Ми проти вас

13

«Усе має свою ціну, всі ми за щось платимо!» Ці слова часто вивергалися з рота Рамониного чоловіка, поки той був живий. Перше, про що він запитував усіх, хто щось купив, — і неважливо, був то новий автомобіль чи вживаний тостер, — «Скільки заплатив?». І при будь-якій відповіді він фиркав: «Та ж тебе надурили! Я би дав пів ціни!». Як це набридало Рамоні, й скільки б вона зараз віддала, щоб почути ці слова знову. Рамонин чоловік був закоханий у неї і в хокей, він часто казав, що коло вкидання на льодовій арені Бйорнстада стало їхньою обручкою, тому нема потреби щось носити на пальці. Коли життя ставало тяжким, він ніколи не заспокоював, що «все налагодиться», він просто казав: «Скоро буде хокей». Якщо хтось говорив «літо», він виправляв: «Передсезоння — так це називається». В усіх календарях він перегортав аркуші, щоб рік починався у вересні, тому що його рік починався саме тоді, коли «Бйорнстад» грав перший матч.

Минуло вже одинадцять сезонів, відколи він полишив Рамону. І от якийсь продавець сидить собі за телефоном і набирає номер, навіть не особливо переймаючись, кому він телефонує.

— Ало, це Гольґер? Як справи, Гольґере? — гукає він, коли на іншому кінці піднімають слухавку.

— Гольґер уже одинадцять років як мертвий. А до того його самопочуття було не аж таким збіса добрим. Хлопче, ти чого хочеш? — відповідає Рамона, стоячи за барною стійкою зі своїм «другим сніданком» у руці.

Телефонний продавець схвильовано клацає по клавіатурі.

— Це ж був номер пабу «Хутро»?

— Так, — відповідає Рамона.

— Ага… перепрошую, в наших документах Гольґер досі зареєстрований як співвласник…

— Так і є, це наш спільний паб. Просто зараз усіма справами доводиться займатися мені.

— Ага, а що тут у нас… то ви… Рамона?

— Так.

Продавець знову бере розгін і вигукує:

— Чудово! Як справи, Рамоно?

— Хлопче, тепер існує така технологія, яка дозволяє людям, як оце я, знаходити домашні адреси таких людей, як ти.

— Я пере… прошую?

— Ти мене почув.

Після цих слів на мить западає тиша. Нарешті продавець прокашлюється і — з якихось не зовсім зрозумілих причин — набирається відваги, щоб усе-таки пояснити, хоч і занадто стрімко:

— Я продаю засоби для догляду за шкірою, за передплатою! Щомісяця ви отримуєте вісім різних продуктів з доставкою додому, але оплачуєте лише ті, які обираєте, а всі інші відсилаються безкоштовно до…

— Вісім? — дивується Рамона після двох великих ковтків «сніданку».

— Так!

— А людині справді потрібен такий догляд? Хлопче, ти думаєш, у нас має бути стільки шкіри?

Продавець не має якоїсь заготовленої відповіді на це запитання, тому робить спробу:

— Зараз у нас вигідна пропози…

Рамонин голос звучить вибачливо й роздратовано водночас, ніби вона збирається повідомити, що продавцевого кота переїхав автомобіль, але насправді водію довелося постаратися, бо за перших двох спроб те мале скотинятко відстрибувало набік.

— Хлопче, люди, яким ти телефонуєш, раді хоча б із того, що зводять кінці з кінцями. Вісім різних засобів догляду за шкірою? Та ж нам аби до вечора дотягнути.

У продавця надламується голос — від льодяників для горла і відчаю.

— Мені теж.

— Хлопче, а ти снідав? Пиво на сніданок — це головна випивка дня! Ще й для шкіри корисно, купа вітамінів.

— Я спробую, — обіцяє продавець.

— Знаєш що, хлопче? Якщо будеш проїжджати повз Бйорнстад — ми тебе запрошуємо.

Продавець сміється.

— Бйорнстад? Я й не знав, що бувають такі назви.

