Ми проти вас

42

У Бйорнстаді ми хоронимо наших людей під найгарнішими деревами. Ми сумуємо мовчки, розмовляємо впівголоса і часто маємо відчуття, що легше щось зробити, аніж сказати. Можливо, це тому, що тут живуть як добрі люди, так і погані — у цьому й складність, бо не завжди легко помітити між ними різницю. Часом люди бувають і добрими, й поганими водночас.

Бубу ніяк не може зав’язати свою краватку, він так і не навчився це робити, краватка завжди виходить або задовгою, або закороткою. Одна зі спроб закінчується так невдало, що його молодші сестрички починають сміятися. Сьогодні, після усіх цих днів, він нарешті зумів їх розсмішити. Анн-Катрін могла би пишатися ним.

Ці троє її дітей — вони такі різні. Бубу ніколи не розумів, як брат і сестри можуть настільки відрізнятися. У них одні гени, вони разом виростали, жили в одному будинку. Й однаково стали геть не схожими одне на одного. Бубу цікаво: мама теж так думала чи просто бачила себе в кожній своїй дитині? Бубу стільки всього не встиг запитати в неї. Чиясь смерть діє на нас, як телефонний дзвінок — ми починаємо розуміти, що мали сказати, щойно кладемо слухавку. Тепер на іншому кінці залишився лише заповнений спогадами автовідповідач, уривки голосу, які звучать дедалі слабше.

До кімнати заходить Кабан, робить спробу допомогти Бубу з краваткою, але йому вдається не краще. Раніше, коли їхня сім’я збиралася на чийсь похорон, краватки чоловікові й синові завжди зав’язувала Анн-Катрін. Тепер Бубу просто зав’язує краватку стрічкою на голові — і сестрички знову регочуть. Саме тому Бубу їде в такому вигляді всю дорогу на похорон.

Священник щось говорить, але ніхто з цієї сім’ї не вслухається в його слова. Вони сидять попереду, якомога ближче присунувшись одне до одного. Анн-Катрін завжди це любила — що її сім’я була маленькою зграйкою, в якій усі потребували тепла одне одного. Вона часто повторювала: «Нащо нам більший будинок? Що ми там будемо робити? Ми ж завжди збираємося в одній кімнаті!».

Після похорону люди підходять до Кабана, стараються щось сказати про Анн-Катрін. Але не можуть. Вона стільки для всіх робила: була чудовою медсестрою в лікарні, колегою, яку цінували і яка завжди підтримувала інших, відданою і дорогою приятелькою. Любов’ю всього життя для одного чоловіка і єдиною мамою трьох таких різних дітей.

Це похорон однієї жінки, але вона була багатьма різними жінками для тих, хто залишився без неї.

Кожна людина в тій церкві хотіла би ще про щось запитати в Анн-Катрін. Так на нас впливає чиясь смерть.

Петер і Міра тепер живуть наче паралельними життями, а не одним спільним. Після похорону вони виходять із церкви разом, але між ними зберігається відстань — саме така, щоб випадково не торкнутися руками. Сідають кожне у свій автомобіль, але ні Петер, ні Міра не заводять двигуни. Почуваються зламаними, кожне у своєму кінці стоянки.

Це жахливо — бути залежними від інших людей, Міра й Петер завжди про це знали. Кілька років тому, літньої ночі, вони сиділи на сходах перед будинком. У новинах повідомили про автомобільну аварію, в якій загинули двоє дітей, і тоді Міра з Петером знову відчули власне горе. Бо втрату своєї дитини переживаєш усе життя. Міра прошепотіла: «Господи… любий, це було так боляче… коли Ісак помер, якби я опинилася одна з таким болем… я позбавила би себе життя». Можливо, вони з Петером зуміли разом це витримати, бо не вірили, що зможуть існувати заради самих себе. Тому вони постійно спрагло шукали щось живе, заради чого їм варто дихати: вони мали одне одного, дітей, роботу і ціль, хокейний клуб, місто.

