Ми проти вас

25

Вільям Лют нічим не відрізняється від інших вісімнадцятирічних хлопців — завжди на межі зарозумілості й падіння в безодню. Йому подобається одна дівчина, з паралельного класу, вони обоє були на тій вечірці навесні, і вона, на п’яну голову, поцілувала його в щоку. Вільяму досі це сниться. Тому сьогодні, коли він бачить її біля своєї шафки, його мури дають тріщину, і Вільям запитує:

— Привіт… ти не хочеш… тобто… може, якось розважимося собі? Після школи… Ти і… я?

Дівчина дивиться на нього з відразою.

— Якось собі розважимося? З тобою?

Вільям прокашлюється.

— То як?

Дівчина фиркає.

— Агов! Я з Бйорнстада, і для декого з нас це щось ОЗНАЧАЄ! Сподіваюся, під час гри Беньї тебе РОЗНЕСЕ!

Лише коли дівчина йде, Лют помічає, що вона одягнена в зелену футболку з написом «Бйорнстад проти всіх». Її подружки мають такі самі футболки. Минаючи Люта, одна з дівчат сичить:

— Кевін Ердаль — довбаний ґвалтівник, і ти, бляха, нічим за нього не кращий!

Вільям завмирає на місці, ніби затаврований. Ціле життя він намагався все робити правильно. Приходити на всі тренування, обожнювати свого капітана, слухатися свого тренера.

Він виконував усі правила, робив так, як йому наказували, притлумлював власну гордість. Беньї все робив навпаки, завжди. І кого тепер усі обожнюють, ніби подуріли?

Після такого — хіба ж може Вільям Лют відчувати щось іще, окрім ненависті?

Лют обертається і бачить, що в іншому кінці коридору стоїть Лео. Дванадцятирічний хлопчик щойно виявив найслабшу точку Вільяма, і глузлива посмішка малого паскуди аж в’їдається під шкіру вісімнадцятирічному хлопцеві. Вільям забігає до туалету, очі йому наливаються слізьми, він б’є себе кулаками по стегнах, у нестямі роздряпує руки, аж поки на шкірі не виступає кров.

Того дня після уроків Майя і Ана перевдягаються у спортивний одяг і йдуть бігати до лісу. На диво, це була Анина ідея — Майя завжди ненавиділа пробіжки, але Ана, попри те, що ціле життя бігала в лісі, ніколи не перетворювала біг на тренування. Ніколи не бігала колами. Цієї осені Ана змушує Майю до пробіжок, бо їй зрозуміло: навіть якщо Кевін поїхав із Бйорнстада, вони повинні повернути собі те, що він у них забрав. Їхні сутінки. Їхню самотність. Відвагу слухати музику в навушниках, коли на вулиці темно, свободу не озиратися весь час через плече.

Вони бігають лише там, де є освітлення, не розмовляють, але обидві думають про одне: хлопці ніколи не замисляться, чи є світло там, де вони йдуть, у їхньому житті це взагалі не проблема. Якщо хлопці лякаються темряви, то це через те, що їм страшно побачити привида чи монстра, а якщо темряви бояться дівчата — це тому, що вони бояться хлопців.

Дівчата далеко забігли. Вони можуть більше, ніж думали. Але раптом зупиняються неподалік від будинку Ани, біля бігової доріжки, яка опоясує Височину. Тут — найосвітленіша частинка дороги в цілому Бйорнстаді, але йдеться не про це. Саме в цьому місці Майя приставила рушницю до Кевінової голови.

Майя глибоко дихає. Вона не здатна змусити себе зробити ще хоч крок. Ана, заспокоюючи її, кладе свою долоню на руку Майї.

— Завтра спробуємо ще раз.

Майя киває. Вони йдуть додому до Ани. Уже перед дверима Майя переконує подругу, що з нею все гаразд, хоч це й не так, і запевняє, що сама піде додому, тому що Ана так старається, щоб усе стало як раніше, а Майя більше не може її розчаровувати.

Але залишившись сама, Майя сідає на пеньок і вибухає плачем. Вона надсилає мамі смс-ку: «Можеш приїхати по мене? Будь ласка».

Ще жодна мама — ні в цих лісах, ані деінде — не мчала так швидко на автомобілі.

