Ми проти вас

37

Більшість із нас не знає, на які жахливі речі ми здатні. Та й звідки нам це знати до того часу, поки хтось не перейде межу, спровокувавши нас? Чи здатен хтось передбачити, наскільки небезпечними ми можемо бути, поки не почнуть загрожувати нашій сім’ї?

Міра стоїть на вулиці, прихована в тіні. Вона йшла за Теему від продуктової крамниці, він ніс по пакету в кожній руці, в одному з пакетів — практично самі сигарети. Теему заходить до «Хутра». Коли виходить, опиняється на порожній вулиці. Міра сама не знає, які демони заволоділи нею, коли наважується зробити крок уперед.

— Теему Рінніусе! — шипить Міра, загрозливіше, ніж сама сподівалася.

Теему обертається.

— Так?

Міра підходить так близько, що Теему відчуває її подих. У неї в руках складена пакувальна коробка. На поверсі над «Хутром» ледь прочиняється вікно, звідки виглядає якась стара пані, але Міра надто напружена, щоб це помітити.

— Ти знаєш, хто я? — запитує вона.

Теему киває, його обличчя — на відстані п’яти сантиметрів від Міриного.

— Ти дружина Петера Андерссона.

Міра ледь відсмикує назад голову, але її голос звучить гучніше:

— Я мама Лео Андерссона і Майї Андерссон! А ще я юристка! Так, можливо, я боюся тебе, як усі інші, але тобі варто розуміти одну річ: якщо ти не відчепишся від моєї сім’ї, тоді я не відчеплюся від ТВОЄЇ!

Міра кидає пакувальну коробку собі під ноги. Теему піднімає брови:

— Ти мені погрожуєш?

Міра киває.

— Можеш у цьому не сумніватися, Теему Рінніусе! І передай усім боягузливим нікчемам з вашої малої «групи», що наступного разу, коли вони залишать кулю на моєму під’їзді до гаража, я всаджу її тобі в голову!

Теему нічого не відповідає, і чорта з два щось можна зрозуміти з його погляду. Напевно, Мірі варто було б цим задовольнитися, але вона вже перейшла межу, коли цього їй було б досить. Тому вона дістає щось із сумочки. Баночки з-під таблеток, порожні. І з презирством тримає їх перед Теему.

— Поки ви їздили додому до моєї сім’ї, я, Теему, поїхала додому до тебе. Ось це було в сміттєвому баку твоєї мами. Цей препарат — із категорії наркотичних. Твоя мама має рецепт на такі ліки? Якщо ні, то вона порушує закон. І перш за все порушує закон її постачальник. А це ж ти, Теему, хіба ні? Подумай, що буде, якщо я візьмуся за тебе?

Теему повільно кліпає, він навіть вражений. Але коли робить крок до Міри, вона відступає. Бо ніхто не може не відступити. Слова Теему звучать як наказ:

— Іди звідси. Негайно.

Міра мимоволі опускає голову. Вона ще не раз прокляне себе за те, що зробила, але ми не знаємо, на що здатні, поки хтось не перейде межу, спровокувавши нас. Міра йде геть із тієї вулиці, стримується, щоб не підбігти до автомобіля, але їй не дуже вдається.

Адрі стоїть у притулку, годує своїх собак. Сьогодні сюди не приїздять автівки зі спиртним у багажнику. І не заглядають мисливці випити кави. Адрі не знає, у чому саме причина — вони не хочуть чи не наважуються? У них тут нелегко зрозуміти, чи люди хочуть щось сказати, але вирішують промовчати, чи вони просто мовчать тому, що не знають, що сказати.

Тож Адрі телефонує своїй приятельці, Жанетт. Вона ще сидить у школі, перевіряє контрольні й завдання. Поки вони були малими, завжди Жанетт телефонувала Адрі й запитувала, чи не вийде вона бавитися, і ніколи не навпаки. Але тепер запитує Адрі:

— Може, заглянеш сюди, потренуємося?

