Петер Андерссон зі свого місця на трибуні чує ревіння. Намагається ігнорувати вигуки, але це неможливо. Він нагинається до ряду попереду, стукає Суне по плечі й запитує:
— Де Беньї?
— Він іще не з’являвся, — відповідає Суне.
Петер відхиляється назад. Ревіння гедських уболівальників злітає аж під дах, слова гримлять угорі, а відлуння, ніби кипляча олія, стікає вниз на Петера. Він хоче схопитись і закричати — байдуже що. Це ж просто якийсь клятий хокейний матч, і чого він тепер вартий? Чим Петер мусив пожертвувати заради цієї гри? На що наразив свою сім’ю! Доньку! Скільки було неправильних рішень, якщо його дружина хоче залишитися вдома, а син радше стане разом із хуліганами, а не біля свого тата? Якщо команда «Бйорнстад-Хокею» не переможе в цьому матчі після всього, що зробив Петер, тоді чого вартий він сам? Він зрадив свої цінності, поставив на карту все, чим дорожив. Якщо зараз клуб програє «Геду» — тоді все втрачено. Сприймати це якось по-іншому Петер не може.
«Гоміки! Курви! Ґвалтівники!»
Петер мовчки дивиться на гедську трибуну зі стоячими місцями, чує крик і прагне позабивати їх усіх і кожного. Якщо «Бйорнстад» сьогодні ввечері вирветься вперед, якщо в них буде шанс розбити цих людей і розчавити до останнього грама їхнє бажання завтрашнього ранку встати з ліжка, тоді Петер щиро сподівається, що його клуб не забере ноги з їхнього горла. Ні на секунду. Він хоче бачити, як вони мучаться.
Настає момент, коли практично кожен із нас мусить зробити вибір. Хтось навіть не завважує, коли це стається, у більшості випадків нам не дають заздалегідь планувати це рішення, але обов’язково настає та мить, коли ми обираємо саме той, а не інший шлях, а далі це має наслідки для всього нашого життя. Це рішення визначає, якими людьми ми станемо — і в чужих очах, і в наших власних. Можливо, Елісабет Цаккель мала рацію, кажучи, що той, хто відчуває відповідальність, не є вільним. Тому що відповідальність — це тягар. А свобода — це бажання.
Беньї сидить на даху прибудови собачого притулку і водить поглядом за падінням сніжинок на землю. Йому відомо, що матч уже почався, але він не з командою. Чому? Він не знає, що відповісти. Беньї ніколи не вмів виправдовувати чи раціонально пояснювати свої дії. Часом він витворяє паскудства інстинктивно, часом стримується від цього з тієї ж причини. Іноді нічим особливо не переймається, а буває — аж занадто.
Біля Беньї на даху сидять його три сестри — Адрі, Катя і Ґабі. Унизу, на нестійко запханому в сніг стільці, сидить їхня мама. Заради своїх дітей вона могла зробити — та й робила — практично все можливе й неможливе, але перспектива лізти по драбині, щоб всістися на крижаному даху й намочити всю дупу, виходить за всі межі.
Сім’я Овіч завжди обожнювала хокей, хоч у цій грі їм подобалося не одне й те саме. Адрі любила і грати, і дивитися матчі, Катя любила грати, але їй не хотілося бути глядачем, а от Ґабі ніколи не грала, а дивилася гру тільки тоді, коли грав Беньї. Мама завжди роздратовано запитує: «Нащо вам три періоди? Хіба недостатньо двох? Ці люди взагалі не вечеряють?» — але якщо назвати їй дату матчу, який відбувався десять років тому, вона безпомилково скаже, чи забив тоді її син шайбу. Чи він боровся. Чи пишалася вона ним. Або — чи сердилася на нього. Часто — і одне, й інше.
Сестри соваються біля свого меншого брата. Їм холодно, і не лише через мінусову температуру.
— Якщо не хочеш, щоб ми їхали на матч, то ми не поїдемо, — тихо каже Ґабі.
— Якщо ти справді, ну справді-справді не хочеш… — уточнює Катя.
