Ми проти вас

12

Усі люди, які віддають своє життя, щоб стати найкращими в якійсь сфері, рано чи пізно наштовхуються на одне і те саме запитання: «Навіщо?». Адже якщо ти хочеш стати найкращим у чомусь одному, то доведеться пожертвувати всім іншим. Тож Міра, вперше зустрівши Петера того вечора у столиці, коли він щойно програв найважливіший у своєму житті матч і, розчавлений, зайшов до ресторану, власниками якого були Мірині батьки, поставила йому саме це запитання: «Навіщо?».

Петер ніколи не міг дати достойної відповіді, і його дружину це дратувало до безумства, але через багато років, коли вони вже були одружені, мали дітей і довге спільне життя, Міра вичитала якусь цитату столітньої давності в інтерв’ю з одним альпіністом. Його запитали: «Чому ви хотіли піднятися на Еверест?». Альпініст відреагував із великим здивуванням, ніби таке запитання було для нього незрозумілим, а відповідь — очевидною: «Тому що він є».

І тоді Міра зрозуміла. Бо навіщо вона сама хотіла вчитися в університеті, якщо ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти? Навіщо вибрала юриспруденцію, коли всі говорили їй, що буде занадто важко? Навіщо? Щоб зрозуміти, що вона може. Тому що вона хотіла піднятися на ту кляту гору. Бо та гора є.

Тому Міра знає, що зараз відбувається, вона зрозуміла це, можливо, навіть раніше за Петера, поки стояла за вхідними дверима і могла почути достатньо з його розмови з Річардом Тео. Її чоловік буде шукати спосіб урятувати клуб і знову стати незамінним. Як завжди. Міра сидить у передпокої, аж поки не чує звук двигуна «вольво», крізь вікно їй видно, як Петер від’їжджає. Пляшка вина залишається невідкоркована, келихи Міра ставить у шафку, і коли вкладається спати, шкіра під обручкою холодить. Мине ніч, завтра зранку вона прокинеться і спробує вдати, ніби все добре, хоч і розуміє, що тепер кожен день усе більше віддалятиме її від наступного року.

Петер уже не першу годину їздить без жодної цілі. Прокручує в голові одні й ті самі запитання: «Чого вартий хокейний клуб? Для кого він існує? Яку ціну доведеться за нього заплатити?». Але поміж них закрадаються ще й інші його роздуми. «Що я вмію, крім хокею? Яким чоловіком я стану, якщо залишуся без нього?»

Петер ніколи не любив інших жінок, окрім Міри, і знав, що вона буде несамовито щаслива, якщо він покінчить із хокеєм, але в глибині душі сумнівався: чи справді так буде? Вона закохалася в чоловіка з мріями й амбіціями, а як тепер Міра дивитиметься на нього, якщо роки минатимуть, а він ніколи нічого не досягне?

Надходить світанок, і над Бйорнстадом розливається світло, таке літнє сяйво, про яке Петерова мама завжди казала: «Ніби сам Господь Бог порозливав апельсиновий сік на верхівки дерев». Петер, заплющивши очі, сидить перед продуктовою крамницею, а в його голові крутяться й крутяться думки.

Перше, що заявив йому Річард Тео вчорашнього вечора: «Тобі ж не подобається моя політика, так?». Петер замислено відповів: «При всій повазі, я тримаюся подалі від твоїх поглядів. Ти — популіст». Тео кивнув, сказане, здається, його зовсім не образило: «Людина буває популістом до того часу, поки не здобуде перемогу, а далі вона переходить до істеблішменту». Побачивши відразу в Петеровому погляді, політик додав: «При всій повазі, Петере, в основі політики лежить розуміння, що світ є складним, попри те що такі люди, як ти, хочуть, аби він був простим».

Петер похитав головою: «Ти живеш із протиріч. Твоя політика породжує конфлікти. Розмежовує людей». Політик із розумінням усміхнувся: «А хокей? Що, на твою думку, він робить із тими, хто не бере участі у грі? Ти хоч пам’ятаєш мене зі школи?». Петер ніяково прокашлявся і пробурмотів: «Здається, ти був на кілька класів молодший?». Річард Тео похитав головою, він не сердився і не засуджував, а якось мало не безвольно відповів: «Петере, ми були в одному класі».

Петер не знає, чи Тео планував похитнути його рівновагу, але в будь-якому разі це спрацювало. Коли Петер засоромлено потупив погляд, політик задоволено усміхнувся, а тоді, не ускладнюючи, пояснив, чому сьогодні ввечері хотів зустрітися з Петером: «У мене є певні контакти в Лондоні. Мені відомо, яке підприємство купить фабрику в Бйорнстаді».

