Ми проти вас

32

Хокей — найпростіший спорт у світі, якщо сидиш на трибуні. Завжди так просто казати, що треба було всім робити, коли відомо, що не спрацювало те, що було зроблено.

Петер їде до льодової арени, ніби рухаючись у тунелі. Мобільний не перестає дзвонити, Петер не відповідає. Він телефонує Беньї, але залишається без відповіді. У себе в кабінеті відкриває електронну пошту І опиняється під лавиною.

Петер нагинається вперед, засліплений головним болем, навіть не в змозі дихати. Кілька хвилин він перелякано думає, що це інсульт. Він досі так чітко пригадує ті огидні листи та смс-ки, які отримував, коли Майя заявила на Кевіна в поліцію. Тепер починається те саме. Усе знову повторюється.

Більшість прямо не пишуть те, що мають на думці, натомість вони вживають слова «відволікання» і «політика». «Петере, ми просто не хочемо, щоб у клубі почалося відволікання від справи і політика, та ще й саме напередодні матчу з Гедом!» Звісно, це робиться з найкращими намірами. Зрозуміло, що ніхто нічого не має проти Беньяміна. «Але, заради самого хлопця — можливо, йому краще зробити невелику… перерву? Петере, ти сам знаєш, як різко можуть зреагувати… деякі люди… ні, це не МИ, але ж є ІНШІ, від яких можна очікувати негативної реакції! Ми ж думаємо про ХЛОПЦЯ, це ж заради нього!» Ну звісно. «Дайте хлопцям просто грати!» — так повторює більшість.

Але не всім хлопцям.

Один мейл вирізняється серед усіх. Його надіслали батьки одного з гравців дитячої команди. До листа прикріплена фотографія, зроблена в роздягальні основної команди, але на знімку не Беньї. На ньому видно Елісабет Цаккель, вона нахилилася вперед і дивиться на Бубу… на його статевий орган. Можливо, тоді це був безневинний жарт, але хтось із гравців основної команди зробив фото. Ніхто не знає, як знімок опинився в інтернеті, але після того мейла приходить іще один лист від інших батьків, у якому та сама фотографія. А тоді ще інший. «Спочатку вчитель, який спить із учнем, потім учителька, яка навчає учнів битися, а тепер ще й ОЦЕ???!!!»

Наступні мейли повторюють уже відому історію: спочатку приходить лист із висловленим занепокоєнням. Потім — листи ненависті. За якийсь час — листи з погрозами. Нарешті — анонімний, із таким текстом: «Якщо та пизда і той гомік з’являться на ще одному тренуванні з „Бйорнстадом“, ви погано закінчите!!!».

Легко бути розумним опісля, хокей здається таким простим, якщо сидиш на трибуні. Якби в Петера не було дочки, яку навесні зобразили ворогом усього хокейного клубу, зараз він, можливо, відреагував би краще. Або й гірше. Але інстинкти кидають ним у різні боки, і врешті він роздруковує фотографію, на якій — Цаккель і Бубу, іде до тренерки на лід і ричить:

— Цаккель! Якого чор… ЩО це таке?

Цаккель стоїть собі на арені й забиває шайби. Вона спокійно під’їжджає до бортика і, мружачись, дивиться на знімок.

— Це я. Ось це — Бубу. А це навіть пісюном не назвеш.

— Але ви… це ж… це що…

Цаккель стукає ключкою по льоду. Знизує плечима.

— Самі знаєте, як буває. Хокейна команда випробовує межі дозволеного зі своїм новим тренером. Це все між ними і мною.

Петер хапається за голову, ніби вона йому тріснула, а він поклеїв її і чекає, коли присохне.

— Будь ласка, Цаккель… це вже не тільки між вами і ними. Хтось виклав цю фотографію в інтернеті І ціле місто тепер…

Цаккель незворушно колупає ізоляційну стрічку на ключці.

— Я тренерка хокейної команди. Я не мерка. Проблеми міста — це проблеми міста. А тут ми граємо в хокей.

Петер аж стогне.

— Цаккель, суспільство влаштоване не так. Люди будуть вважати, що це… вони не звикли до… спочатку ця історія з Беньї, а зараз і ви з отим…

— Пісюном? — підказує Цаккель.

Петер сердито дивиться на неї.

— Нам уже погрожують! Треба скасувати сьогоднішнє тренування!