Беньї не знає, що сказати. Після всього, що сталося, він ненавидить себе — за те, що його сім’я опинилася в такій ситуації. Він не хоче бути для них тягарем, не хоче, щоб їм довелось боротися за нього. Якось мама одного хлопця сказала йому: «Беньї, ти далеко не золота дитина. Але, Боже милий, у житті тобі ніколи не бракувало чоловічого прикладу. А всі найкращі риси характеру ти отримав тому, що виховувався в домі, повному жінок». Беньї певен, що її помилкою було те, що вона говорила про жінок у нього вдома як про звичайних. Але ж це не так, принаймні не для нього. Сестри щосили намагалися замінити йому батька, вони навчили свого молодшого брата полювати, пити і битися. А ще вони навчили його ніколи не принижувати приязнь слабкістю, а любов — соромом. Саме через них Беньї ненавидить себе. Тому що його сестри навіть не сумніваються, їхати їм у Гед чи ні.
Нарешті Адрі дивиться на годинник і зізнається:
— Братику, я тебе люблю. Але збираюся їхати на матч.
— Я теж їду! — крізь снігопад гукає знизу мама.
Бо мама з Адрі пригадують життя, яке в них було до Бйорнстада. Інші діти ще були дуже малі, але Адрі пам’ятає, від чого втікала її сім’я і що вони знайшли тут. Безпечне місце, щоб збудувати дім. Це їхнє місто. Беньї ніжно плескає Адрі по руці й шепоче:
— Я знаю.
Адрі цілує Беньї в щоку і пошепки, двома мовами каже, що любить його. Поки вона злізає вниз, Катя з Ґабі ще вагаються, але врешті злізають за нею. Вони їдуть на матч з тієї ж причини, через яку могли б залишитися вдома: заради свого брата, заради свого міста. Їм хочеться, щоб Беньї вийшов грати, але вони знають, що жодні слова не змінять його рішення. Попри все, він належить до цієї сім’ї, а подейкують, що віслюки часом описують інших віслюків словами «ти впертий, як Овіч».
Беньї не злазить із даху, поки мама і сестри в автомобілі не зникають з поля зору. Сидить і курить собі, сам-один. Потім спускається на землю, бере велосипед і вирушає дорогою через ліс. Але не до льодової арени в Геді.
Коли діти починають грати в хокей, їм кажуть, що треба просто старатися щосили. Що цього достатньо. Але всі знають, що це неправда. Усі знають, що ця гра відбувається не для веселощів, вона вимірюється не зусиллями, а лише результатом.
Виходять гравці «Бйорнстад-Хокею», в них на рукавах ім’я однієї мами, і хоча цей матч вони грають не на своїй арені, велика частина трибун заповнена людьми в зелених светрах із написом «Бйорнстад проти всіх». Чоловіки в чорних куртках розгорнули викличний банер над трибуною зі стоячими місцями — такою ж, як трибуна, яку хочуть знести на їхній льодовій арені, — і слова на ньому адресовані як Петеру Андерссону, так і вболівальникам Геда: «Прете на нас? Зачепіть хоч раз!».
Унизу, на арені, починається матч. Гул просто нестерпний, аж закладає вуха, і хокеїсти «Бйорнстада» роблять усе, що в їхніх силах. Вони б’ються на межі життя і смерті. Викладаються на повну. Роблять усе, справді усе, що в їхніх силах. Але Відар стоїть на трибуні, а де сам Беньї — ніхто не знає. Воротар і капітан команди. Можливо, «Бйорнстад» заслуговує на перемогу, можливо, вони заслуговують на завершення, як у казках, але хокей має іншу мірку. Хокей рахує лише забиті шайби.
«Гед» забиває першу. Тоді ще одну. А потім ще і ще.
Оглушливо лунає пісня з червоної трибуни. Але Петер Андерссон її не чує. Коли в тебе розривається серце, у вухах лише дзвенить.
У будиночку на кемпінгу вчитель уже зібрав свої речі. Сумки лежать в автомобілі. Але він іще сидить за кухонним столом у порожньому будинку і чекає, дивлячись у вікно, з надією, що хтось із сумними очима і диким серцем от-от з’явиться між деревами. Він чекає так довго, що, побачивши крізь вікно Беньї, спершу думає, ніби йому привиділося. Тільки тоді, коли грюкають двері і його серце починає пришвидшено битися, а погляд зупиняється на губах Беньї, учитель встає і намагається зібрати докупи всі слова, якими переповнена його голова.
— Я тут… пробував щось написати… — незграбно перепрошує він, показуючи на ручку і чистий аркуш на столі.
