Ми проти вас

23

Кажуть, що бути лідером — це ухвалювати складні рішення, неприємні й непопулярні. «Роби свою справу» — ось що постійно доводиться чути лідерам. Нездійсненне завдання — тому що лідер може вести за собою лише доти, доки за ним ідуть, а реакція людей на лідерство завжди однакова: якщо твої рішення мене влаштовують — ти справедливий лідер, якщо ті самі рішення мені шкодять — тоді ти тиран. Тому що правда про середньостатистичних людей така ж проста, як і нестерпна: ми рідко прагнемо того, що буде добрим для всіх. Частіше ми хочемо отримати те, що добре для нас.

Петерова голова важка від роздумів, він вимикає комп’ютер у себе в кабінеті, ставить теки на полицю й спускається сходами до льодової арени. Всідається на трибуні зі стоячими місцями, з коротшого боку. Трохи далі займається прибиранням Фатіма, Петер махає їй, але вона лише ледь киває у відповідь. Фатіма не хоче привертати до себе уваги, вона поспішає закінчити прибирання до початку тренування основної команди, щоб Амату не було соромно перед товаришами з команди. Так, ніби цей хлопець коли-небудь соромився мами, думає собі Петер.

Фатіма більше за Петера відповідає стереотипу «бйорнстадського мешканця»: вона мовчазна, горда, працьовита і категорично не толерує пустої балаканини. На початку літа, коли кошти на рахунку клубу було вичерпано, Петер зрозумів, що Фатіма не отримала зарплату, але на його телефонний дзвінок вона лише сказала: «Не хвилюйся. Ми з Аматом упораємося». Петер знав, що інколи наприкінці місяця Амату доводиться збирати пластянки і пляшки, щоб здавати їх на переробку, тому він сказав, подавлений прикрим становищем: «Ти не залишишся без зарплати, клуб несе відповідальність за…» Але Фатіма обірвала його: «Клуб? Це також і мій клуб. Клуб мого хлопчика. І ми впораємося». На таке здатна особлива людина. І на таке заслуговує особливий клуб.

Зараз уже осінь, Фатіма отримала зарплату. Петер теж. З самого ранку він намагався оплатити рахунки через інтернет, але комп’ютер зависав, тому Петер зателефонував до банку. Чоловічий голос у слухавці здивовано відповів: «Ці рахунки вже оплачені». Не просто один рахунок. А всі. Річард Тео приходив не з порожніми обіцянками, спонсор уже вкладає гроші, хоча пресконференція ще не відбулася. Петер врятує свій клуб. Тоді чому його роздирає такий пекельний страх?

Почалися тренування основної команди. Усі, хто внизу, на майданчику, сприймають як належне, що на льодовій арені вмикаються лампи, що всі отримують зарплату, що сюди сходиться публіка. У хокеї гроші — це завжди щось, що просто повинно бути. У цьому спорті ми ніколи по-справжньому не дорослішаємо, на майданчику ми залишаємося тими ж дітьми, які просто хочуть грати: шайба, товариші по команді, лампи увімкнено! Поїхали!

А от Петер знає ціну. Він на ній сидить. Це просто дерево і метал, затоптані пакетики снюсу, розхитані перила. Але ця трибуна зі стоячими місцями аж гуде, коли на ній стрибають чоловіки в чорних куртках, а коли вони співають — стеля стає вищою від їхніх вигуків. «Ми ведмеді, ми ведмеді, ми ведмеді, з Бйорнстада ведмеді! МИ… ВЕДМЕДІ! МИ…»