Рамона кладе слухавку. «Усе має свою ціну», — казав Гольґер перед тим, як покинути її, а коли його хоронили, священник сказав те саме: «Сумом ми розплачуємося за любов, Рамоно, розбитим серцем — за те, що воно було одним». Він, звичайно, вже був трохи напідпитку, той чортяка. Напевно, так і є. Усі ми за щось платимо — як люди, так і міста.

Були часи, коли всім телефонним продавцям було відомо про Бйорнстад. «Бйорнстад? Це ж у вас там хокейна команда, так?»

У дворі перед багатоквартирними будинками Низини діти грають у хокей на траві, стіна будинку слугує їм за ворота, а пляшки з-під мінералки — за штанги. У своїй кімнаті біля вікна стоїть Амат і дивиться на дітей. Він теж колись так грав, разом зі своїми найкращими друзями — Захаріасом і Ліфою. Тоді це була проста гра. Ключки в руках, тенісний м’ячик, дві команди.

Тепер їм по шістнадцять, вони майже чоловіки. Справи в Низині йдуть гірше, або ж вони просто подорослішали настільки, щоб бачити все по-справжньому. Якщо хочете зрозуміти Низину, треба знати, що всі тутешні мешканці дивляться на решту Бйорнстада так, як решта Бйорнстада дивиться на мешканців великих міст. Для них ми існуємо лише у форматі поганих новин у газетах.

Колись Ліфа сказав Амату: «Тебе будуть обожнювати, якщо ти круто граєш у хокей, але тільки якщо станеш переможцем, вони визнають, що ти з Бйорнстада, а якщо програєш — скажуть, що ти з Низини». Ліфа вже багато років не грав у хокей, він став іншим, жорсткішим. Тепер він тусується з компанією свого старшого брата, розвозить на мопеді кур’єрську доставку, але про те, що в нього у наплічнику, Амат воліє не знати. Вони з ним зустрічаються дедалі рідше.

Захаріас тим часом сидить удома, ночами грає в комп’ютерні ігри й відсипається вдень, його батьки на літній період поїхали до родичів, та й сам Захаріас міг би мешкати в іншій країні, тому що все його життя минає в інтернеті. На початку літа Амат щодня телефонував йому й запитував, чи не хоче він вийти побігати разом із ним, але Захаріас увесь час намагався заманити його до себе, щоб пограти на комп’ютері й напхатися гарячими бутербродами, тож Амат перестав телефонувати, щоб не піддаватися спокусі просто нічого не робити ціле літо. Нічого веде в нікуди, йому про це відомо.

Тому Амат тренувався сам-один, причепив тягарі до ліжка й піднімав його — такий собі примітивний жим лежачи; він відтискався, аж бризкали сльози, і бігав по трасі, поки не відчував, що зараз виблює. Ночами у пральні він вів шайби і м’ячі поміж скляних пляшок — швидше, ще швидше. Його мама, Фатіма, влітку працює в лікарні. Щодругий вечір вона затримується, бо допомагає хворій подрузі; Амат не знає, кому саме. Він не розповідає мамі, що сумує за нею, бо не хоче, щоб її серце розривалося від докорів сумління. Фатіма з тих людей, які піклуються про всіх, хто цього потребує, а її син уже достатньо дорослий, щоб чекати своєї черги.

Але сьогодні ввечері Амат не тренується. І не спить. Підлітки його віку з Низини ночами зависають на гірці — пагорбі біля самого лісу, який височіє над старим гравійним кар’єром. Аматові з балкона видно ту компанію — вони щось смажать на грилі, курять траву, триндять якусь дурню і сміються. Вони просто… підлітки.

Усе має свою ціну. Кажуть, що треба віддати десять тисяч годин на тренування, щоб стати по-справжньому вправним, а скільки ж іще годин Амат повинен тренуватися, щоб вибратися звідси? У нього навіть команди нема. Він усе втратив навесні, коли вийшов і сказав правду про те, що Кевін заподіяв Майї, і тепер, бляха, залишився ні з чим. Навіть клятий Майїн старий цим не переймається.