Беньї мовчить. У будинку холодно, але вчитель одягнений у тонку білу лляну сорочку. Вона вільно спадає йому на стегна, безтурботно зім’ята, як розкуйовджене волосся недільного ранку, від нього пахне теплою шкірою і свіжозвареною кавою. Беньї розтуляє рота, але нічого не може вимовити. Він роззирається по будинку: не видно одягу, всі особисті речі відсутні. Учитель, можливо, розуміє цей погляд як осудливий і тому присоромлено бурмоче:
— Беньяміне, я не такий відважний, як ти. Я не той, хто залишається і приймає бій.
На вхідних дверях іще видно глибокий слід від устромленого ножа. Беньї простягає руку, востаннє торкається шкіри вчителя. І пошепки каже:
— Я знаю.
Вчитель затримує його долоню на своїй щоці, всього на одну мить. Заплющує очі й говорить:
— Подзвони мені, якщо ти хочеш… деінде. Можливо, між нами все могло скластися інакше… деінде.
Беньї киває. Деінде у них, можливо, вдалося б щось інше. Щось більше.
Учитель сідає в авто і думає собі про слова якогось філософа: «Людина — єдина істота, яка відмовляється бути такою, якою вона є». Він намагається пригадати, хто це сказав — може, Альбер Камю? Він займає свою голову цією думкою, поки виїздить із Бйорнстада й рушає далі, дорогою через ліс, бо якщо не зосередитися на цих словах, усі інші почуття накриють його лавиною, і він уже не зможе розгледіти дорогу.
Десь далеко за тим автомобілем Беньямін Овіч сідає на велосипед і рушає в іншому напрямку. Можливо, одного дня він стане вільним. Але не сьогодні.
Наприкінці другого періоду, коли «Гед-Хокей» зробив рахунок 4:0, через трибуни прошмигують четверо хлопців з Геда. По двоє з кожного боку довгого боку трибун. Якісь старшокласники — тому їм і доручили це завдання, щоб ніхто не встиг щось запідозрити. Хлопці навіть не вдягали червоних светрів, щоб не привертати до себе уваги. Вони несуть мішки для сміття, які таємно принесли сюди минулого вечора під час тренування дитячої команди, і вони щось задумали. Скоро хлопці почнуть жбурляти те, що всередині пакетів, у ворога. Коли настане час, коли серця вболівальників «Бйорнстада» вже будуть на межі — вони штовхнуть їх через край.
Багато вболівальників з червоної трибуни зі стоячими місцями потім скажуть, що це була частина гри, така символічна, це ж просто хокей. Можливо, вони навіть скажуть, що це «просто жарт». Щось таке, що роблять на зло суперникам, щоб остаточно насолити їм. Підкорити. Знищити. Зруйнувати.
По довгих трибунах хлопці підкралися майже впритул до стоячої трибуни «Бйорнстада» ще до того, як їх помітили.
А потім уже запізно. З мішків хлопці дістають ділдо та інші секс-іграшки, одну за одною, сотнями: вібратори градом летять на чоловіків у чорних куртках і, поки вони пригинаються, влучають у них, ніби снаряди. А з червоної трибуни знову наростає крик, з іще більшою ненавистю, ще більшою погрозою:
ГОМІКИ! КУРВИ! ҐВАЛТІВНИКИ! ГОМІКИ! КУРВИ! ҐВАЛТІВНИКИ! ГОМІКИ! КУРВИ! ҐВАЛТІВНИКИ!
Про Теему Рінніуса можна казати все, що заманеться, тому що так само він говорить про нас. З його досвіду, дискусії про насильство перетворюють майже всіх людей на лицемірів. Якщо запитати про це Теему, він скаже, що більшість чоловіків та жінок насправді не є здатними до насильства і що вони просто переконують себе в тому, що від насильства їх стримує «мораль». Для таких людей Теему має лише одне слово — «брехуни». Хіба вони не вдалися б до насильства, якби могли? Тоді, коли інші водії нариваються до них на перевантаженій автівками трасі? Коли їм підсирають на роботі? Коли принижують їхніх дружин у забігайлівці, дітей — у школі, а батьків — у поліклініці? Скільки тисяч разів якийсь звичайний мешканець приватного будинку і власник лабрадора мріяв стати тим, до кого краще не нариватися? Теему переконаний, що брак насильства серед звичайних людей не має ніякого стосунку до моралі, бо якби вони були здатні когось покалічити, то так і зробили б. Вони просто не спроможні вчинити насильство — тому-то воно для них воно і недоступне.