Це — могутня стіна в тебе за спиною, якщо все йде добре, і люта сила, якій страшно протистояти, — коли щось не так. Ніхто за всі роки існування клубу не критикував «Групу» більше, ніж Петер. Коли вони влаштовували бійки, він намагався встановити в льодовій арені камери спостереження, а коли високооплачувані гравці, які показали низькі результати, раптом хотіли розірвати контракт, Петер намагався довести, що їм погрожували хлопці Теему. Роками чоловіки в піджаках, стоячи на засіданнях правління, кричали до Петера, що він «провокує без жодної причини», хоча насправді варто було визнати, що їм теж страшно. Вони дозволяли «Групі» насильством тримати це місто у своїй владі, поки це було на користь самим «піджакам». Але що тепер? Тепер Петер має можливість нарешті усунути «Групу», але він вагається. Чому? Бо відчуває, що в боргу перед ними, тому що вони проголосували за збереження його на посаді в клубі? Чи тому, що він — боягуз? Чи справа в Річарді Тео, і Петер просто боїться, що в результаті змінить вплив бандитів на вплив політика? Хтозна, що гірше — татуювання на шиї чи краватка?

За перший рік Петерової роботи спортивним директором Міра часто нагадувала йому, що «ми не та сім’я, яка уникає бою». Вона завжди була товстошкірою — у цієї запальної адвокатки були більші задатки на перемогу, ніж у дипломатичного спортивного директора. Але саме зараз Петер прагне бою, а от Міра вагається. Можливо, Річард Тео має рацію: Петер, мабуть, просто наївний. Світ складно влаштований, а йому хочеться, щоб усе було просто.

Коли Петер був гравцем у Канаді, тренер казав: «Winning isn’t everything. It’s the only thing!».[5] Але Петеру не вистачало «the killer instinct».[6] Коли його команда вела в рахунку з великим відривом під час тренування, він зменшував натиск, тому що не хотів принижувати суперника. Філософія тренера полягала в тому, щоб «ніколи не забирати ноги з горла ворога», але Петеру це було не властиво. Перемоги йому достатньо, не треба нікого розчавлювати. Але згодом на тренуванні суперники переграли їх із рахунком 0:5. «Get your mind right!»[7] — кричав тренер. Але Петер цьому так і не навчився.

Може, тому він і не забив той останній гол у фіналі двадцять років тому, і, може, тому зараз боїться виконати те, що пообіцяв Річардові Тео. Кожен із нас має межу, скількох ворогів здатен пережити. Петер знає, що мусить виконувати свою роботу, але не має певності, що це за робота.

Петер дивиться на лід, на Елісабет Цаккель. Він хотів би бути схожим на неї. Вона ніколи не забирає ноги з чийогось горла.

Елісабет Цаккель ділить гравців на дві команди і зв’язує їх у команді мотузкою. Якщо один із гравців упаде, падатиме ціла команда.

— ЩО ЦЕ, БЛЯХА, ЗА ДОВБАНА БАБСЬКА ВПРАВА?! — ричить один зі старших гравців, із силою гупнувшись на лід, бо його потягнув, спіткнувшись, товариш, але Цаккель не зважає.

Гравцям доведеться вправлятися, аж поки вони не навчаться відчувати один одного і не почнуть кататися як одне ціле, їм доведеться пітніти й блювати, і не раз. Лише тоді, коли навіть Амат опускається на коліна біля лінії воріт, Цаккель дозволяє їм розв’язати мотузку. А тоді бере до рук свій пейнтбольний автомат. Один зі старших гравців бурчить:

— Бабі точно інсульт вдарив у голову…

Можливо, Цаккель уміє читати по губах, дідько її зна, бо вона просто відповідає:

— Здається, тут забагато балачок про «бабів». Зроблю припущення: ви боїтеся, що станете грати, як баби, якщо вас тренує одна з них.

Гравці скоцюрблюються. Хтось досі блює у відро. Цаккель демонстративно вистрілює в поперечину воріт, аж дзенькає метал, і тверда кулька з фарбою вибухає жовтою плямою.

— Якось я тренувала дівчачу команду. Вони погано приймали подачі перед ворітьми і не хотіли підставляти себе під шайбу, тому що боялися болю. І я сказала їм роздягнутися, спробувати доїхати від центральної лінії до воріт і торкнутися до поперечини, а в цей час я мала стріляти в них із пейнтбольного автомату. За кожен такий проїзд до воріт я пообіцяла поставити їм одне холодне пиво. Знаєте, що вони мені сказали?