Амат одягає светра, виходить за двері й повертає до гірки. Більшість із тих, хто зібрався біля грилів, знають його з дитинства, та однаково дивляться на нього так, ніби він був ув’язненим звіром, який перестрибнув через огорожу. Амат зніяковіло зупиняється, потупивши погляд, аж поки хтось зненацька не заходиться сміхом і подає йому сигарету, а про те, що всередині неї, Амат не запитує.

— Ну, суперзірко, от ти й на вечірці! — усміхається та, яка простягнула йому самокрутку.

Вона мила. А дим — солодкий. Амат заплющує очі й кудись відпливає, і коли дівчина бере його за руку, він думає, що міг би залишитися тут. А все інше нехай горить у пеклі: хокей, клуб, вимоги, стрес. Він хоче одну ніч побути нормальним. Обкуритися до стану, коли розчиниться і зникне в нічному повітрі.

У нього в руці з’являється пиво, він навіть не знає звідки. І коли інша рука з нізвідки так сильно б’є його по зап’ясті, що він випускає і банку, і сигарету, Амат вигукує: «БЛЯ?!», інстинктивно повертається і штовхає того ідіота у груди.

Ліфа, його друг дитинства, тепер він уже дорослий. Його грудна клітка не похитнулась ані на міліметр. Він хапає Амата за светр і різко зіштовхує з пагорба.

Фрак, високий огрядний власник крамниць, у якого настрій завжди кращий, ніж у лабрадора під садовим обприскувачем, тепер лише шоковано витріщається на Петера, вислухавши його розповідь. Вони сидять у Фраковому кабінеті всередині крамниці, тут усе заставлено папками з бухгалтерією «Бйорнстад-Хокею»; Фрак — останній великий спонсор клубу і весь свій час він тільки те й робить, що намагається визначити, як довго зможе підтримувати існування клубу без допомоги комуни.

— Не розумію… чому Річард Тео хоче, щоб ти віддалився від… Фрак встає і зачиняє двері, а тоді пошепки закінчує речення:

— …від «Групи»?

Петер потирає чорні кола під очима.

— Нові власники фабрики хочуть спонсорувати «сімейний спорт». У ЗМІ це матиме кращий вигляд. Вони сказали Тео, що хочуть прибрати «хуліганство». А після того, як хтось увігнав сокиру в капот автомобіля тієї політикині…

— Але ж як це можливо зробити? — замислюється Фрак. Петер виснажено заплющує очі.

— Я повинен сказати на пресконференції, що клуб ухвалив рішення демонтувати трибуну зі стоячими місцями.

— На тій трибуні стоїть не тільки «Група»…

— Так. Але всі з «Групи» завжди займають місця тільки там. Річарду Тео наплювати на все, що відбувається, йому йдеться тільки про те, який це матиме вигляд.

Фракові зіниці розширюються від захвату.

— От розумний чортяка… цей Тео. Усім відомо, що весною на зібранні «Група» голосувала за те, щоб ти залишився. Тому якщо саме ТИ заявиш у газеті, що триматимеш від них дистанцію, це буде… ефектно.

— А Річард Тео отримає все, чого хоче: фабрику, посаду, хокейний клуб. Йому дістануться всі почесті, і він ні в чому не буде винен. Його навіть не стане ненавидіти «Група», їхня ненависть призначена для мене. Ми дамо Тео все, чого він потребує, щоб перемогти на наступних місцевих виборах.

— Петере, ти не можеш на це погодитися, — переконує Фрак. — «Група» буде… ти сам знаєш, які вони… у цій банді такі навіжені безумці, а хокей для декотрих — це все, що в них є!

Фрак знає про це, бо дехто з членів «Групи» працює в нього на складі. Хлопці гарують і пильнують, щоб інші на їхній зміні теж не розслаблялися, а якщо у крамниці стається крадіжка, Фраку навіть не доводиться викликати агенцію охорони, хлопці самі все вирішують. Натомість Фрак призначає цим хлопцям такі робочі дні, щоб їм не треба було брати вихідний, аби поїхати на виїзні матчі «Бйорнстад-Хокею», але якщо через тиждень до них приїздить поліція, імена тих працівників дивним чином таки виявляються записаними у графіку і саме в той час, коли хлопці були помічені в хуліганській бійці, що й намагається довести поліція. «Хулігани? Тут хулігани не працюють! — зі здивованим виглядом вигукує роботодавець. — „Група“? Що за „Група“?»

