Ми проти вас

26

Намагаєшся бути хорошим батьком усіма можливими способами, але ніколи не знаєш, як треба. Ні, ця робота не з важких — вона просто неможлива. Петер стоїть перед дверима до кімнати своєї доньки, в руці тримає барабанні палички. Майя була його маленькою дівчинкою, його робота — захищати її, а тепер він навіть не в силах поглянути доньці в очі. Тому що йому дуже соромно.

Коли Майя була маленькою, вони лежали вдвох на вузькому ліжечку в ті особливі ночі, коли здавалося, ніби крім них на Землі взагалі не залишилося людей. Мале дитинча засинало, тулячись до Петерової шиї, а він навіть не смів дихати. Її серденько билося у швидкому ритмі, ніби у кролика, а його — відмірювало удари в такт. І Петер був таким щасливим, аж сам цього лякався — настільки, що міг думати лише про уламки, на які знову могло розлетітися життя. Діти роблять нас вразливими. У цьому проблема всіх мрій — піднімаєшся на гірську вершину і раптом розумієш, що боїшся висоти.

Тепер Майї шістнадцять. Тато стоїть перед її дверима і, як останній боягуз, не може постукати. Коли Майя була маленька, він завжди називав її Огризочком. Донька не любила хокей, тож коли вона втратила голову через гітару, Петер навчився грати на барабанах лише заради того, щоб лабати з нею в гаражі. Минали роки, і вони грали дедалі рідше: тато був такий зайнятий, звісно. Робота, дім, життя. Частіше починаєш говорити слово «завтра». Коли донька підходила до нього з барабанними паличками, він запитував: «Ти вже зробила домашні завдання?».

Але зараз він тримає в руці барабанні палички. Обережно стукає у двері до Майї. Ніби має слабку надію, що вона не почує.

— Та-ак? — бурмоче Майя.

— Я просто подумав запитати, чи ти… гітара в тебе? Хочеш… можемо трохи пограти в гаражі?

Майя відчиняє двері. Від її співчуття Петер почувається розбитим.

— Тату, я готуюся до уроків. Може, завтра?

Петер киває.

— Звичайно. Звичайно, Огризочку. Давай завтра…

Майя цілує тата в щоку і зачиняє двері. Він ледве зміг поглянути їй в очі. Петер намагається хоч якось знову стати їй татом, але не знає як. Ніхто цього не знає.

Увечері сім’я Андерссонів тримається на віддалі одне від одного, наскільки це взагалі можливо у невеликій віллі. Майя лежить на ліжку в навушниках, збільшивши гучність. Міра сидить на кухні за своїми мейлами. Петер зачиняється у ванній і втуплюється у свій мобільний.

Лео приховує синці на тілі під товстим тренувальним костюмом, а про синці на обличчі пояснює, що то в спортзалі йому в голову влучили м’ячем. Мабуть, батьки йому вірять. Або ж просто хочуть вірити. Того вечора кожен замкнутий у своєму власному страху, тож ніхто навіть не чує, як Лео відчиняє вікно у своїй кімнаті й прокрадається надвір.

Петер телефонує Річарду Тео. Відповідають після третього гудка.

— Слухаю? — каже політик.

Петер сковтує слину, хоч у роті пересохло — і ковтнути йому вдалося хіба що власну гордість.

— Я хочу запитати дещо про нашу… домовленість.

Петер говорить пошепки, він зайшов до ванної і не хоче, щоб його почув хтось із сім’ї.

— Про яку домовленість? — запитує політик, бо йому вистачає розуму не говорити про таке по телефону.

У Петера сповільнюється дихання.

— Як виявилося, це… непросто знайти у Бйорнстаді теслю. Тепер такі часи.

Таким чином він просить політика не змушувати його зносити трибуни зі стоячими місцями. Не змушувати його виступати проти «Групи». Не зараз. Але політик відповідає:

— Я не розумію, про що ти говориш. Але… ЯКБИ й була якась домовленість між нами двома, я б очікував, що ти дотримаєшся своєї обіцянки. Без винятку. Так повинні робити друзі!

— Ти просиш мене зробити дещо… небезпечне. Тобі самому відомо, що політикам тут заганяють сокири в автомобілі, а я маю… сім’ю.

— Я ні про що тебе не прошу. Але ти спортсмен, і я навіть не думав, що спортсмени можуть захищати жорстоких бандитів, — глузливо відповідає Річард Тео.