Усі мовчать, тож Цаккель відповідає сама:

— Вони сказали «та пішла ти». Але ж то були якісь там… баби. А ви що скажете?

Чоловіки на льоду витріщають очі, але Цаккель просто чекає. Минає хвилина. Хтось уже нервово хихикає, але Цаккель так і стоїть собі з автоматом у руках.

— Ви… жартуєте? — врешті запитує хтось.

— Та ні. Мені казали, що з почуттям гумору в мене зовсім… погано, — повідомляє Цаккель.

І тоді один хокеїст кидає шолом на лід, стягує з себе майку й захист, оголюючи торс.

— Достатньо чи треба показати вам ще й хер? — цікавиться Беньї.

— Достатньо, — відповідає Цаккель і вистрілює. Кулька зі свистом пролітає біля самісінької шиї Беньї.

Інші гравці пригинаються, але Беньї не затримується ні на мить — він уже рвонув до воріт. За першим разом, коли він дістається до поперечини, Цаккель два рази влучає в нього, за другим і третім вона встигає вистріляти в нього вдвічі більше куль. Продавець казав, що автомат випускає кульки зі швидкістю дев’яносто метрів на секунду, тож Цаккель отримала суворі рекомендації «стріляти лише по тих, хто має захисний костюм, і хоча б із десятиметрової відстані». У Беньї гола шкіра, один раз Цаккель влучає йому в спину, і він аж смикається від болю, коли по лопатці стікає фарба.

Старші гравці просто спостерігають, спершу вони наче не вірять власним очам, але за якийсь час їх розбирає захват. Нарешті хтось вигукує цифру, ніхто вже й не пригадує — «вісім» чи «дев’ять», — а тоді вся команда починає скандувати рахунок. Щойно Беньї торкається до перекладини, вони аж ревуть, рахуючи, скільки пляшок пива виграв Беньї. ЧОТИРНАДЦЯТЬ. П’ЯТНАДЦЯТЬ. ШІСТНАДЦЯТЬ. Цаккель перезаряджає автомат, Беньї рушає — жодна нормальна людина не стане так поводитись! У тому й річ. Цаккель не потрібен нормальний капітан команди.

Стріляючи по Беньї, один раз вона влучає йому в ключицю і бачить у його очах усе, на що він здатний. «З ним я будь-кого можу перемогти», — вирішує про себе Цаккель. Беньї ніяк не припиняє забіги, а вона стріляє доти, доки він не заробляє на цілий ящик пива. Винагороду Цаккель забирає з лави запасних. Віддаючи Беньї пиво, вона каже:

— Беньяміне, той, хто відчуває відповідальність, не є вільним. Тому ти й боїшся.

А вона не так уже й погано знається на почуттях, ця баба. Весь у набряках, розчервонілий і забризканий плямами, Беньї виходить до роздягальні. Там він ділиться пивом із кожним товаришем по команді. Навіть Амат п’є — відмовитися він не наважується.

Сам-один Беньї іде в душ. Надовго. Коли повертається, пива вже нема, а в його черевиках — повно піни для гоління.

Петер Андерссон стоїть біля бортика, поки Цаккель збирає свої мотузки.

— У вас дуже… цікаві методи тренування. Вони справді покращать уміння гравців? — цікавиться Петер так дипломатично, як тільки може, хоча, дивлячись на лід, заплямлений пейнтбольними кульками, він з усіх сил, з усіх, стримується від того, щоб не подихати в пакет.

— Покращать? А мені звідки знати? — не переймаючись відповідає Цаккель.

— Ну, ви ж мусите мати причину для того, щоб використовувати такі… методи? — висловлює здогадку Петер.

У нього мігрень. Річард Тео обіцяв йому «повний контроль» над цим клубом, але відчуття в нього цілком протилежні.

— Ну, хокейні тренери не так уже й добре знають, що роблять, ми теж робимо вигляд, ніби щось розуміємо, але здебільшого йдемо на ризик. Я думала, вам це відомо, — каже Цаккель.

Петер відчуває, як у нього напружуються м’язи спини.