Петер розтирає долоні.

— Фраку, а який у мене є вибір? Річард Тео переймається лише владою, передати клуб у його руки і невідомо яким інвесторам — це… безумство. Але якщо серйозно, Фраку, якщо цього не зробити, клуб загине впродовж трьох місяців!

— Я можу продати ще одну крамницю або взяти на це кредит, — робить спробу Фрак.

Петерова рука важко опускається на плече другові.

— Я не можу про таке просити, ти стільки зробив для клубу.

Фрак має ображений вигляд.

— Для клубу? Клуб — це ти і я.

Серйозність на обличчі Петера розтріскується від доброї усмішки.

— Ти говориш, як Суне, це він завжди так балакав, коли ми ще були малі: «Клуб — це ми», — Петер вдає з себе огрядного старого тренера.

Дітьми Фрак і Петер ненавиділи літній час, тому що тоді закривалася льодова арена. На порожній стоянці вони стали найкращими друзями, разом із Кабаном і ще кількома дітьми — тими, яких не цікавило купання в озері або забавки у війну в лісі. Узявши до рук побиті ключки, вони дотемна ганяли по асфальту тенісний м’ячик і розходилися додому з розбитими колінами, несучи в серці з десяток перемог у фіналі чемпіонату світу. Насправді зараз вони сидять на тій самій стоянці, тому що саме в тому місці Фрак збудував свою першу крамницю. Він торкається старого знімка команди, почепленого на стіну, і каже Петерові:

— Я би зробив це не заради клубу, придурку, а заради тебе. Коли ми виграли срібло двадцять років тому, коли наприкінці матчу ти отримав шайбу, щоб забити останній гол, — пам’ятаєш, хто дав тобі пас?

Чи Петер пам’ятає? Усі це пам’ятають. Пас був від Фрака, і Петер не влучив. Напевно, для Фрака це означає, що вони «виграли срібло», але для Петера має значення лише те, що вони програли золото. Це була його помилка. А тепер Фрак витирає очі тильним боком долоні й тихо каже:

— Якби я мав сто шансів зробити це знову, то щоразу пасував би тобі, Петере. Задля тебе я продав би усі свої крамниці. Тому що так слід робити, якщо в команді є зірковий гравець: треба довіритися йому. Віддати йому шайбу.

Петер прикипає поглядом до підлоги.

— Фраку, де знаходять таких відданих друзів, як ти?

Фрак аж рум’яниться з гордості.

— На льодовій арені. Тільки на льодовій арені.

Старезний дядько доплентується до «Хутра», сам-один. Рамона ніколи не бачила його окремо від інших чотирьох із «п’ятірки дядьків». У нього такий вигляд, ніби він постарів на пів життя, ніби роки каменюкою навалилися йому на плечі.

— Інші тут бувають? — цікавиться дядько, маючи на увазі своїх найкращих друзів, із якими він, відколи тут пам’ятають дядьків, проводив кожен день.

Рамона хитає головою і запитує:

— Ти їм не дзвонив?

Дядькове обличчя стає геть нещасним.

— У мене нема їхніх номерів.

Рік за роком і день за днем «п’ятірка дядьків» або вирушала до льодової арени дивитися хокей, або сиділа в пабі «Хутро», щоб про хокей поговорити. У них були однакові календарі, в яких рік починався у вересні. Нащо їм здалися телефонні номери?

Дядько якийсь час стоїть біля барної стійки, він розгублений. А тоді йде додому. Вони з друзями колись були п’ятіркою чоловіків, які щодня збиралися в барі й обговорювали спорт. Вони не хочуть перетворюватися на п’ятьох чоловіків, які щодня сидять у барі і просто напиваються.

Підлітки біля грилів замовкли. Ліфа за короткий період виріс із хлопця, який нікого не цікавить, в одного з тих, на кого краще не відкривати рота. Йому навіть не потрібно підвищувати голос.

— Той, хто подасть Амату хоча б одне, бляха, пиво або сигарету, ніколи в житті не вийде сюди на гриль. Усі догнали?