Ніхто не здатен точно сказати, звідки береться насильство, і саме тому той, хто так легко починає бійку, може мати відчуття, що для цього завжди є справедлива причина. «Не треба було мене провокувати». «Ти ж знаєш, як я можу розлютитися». «Ти сам у цьому винен, так тобі й треба, ти ж сам напросився!»

Лео Андерссону дванадцять років, у нього ще не було дівчини. Коли в шкільному коридорі біля шафок до нього підходить на два роки старша дівчинка, Лео відчуває таке гостре сп’яніння, якого потім ніколи не матиме змоги пережити знову.

— Я бачила тебе на пляжі, коли ти виступив проти Вільяма Люта. Ти такий сміливий! — усміхається дівчинка.

Лео мусить міцно триматися за дверцята шафки, коли вона йде. За обідом дівчинка підсідає за столик Лео. А коли в нього закінчується останній урок, вона раптом з’являється перед ним у коридорі й запитує, чи не хоче він провести її додому.

Як правило, після уроків по Лео приїжджає хтось із батьків, щоби вчасно підкинути його на тренування. Але останнім часом мама з татом живуть кожне у своєму світі, а Лео цієї осені однаково не має планів грати в хокей. Тепер йому хочеться стати кимось іншим, він іще не знає ким, але коли та дівчинка дивиться на нього, Лео думає собі: «Я хочу бути тим, кого вона вважає сміливим». І він надсилає батькам смс-ки, що збирається в гості до одного друга; однаково їм стане тільки легше від того, що не потрібно забирати його зі школи.

Дівчинка і Лео рушають дорогою через тунель, який прокладено під великою трасою, що йде між школою і житловим районом на іншому боці. Зробивши глибокий вдих, Лео наважується протягнути долоню і взяти дівчинку за руку. В тунелі темно, дівчинка висмикує долоню з його пальців і кидається бігти. Лео здивовано дивиться, як вона біжить геть, її кросівки лопотять по асфальту. А тоді до цього звуку додається ще один — від інших пар взуття. У темряві, з різних боків наростає гупання інших ніг. Серед тих, хто біжить, є старший брат дівчини. Лео не помітив червоної футболки в неї під курткою.

Комуна викопала цей тунель багато років тому, після наполегливого тиску батьківських груп, які вважали, що дітям не варто переходити трасу з активним рухом. Цей тунель мав захищати дітей. А зараз він перетворився на пастку.

Коли Міра приїздить забрати доньку, та вдає, що все вже добре. Майя тепер майстерно володіє цим умінням. Вона пояснює, що підвернула ногу, коли бігала разом з Аною, і Міра радіє. Радіє! Тому що підвернути ногу — це ж так нормально. Це щось дуже звичне в житті, коли тобі шістнадцять років.

— То що будемо робити? Може, поїдемо в Гед, вип’ємо кави? — пропонує Міра.

Як мама підлітків Міра пройшла багаторічне тренування відмовами, тому в неї мало не вистрибує з грудей серце, коли донька дивує її відповіддю:

— Окей.

Вони п’ють каву Розмовляють. Навіть сміються, наче все як завжди. І звичайно, Міра сама все псує. Тому що вона мусить запитати:

— Як там… терапія? Тобто… як там психолог? Не знаю, яка між ними різниця, просто… я знаю, що ти не хочеш говорити з татом чи зі мною, але я просто хотіла сказати, що ти завжди… можеш…

Майя помішує ложечкою свою каву. За годинниковою стрілкою і проти годинникової стрілки, по черзі.

— Мамо, все окей. Я в порядку.

Мірі так хочеться в це вірити! Вона продовжує, намагаючись не видати тремтіння в голосі:

— Ми з твоїм татом поговорили… Я візьму трохи менше робочих годин і зможу більше бувати вдома…

— Для чого це? — вигукує Майя.

Міра має розгублений вигляд.

— Я думала, ти зрадієш! Якщо я більше… буду вдома.

— І чому я маю з цього тішитися? — дивується Майя.

Міра ніяковіє.

— Люба, з мене не дуже добра мама. Я стільки зусиль віддаю своїй кар’єрі, але мені варто було б більше часу проводити з тобою і Лео. Зараз ваш тато повинен зосередитись на клубі, а тоді…

— Тато завжди зосереджений на клубі! — перебиває її Майя.

Міра часто кліпає.