Цаккель, здається, не чує його, бо просто запитує:

— А що там з Відаром? Моїм новим воротарем. Ви дозволите йому грати?

— Ви чули, що я сказав? Нам погрожують! До чого тут Відар? Тренування треба скасувати!

Цаккель знизує плечима.

— Я чула. Я не глуха.

Вона від’їжджає назад на лід, ніби розмова закінчена. І продовжує спокійно забивати шайби. Петер, наче ураган, вривається до свого кабінету й починає телефонувати гравцям основної команди. Усі, крім Беньї, відповідають. Петер пояснює їм, що отримав листа з погрозами. Усі гравці його зрозуміли. Жоден із них не залишається сидіти вдома.

На початку тренування команда стоїть на арені перед Цаккель. Вона стукає ключкою об лід і каже:

— Ви чули, що клубу погрожують?

Хокеїсти кивають. Цаккель уточнює:

— Якщо я буду вас тренувати і якщо з нами гратиме Беньямін, ми, вочевидь, «погано закінчимо». Тому, якщо сьогодні ви не захочете проводити тренування, я вас не затримаю.

Ніхто навіть не ворушиться. Про цю команду можуть говорити багато паскудства, але вони не з лякливих. Цаккель киває.

— Що ж. Я розумію, що всі… на емоціях. Але ми — хокейна команда. Ми граємо в хокей.

Старші гравці очікують, що Цаккель почне вимагати зізнання, хто виклав в інтернет фотографію з нею і Бубу. Але вона про це навіть словом не згадує. І цим, можливо, здобуває повагу гравців, тому що один із них врешті-решт вигукує:

— Ми сюди заради пива приходимо!

Від полегшення вся команда заходиться сміхом. Навіть Бубу має вже не такий зніяковілий вигляд.

Це просто слова. Просто літери. Хіба вони можуть завдати комусь шкоди?

Беньї прийшов до Адріного притулку, собаки бавляться в снігу біля його ніг. Вони не переймаються тим, що сталося, і Беньї хотів би, щоб усім іншим теж було байдуже. Він не бажає змінювати світ, і не треба, щоб до нього підлаштовувалися, він просто хоче грати в хокей. Зайти до роздягальні — і щоб не наставала тиша в його присутності, тому що ніхто не наважується сказати певні жарти. Він просто хоче, щоб усе було як завжди: ключки і лід, шайба і двоє воріт, порив і боротьба. Ви проти нас, усіма силами. Тепер це закінчилося. Беньї вже не один із них.

Можливо, колись він знайде слова, щоб описати це відчуття — коли ти не такий, як усі. Наскільки воно фізичне. Почуття відокремленості — це втома, яка в’їдається тобі в скелет. Люди, які нічим не відрізняються від інших, які належать до нормальності й більшості, не можуть цього зрозуміти. Та й чому мали б?

Беньї чув усі аргументи, він сидів поруч із дорослими чоловіками на трибунах і в автобусах, прямуючи на турніри, — коли вони казали, що «в хокеї нема гомосексуалів». Вони переказували жарти, ті звичні — «один раз — не підарас», — але не це найгірше разило Беньї. Найтяжче було витримувати незначні загальноприйняті для інших твердження, коли слово «гомік» стає оціночним. «Ви граєте, як гоміки!» «Не суддя — а підар!» «Чого ця підарська кавоварка ніяк не вмикається?» Кілька літер, щоб описати слабкість, тупість або щось, що не працює. Щось неправильне.

Звісно, були дорослі, які ніколи так не казали. Хтось із них вживав інші слова. Вони не замислювалися над сказаним, але Беньї роками зберігав у пам’яті малі уривки звичних розмов. «Але ж такі не підуть грати в хокей, хіба не ясно. Що тоді всім робити? З роздягальнями та й узагалі. Тоді треба мати три роздягальні, про всяк випадок?» Це були слова звичайних батьків, доброзичливих і щедрих людей, які робили все заради хокейних команд, де грали їхні діти. Вони не голосували за партії з екстремальними поглядами, нікому не бажали смерті, не мали схильностей до насильства. Вони просто говорили само собою зрозумілі речі, як-от: «Таким, як вони, не місце в хокеї, у них інші зацікавлення, треба не забувати, що хокей — це жорсткий спорт!». Часом вони так і казали: «Хокей — це спорт для чоловіків!». Вони казали «чоловіки», але Беньї, ще малим, мовчки сидів поруч і розумів, що вони мали на увазі — для «справжніх чоловіків».