Унизу гірки Амат, кашляючи, виповзає з гравію. Захаріас знервовано стоїть трохи позаду, в нього на светрі видно розплавлений сир. Коли Ліфа якусь хвилину тому прийшов до нього і розповів, що Амат пішов на гірку, Захаріас спробував переконати друга зайти на гарячі бутерброди, але Ліфа так на нього глянув, що Захаріас натягнув на себе штани і вже не відкривав рота.

— Ліфо, я просто розважаюся! Краще пильнуй свій зад! — вигукує Амат.

Ліфа стискає кулак, але не б’є. Він розчаровано спускається до багатоквартирних будинків. Захаріас допомагає Амату підвестися й бурмоче:

— Амате, ти ж не такий…

— Що значить — «не такий»? Нема ніякого ТАКОГО! У мене навіть КОМАНДИ нема, щоб грати!

Амат сам чує, як жалюгідно це звучить. Повертається Ліфа, він піднімається на гірку, а за ним тягнеться зграйка хлопчаків із ключками в руках. Ліфа тицяє пальцем одного з них у плече.

— Розказуй, хто ти, коли граєш!

Хлопчик засоромлено кахикає, глипнувши з-під чуба на Амата, і пошепки відповідає:

— Я — це… ти.

З Аматового волосся обсипається гравій. Ліфа тицяє вказівним пальцем йому в груди.

— Шкодуєш себе?

— Та я не… — починає Амат, але Ліфа перериває його і показує вниз, на його будинок:

— Ми з Захом кожного, бляха, дня грали з тобою у тому дворі. Ти думаєш, нам було аж так КЛЬОВО, чи як? Думаєш, Зах не хотів сидіти собі за компом зі своїми іграми?

— Дуже, дуже хотів… — підтверджує Зах, і з його светра облітають шматочки сиру.

У Ліфи палають очі.

— Ми щовечора грали з тобою, тому що, бляха, бачили те, що ти мав, Амате. І ким міг стати.

— У мене тепер нема навіть КОМАНДИ, я… — скиглить Амат, але Ліфа перебиває його:

— Заткнись! І забирайся звідси — а знаєш чому? Тому що, попри твій вибір опустити руки чи ні, ці малі будуть брати тебе за приклад. Тож давай, бляха, тренуйся! Бо коли ти станеш профі в НХЛ і в тебе будуть брати інтерв’ю на телебаченні, маєш розказати їм, що ти звідси. Що ти родом із Низини і чогось та й добився. І кожен малий засранець у наших дворах про це дізнається. І вони захочуть бути такими, як ти, а не як я.

З Ліфиного обличчя крапають сльози, але він навіть не намагається їх приховати.

— Егоїстичний падлюка! Ти хоч розумієш, скільки віддали всі інші задля твого таланту?

В Амата тремтять руки, Ліфа підходить до нього й обіймає, ніби їм знову по вісім років. Цілує у волосся і каже пошепки:

— Ми будемо бігати з тобою. Якщо треба, кожен тутешній бовдур буде бігати з тобою ціле літо.

Ліфа не каже фігні. Він бігає разом із Аматом туди й назад по трасі, аж поки одного разу вночі не звалюється на землю; і коли Амат на спині дотягнув свого друга назад, замість нього почав бігати Захаріас. А коли той уже не мав сил, стали з’являтися інші. Два десятки бовдурів, які пообіцяли Амату не курити і не пити, поки йому потрібен хтось із них для спільних тренувань.

Через десять років, коли Амат буде грати в хокей як професіонал, він ніколи не забуватиме те літо. Хтось із його друзів на той час помре від зловживання, інші загинуть через насильство, кілька з них сидітимуть у в’язниці, а комусь просто обридне власне існування. Але хтось із них здобуде краще і гідне життя. І всі вони дізнаються, що того літа бігали не без мети. Амат буде давати інтерв’ю англійською мовою для телебачення, і репортер запитає його, звідки він родом, а він відповість: «Я з Низини». І кожен тутешній бовдур знатиме, що він про них пам’ятає.

У нього не було команди. Тож вони дали йому армію.