«Я навіть не знав, що її збираються продати…» — вигукнув Петер, але політик послужливо знизав плечима: «Це моя робота, Петере, — знати те, чого не знають інші. Я і про тебе чимало знаю. Саме тому я тут».

Зранку Лео прокидається в порожньому будинку. На кухонному столі мама залишила йому записку: «Я на роботі, твій тато в клубі, дзвони, якщо щось потрібно. Гроші лежать у комоді. Любимо тебе! — Мама». Лео вже не дитина. Він теж помічає слово «твій». Твій тато. А не мамина людина.

Хлопчик заходить до кімнати своєї старшої сестри, зачиняє двері й лягає на підлогу, скоцюрбившись. Під ліжком лежать нотатники Майї, списані віршами й текстами до пісень, Лео читає їх, і з його очей ллються різні сльози. Часом то сльози його сестри, часом — власні. Майя ніколи не була подібною на інших старших сестер, які кричали й виганяли з кімнати своїх молодших, тож Лео змалку міг сидіти в неї. Майя дозволяла йому спати у своєму ліжку, коли він бував наляканий, коли їм випадало підслухати розмову батьків на кухні, які надламаними голосами говорили про Ісака. Підлога біля Майїного ліжка завжди була найбезпечнішим місцем для Лео. Але він уже подорослішав, а Майя все літо проводить у лісі разом із Аною. Лео завжди просив поради у Майї, і тепер не знає, кого запитати, що мав би зробити молодший брат для своєї старшої сестри, яку зґвалтували. Або що він мав би зробити для своїх батьків, коли вони втрачають одне одного. Або що йому робити зі своєю ненавистю.

Наприкінці записника, знайденого під Майїним ліжком, Лео натрапляє на текст, який називається «Сірник». Він обережно вириває сторінку і запихає її собі до кишені. А тоді йде до озера на пляж.

Лео весь час роздряпує себе, сильно й глибоко. І якомога нижче стягує рукави светра.

Ті дні, коли лив дощ, могли би дати шанс Бйорнстаду і Геду охолодити емоції, але Вільям Лют, навпаки, весь час тільки обливався потом. Якось його тренер сказав йому, що ніколи не бачив, щоб хтось «грав із таким великим бажанням самоствердження». Можливо, для тренера то була спроба розговорити Вільяма, щоб той поділився своїми комплексами, але хлопець сприйняв сказане за комплімент.

Вільям увесь період дорослішання боровся за те, щоб знову стати найкращим другом Кевіна. Ще малими дітьми вони були найкращими друзями, возилися на педальних автомобілях перед Кевіновим будинком і грали у флорбол у Вільямовому підвалі. Потім почали ходити на хокей, і тут зненацька з’явився Беньї. Після цього Кевін уже не ставав ближче до Вільяма на командних фотографіях. Вільям з усіх сил старався допекти Беньї, дражнив його через ношений дешевий одяг і називав «санчатником». Аж поки Беньї не заїхав йому санчатами по обличчю. За ті образи Вільям заплатив передніми зубами і повагою роздягальні. Вільямова мама вимагала, щоб Беньї покарали за «напад», але клуб нічого не зробив.

Коли хлопці подорослішали, Вільям намагався затьмарити Беньї, вихваляючись усіма дівчатами, з якими він начебто переспав, і показував із себе найвеселішого Кевінового дружбана на вечірках, зовсім не такого, як той дереволаз-наркоман. Звісно, Вільям обманював — він залишався незайманим довше за більшість хлопців із команди. І ось одного дня Кевін зайшов до роздягальні й гукнув: «Вільяме! Там у коридорі на тебе чекають твої дівчата!». Вільям зніяковіло встав — у коридорі нікого не було, лише на підлозі лежала пачка білих шкарпеток, п’ять пар. Кевін глузливо зареготав: «Тепер твоїй старій не треба закладати прання ЩОРАЗУ, коли ти зберешся „переспати“ зі своєю дівчиною!». Вільям ніколи не забуде, як уся команда зайшлася реготом. Особливо — Беньї. Вільям роками грав із бажанням самоствердження на плечах — а що тепер? «Гед-Хокей» став для нього новим стартом, шансом нарешті бути лідером. Він не збирається залишатися хлопцем зі шкарпетками.

Поки того літа лили дощі, Вільям безперестанку займався силовими тренуваннями і переглядав викладене в інтернет відео, на якому горіли його червоні прапори «Гед-Хокею». Знову і знову. Він сподівався знайти хоч якусь підказку, яка б вивела його на того малого боягузливого щура, який усе це затіяв, і врешті йому вдалося дещо розгледіти: рука, яка тримала запальничку, була невеликою, як у школяра середніх класів, а коли над зап’ястям задерся рукав светра, стало видно шкіру, всю в подряпинах.

