глибоко вдихає і просить вибачення так, як це навчилися робити ті люди, які мають старших сестер, що здатні добряче вдарити.

— Вибачте, що вчора я не прийшов на тренування.

Цаккель знизує плечима.

— Мені байдуже, чи ти ходиш на тренування.

Беньї помічає, що на кризі лежать товсті мотузки — п’ять штук, кожна кілька метрів завдовжки. У руках Цаккель тримає пейнтбольний автомат — у Бйорнстаді в крамниці таких не було, але в Геді десь зі складу для неї відкопали один. Скупчення малих різнокольорових плям на оргсклі в одному з кутків бортика означає, що Цаккель уже протестувала невеликі тверді кульки, наповнені фарбою.

— Чим це ви тут займаєтесь? — спантеличено цікавиться Беньї.

— А ти що тут робиш так рано? — відповідає запитанням Цаккель.

Беньї дивиться на годинник — він прийшов якраз вчасно, але крім нього на арені тільки Амат і Бубу. Беньї буркає:

— Моя сеструха каже, що ви збираєтеся зробити мене капітаном команди. Це погана ідея.

Цаккель киває, навіть не моргнувши.

— Окей.

Беньї чекає, що буде ще пояснення. Але вона мовчить, і він починає шипіти:

— Чому саме я?

— Тому що ти боягуз, — каже Цаккель.

За всі роки Беньї називали по-різному, але ніхто не смів сказати, що він боягуз.

— Це вже повна херня…

Цаккель киває:

— Може, й так. Але я доручаю тобі те, чого ти боїшся понад усе на світі. Відповідальність за інших.

Очі в Беньї темнішають. А погляд Цаккель далі нічого не виражає. Амат стоїть позаду них і безперестанку стукає ковзанами. Урешті він втрачає терпець і вигукує:

— Вже час починати тренування! Чому ви не приведете з роздягальні всіх інших?

Цаккель безтурботно знизує плечима.

— Я? Чому я повинна цим перейматися?

Беньї дивиться на тренерку, примруживши очі. В ньому наростає роздратування. Він іще раз кидає погляд на годинник. І їде геть із льоду.

Більшість старших гравців у бйорнстадській роздягальні ще тільки наполовину перевдягнені, коли туди заходить Беньї.

— Тренування вже почалося, — каже він.

Є люди, яким не потрібно підвищувати голос, аби їх чули. Однак хтось зі старших спочатку не розуміє Беньї і кидає:

— Та ну! Цій бабі плювати, чи прийдемо ми вчасно!

Беньї відповідає коротко, але тиша після його слів аж гусне:

— Мені не плювати.

Влада — це здатність змусити інших робити те, що ти хочеш. Кожен із дорослих хлопів у роздягальні міг позбавити вісімнадцятирічного хлопця влади, якби просто залишився сидіти на лаві. Але Беньї дає їм тридцять секунд, і коли він виходить із роздягальні на лід, усі гравці встають і йдуть за ним.

Він не став капітаном команди тієї миті. Але саме тоді всі гравці, як і сам Беньї, зрозуміли, хто капітан.

Беньї не має охоти вести за собою команду, але все-таки погоджується. А в Геді є Вільям Лют, який нічого так не прагне, як очолити команду, але йому не дозволяють. Це несправедливо, але спорт загалом несправедливий. Той, хто віддає найбільше годин на тренування, не завжди стає найкращим, а той, хто заслуговує стати капітаном, не завжди найкраще для цього підходить. Часто кажуть, що хокей не назвеш упередженим спортом, бо ж — «ми просто рахуємо забиті шайби». Звісно, це не зовсім так. Хокей враховує все, він переповнений статистикою, але однаково його ніколи не вдається передбачити. Над ним надто владне те, що невидиме. Наприклад, «лідерські якості» — визначення, яке вживають, коли говорять про талановитих гравців, попри те що це поняття абсолютно не надається для вимірювання, оскільки складається з тих речей, яких не можна навчитися, — з харизми, авторитету, любові.

Коли Вільям Лют був малим і Кевіна Ердаля призначили капітаном команди, він почув, як тренер говорить до Кевіна: «Ти можеш змусити інших слухатися тебе, але тобі ніколи не вдасться змусити їх іти за тобою. Якщо хочеш, щоб вони грали за тебе, треба, щоб вони тебе полюбили».

Мабуть, ніхто не любив Кевіна більше, ніж Вільям, і він робив усе, щоб на його любов відповіли взаємністю. Лют був незламно відданий, навіть після зґвалтування, — і він пішов за Кевіном у «Гед-Хокей», коли найкращий друг того, Беньї, залишився у «Бйорнстаді». Вільям зібрав своїх хлопців і побив Амата, який доніс на Кевіна, а разом з ним і Бубу — бо той спробував захистити донощика.

Коли Кевін неочікувано поїхав звідсіль, Вільям залишився в Геді. Зраджений, але, як і раніше, відданий. Він має того самого тренера, що був у них у Бйорнстаді, — Давіда. Це тренер переконав Вільяма і майже всіх своїх гравців з юніорської команди змінити клуб. Не для того, щоб захистити Кевіна, а через найпростіший аргумент, що його може запропонувати спорт: «Ми просто продовжимо грати в хокей. Без жодної політики. Те, що відбувається поза ареною, там і залишається».

Вільям повірив йому, в глибині душі він сподівався, що тепер, коли нема ні Кевіна, ні Беньї, Давід нарешті оцінить Вільямову відданість. Але він не отримав ні подяки, ні навіть підбадьорливого слова. Його продовжують ігнорувати.

І тепер, коли Вільям заходить до роздягальні, відкриває шафку і бачить те, що хтось там залишив, відбуваються речі, які не зможуть стати даними жодної статистики. У шафці лежить запальничка. Така сама, як і ті, якими була напхана Вільямова поштова скринька влітку, така сама, яку на пляжі тримав у руці Лео.

Цієї ж миті до роздягальні заходить один із його товаришів по команді й каже:

— Бляха, Люте, ти вже чув про Беньї? Нова тренерка «Бйорнстада» поставила його КАПІТАНОМ!