— Я не хочу, щоб ти запам’ятала мене як маму, яка весь час відсутня. Особливо зараз. Я хочу, щоб ти відчувала, що маєш… звичайну маму.

Після цих слів Майя відкладає ложечку. Перехиляється через стіл.

— Припини, мамо, та ж я так, бляха, пишаюся з того, що в тебе така кар’єра, хіба ти не розумієш? Усі інші мають звичайних мам, а в мене є з кого брати приклад. Усі інші мами мусять розповідати своїм дітям, що ті можуть вирости і стати, ким захочуть, а тобі не потрібно про це говорити — тому що ти щодня мені це показуєш.

— Люба, я… — починає Міра, але в неї надламується голос.

Майя витирає їй сльози і шепоче:

— Мамо. Ти навчила мене, що не обов’язково мати мрії. Можна просто мати мету.

Вільям Лют, можливо, нікого не хоче скалічити. Є такий тип людей, які отримують насолоду від того, що кривдять інших, але Вільям навряд чи належить до них. Можливо, настане день, коли він сам про це задумається: чому ми стаємо такими, якими є. Або ж стане тим, кому все життя будуть шукати виправдання через насильство: «Не треба було його провокувати», «Ти ж знаєш, як він може розлютитися», «Ти сам напросився».

Вільямові хлопці слухаються його, але їхній послух не дається йому просто так. Вони з ним не через обожнювання чи захоплення, як було у випадку Кевіна і Беньї. Люта слухаються лише тому, що він сильний. Тому він мусить розтирати на порох усіх, хто кидає йому виклик, бо неповага нагадує іскри в літньому лісі: якщо відразу не притоптати вуглини, вогонь пошириться вусібіч, аж поки не оточить тебе.

Лютові хлопці зупиняються у виходах із тунелю. Вільям іде вперед. Усе має бути за їхнім планом, і Вільям починає, кажучи:

— Що, ти вже, бляха, не такий крутий?

Якби ж Лео просто виглядав переляканим, усе могло б на цьому й завершитися. Якби цей дванадцятирічний хлопчак просто здогадався затремтіти і впасти на коліна, просячи у Вільяма пощади! Але не Вільям бачить страх в очах Лео, а Лео помічає страх у Вільямовому погляді. І дванадцятирічний хлопець презирливо відповідає:

— А може, ти сам не дуже крутий, Лютику-малютику? Навіть не смикнешся побитися з Беньї! А коли «Гед» зустрінеться з «Бйорнстадом», ти будеш грати в підгузках, чи як?

Напевно, Лео сам не знає, чому це каже. Або ж йому просто однаково. Та дівчинка обдурила його, і відтепер у ньому вічно нуртуватиме чорний гнів на згадку про своє відчуття, коли вона втекла, а йому стало зрозуміло, що вони все спланували, і ще й, мабуть, сміялися. Є певні люди, що в них якось поєднуються і насильство, й адреналін, і альтернативний серцевий ритм.

Лео дістає щось із кишені й кидає цей предмет на землю перед Вільямом Лютом. Це запальничка. Вільям одразу ж б’є; важкий, як поліно, кулак влітає в обличчя Лео. Той падає і скручується навкарачки, щоб кров не заслала очі. Лео знає, що в бійці з Вільямом йому не перемогти. Але є багато способів уникнути поразки. Він бачить, що у Вільяма, коли той піднімає ногу для удару, від люті виступили сльози, Лео встигає відштовхнутися і в тому ж русі щосили виштовхує ногу і б’є Вільяма у промежину. Ставши на ноги, Лео з усіх сил завдає ударів.

Може, було би по всьому, якби Лео виявився більшим і важчим, а Вільям — меншим і легшим. Але удари Лео ще слабкі, половина з них навіть не досягають супротивника, Вільям просто від них ухиляється. Хлопці біля виходів з тунелю не рухаються. Вільямові пальці хапають светр Лео, зчіплюються, ніби кігті. А тоді вісімнадцятирічний б’є дванадцятирічного головою у перенісся. Осліплений Лео падає на землю. А що далі? 0, Господи.

Далі Вільям Лют, не зупиняючись, завдає ударів ногами.