— У вас… дивний погляд на лідерство.

Цаккель знизує плечима.

— Якщо гравці вважають мене ідіоткою, тоді в них буде про що поговорити. Іноді, щоб об’єднатися, команда потребує мати ворога.

Цаккель виходить, а Петер дивиться їй услід і майже готовий заприсягтися, що на останніх словах вона ледь усміхнулася. Потім він приносить мийний засіб і кілька годин відчищає й відтирає плями від пейнтбольних кульок.

Напевно, йому варто було би поїхати додому, випити вина з дружиною, заснути в їхньому ліжку. Але вони з Мірою так і не помирилися по-справжньому. Просто перестали сваритися, а це не те саме. Вони вже не кричать одне на одного, але й не розмовляють так, як раніше. Уся їхня сім’я стає дедалі тихішою, нагадуючи кімнату, яку настільки засмітили, що, здається, буде легше замурувати до неї двері, ніж вичистити. Петер ловить себе на думці, що він вигадує собі справи на роботі, аби пізніше повертатися додому, коли всі вже сплять.

Тож Петер пів ночі сидить за читанням інструкції до кавоварки, замість того щоб зателефонувати доньці, яка подарувала йому цю машину, і визнати, що він уже сам не знає, що робить. І заради кого насправді бореться.

Тренера основної команди «Гед-Хокею» звуть Давід. У нього руде волосся, яке він місяцями не обстригає, і бліде, як крейда, обличчя, тому що навіть під час гарного літа сонце не заглядає до відеозалу на льодовій арені. Давід віддає роботі все, що має. Він мусить. Його дівчина скоро народить дитину, а «Гед-Хокей» може стати кар’єрним трампліном у вищі дивізіони, якщо Давід переможе.

Він ніколи не мав бажання тренувати цю основну команду, він хотів тренувати команду Бйорнстада. Давід формував команду, починаючи з банди хлопчаків і аж до віку юніорів; вони повинні були перемогти в юніорському чемпіонаті, а тоді стати кістяком основної команди: Кевін і Беньї на льоду, Давід — у кабінці. Це майже сталося. Майже.

Давід залишив «Бйорнстад» не тому, що не засуджує ґвалтівників. Принаймні він так вважає. Давід навіть не знає, чи Кевін був винен, хлопця так і не засудили за цей злочин, а Давід не юрист і не політик. Він хокейний тренер. Якщо хокейні клуби почнуть судити гравців за речі, які не були доведені навіть у суді, то чим це закінчиться? Хокей повинен залишатися хокеєм. Життя поза льодовою ареною мусить бути відмежованим від життя всередині її стін.

Давід залишив «Бйорнстад-Хокей» не через те, в чому звинувачували Кевіна, а тому, що Петер Андерссон влаштував усе так, щоб хлопця заарештували в день фіналу. Таким чином покарана була вся команда, а не лише Кевін. Цього Давід не міг стерпіти. Тому він перейшов до іншого клубу і забрав із собою майже всіх найкращих гравців «Бйорнстада».

Давід не жалкує про своє рішення. Йому шкода лише за Беньяміном Овічем. Цей хлопець втілював у собі все те, що Давід прагнув від команди, але у вирішальну мить тренер не зміг його переконати. Беньї залишився у «Бйорнстаді», коли всі інші перейшли в «Гед», а навесні Давід бачив, як він цілується з хлопцем. Беньї не знає, що Давіду про це відомо; вочевидь, окрім тренера, про це ніхто не знає. Сказати відверто? Давід сподівається, що ніхто ніколи про це не дізнається. Ці ліси — не те місце, щоб бажати будь-якому хокеїсту викриття подібного факту, навіть тому, який восени буде суперником для його команди.

Чи пишається Давід собою? Однозначно, ні. Тоді чому він не поїде додому до Беньї і не скаже правду: що йому соромно, тому що він виявився настільки поганим лідером, що хлопець не мав довіри розповісти правду про себе. Чому Давід просто не попросить пробачення? Можливо, з тієї самої причини, через яку всі люди чинять найбільші дурниці: нам важко визнати, що ми помилялися. І що більша помилка, то важче зізнання.