Це просто слова. Просто літери. Просто людина.

Сьогодні Беньї не тренується зі своєю командою, тому що розуміє: він більше не один із них. Він не знає, ким тепер бути. Не знає, чи хоче кимось бути.

На початку тренування Суне вже сидить на трибуні. Петер сідає поруч.

— Ти повідомив поліцію, що вам погрожують? — запитує Суне.

— Вони не знають, чи це всерйоз. Можливо, нам писав якийсь хлопчисько.

— Не хвилюйся.

— Я не знаю, що робити… — безсило зізнається Петер.

Суне не починає його втішати, це йому не властиво. Він вимагає відповідальності.

— Не знаєш, що тобі ТРЕБА робити, чи не знаєш, що ПОВИНЕН БУВ зробити?

Петер зітхає:

— Ти знаєш, про що я. Хрінова ситуація, і хтозна, що тепер робити… Цаккель і команда…

Суне киває на лід.

— Вони вирішили прийти. Нехай хлопці грають.

— А Беньямін? Як я йому допоможу?

Суне розправляє складку футболки на животі:

— Найперше треба перестати думати, що це йому потрібна допомога. Допомоги потребують усі інші.

Петер ображено відрубує:

— Тільки не треба казати, що це Я упередже…

Суне пирхає:

— Петере, чому ти досі тримаєшся за цей спорт?

Петер вдихає повітря.

— Я не знаю, як з нього піти.

Суне киває:

— Я переконую себе, що тримаюся хокею через те, що лід — єдине відоме мені місце, де всі рівні. Тут не має значення, хто ти. Важливо лише, чи вмієш ти грати.

— На льоду, можливо, всі рівні. Але у спорті — ні, — заперечує Петер.

— Так. І в цьому винні ми. Ти, я і всі інші.

Петер сплескує руками.

— Тоді що нам робити?

Суне піднімає брову.

— Нам треба постаратися, щоб надалі дитина, яка покаже, що вона не така, як інші, у відповідь побачила лише знизування плечима. Щоб їй казали: «Так? Ну, це ж не має значення». Можливо, одного дня в хокеї вже не буде ані гравців-гомосексуалів, ані жінок-тренерок. Будуть просто хокеїсти і тренери.

— У суспільстві не все так просто, — каже Петер.

— Суспільство? Суспільство — це ми! — наполягає Суне.

Петер розтирає повіки.

— Будь ласка, Суне… журналісти годинами мені телефонували… я… чорт із ними, можливо, вони мають рацію? Може, ми повинні зробити якийсь символічний жест заради Беньяміна? Якщо ми помалюємо наші шоломи… це допоможе?

Суне відхиляється на спинку стільця.

— Думаєш, Беньямін хотів би такого? Він вирішив нікому не розповідати. Якийсь покидьок викрив його. Я впевнений, що купа журналістів зараз хоче перетворити його на символ, а купа недоумків з протилежного боку захоче зігнати на ньому свою ненависть. І жодна з цих сторін не має навіть сраного уявлення про хокей. Вони будуть перетворювати кожен матч, у якому гратиме Беньї, на поле бою своїх поглядів, на політичний цирк, а можливо, саме цього він найбільше боїться: що стане тягарем для команди. Відволіканням від справи.

Петер розчаровано обрубує:

— Тоді що, на ТВОЮ думку, ми повинні робити, щоб не зашкодити Беньямінові?

— Нічого.

— Ми повинні ЩОСЬ зробити…

— Тебе турбує, яка в нього сексуальна орієнтація? Це якось змінює твоє ставлення до нього?

— Звісно, ні!

Суне поплескує Петера по плечу.

— Петере, я старий чортяка. Мені не завжди відомо, що правильно, а що ні. Беньямін роками витворяв стільки паскудства за межами льодової арени: він бився, курив гашиш, стільки всього було. Але він нев’їбенно сильний гравець, тому ти й усі інші щоразу казали одне: «Це не стосується хокею». Тоді чому ОЦЕ мусить впливати на хокей? Нехай хлопець живе своїм життям. Не змушуй його перетворюватися на символ. Якщо ми почуваємося незручно через його сексуальну орієнтацію, то, чорт би мене взяв, це не він дивний, а ми.