Хлопці в тунелі стоять мовчки. Хтось із них, можливо, і хотів би втрутитися, вигукнути, що досить уже, що малому, бляха, всього дванадцять. Але наше розуміння легко притуплюється, іноді ми можемо спостерігати за тим, що відбувається просто перед нами, і сприймати це, як кадри з фільму. Можливо, нам стає страшно, або ми лишень здатні подумати: «Добре, що це не зі мною», або ж побачене стає для нас таким шоком, що ми ціпеніємо.

Чи міг Вільям убити Лео в тому тунелі? Цього ніхто не знає. Тому що його зупинили.

Учителька Жанетт має багато поганих звичок, які вона щосили намагається приховувати і від учнів, і від своїх колег у школі. Вона хрустить стисненими в кулак пальцями, коли нервується, і це в неї почалося ще в дитинстві, коли вона грала в дівчачій команді «Гед-Хокею». Подорослішавши, Жанетт почала займатися боксом, а потім — єдиноборствами, і з цього періоду в неї також залишилося багато своєрідних звичок. Жанетт робить вправи на розтягування, коли відчуває неспокій, а зранку в класі розігрівається на розминці, ніби готується до поєдинку. Був час, коли її вважали крутою, справді крутою, можливо, навіть найкращою. Упродовж одного чудового року Жанетт була професійною борчинею, але навряд чи хтось у цьому місті це знає, тому що вона травмувалася, а далі все як завжди: ти або стаєш найкращим, або залишаєшся як усі інші. Вона вивчилася на вчительку і втратила вогонь у грудях — той інстинкт, без якого в спорті ніяк. Колись її тренер сказав таке: «Жанетт, ти повинна виходити на ринг із наміром знищити мрії тієї іншої дівчини. В іншому разі тобі тут робити нічого». Напевно, тренер казав правду, хоч Жанетт воліла б, аби він помилявся, але спорт, мабуть, справді такий нещадний.

Жанетт сумує не за вимогами чи тиском — а за адреналіном. У звичайному житті ніщо їй не замінить того життєствердного страху, коли Жанетт виходила на ринг, і там залишалися тільки вона й та інша дівчина з протилежного боку. Ти проти мене. Тут і зараз.

Тому Жанетт намагається знайти собі інший кайф. Ця викладацька робота інколи здається безнадійною, але час від часу в ній бувають маленькі проблиски, які варті всіх цих робочих годин за принизливо малу зарплату. Моменти, коли вчительці вдається до когось достукатися. А може, навіть урятувати когось. Не так уже й багато професій можуть дати тобі такий шанс.

Під вечір, коли закінчуються уроки, Жанетт піднімається пожежною драбиною на дах. Звідси, з-за вентиляційного барабану, який встановлено саме над їдальнею, вчителька може оглядати панораму мало не цілого Бйорнстада і викурювати сигарету так, щоб ніхто не побачив. Це найгірша з усіх звичок Жанетт.

З даху їй видно тунель під великою трасою, проритий задля захисту дітей. Жанетт бачить, як у перехід спускається Лео з якоюсь дівчинкою. Дівчинка вибігає звідти сама. А тоді Жанетт бачить Вільяма Люта і його хлопців: вони спускаються в тунель групами з кожного входу. Жанетт пожбурює сигарету і кидається до сходів. Це маленька школа в малому місті, але коридори здаються безкінечними, якщо ними біжить охоплена панікою людина.

Міра і Майя приїжджають додому. Коли Майя заходить до своєї кімнати, Мірі видно квитки з концертів, почеплені в неї на стіні. Мама досі пам’ятає той найперший концерт, можливо, навіть чіткіше, ніж про нього пам’ятає донька. Майя з Аною кілька тижнів носили в кишенях квитки. Вони тихцем купили тіні, якими засильно підфарбувалися, і так обрізали свої джинсові шорти, що ті стали короткими, як чортзна-що. Перед самим концертом Міра змусила дівчат пообіцяти, що після закінчення вони ВІДРАЗУ прийдуть додому, і Майя з Аною дали їй обіцянку, і нестримно сміялися, і були ще такими дітьми, але Міра вже розуміла, що помалу починає їх втрачати. Взявшись за руки, дівчата побігли до сцени, де вже були сотні інших галасливих дівчат. Того першого смаку свободи від них уже ніхто не зможе відібрати. Музика змінила Майю і Ану, і попри те, що потім дівчата вибрали собі абсолютно різні її стилі й тільки пересварювалися, називаючи одне «наркосаундтреком», а інше «бум-бум-бум», та все ж було дещо, що їх об’єднувало: музика врятувала всередині них щось таке, що вони могли би втратити. Їхня уява, сила, маленька вогненна кулька у грудях, яка завжди була для них нагадуванням: «Не дозволяй цим паскудам розповідати тобі, хто ти, прямуй своїм шляхом, кумедно витанцьовуй, голосно співай і стань найкращою!».