Вільям телефонує найбільшим хлопцям зі своєї команди. Вони купують сигарети і йдуть на пляж.

Коли в Бйорнстад повертається сонце, берег озера знову заповнюють підлітки, вдаючи, ніби не витріщаються на частини тіл одне одного. Спочатку на пляжі весело й гамірно, але за якийсь час уздовж краю води розповзається перелякана тиша. Двоє хлопців залізають на дерево і вішають на нього нові прапори «Гед-Хокею». Потім між килимками починає пошуки Вільям Лют, він зупиняється біля кожного хлопця з середніх класів і простягає до нього сигарету:

— Маєш запальничку?

Ніхто не дивиться йому в очі. Вільям хапає кожного хлопця за руку і шукає на шкірі подряпини. Він і сам не знає, що сподівається знайти: хто ж наважиться в чомусь зізнатися перед ним? Але Лют хоче принаймні налякати їх. Щоб вони не посміли знову провокувати його команду. З кожним підлітком, який хитає головою, опустивши погляд у пісок, Лютові трохи відлягає від серця, бо кожен малий, який не наважиться закурити ще ціле літо після такого допиту, додає йому відчуття власної важливості.

І тут чується оте клацання. Один раз, потім одразу другий, а тоді коротке шипіння, коли загорається полум’я. І напружений голос за спиною у Вільяма:

— У мене є запальничка!

Пальці в Лео не тремтять. Задирається рукав його светра. Яскріють подряпини.

«Що… що ти маєш на увазі: ти чимало про мене знаєш?» — учора Петер насилу видавив із себе ці слова. Річард Тео відповів безтурботно, мало не розвеселено: «Я знаю, що „Бйорнстад-Хокей“ має максимум три місяці до банкрутства, навіть якщо твій приятель Фрак продасть іще одну свою крамницю. І знаю, що тренер основної команди, Суне, хворий».

Петер аж рота роззявив. На початку літа в Суне почалися проблеми з серцем: його знайшла Адрі Овіч, коли він не прийшов на заняття недавно створеної ковзанярської школи для дівчат; Суне лежав на підлозі у своєму будинку. Адрі зателефонувала Петеру з лікарні, але Суне попросив їх обох нікому нічого не розповідати. То йому просто «трохи потемніло в очах», а Суне не хотів стати «якимсь чортовим мучеником».

Вони, звісно ж, мовчали, але, якщо відверто, не лише заради Суне — Петер мав на це егоїстичні причини: він не міг найняти нового тренера без спонсорів і грошей, без тренера не міг переконати нових гравців підписати контракт, а без гравців точно не міг залучити ні спонсорів, ані нового тренера.

«Як я вже казав, — обережно констатував учора Річард Тео, — це моя робота — про все знати. Я маю друзів у лікарні. І хотів би бути також твоїм другом». Після чого спокійно й методично переказав Петерові свою пропозицію: новим власникам фабрики будуть потрібні політичні гарантії, щоб перебудувати фабрику. Тео може це організувати. Але власники розуміють, що їм також «потрібно твердо опиратися на місцевих мешканців», тож Річард Тео переконав їх у тому, що «найшвидший шлях до сердець місцевих людей пролягає через хокей».

Петер недовірливо засовався, але зробив зусилля, щоб голос звучав твердо, і запитав: «З того, що я чув, із тобою не хочуть співпрацювати навіть представники інших партій. Як я можу вірити, що ти зумієш усе це влаштувати?». Тео безтурботно відповів: «Учора льодова арена мала великий несплачений рахунок за електрику, Петере, але якщо ти зараз зателефонуєш і поцікавишся про борг, то дізнаєшся, що його вже оплатили. Такого доказу тобі достатньо?».

Петера переповнило неприємне відчуття. «Чому саме наш клуб? Чому ти не підеш до „Гед-Хокею“?» Політик знов усміхнувся: «Бйорнстад відомий тим, що тяжко працює. А в тому, що ви зробили двадцять років тому, коли все місто підтримувало клуб, є якась символічна сила. Як ви тут любите казати — „Бйорнстад проти всіх“?».

Петер на свій захист буркнув: «Я навіть не думав, що ти любиш хокей». Тео поправив свої запонки й відповів: «Петере, моє політичне бачення завжди буде зводитись до того, що гроші платників податків повинні йти на охорону здоров’я і нові робочі місця, а не на спорт».