Петер іще довго тримає телефон біля вуха, після того як політик завершує розмову. Заплющивши очі, він далі бачить перед собою той некролог. Йому вдасться врятувати свій клуб, але на які небезпеки він наразить свою сім’ю? Петер дасть цьому місту хокейну команду. Але чиїм буде це місто?

Кажуть, що «від малих пробоїн на дно йдуть великі кораблі». Але часом недостатньо швидко, на думку деяких чоловіків. Річард Тео телефонує в Лондон. Після чого від нового власника фабрики спортивному директору «Бйорнстад-Хокею» надсилають мейл, зміст якого дуже простий: що новий спонсор вимагає гарантій того, що Петер Андерссон справді «має намір дотримати обіцянку й забезпечити сприятливу для сімейних відвідин льодову арену, на якій будуть лише трибуни з сидячими місцями». Ніхто не згадує про «Групу» чи «бандитів». Але Петер ніколи так і не отримає того листа. Звісно, через зовсім безневинну помилку — відправник написав прізвище Петера з одним «с», а не з двома.

Якби хтось потім почав ставити запитання, усі почувалися б розгублено: Петер почав би стверджувати, що він ніколи не отримував того листа, а спонсор запевнив би, що вони домовлялися через «посередника»; і що важче було б отримати пряму відповідь про те, що насправді сталося, то більше люди переконувалися б у тому, що всі причетні до цього щось приховують.

Звісно, не потрібно пояснювати, як саме копія того мейла раптом опинилася в місцевій газеті. Журналістка посилається на «надійне джерело». А коли новина стає відомою, не має значення, яким чином газета отримала таку інформацію.

І тоді ніхто вже не може довести, хто першим виступив з пропозицією знести трибуни зі стоячими місцями.

Учасники «Групи» завжди під час зустрічі й прощання обіймають одне одного зі стиснутими кулаками на спині. Для когось такий кулак є знаком насильства. Але не для них.

Теему Рінніус досі мешкає разом із мамою. У поліцейських рапортах стверджують, що він не може забезпечити собі окреме житло, тому що живе з чорного доходу, і Теему не заперечує — нехай так собі й думають. А правда в тім, що він не міг залишити маму саму. В цьому будинку хтось мусив вести рахунки. Розказують багато жартів про кримінальне життя братів Рінніусів, наприклад: «Що таке тріатлон для Рінніусів? Це коли приходиш у басейн пішки, а вертаєшся звідти на велосипеді!». Або: «їдуть брати Рінніуси в автомобілі, а хто за кермом? Поліцейський!». Коли Відар став воротарем у дитячій хокейній команді, хтось на трибунах пирхнув: «Хіба, бляха, не ясно, що з цієї сім’ї будуть добрі воротарі — вони ж усьому ведуть рахунок!». Цей жарт прозвучав лише раз, бо які паскудства не говорили би про братів Рінніусів, але з математики в них були найкращі оцінки. Усе своє життя вони були змушені рахувати: скільки таблеток залишилося в баночках на полиці у ванній, скільки годин спала мама. Коли Відара понесло і він попався, Теему взяв на себе відповідальність за ведення рахунків. Справи йшли гірше, бо мама хотіла лише спати, довше й міцніше — після того, як її меншого хлопчика забрали на лікування до стаціонару. Відар завжди був її коханим малим «бейбі», незважаючи на все, що він витворяв.

І от зараз Теему сидить за кухонним столом, а мама грюкає сковорідками й каструлями — від цих звуків він уже встиг відвикнути — і голосно сміється, чого теж давно не було. Коли Теему розповів, що Відара відпустять раніше, мама на радощах вичистила весь будинок. А зранку, вперше за багато років, Теему нарахував таку саму кількість таблеток у баночках, яка була й учора.

— Мій бейбі, мій бейбі, — весело співає мама, стоячи біля плити.

Вона так і не запитала, чому Відара випускають, або хто це організував, але Теему при думці про це гризе тривога. Він переконує себе, що просто прагне того самого, чого хочуть усі нормальні чоловіки: повернути молодшого брата додому, не засмучувати маму, жити звичайним життям. Але це неправда, бо Теему також повинен захищати їх, це завжди був його обов’язок і його одержимість.

— Мій бейбі, мій бейбі повертається до мами додому! — мугикає мама.