Зараз Майї шістнадцять, вона цілує маму в щоку і йде у свою кімнату. Мама сидить на кухні й думає собі про всі ті новини, які останні роки їй доводилося чути, про дівчат, яких затоптали або задавили до смерті на концертах, про терористів, які приходять на концертні стадіони з бомбою — а якби Міра знала про це того першого вечора? Вона б відпустила дівчаток? Та ніколи в житті. Хіба можна наважитися на таке, навіть коли не вперше, якщо знаєш, що весь світ хоче скривдити твою дитину?

Жанетт завжди буде питати себе, що було б, якби вона встигла прибігти трохи раніше. Можливо, тоді Вільям би відступив не так неохоче? Можливо, тоді Лео не став би так сильно ненавидіти? Можливо, хлопці, які стояли на входах до тунелю, змогли б визнати самі перед собою, що це задалеко зайшло?

Жанетт відштовхує набік велике тіло Вільяма, йому пощастило, що він досить швидко впізнав учительку і не зробив спроби врізати ще і їй. У Жанетт дикий погляд — погляд не вчительки, а бійчині. Вільям хапає ротом повітря, він навіть не дивиться на Лео, коли видихає:

— Це він перший почав! Він сам напросився!

Усе життя Жанетт буде соромно за те, що вона тоді зробила. Виправдань такому вчинку нема. Але все, що сталося навесні, — зґвалтування і мовчанка проти однієї з дівчат, які навчаються у школі, де вона працює, і всі ті огидні сторінки міста, що відкрилися після тих подій, — усе це переповнювало Жанетт соромом і злістю. І не лише її — злість відчувало ціле місто. Ті самі почуття Жанетт тепер бачить в очах у Вільяма Люта, просто він злиться через інше. Люди рідко скеровують свій гнів на тих, хто його заслуговує, частіше дістається саме тим, хто поруч.

— Що ти сказав? — шипить Жанетт.

— Він сам напросився! — повторює Вільям Лют.

Жанетт так сильно копає його збоку по коліні, що Вільям усім велетенським тілом падає ніби підстрелений. Жанетт досконало тримає рівновагу, і коли Лют гупається на землю, вона вже стоїть на обох ногах, демонструючи спокій, якому бракує хіба що насвистування.

Але від усвідомлення, що вона щойно зробила, легені Жанетт ніби стягуються у вузол. Її тренер з єдиноборства завжди повторював: «Жанетт, ніколи не втрачай контролю. Не дозволяй почуттям взяти гору. Тому що тоді сама себе запхнеш у лайно!».

Міра безрадісно плаче на кухні, зарившись обличчям у светр, щоб не почула донька. За дверима, в кімнаті з обклеєними концертними квитками стінами, у своєму ліжку лежить донька — вона плаче, зарившись під ковдру, щоб не почула мама. Яке щастя, що обдурити батьків зовсім просто. Вони так прагнуть, щоб їхня дитина була щасливою, що вірять, навіть коли їх обманюють.

Майя знає, що мамі й татові потрібно повернути собі контроль над власним життям, і вони намагаються — по-своєму. А ще вони повинні повернути собі те, що в них забрав Кевін. Мамі потрібно відчути, що вона хороша мама, а татові треба врятувати свій клуб: їм обидвом потрібно знати, що вони ще на щось здатні. Що можуть вистояти, завдати удару у відповідь, перемогти. Вони не можуть лякатися темряви, тому що тоді їм не пережити цього разом. Донька чує їхні сварки, навіть якщо вони без слів, вона бачить келихи на кухні — раніше завжди стояло два, а тепер один. Вона знає, що тато приходить додому щоразу пізніше, бачить, як він стоїть перед дверима і щоразу довше зволікає, перш ніж відчинити. Вона помічає конверт із запрошенням на конференцію і знає, що мама так і не запитає, чи можна їй туди поїхати. Майя знає: якщо батьки розлучаться, вони стануть переконувати її, що це не її провина. І вона знатиме, що вони брешуть.