Жанетт одразу ж приїздить. Вони піднімають штанги і б’ють по мішках із піском, аж поки вже не можуть підняти навіть руки. Жанетт не обіцяє Адрі, що все буде добре, бо в Жанетт нема молодшого брата і їй невідомо, чи коли-небудь усе налагодиться. Але вона залишається тренуватися стільки, скільки потрібно Адрі, і коли на дорозі все ще не видно ні автомобілів, ані мисливців, Жанетт думає собі, що це, мабуть, теж непогано. Тому що по очах Адрі вона розуміє: якщо хтось зайде сюди і скаже щось не те про її брата, то його звідси винесуть.

Теему далі стоїть перед «Хутром», вікно на другому поверсі ще відчинене. Чути неквапний голос Рамони:

— Теему, подейкують, що Лео Андерссону ви залишаєте чорну куртку в школі. А батькові Лео ви підкладаєте кулю. Де в цьому логіка?

Теему відповідає самовпевнено, тому що в нього і в його молодшого брата є лише мама.

— Може, нам просто відомо, що чоловікові не обов’язково бути такою ж сволотою, як його старий?

Це просто відмовка, і Рамона сама все розуміє. Вона гасить сигарету об підвіконня.

— Якщо це ти залишив йому кулю, то я навіть не знаю, що про тебе думати…

Теему перебиває Рамону таким тоном, яким ніколи не розмовляє з іншими — винувато й присоромлено:

— То був не я. Але я не контролюю кожного…

Рамона теж перебиває його, але її голос далекий від люблячого.

— Не заговорюй мене! Можливо, ти не контролюєш усього, чим займаються твої хлопці, але тобі, чортяко, добре відомо, що НІХТО з них не порушить твоєї заборони!

— Я… — починає Теему.

Але Рамона не дає йому шансу.

— Теему, ми з тобою не засуджуємо одне одного. І ніколи не засуджували. Але тільки діти відповідають лише за свої вчинки — а дорослі повинні нести відповідальність ще й за те, до яких вчинків призводять. Ти ж лідер. За тобою йдуть інші. Якщо ти не несеш відповідальності за власний хвіст, тоді виходить, що ти просто чудовисько.

Міра не розповідає про кулю ні Петерові, ані дітям, узагалі нікому. Але коли вона повертається додому, їхні сусіди — стара тітка і ще старіший дядько — сидять собі в зелених светрах на під’їзді до гаража, кожне на своєму пошарпаному розкладному стільчику. Вхідні двері до їхнього будинку відчинені, у передпокої світиться лампа. Міра помічає, що всередині стоїть дядькова мисливська рушниця, притулена до стіни. Дядько вже старий і повільний, рушниця, мабуть, навіть не заряджена, але це не має значення. Тітка киває Мірі, кажучи:

— Міро, іди поспи. Ми тут просто поспостерігаємо за рухом автівок.

Дядько розкручує термос із кавою і бурчить:

— Кажуть, що останнім часом у місті з’явилися якісь фургони для переїзду, вони щось наплутали з даними, от і приїжджають за неправильною адресою. Але в нашому кварталі цього більше не станеться.

Прості слова. Звичайний вчинок. Цього досить, щоб заявити, що ми теж тут живемо. З нами краще не заїдатися.

Теему, задумавшись, стоїть перед льодовою ареною. У приміщенні Бйорнстадського клубу темно, світло горить лише в кабінеті Петера. На що готовий чоловік заради свого клубу? Заради свого міста? Кому належить місто? Кому дозволять жити в ньому? Врешті Теему телефонує до Павука й запитує:

— Хто залишив коробку для переїзду перед Петеровим будинком?

Павук здивовано прокашлюється.

— Як правило, ти не хочеш знати, хто що робить. Ти часто… як ти там завжди кажеш? «Я дам вам знати, коли зайдете задалеко».

Це правда. У такий спосіб «Група» захищає Теему. На судовому процесі його не вдасться звинуватити в тому, про що він не знає. Але зараз Теему каже:

— Ви зайшли задалеко. Не робіть такого.