У Теему важчає голова. «Група» ніколи не була аж настільки продуманою чи мілітаризованою організацією, як гадали собі люди. Так, на запитання незнайомців усі відповідають: «Яка ще „Група“?» або «Хто?.. Який Теему?» — але їхнє здивування не завжди вдаване. Теему не диктатор, а чоловіки в чорних куртках, в принципі, є просто гуртом товаришів, які тримаються разом через щиру любов до, по-перше, хокею, а по-друге, один до одного. Політики, поважні фігури з правління клубу і журналісти стільки лайна вивалюють на «бандитів», коли їм це на руку, але ці жадібні свині ніколи не любитимуть ані цей клуб, ані це місто так, як любить їх «Група».

Теему має двох найкращих друзів, Павука і Столяра, які здатні битися, ніби дикі звірі. Але вони ніколи не замахнуться на невинного, а коли кілька років тому в цих лісах лютував найгірший за століття ураган, вони обоє ходили від будинку до будинку і розчищали сади від повалених дерев, лагодили дахи і вікна, не взявши за роботу жодної крони. Де в той час були журналісти і поважні фігури з правління? У поліцейських рапортах Павука і Столяра називають учасниками банди, але навіть сьогодні, коли вони йдуть повз один із тих будинків, господарі обов’язково запросять їх випити кави. Теему не дитина, він розуміє, що в його хлопців нема золотих сердець. Але все ж вони знають, що таке честь. У своєрідний спосіб.

Павука в дитинстві цькували — він не хотів іти в душ після фізкультури, і купка хлопців з його класу вирішила, що Павук — гомік, тому вони запхали його в душ, щоби скрученими рушниками вибити з нього це лайно. «Гомік» — у їхньому розумінні то була найгірша образа, найбільша слабкість для хлопця. Після цього в Павука з’явилися дві найненависніші речі: гоміки і ті, хто цькує інших.

Після одного виїзного матчу шість-сім років тому «Групу» затримали копи. Молодший брат Теему, Відар, якому тоді було всього дванадцять, сидів собі сам у «Макдональдс!», а група вболівальників суперника рушила саме туди. Павук вирвався від поліцейських, щойно це помітив. Його не змогли би затримати ні собаками, ні кіньми, ні оперативною групою. У тому «Макдональдс!» вони з Відаром двадцять хвилин билися з десятком супротивників, чотирьох із них Павук відправив до лікарні, а дванадцятирічний Відар розламав стілець і ніжкою завдавав ударів, ніби кийком. Такий він був боєць, іще відтоді.

Столяр інакший. У нього в сім’ї були і тато, і мама; він мешкає на околиці Височини, працює у фірмі свого старого. Але в нутрі має те саме, що й Павук. Коли Столяр був підлітком, його двоюрідну сестру зґвалтував один покидьок, який приїхав сюди у відпустку. Щойно Теему почув про це, він миттю вкрав автомобіль і цілу ніч їхав, щоб встигнути в аеропорт і зупинити Столяра. Той хотів увірватися в літак, бо зібрався летіти і битися з усією країною. Столяр ридав від люті в обіймах Теему, стиснувши кулаки в нього на спині.

Зараз у Столяра є дівчина, вона має хорошу офісну роботу в муніципальному житловому фонді, нещодавно в них народилася донька. Це Столяр переконав Теему, що «Група» повинна виступити на боці Майї Андерссон, а не Кевіна Ердаля. «Мені насрати, якщо ми потрапимо в найнижчий у світі дивізіон, я однаково стоятиму на тій трибуні, але я не буду вболівати на ній за ґвалтівника!» — сказав він. Після того «Група» ухвалила рішення і тепер зіткнулася з його наслідками.

Вони проголосували за те, щоб Петер Андерссон залишився в клубі, а зараз їм стало відомо, що цей щур привів спонсорів, які хочуть знести трибуну зі стоячими місцями. У Теему безперестанку дзвонить мобільний. Хлопці хочуть війни.

— Але я не розумію, чому мій БЕЙБІ не може жити вдома, у своєї МАМИ? — повторила мама Теему, і він стрепенувся від своїх роздумів.

— Що? — бурмоче Теему.

Мати кидає на стіл листа від муніципального житлового фонду.

— Вони пишуть, що Відар отримав квартиру! Нащо вона йому здалася? У нього ж є МАМА!