Давід аж ніяк не вважає себе доброю людиною, але він переконує себе, що всі його вчинки — задля блага хокею. Команда, клуб і спорт — передусім. Він не дозволить, щоб це перетворилося на політику. Навіть зараз.

Хтось стукає у двері його кабінету. На порозі стоїть Вільям Лют.

— Ви чули, що Беньї — капітан команди у «Бйорнстаді»? — ричить велетенський форвард.

Тренер киває.

— Ми в «Геді». Це не «Бйорнстад». Яке тобі діло до того, чим вони там займаються.

Вільям стоїть у дверях і тремтить, він не в силах піти, хоча погляд тренера дає зрозуміти, що розмову закінчено.

— Хтось із нашої команди буде цього року грати під шістнадцятим номером? — Вільямові цікаво й це.

Він не хотів, щоб запитання прозвучало як звинувачення. Вільям просто просить у свого тренера любові. У цьому й проблема: випрошування любові, як і випрошування лідерства, нічим не можуть зарадити.

— Це тебе не стосується, — холодно відповідає Давід.

У «Бйорнстаді» під шістнадцятим номером грав Беньї. Давід відмовляється дати цей номер гравцеві з «Геда».

— Хто в нас буде капітаном? — заздрісно випитує Вільям.

І Давід дає відповідь на те запитання, яке насправді мав на думці хлопець:

— Вільяме, ти ще замолодий.

Це такий особливий спосіб розбити людині серце — коли хокеїст бачить в очах свого тренера, що той волів би мати іншого гравця.

— Ви б відповіли те саме, якби тут стояв не я, а Беньї?

Давід чесний. Тому він заперечливо хитає головою.

Вільям Лют виходить на лід, переповнений іще лютішим бажанням самоствердження. Давід удає, наче нічого не помічає, але сам, звичайно, добре все розуміє. Це ж не випадково він став таким успішним тренером — Давід розумів, які наслідки мають сказані ним слова. За довгий час дорослішання цих хлопців він спостерігав, як Вільям конкурував із Беньї за все — і жодного разу не був у виграші. Давід знає, що заздрість — страшне почуття, але навіть воно може стати рушійною силою. І він розпалює його навмисно, тому що лідерство полягає в умінні маніпулювати емоціями задля досягнення результату. Давід знає, що це небезпечно, знає, що Вільям може настільки зненавидіти Беньї, що під час матчу покалічить його. Але всі найкращі хокейні команди мають гравця, який грає на межі, а часом і переходить її. Вільям, коли відчуває ненависть, завжди грає найкраще.

Але Давід усе-таки любить Беньї більше, ніж будь-якого іншого гравця, якого тренував, і йому соромно, що хлопець не наважився довірити йому свою таємницю. Можливо, одного дня Давід зможе якось загладити свою провину, по-людськи. Але ці почуття залишаються в житті поза льодовою ареною, а зараз триває життя всередині неї. І тут Беньї — їхній супротивник. Якщо Вільям перейде межу під час матчу — отже, так мало бути. Якщо Беньї покалічать, то покалічать. Давід — хокейний тренер, він повинен робити свою справу. Робити все, що потрібно, задля єдиного, що має значення.

Задля перемоги.

Уже стемніло, але Беньї сам-один у комірчині при собачому притулку продовжує силове тренування. Перед тим як піднімати штангу, він знімає з руки годинник — той старий і зношений, важкий і до того ж голосно цокає, та й не пасує Беньї. Але він отримав цей годинник від Давіда. Відтоді як тренер змінив клуб, вони з ним навіть словом не перемовилися, але Беньї нікуди не виходить без цього годинника на руці.

Вільям Лют відтискається доти, доки руки не починають боліти так, як болить йому все єство. Він засинає із запальничкою в долоні — тією, яку залишили в його шафці, і він знає, хто це зробив. Можливо, Вільям не має нагоди покалічити Беньї, принаймні поки що, але це не означає, що він не може завдати шкоди комусь іншому.