Петер почухав голову, намагаючись не показувати, що вражений, і гірко констатував: «Отож гроші платників податків ти пустиш на фабрику, а нові власники натомість спонсоруватимуть хокейний клуб. І в такий спосіб ти станеш політиком, який урятував і робочі місця, і хокейну команду. Та ще й усе це виглядатиме так, що ти заощаджуєш гроші платників податків… які можна вкласти в охорону здоров’я… Господи. Це дасть тобі перемогу на наступних виборах».

Тео запхав руки в кишені штанів свого костюма, але не виражав ніякого самовдоволення. «У нас із тобою багато спільного, Петере, тобі так не здається? Ми просто граємо в різні ігри. Щоб я міг грати у свою гру, мені потрібна перемога на наступних виборах. А тобі, щоб грати у твою, — потрібно мати клуб».

Вільяму — вісімнадцять, і він, мабуть, удвічі важчий за дванадцятилітнього хлопчика, який стоїть перед ним. Але Лео не відступає. Він не відводить погляду, і по його очах видно, що йому нічого втрачати.

На них дивиться весь пляж, тож навіть якби Вільям хотів облишити цю затію і не влаштовувати розправу для хлопця, який на шість років молодший, він уже не може відступати. Його руки стискаються на горлі Лео, щоб малий паскуда не смикав головою, але тоді з дванадцятилітнім хлопчиськом щось стається: задихаючись, він починає панікувати, інстинктивно відкриває рота, коли нігті Вільяма впиваються йому в шкіру під підборіддям; у Лео булькоче в горлі, очі починають сльозитися. Є лише дві природні реакції: або в розпачі схопити нападника за руки, або несамовито бити просто перед себе по всьому, до чого дотягнешся.

Перший удар Лео потрапляє в повітря, але він люто пручається і за другим разом б’є Вільяма у вухо. Ніхто цього не розповість, поки сам уперше не потрапить у бійку — який це триклятий біль, коли тебе б’ють у вухо. Вільямові руки зісковзують, усього на пів секунди, але Лео цього достатньо. Навалившись усім тілом, він гатить Вільяма знизу по щелепі, і чути, як у вісімнадцятирічного гучно клацають зуби. Напевно, Вільям прикусив язика, бо коли він кидається на Лео, з його рота бризкає кров. Ну от, тепер усьому кінець. Вільям занадто великий, щоб у дванадцятирічного хлопця був якийсь шанс.

Петер знову похитав головою у відповідь Річарду Тео, але цього разу вже не так упевнено. «У нас із тобою нема нічого спільного. Тебе цікавить тільки влада». Політик розсміявся, вперше за всю їхню розмову: «А тобі, Петере, не здається, що ти так само політично заангажований, як і я? Навесні, коли твоя донька звинуватила Кевіна Ердаля у зґвалтуванні і спонсори спробували провести голосування, щоб викинути тебе з посади спортивного директора, ти виграв переголосування, тому що на твій бік стала ця… як її… „Група“. Хіба не так?».

Краплини холодного поту скотилися з Петерової потилиці вниз по хребту. «Це не… я не мав на це впливу… я не просив…» — пробурмотів він, але Річард Тео перебив його: «Усе є політикою. Усім потрібні союзники».

Петерові у вухах стугоніли удари серця, він запитав: «Чого тобі від мене треба?». Політик чесно відповів: «Коли все стане офіційно відомо, тобі треба буде прийти на прес-конференцію. Просто усміхатися перед камерами і тиснути руку новому спонсору. Натомість ти отримаєш капітал і повний контроль над клубом. Ніхто не стане втручатися в твою роботу. У тебе буде шанс створити команду переможців. А мені потрібна всього лише твоя… дружба. Я ж не прошу занадто багато?».

Річард Тео знов усміхнувся, і Петер навіть не встиг відповісти, як той додав найважливіше: «І останнє: нові власники, зрозуміло, не хочуть бути пов’язані з будь-яким насильством. Тому на пресконференції ти повинен сказати, що не матимеш нічого до справи з Групою. Що трибуну зі стоячими місцями ти збираєшся знести».

Петер не спромігся навіть на слово у відповідь. Тео, здається, на це й розраховував. Він уважно пояснив іще кілька речей і поїхав, а Петер завмер на місці, навіть не пам’ятаючи, як довго він так простояв.

Коли він нарешті сів у автомобіль і поїхав прямо в ніч, у його голові невблаганно гупало від усвідомлення: «Контроль над клубом? І справжній бюджет?». Петера часто звинувачували в тому, що він вважає, ніби йому належить певна «моральна перевага», і, можливо, люди мали рацію. Петер сприймає хокейний клуб як щось більше за спорт, для нього це непідкупна сила, якою ніколи не будуть керувати гроші або політика.