І лише після цього для Теему стають зрозумілими шматочки цієї головоломки.

Чоловік у костюмі виходить з будинку міської адміністрації й відчиняє двері свого автомобіля, як раптом за спиною в нього з’являється чиясь постать. Річард Тео лякається, але без здивування. Швидко опанувавши себе, він запитує:

— Хто ви?

І тоді Теему Рінніус робить два кроки вперед. Не настільки близько, щоб торкнутися до Тео, але достатньо, щоб вони обидвоє відчували подих один одного. І політика долає фізичний страх. Ми всі, ті, хто не навчені битися, знаємо цей страх, і не має значення, чи є в нас гроші, влада або певність, що суд визнає нашу правоту. Ніхто не зможе захистити нас на темній стоянці за ті кілька секунд, коли якийсь чоловік, схожий на Теему, поб’є нас до стану непритомності. Нам це відомо. І Теему теж це знає. Тому він каже:

— Ти знаєш, хто я. Мій молодший брат, Відар, був позбавлений волі, а тепер його раптом випускають. Я не розумів чому, а тоді дізнався, що нова тренерка «Бйорнстад-Хокею» хоче, щоб він був у команді. Жоден хокейний клуб не може витягнути мого брата із закритого стаціонару. А от політикові це під силу!

У Річарда Тео пришвидшується пульс, але йому вдається говорити спокійно.

— На жаль, не знаю, про що ти говориш.

Якийсь час Теему не відводить від політика зловісного погляду, але врешті відступає, даючи йому вдихнути повітря. Теему застережливо піднімає палець, аби дати політикові зрозуміти, що не лише він уміє збирати інформацію в Бйорнстаді:

— Мама отримала листа від муніципального житлового фонду. Моєму братові дали квартиру. Ми перевірили, хто подав заявку. Це був ти.

Річард Тео покірно киває.

— Це моя робота — допомагати мешканцям цієї комуни. Усі вони…

Звісно, в реєстрі управління житлового фонду електронна адреса Річарда Тео могла опинитися помилково. Або він міг зробити це з розрахунку, що Теему про все дізнається. Взагалі-то, у друга Теему, Столяра, дівчина працює в офісі управління.

Теему шипить:

— Погана затія — бавитися зі мною в ігри! Чого тобі треба від моєї сім’ї?

Річард Тео вдає з себе дурня. З його боку це відважно.

— Я не з тих, хто просить інших зробити послугу. Особливо тих, хто в цій… «Групі», чи як там ви називаєтеся?

— Що за «Група»? — запитує Теему.

Його обличчя навіть не сіпається — така вдавана байдужість напрацьовується роками — і політика це вражає. Річард Тео піднімає руки:

— Добре, визнаю. Я знаю, хто ти. І думаю, що ми з тобою, Теему, станемо друзями.

— Чому це?

— Тому що ми з тобою схожі. Ми робимо не завжди те, що варто, а переважно те, що мусимо. Журналісти показують мене небезпечним і зловісним лише тому, що я не дотримуюсь усіх правил, які придумав істеблішмент, щоб спинити таких чоловіків, як ми. Здається, тобі це знайоме?

Теему спльовує на землю.

— Твій костюм коштує, як місячна зарплата нормальної людини.

Річард бере ці слова до уваги.

— Теему, ти не погана людина. Ти дбаєш про своїх друзів, про сім’ю, хочеш кращого життя для молодшого брата. Так чи ні?

Теему навіть не кліпає.

— Давай конкретніше.

— Річ у тім, що в мене нема ілюзій про наше суспільство, та й у тебе теж. Ми з тобою з різних груп, ми різні люди, але однаково пильнуємо свої інтереси.

— Ти нічого про мене не знаєш, — відрубує Теему.

Після цих слів політик наважується усміхнутися.

— Можливо. Але в дитинстві я часто дивився страшилки і знаю, що чудовисько завжди найстрашніше перед тим, як його побачать. Наша уява може лякати нас значно сильніше за те, що ми насправді знаємо. Думаю, таким самим чином ти створив «Групу». Вас не так багато, як здається, ти дозволяєш людській уяві перетворювати вас на щось страхітливіше, ніж є насправді.

У Теему опускаються брови. Це єдиний рух, який він собі дозволяє.

— Немає ніякої «Групи».