Петер дивиться крізь вікно і бачить, що Міра досі сидить у своєму авто. Він виходить, підходить до Міриної машини, відчиняє двері з протилежного від водія боку та обережно каже:

— Люба, нам треба до них поїхати. До Кабана і дітей.

Міра напружено киває і витирає підводку з ледь помітних зморщок біля очей. Коли помер Ісак, Кабан і ще один Петерів друг дитинства, Фрак, одразу ж прилетіли до Канади. Вони розуміли, що Петер із Мірою будуть у стані шоку, тому Фрак допомагав їм із усіма практичними справами, довідками, документами, страхуванням. Кабан спочатку просто сидів на сходах перед будинком, не знаючи, за що йому взятися. Він ніколи не бував за кордоном. І якось звернув увагу, що перила сходів були поламані, а перила ж однакові як у Бйорнстаді, так і в Канаді, тож Кабан узяв інструменти й відремонтував їх. А потім кілька днів просто ремонтував різні речі.

— Поїдемо твоїм авто чи моїм? — шепоче Петер.

— Моїм, — каже Міра і забирає свою сумочку з пасажирського сидіння.

Вони їдуть додому до Кабана і його дітей. На півдорозі Міра обережно простягає руку до важеля перемикання передач, Петер торкається до її долоні. І міцно затримує у своїй.

Фатіма, Аматова мама, вже на місці. Готує їсти на кухні, Міра береться їй допомагати. Амат теж тут, він іде до Бубу та його сестер і каже те єдине, що підліток здатен сказати своєму другові, який втратив маму:

— Зіграємо?

Вони беруть ключки і шайбу. Бубу знову зав’язує на голові краватку, бере за руки сестер, і вони йдуть на озеро. Його поверхня вже вкрилася кригою, світ став білим, і вони грають так, ніби тільки ця гра має значення.

Петер знаходить Кабана у майстерні, той уже почав працювати. Треба чимось зайняти руки, щоб не розірвалися груди.

— Я можу чимось допомогти? — запитує Петер.

Кабан стоїть спітнілий і розгублений, він просто бурмоче:

— Буря пошкодила дах, глянеш, що там зараз?

Від горя з людиною всяке може трапитися — і чоловік забуває, що в його друга обидві руки ліві: бо ж у Канаді той навіть не вмів полагодити перила на своїх сходах. Але Петер любить Кабана тією любов’ю, яку відчувають діти до своїх найкращих друзів, тому він бере драбину й вилізає на дах.

Поки він там сидить, не маючи ані найменшого уявлення, з чого почати, лісом тягнеться вервечка автомобілів. Спочатку Петер думає, що це родичі Кабана, але автівки зупиняються, і з них виходять молоді чоловіки.

Теему і Відар виходять першими, за ними — Павук і Столяр, а потім іще з десяток чорних курток. Зазвичай сюди вони приїздять ремонтувати свої автомобілі й снігоходи, їхні батьки — теж, бо якщо в цих краях ламається снігоочисник чи лісозаготівельна машина, або навіть якийсь нещасний електричний чайник — люди йдуть до Кабана. Але тепер вони приходять сюди, бо щось зламалося всередині самого Кабана. Теему заходить до майстерні, тисне масну руку автомеханіка й каже:

— Прийми наші співчуття. Як тобі допомогти?

Кабан витирає з обличчя піт і бруд.

— З ким прийшов?

— Є столяр, електрик, кілька просто сильних хлопців, а кілька взагалі, бляха, ні на що не здатних, — відповідає Теему.

Кабан ледь усміхається.

Петер іще сидить на даху, коли туди залізають Столяр і Павук. Вони стоять, витріщившись один на одного, а тоді Петер глибоко вдихає і визнає:

— Я тут нічого не розумію. Я навіть не знаю, з чого… почати.