Скільки з цих ідеалів він готовий принести в жертву? Яких ворогів готовий нажити собі? Якщо отримає владу. Якщо зможе перемогти.

Скоро він знатиме відповідь.

Річард Тео сів у авто і цілу ніч їхав до маленького аеропорту, де саме приземлився один його приятель. Вони потиснули один одному руки, і приятель невдоволено сказав:

— Тобі ж буде краще, якщо це виявиться вартим мого часу Тео покірно перепросив.

— Деякі речі не надаються до обговорення по телефону.

— Ну, так, — кивнув приятель.

І Тео пояснив:

— Я даю нашим друзям у Лондоні всі необхідні політичні гарантії на землю і фабрику, як вони й хочуть. Але натомість мені дещо потрібно. Тут діє жорстока банда, яка заради клубу здатна на розбій. Один політик ніяк не зможе їх зупинити, але новий великий спонсор здатен… ну, ти розумієш. Використай свій вплив.

Приятель кивнув.

— Знову цей хокейний клуб? Чому він настільки важливий для тебе?

— Він має символічне значення, — усміхнувся Тео.

— То що тобі треба? — запитав приятель.

— Новим власникам слід поставити умову для надання спонсорської підтримки: спортивний директор «Бйорнстад-Хокею» повинен офіційно розірвати зв’язки з жорстокими вболівальниками і знести трибуну зі стоячими місцями.

— Це не виглядає на щось серйозне.

— Звісно, ні. Але важливо, щоб вимога йшла безпосередньо від власників, а не від мене.

Приятель дав гарантію. Вони потисли руки. Приятель піднявся на борт літака.

Річард Тео всю дорогу назад думав, що тільки людина, чия нога ніколи не ступала у Бйорнстад, могла сказати, що обговорена справа «не виглядає на щось серйозне». Саме тому Тео завжди йде на крок попереду інших. Люди розучилися робити підготовче дослідження.

— Вільяме! Вільяме! — звідкись шипить один із хлопців.

Лео відчуває надто сильне запаморочення, щоб зрозуміти, звідки чути голос, він лежить на спині й нічого не бачить під ударами.

Вільям встигає востаннє замахнутися, але хтось із команди хапає його, повторюючи:

— Вільяме!

Кутиком ока Вільям бачить, як хтось киває на дорогу, що веде понад озеро. Там зупинився автомобіль. З нього вийшли двоє чоловіків у чорних куртках. Вони не спускаються на пляж, у цьому нема потреби. «Група» ніколи не втручалася до справ, які мали в цьому місті підлітки, бо завжди існувала межа між серйозністю основної команди, і забавками юніорів. Але Вільям уже не юніор, і тепер йдеться не лише про хокей.

Вільям відпускає Лео. Вагаючись, встає. Чоловіки в чорних куртках не рухаються з місця, Вільям спльовує перед себе кров, по футболці тягнеться червона слина.

— Та пішло воно… — тихо бурмоче він, щоб ніхто не почув тремтіння в голосі.

Вільям розвертається і йде. За ним рушають хлопці з команди. Чоловіки в чорних куртках так і стоять на дорозі, аж поки один із Вільямових друзів не доганяє в чому річ: він залізає на дерево і знімає прапори «Гед-Хокею». Чоловіки в чорних куртках зникають, не мовивши ні слова, але тепер усім продемонстровано, чия тут територія. Гру «Гед-Хокею» на землі Бйорнстада закінчено.

Лео сидить на килимку, не витираючи з обличчя кров Вільяма. У нього так нестерпно болить горло, що не виникає сумніву: всередині щось травмовано. Хтось із приятелів Лео поплескує його по плечу, інший простягає йому сигарету Лео ще ніколи не курив, але як не почати після такого. Від куріння йому страшенно боляче і неймовірно добре.

Він не відступив перед Вільямом Лютом, і цього літа червоні прапори більше не висітимуть на деревах. Можливо, Лео міг би цим задовольнитися, але тепер серце дванадцятирічного хлопця б’ється на іншій частоті, тому що він щось для себе відкрив. Адреналін. Насильство. Це як любов. Тож завтра зранку мама Вільяма Люта відчинить поштову скриньку перед їхнім будинком і побачить, що вона вся, аж доверху, заповнена запальничками.

Такі люди, як Вільям Лют, не можуть ігнорувати подібні провокації. Такі люди, як Лео Андерссон, на це й розраховують.