Кевін зламав її. Але зламалися — вони.

Вільям Лют, хитаючись, піднімається.

— Вам пощастило, що я не б’ю жінок… — задихано каже він.

— Не раджу тобі навіть пробувати! — відповідає Жанетт, хоча голос здорового глузду в її голові волає: «ЖАНЕТТ, СТУЛИ РОТА, ЗАРАЗ ЖЕ!».

— Та я, бляха, на вас в поліці… — починає Лют, але Жанетт шипить у відповідь:

— І що ти їм скажеш?

От ідіотка, Жанетт сама це визнає, але зараз вона просто розлючена жінка в розлюченому місті, де загальноприйняті правила, здається, перестали діяти. Хлопці біля входів до тунелю задкують. Вони не бійці, а просто цькувальники, вони міцні лише тоді, коли перебувають у виграшному становищі. Вільям відрізняється від них, Жанетт це бачить, у ньому є щось таке, що робить його тільки гіршим. Лют спльовує на землю, але не каже більше ні слова. Можливо, обернувшись і виходячи з тунелю, він боїться, що забив Лео до смерті, а може, його мозок витісняє цю думку і знаходить собі виправдання: «Не треба було мене провокувати. Він знав, що може статися».

Коли в тунелі стає пусто, Жанетт схиляється над Лео — у нього все обличчя в крові, але дихання рівне, і, на подив Жанетт, очі розплющені. Погляд спокійний, притомний. Вільям копав його і бив, але хтось мусив стримувати його, тому що обличчя Лео не розбите на місиво. В нього нічого не зламано, тіло вкрите синцями, але їх можна приховати під одягом — так само, як подряпини. Припухлість під очима і носом не така вже й страшна, щоб Лео не зміг ввечері збрехати мамі, сказавши, що на фізкультурі йому запустили м’ячем по голові.

— Не треба було цього робити, — каже хлопець до вчительки.

— Та знаю, — не заперечує вона.

Жанетт розуміє його слова як турботу про неї, але Лео не це мав на увазі.

— Ви що, ніколи не бачили документалок про дику природу? Звірі найнебезпечніші тоді, коли їх поранено, — булькоче Лео, відчуваючи присмак крові в роті.

Тільки-но на дванадцятирічного хлопця перестали сипатися удари, як він уже почав думати про помсту. Лео пам’ятає, що Вільям копав його в стегно, а не в колінну чашечку, цілився в м’які частини тіла, але не вибивав йому зуби, залишив синець на плечі, але не став ламати йому руку. Вільямове милосердя Лео не стане вважати добротою, а лише слабкістю. Йому ще дістанеться.

Коли дванадцятирічний малий, похитуючись, стає на ноги, Жанетт винуватим тоном каже:

— Треба заявити на нього в…

Лео смикає головою.

— Я спіткнувся і впав. Вільям допоміг мені встати. А якщо ви розкажете інакшу версію, я буду свідчити, що ви ударом збили з ніг учня!

Вчителька мала б запротестувати, опісля буде легко її засуджувати за те, чого вона не зробила. Але в цих лісах людей вчать тримати язика за зубами, на добре це чи на зле. Жанетт знає, хто старша сестра Лео, і розуміє, що в нього багато причин бути розлюченим. Якщо вона розповість про те, що сталося, — у школі або в поліції, — хлопець перестане їй довіряти. І тоді в неї вже не буде шансу порозумітися з ним. Тому Жанетт каже:

— Давай домовимося. Я нікому не розповідатиму. Якщо ти зайдеш до собачого притулку Адрі Овіч — знаєш, де це?

Хлопець киває, без сліду пихи, витирає ніс від крові рукавом светра.

- І для чого?

— У мене там клуб бойових мистецтв.

— Хочете навчити мене битися?

— Хочу навчити тебе НЕ битися.

— Вибачте за нахабність, але вам дуже погано вдається не битися, — завважує Лео.

Жанетт присоромлено усміхається. Лео повільно, долаючи біль, суне до виходу, але коли вчителька робить спробу допомогти йому, він відштовхує її руку. Не агресивно, але обриваючи початок можливих переговорів. Хлопець розуміє наміри вчительки — вона намагається врятувати його.

Але їй це не вдасться.