Столяр нічого не каже. Він просто показує Петерові, що треба робити. Потім вони працюють усі троє, разом, кілька годин. Можливо, опинившись унизу, вони знову стануть ворогами, але тут, на даху, ці чоловіки стають до роботи пліч-о-пліч. Смерть і на це здатна.

На кухню заходить Теему. Побачивши Міру, він різко зупиняється. Міра напружує щелепи, стискає кулаки — так миттєво, що Фатіма інстинктивно стає між нею і Теему, навіть не розуміючи, хто з них у більшій небезпеці. Але Теему робить крок назад, у нього опускаються плечі, він нахиляє голову, намагаючись виглядати якомога меншим.

— Я лише хочу допомогти, — пояснює він.

Тому що часом легше щось зробити, аніж сказати. Жінки переглядаються, Міра ледь киває, а Фатіма запитує:

— Ти вмієш готувати?

Теему киває. Фатіма знає, хто його мама, вона розуміє, що хлопцеві довелося ще малим навчитися готувати їсти. Фатіма просить його порізати овочі — і він не відмовляється. Потім Міра миє посуд. Теему витирає. Вони не укладають перемир’я, але роблять перерву. Адже складність добрих і поганих людей — у тому, що більшість із нас можуть бути і тими, й іншими одночасно.

Легко сподіватися на людей. Вірити, що світ може змінитися за одну ніч. Ми виходимо на демонстрації після замахів на вбивство, збираємо кошти після стихійних лих, ставимо «сердечка» в інтернеті. Але після кроку вперед ми завжди робимо майже такий самий крок назад. І потім, озираючись, бачимо, що кожна зміна настає дуже повільно, що коли вона нарешті стається, ми її ледве помічаємо.

У Бйорнстадській школі чути дзвінок. Починаються уроки. Але Беньї не доходить якихось ста метрів до школи і зупиняється, ніби його взуття залили цементом. Він знає, яким тепер став в очах інших, і хокейний матч цього не змінить. Можливо, його прийматимуть на льоду поки він буде найкращим, але тепер йому доведеться віддавати значно більше зусиль, ніж усім іншим гравцям. Нехай іще подякує, що його взагалі прийняли в команду. Тому що тепер він не один із них. І вже ніколи ним не стане.

Беньї відомо, що про нього й далі пишуть усяке лайно, розказують паскудства, жартують. Неважливо, хто він і що з нього добрий хокеїст, неважливо, як важко він бореться і як сильно грає. У їхніх очах він однаково буде «отим». Знайдуться люди, які завжди стануть забирати в нього все, чого він зуміє добитися, і зводити його здобутки до кількох літер. Як на тому папірці на дверях кемпінгового будиночка, де буква «О», закріплена між «Г» і «М», стала оптичним прицілом, всередину якого був застромлений ніж. Тепер Беньї дозволено бути тільки цим.

Хлопець розвертається, щоб піти геть звідси. Уперше в житті він боїться зайти до школи. Неподалік стоїть молода дівчина, вона чекає, не перешкоджаючи йому, але її голос таки спиняє кроки Беньї.

— Не дозволяй тим сволотам бачити, як ти плачеш.

Беньї зупиняється, його очі широко розплющені.

— Я не можу… як… бляха, як це взагалі можливо?

Голос Майї слабший за слова:

— Просто заходиш. Підняв голову, випрямив спину і дивишся кожному з цих покидьків в очі, аж поки вони не відведуть погляду. Беньї, нашої провини тут нема.

Беньї відчуває, що розривається:

— Як ти це витримала? Навесні, після всього… як… як ти витримала?

У Майї твердий погляд, хоча голос надламується.

— Я не збираюся бути жертвою. Я — та, що вижила.

І вона йде до школи. Беньї вагається цілу вічність, а тоді рушає за нею. Вона чекає на нього. Іде поруч. Їхні кроки неквапні; можливо, здається, ніби Майя і Беньї рухаються повільно, але в той шкільний коридор вони заходять не крадькома. Вони вриваються ураганом.