По слухавці шкребе Павукова щетина.

— Та це були… не ми. То якісь малі, щенята зі стоячої трибуни. Бляха, Теему, ти ж сам розумієш! Спочатку ті хлопчиська наслухаються своїх старих, які розказують, що всі робочі місця віддадуть Геду, потім вони чують, як ми кажемо, що Петер знесе трибуну зі стоячими місцями. Малі просто хотіли справити на тебе враження! Вони думали, що тобі сподобається!

Теему затуляє долонею очі. Тяжко зітхає.

— Ти тільки акуратно з ними. Просто припильнуй, щоб цього більше не сталося.

Павук знову прокашлюється.

— А ти це про коробку кажеш, чи… загалом про їхню сім’ю?

У Теему гострішає голос:

— Ми не зачіпаємо людей з клубу. Ми будемо стояти, коли ті паскуди зникнуть звідси, ми й зараз стоїмо, але не зачіпаємо людей з клубу.

— Ну і що буде зі стоячою трибуною?

І тоді Теему розповідає, вперше:

— Я бачився з одним… політиком. Одним другом. Він поверне нам трибуну. Ми будемо стояти на ній іще довго після того, як Петер Андерссон поїде з цього міста.

Коли насувається темрява, Беньї сидить на даху прибудови біля собачого притулку. Загасивши сигарету, він нарешті ухвалює рішення. І йде через Бйорнстад, сам-один. Він не ховається в тіні, а крокує під світлом ліхтарів. Він не ходив до школи, його практично ніхто не бачив після того, як стало відомо, що він… самі розумієте. Але зараз він не ховається.

Можливо, це по-дурному. Але рано чи пізно йому доведеться виступити проти всіх. Це місто надто мале, щоби знайти собі схованки, та й куди йому подітися? Що робити, коли прагнеш, щоб усе було так, як завжди? Піти на роботу. Сподіватися на краще.

Коли Беньї заходить до «Хутра», паб замовкає. Хтось із чужих нічого б не зрозумів, він би далі чув той самий гул і суперечки, і дзенькіт склянок, як і завжди. Але Беньї кожною клітиною відчуває, як у приміщенні не стає кисню. Він не рухається. Здається, це божевілля — прийти сюди, але Беньї ніколи не був дитиною, яка лежить у ліжку й боїться привидів і чудовиськ. Він краще відчинить усі двері, переверне всі матраци, скаже, щоб приходили і нападали на нього, якщо вже зібралися це зробити.

Краще так, аніж просто чекати.

За столиком углибині «Хутра» встає група чоловіків. Спочатку один, потім усі. Чорні куртки. Ніхто не допиває пива, вони демонстративно залишають напівповні склянки. Інші відсуваються, коли ті йдуть до дверей, але жоден чоловік навіть пальцем не зачіпає Беньї. Ніхто навіть не дивиться на нього. Вони просто минають його, виходять геть, подалі звідси. За дві хвилини те саме роблять із десяток інших — старі й молоді, одні в чорних куртках, інші без, хтось у мисливських жилетах, а хтось у білих сорочках.

Почуття — це складно. Дії — це просто.

Відар був одним із тих чоловіків, які сиділи за дальнім столиком. Ще малим він запитав Павука, чому той так люто ненавидить гоміків. Павук упевнено відповів: «Тому що це гидко! Чоловіки — це чоловіки, жінки — це жінки, а оце — якась, бляха, несправжня стать десь посередині! Є одне дослідження — ти чув? Їм чогось не вистачає в мозку, якоїсь речовини, а ти знаєш, кому ще бракує тієї речовини? Педофілам і тим, хто спить із тваринами, і всяке таке лайно. Відаре, це хвороба, вони не такі, як ми!».

Відар у це не повірив. Та й зараз не вірить. Але коли Павук, Теему та інші встають і виходять, Відар теж іде. Тому що змалку він засвоїв, що солдати тримаються разом. У нього нема ненависті до Беньї, він просто любить своїх братів. Зрозуміти це і складно, і просто водночас.