Вони не вміють битися, і не знають нікого, хто має силу, важливість або вплив. Якби знали, то вийшли б з автомобіля і заткнули того дебіла, який сигналить, врізали б по морді тому мужику на батьківських зборах, який принижує їхню сім’ю, приперли б до стіни того нарваного офіціанта і змусили б жувати рахунок. У цьому Теему був упевнений.
Ще в дитинстві вони з Відаром навчилися ненавидіти одне визначення більше за всі інші. Про братів говорили багато паскудства — що вони «злидні», «злодії», — але найбільше їх брало за живе «курвин син». Те, що вони не схожі, впадало в очі, і всі хлопчиська у школі дуже часто їм про це викрикували. У Теему й Відара була одна мама, але різні тата, і якщо один брат білявий, а другий — чорнявий, то на кожному шкільному дворі до цього вчепляться. Рінніуси билися доти, доки всі не позакривали роти, але деякі слова ніколи не змовкають усередині. Курвин син. Курвин син. Курва. Курва. Курва.
Тепер Теему і Відар стоять на трибуні, а разом із ними — Павук і Столяр. Павук, якого в дитинстві побили в душовій мокрими рушниками й назвали «гоміком». Столяр, який підлітком мав намір сісти на чартерний рейс, щоб битися з будь-ким у цілій країні, де зґвалтували його двоюрідну сестру, аж поки Теему не потягнув його додому.
Вони не святі, їхні серця не зі щирого золота, і більшість із того найгіршого, що про них розповідають, є правдою. Але коли навесні Столяр прийшов до Теему і вимагав, щоб «Група» виступила проти Кевіна Ердаля, найкращого гравця за всі роки існування їхнього улюбленого клубу, тоді Теему погодився на це, тому що знав, яке слово кричали вслід Майї Андерссон у школі.
І тепер червона група підтримки на іншому боці кричить: «ГОМІКИ. КУРВИ. ҐВАЛТІВНИКИ».
Уболівальникам «Геда» не відомі ці подробиці. Вони просто вигукують найприкріше з того, до чого додумалися. Те, що, як вони сподіваються, дошкулить найбільше, залізе під шкіру всім тим, у кого на грудях ведмідь. І їм це вдається. Коли на вболівальників у чорних куртках сиплеться град фалоімітаторів, восьмеро чоловіків одразу починають спускатися з трибуни. Вони знімають із себе куртки, а вісім інших чоловіків у білих сорочках одягають їх — і стають на місце тих, хто виходить. Охоронці не встигають завважити, як Теему, Відар, Павук, Столяр і ще четверо чоловіків виходять у коридор, відчиняють одні двері й рухаються далі в підвал.
Більшості людей насильство недоступне. Але чоловіки з «Групи» не такі, як більшість.
Лео Андерссону дванадцять років, і він ніколи не забуде того моменту, коли почув, як Теему Рінніус, повернувшись до Павука, сказав: «Збери хлопців. Тільки ядро». Як Теему дав майже непомітний сигнал, ледь кивнувши, і семеро чоловіків одразу ж пішли за ним. Ядро, серцевина «Групи», найнебезпечніші.
Лео бачив, як інші чоловіки швидко вдягнули на себе їхні чорні куртки і закрили поле зору охоронцям, коли хлопці з ядра спустилися з трибуни й побігли до дверей тьмяним коридором, повз підсобку охоронців. Під льодовою ареною в Геді є підвал — про нього мало хто знає, але пару тижнів тому, коли заблимали лампи на стелі, туди спускалися працювати електрики. Один із тих електриків зараз теж мусить спускатися в підвал, бо — за його словами — там є один із розподільних щитків. Охоронці навіть гадки не мають, що це виглядає підозріло. А електрик ніколи не показував своє татуювання ведмедя.
Лео Андерссон ніколи не забуде, як того дня йому хотілося піти разом із ними в підвал. Одні хлопчиська мріють стати професійними хокеїстами — вони стоять на трибунах і прагнуть опинитися на льоду. А в інших хлопців є інші мрії. Інші кумири.
Вони йдуть коридором по підвалу льодової арени. Вісім осіб. Найстрахітливіші. Нікому не до снаги спинити їх, але хтось таки наважується. Він стоїть один, просто в них на шляху. Не має з собою ні друзів, ані зброї. Під клямку дверей за своєю спиною він запхав держак мітли, щоб ніхто не зміг відчинити їх з іншого боку. Беньї з власної волі замкнув себе в коридорі разом із ними.