Петер червоніє.

— Я… не мав на увазі…

Суне чухає залишки свого хвостика.

— Таємниці придавлюють людину. Ти хоч можеш собі уявити, як йому було — усе життя носити в собі цю правду? Хокей був для нього притулком. Можливо, лід був єдиним місцем, де він насправді почувався таким, як усі. Не відбирай цього в нього.

— Тоді що мені робити?

— Нехай він виборює собі місце в команді виключно своїми хокейними заслугами, як і всі інші. Тепер до нього всюди будуть ставитися інакше — нехай не відчуває цього принаймні з нами.

Петер довго мовчить. А тоді відповідає:

— Суне, ти завжди казав, що ми повинні бути «чимось більшим, ніж просто хокейний клуб». Хіба зараз не саме той момент?

Суне бере до уваги почуте. І врешті вибачливо шепоче:

— Та так. Але я старий дядько, Петере. У половині випадків сам ні чорта не розумію, що кажу.

Беньї не такий, як його тато. Він не повторює дій Алана Овіча. Не залишає подарунків, не дає знаків, жодного символізму.

Йому телефонують мама і сестри, вони прочитали в інтернеті те саме, що й усі, вони хвилюються. Тому Беньї каже, що все окей. Це йому добре вдається. Він їде до собачого притулку Адрі, вночі там захворів собака. Адрі пізно повернулася від ветеринара і ще спить.

Заходячи, Беньї гупає дверима достатньо голосно, щоб сестра прокинулася з дрімання — після того вона одразу ж засинає. В Адрі по-справжньому глибокий сон лише тоді, коли вона знає, що молодший брат удома; в інших випадках вона спить неспокійно й упівока. Беньї виносить сміття, згортає свою постіль і акуратно складає її в шафу (сестра завжди надокучала йому, щоб не забував про це), потім виходить із будинку погладити собак. Вони вже теж позасинали, коли Беньї беззвучно піднімається сходами, добре знаючи, яка дошка скрипить, а яка ні, ніби хлопчисько, який стрибає в найповільніші на світі «класики».

Обережно просуває руку під подушку Адрі й намацує ключ. Востаннє цілує сонну сестру в чоло. Прокрадається до шафи зі зброєю.

Він бере рушницю і йде в ліс.

Після тренування Цаккель стоїть на стоянці й курить сигару. Виходить Петер, зупиняється біля неї й запитує:

— Ви справді хочете, щоб Відар був у команді?

Цаккель випускає з ніздрів дим.

— Так.

Петер нехотячи стогне:

— Тоді проведіть відкрите тренування. Скажіть, що може прийти кожен, у кого нема контракту з іншим клубом. Якщо Відар виявиться добрим гравцем, він буде в команді, але це місце він може заслужити своєю грою, як інші гравці!

Петер уже відчиняє двері автомобіля, але Цаккель встигає запитати:

— Чому ви сердитеся на цього Відара? Хіба можна бути таким сердитим через те, що хтось нагидив вам на стіл?

Петер стримує бажання виблювати на саму лише думку про візитну картку, яку залишив йому Відар. Лайно потрапило на клавіатуру комп’ютера, і його не вдалося вичистити ані з клавіш, ані з пам’яті. Петер хитає головою.

— Відару не можна довіряти. Команда мусить довіряти своєму воротареві, але Відар абсолютно непередбачуваний. Егоїстичний. Не можна будувати команду на егоїстах.

— То чому ви передумали? — цікавиться Цаккель.

Петер не знає, що відповісти. Тому каже, як є.

— Я хочу, щоб ми були клубом, у якому люди стають кращими. Можливо, з нами Відар стане кращим. А може, кращими станемо ми самі.

На вітрі витанцьовують сніжинки, і Петер до смерті лякається, що зрозумів це надто пізно. Що Беньї, можливо, вже ніколи не повернеться. Про Беньяміна Овіча можна сказати багато всього, але егоїстом він ніколи не був.

Потім стануть стверджувати, що це стосувалося тільки однієї людини. І це буде неправдою. Ми скажемо, що «коли таке стається, ніхто не винен», але це не так. Глибоко в душі ми будемо знати правду. Винних багато. Винні ми.