Паб уже давно зачинено, але Рамона і Беньї ще сидять. Лише вдвох.

— Це ж… у людей стільки лайна в голові… навіть не знати, чи це через тебе… — робить спробу Рамона, але вона сама бачить, що хлопець знає, що вона каже неправду.

— Вони залишили тут своє пиво. Не хочуть пити з такими, як я, — шепоче Беньї.

Слова — ніби сухі галузки, тріскають при найменшому натиску. Рамона зітхає.

— Беньяміне, сталося багато всього й нараз. Жінка-тренер, ті прокляті політики, спонсори, які лізуть до роботи клубу… люди нервуються. Усе змінюється. Вони не ненавидять ТЕБЕ… вони просто… людям просто потрібно трохи часу, щоб усе перетравити.

— Вони ненавидять мене, — виправляє її Беньї.

Склянкою віскі Рамона чухає підборіддя.

— Беньяміне, Теему і хлопці вважали тебе одним зі своїх. Це все ускладнює. Можливо, хтось із них думав… я не знаю… вони думали, що такі речі побачиш хіба що по телевізору. Що такі хлопи… ну, що такі живуть у великих містах і… знаєш… одягаються в певному стилі. Вони тут провели все життя і вважали це само собою зрозумілим, що таку людину зразу впізнаєш. А ти був… таким, як вони. Вони пили з тобою, ви разом билися, вони вигукували твоє ім’я з трибуни. Ти був символом того, що один із них може вести за собою цю команду, це місто… коли вони мали відчуття, що всі інші паскуди виступлять проти них. Ти був їхнім піднятим середнім пальцем. Ти був бандитом, який показав, що не обов’язково пристосовуватися, що однаково можна здобути перемогу, що ми — серед цих лісів — можемо дати жару всім, хто спробує нас зачепити.

— Я не хочу… я нікого не просив перейматися… я просто хочу, щоб усе було як завжди.

Після цього Рамона хапає Беньї за голову, міцно, обома руками. Аж йому здається, що в нього відваляться вуха. І гиркає:

— Хлопче, нема нічого, через що ти мав би просити пробачення. Чуєш мене? НІЧОГО! Я не захищаю НІКОГО з тих, хто сьогодні ввечері вийшов за двері. Я лише кажу, що… світ швидко крутиться. Не суди нас надто суворо, коли ми… ну… ти просто не суди надто суворо. Усе змінюється з такою клятою швидкістю, хтось із нас, можливо, просто не встигає. Ми тут чуємо балачки про «квоти» то тут, то там, ну і, зрозуміло, починаєш замислюватися: коли ж надійде наша черга? Коли ми отримаємо квоту? Хлопче, я нікого не захищаю, я просто кажу, що частині наших людей здається, наче їх атакують з усіх боків. Що всі їм кажуть, ніби вони живуть неправильно. Ніхто не хоче, щоб його примушували до змін.

— Я ж нікого, бляха, не примушую… я просто хочу, щоб усе, блять, було як завжди!

Рамона відпускає його голову. Зітхає. Наливає ще випивки.

— Я знаю, хлопче. Уже як є, так є. Просто нам треба знайти нове «як завжди». Люди бувають двох видів: одним потрібно більше часу, іншим потрібно більше розуміння. Другий вид уже втрачений, але нам, мабуть, треба почекати й поглянути, скільки залишилось тих, хто належить до першого, перед тим як почнемо щось вбивати їм у голови.

Беньї уникає Рамониного погляду.

— Ти теж розчарована в мені?

Рамона регоче і закашлюється димом.

— Я? Через те що ти хочеш спати з хлопами? Шибенику мій любий, ти мені завжди подобався. І я бажаю тобі щасливого життя. Можу хіба поспівчувати, якщо хочеться тобі водитися з хлопами, бо одне скажу напевне: з хлопами щастя не знайдеш. Від них, бляха, чекай хіба клопоту.