Він не хотів сюди приходити. Просто нема іншого місця, в якому йому треба зараз бути.
З кемпінгу Беньї поїхав на льодову арену в Геді, долаючи сніг і вітер в обличчя. Прослизнув усередину, коли другий період уже завершувався і всі погляди були спрямовані на лід. Беньї глянув на табло. 4:0, «Гед» виграє. Він чув ревіння, бачив червоне море ненависті з одного боку і чорні куртки — з іншого. Бачив град фалоімітаторів. Усі ще були шоковані, але Беньї вже озирався, шукаючи, як йому спуститися з трибуни. Коли Теему, Відар і ще шестеро чоловіків зняли куртки, Беньї вже знав, куди вони зібралися.
Він теж бував у тому підвалі. На льодовій арені в Геді він іще підлітком зіграв сотні виїзних матчів і турнірів. Про Беньї можна багато всього казати, але ніхто не вміє краще за нього вишукувати безлюдні закапелки в льодових аренах, де можна спокійно покурити траву.
Тому він знає, що через цей підвал можна пройти від однієї стоячої трибуни до іншої. З’явитися серед ворожого табору. Ніби бомба.
Теему зупиняється на півдорозі. Чоловіки позаду нього теж. Столяр і Павук стоять з одного боку, молодший брат Відар — з іншого. Теему пильно дивиться на вісімнадцятирічного хлопця, який перегородив їм вузький коридор, і дає йому один-єдиний шанс:
— Відійди, Беньї.
Беньї повільно хитає головою. На ньому зношені кросівки, сірі спортивні штани і біла футболка. Він здається таким малим.
— Hi.
Голос Теему безжальний:
— Я не стану повторювати…
У Беньї тремтить голос, цього ще ніхто не чув.
— Це ж із мене вам хочеться вибити все те лайно. Інші тут ні до чого. Ну то вперед. Я тут. Хтось із вас пройде повз мене, я знаю. А комусь таки не вдасться.
Мовчання має кігті. Голос Теему щільнішає тільки на мить, а далі він уже шипить:
— Беньї, ми вважали тебе одним із нас. Ти просто довбаний… брехун…
У відповідь очі Беньї зблискують:
— Я довбаний ГОМІК! Кажи вже як є! Хочеш когось побити? Ось, я тут! Якщо ви підніметесь на трибуну «Геда», суддя перерве матч, і тоді «Гед» переможе. Ти не подумав, що їм це й потрібно? А якщо ви хочете вибити лайно з гоміка, то ось я ТУТ! Побий МЕНЕ!
Теему стискає кулаки, аж біліють кісточки пальців.
— Відійди. Не змушуй мене…
У Беньї тріскає голос:
— Що? Бий, якщо хочеш бійки! Вас вісім на мене одного, тож сили рівні! Якщо ви підете на трибуну «Геда», матч закінчиться, але ж ми можемо перемогти цих покидьків. Ти доганяєш? Я МОЖУ ПЕРЕМОГТИ ЇХ!
Тепер Беньї дивиться не на Теему. Його погляд прикутий до Відара. Кілька років тому вони грали в одній команді, але тоді найкращим другом Беньї був Кевін, а Кевін не любив Відара, бо йому не можна було довіряти. Кевін хотів мати воротаря, який би виконував накази, а Відар ніколи таким не був, і хоч Беньї значно більше нагадував Відара, ніж будь-кого іншого в команді, він насамперед був до смерті відданий Кевіну. А Відар був відданий насамперед своєму братові та «Групі». Вони ніколи про це не говорили, ніколи не були друзями, але, напевно, поважали один одного. Тому зараз Беньї каже:
— Відаре, ти мене чуєш? Якщо ми з тобою будемо грати в третьому періоді, ми зможемо перемогти цих покидьків. Іди на трибуну і бийся там, якщо хочеш, але ми можемо ПОРВАТИ цих сволот, якщо будемо ГРАТИ! Вибий мені зуби, якщо тобі стане легше, я, бляха, можу грати без зубів. Але я хочу… бляха, я хочу… я просто хочу… перемогти! Бляха… та йдіть нахер, усі ви, я завтра поїду з цього міста, якщо скажете. Я піду з клубу, якщо ви…
Беньї замовкає. Але інші чоловіки нічого не кажуть у відповідь. Ніхто навіть не ворушиться. І Беньї з відчаю гупає себе кулаками в груди і кричить:
— Я ж ТУТ, перед вами! Двері замкнено, і якщо ви хочете щось зі мною зробити — УПЕРЕД, а тоді випустіть мене грати! Тому що я можу перемогти цих покидьків!
Кажуть, що буває така тиша, коли чути, як падає шпилька. Що ж, у тому коридорі було б чутно, як соломинка падає на бавовну. Цю історію не стануть переказувати ні в Бйорнстаді, ні в Геді. Але присутні тут чоловіки завжди пам’ятатимуть, що їх було восьмеро, а Беньї був один, і що він сам зачинив ті двері.
Минає хвилина. Або десять хвилин. Чорт його зна.
— Окей, — повільно каже Теему.
Але він говорить це не до Беньї. А до свого молодшого брата.
— Окей? — пошепки перепитує Відар.
Теему гиркає:
— Чого ти стоїш? Зараз почнеться останній період, ідіоте! Швидко в роздягальню і на вихід!
Відарове лице розпливається в усмішці. Він іще встигає глипнути на Беньї і кивнути, Беньї коротко киває у відповідь. Відар біжить у роздягальню «Бйорнстада». За якусь мить двоє хлопців з «Групи» повертаються і виходять за ним. А потім іще двоє.
Біля Теему залишаються тільки Столяр і Павук. Беньї не рухається. Теему несамовито втягує ніздрями повітря і пошепки каже:
— Що за херня… Ти пив зі мною. Ти бився біля мене…
Беньї навіть не завдає собі клопоту витерти сльози.
— Та пішов ти, Теему.
І тоді лідер «Групи» схиляє голову. Лише на мить.
— А ти, Беньї, міцний засранець, цього в тебе не відбереш. Але ми не дозволимо, щоб це місто стало… сам знаєш… не буде тут усяких символів і веселок, і того лайна…
— Я такого не просив, — шморгає Беньї.
Теему запихає руки в кишені. Киває. Цього сигналу достатньо, щоб Павук і Столяр повернулися й пішли. Беньї не знає, чи вони далі ненавидять його, але вони принаймні залишили його наодинці з Теему.
У нього стиснуті кулаки. У Беньї — теж.
Це просто хокейний матч. Льодова арена, де натовп людей, дві роздягальні, заповнені гравцями, дві команди — одна проти іншої. Двоє чоловіків у підвалі. Чому ж ми так цим переймаємося?
Можливо, просто тому, що хокей дозволяє нам побачити всі наші найскладніші запитання. Що змушує нас кричати від радості? Через що ми плачемо? Які наші найщасливіші спогади, найгірші дні, найглибші розчарування? Хто стоїть поруч із нами? Що таке сім’я? І що таке команда?
Скільки разів за життя ми буваємо абсолютно щасливими?
Скільки в нас шансів, аби полюбити щось майже безглуздою, абсолютно безумовною любов’ю?
У коридорі порожньо, але двом чоловікам однаково здається, ніби вони стоять, упершись спинами у стіни. Теему ще трясе від гніву, а Беньї просто трясе, у нього на це тисяча причин. Теему, видихнувши в підлогу, каже:
— Про тебе пишуть у газетах. Журналісти дзвонять людям у місті, розпитують про тебе. Довбані журналюги зі своєю блядською політикою, ти ж сам розумієш, чого вони хочуть. Щоб хтось із нас сказав якусь дурню, от тоді вони й доведуть, що ми тут просто дурнуваті, тупоголові селюки. А вони поїдуть собі додому, у своє велике місто, всядуться на п’єдесталі й будуть знати, які вони, блять, морально вищі…
Беньї до крові прикушує щоки. Він шепоче:
— Мені шкода…
Кісточки пальців у Теему повільно червоніють, судини знову наповнюються кров’ю. Він каже:
— Це наш клуб.
— Я знаю, — відповідає Беньї.
Теему повільно розтискає кулаки. Проводить долонями по щоках.
— Ти кажеш, що зможеш перемогти тих покидьків… але ми вже опустилися до 4:0. Тому… якщо переможете в цьому матчі, то я, бляха, поставлю тобі пиво.
Обличчя у Беньї світлішає, але очі горять, коли він каже:
— Я не думав, що ти станеш пити з такими, як я.
Зітхання Теему заповнює весь коридор, гупає об замкнені двері, двигтить під низькою стелею.
— Блять, Беньї! Я що тепер мушу напиватися з УСІМА довбаними гоміками? Не можна для початку випити з ОДНИМ?