Політик самовпевнено «підтверджує»:

— Ну звісно, звісно. Теему, всім потрібні друзі. Тому що друзі допомагають одне одному.

— І як?

Голос Річарда Тео звучить м’яко.

— Твоя трибуна зі стоячими місцями.

Лео йде через Бйорнстад, хоч сам не знає, куди прямує. Через набряки і синці після того нападу в тунелі йому не вдається іти швидко, але він має потребу рухатися, виходити в ніч і показувати самому собі, що не боїться.

Спершу Лео рушає на Височину, до будинку Вільяма Люта — ніби дитина, яка обпеклася об плиту, але настирливо тягнеться, щоб знову до неї торкнутися. На Височині в усіх будинках тихо і вимкнене світло, тож Лео йде до центру. Перед пабом «Хутро» курять якісь чоловіки, двоє з них — Павук і Столяр. Лео стоїть у тіні, повторюючи їхні жести, припалює собі сигарету й пробує курити так, як вони. Можливо, дванадцятирічний хлопець сподівається, що, набувши вигляду, як у тих чоловіків, він зможе стати таким, як вони: чоловіком, до якого не нариваються.

Річард Тео не видає ані проблиску самовдоволення, коли каже «трибуна зі стоячими місцями». Хоча саме тієї миті привертає повну увагу Теему.

— Що за трибуна… зі стоячими місцями? — запитує Теему, ніби ніколи про неї не чув.

Річард Тео не поспішає відповідати.

— Ходять чутки, що новий спонсор хоче її знести.

Маска Теему розтріскується, крізь неї просвічується ненависть.

— Якщо Петер Андерссон ЗАЧЕПИТЬ нашу трибуну, то йому…

Зціпивши зуби, Теему замовкає. Політик турботливо повторює:

— Я ж кажу, що хочу бути твоїм другом.

— Чому?

Нарешті Річард Тео переходить до справи:

— Тому що на голосуванні минулої весни члени «Бйорнстад-Хокею» вирішували, чи буде Петер Андерссон спортивним директором, і ти зробив так, щоб він переміг. Я політик. Тож розумію цінність чоловіка, який може змусити інших голосувати так, як йому потрібно.

Теему скептично примружує очі.

— Ти збираєшся переконати Петера, щоб відчепився від трибуни?

Політик, навіть не моргнувши, каже неправду:

— Ні. Петер не збирається дослухатися до політиків. Він узагалі нікого не буде слухати. Хоче зосередити на собі всю владу над клубом. Але я можу поговорити з новими спонсорами. Вони поважні люди і зрозуміють цінність… групи вболівальників. Хіба ви не вболівальники?

Теему замислено покусує губи.

— І що тоді буде з Петером?

— Я не дуже знаюся на хокеї, але спортивних директорів час від часу звільняють, хіба ні? Вітри швидко змінюють напрям!

— Для твого ж добра буде, щоб ці вітри ніколи не віяли проти мого брата! — шипить Теему.

Річард Тео чемно схиляє голову.

— Я можу дати тобі те, що ти хочеш: твою трибуну, твій клуб і таку команду «Бйорнстада», в якій гратимуть лише місцеві хлопці. То як, можемо бути друзями?

Теему повільно киває. Політик сідає до свого автомобіля.

— Що ж, Теему, тоді не буду тебе затримувати, я ж розумію, що сьогодні у тебе справи в Геді.

У Теему сіпаються повіки. Річард Тео отримує від цього справжнє задоволення. Якщо хочеш добитися чогось від людини, треба розуміти, що спонукає її до дій. Теему — захисник, дитиною він бився з дорослими чоловіками в себе на кухні, захищаючи маму, підлітком створив «Групу», щоб захистити молодшого брата, але це ще не все. Можна легко повірити, начебто Теему не цікавиться спортом, що це лише привід для насильства і засіб для кримінальних дій. Але погляньте в його очі, коли він говорить про «Бйорнстад-Хокей», і зрозумієте, що це місто є його домом. А трибуна зі стоячими місцями — єдиним місцем, де він може не хвилюватись, не гнутися від відповідальності за всіх, хто поруч. Хокей — це його вигаданий світ, так само як і для спортивних директорів, тренерів і гравців. І такі люди, як Теему, завжди захищатимуть місця своєї найбільшої радості, застосовуючи свою найгрізнішу зброю. Тому зараз Теему шипить:

— Ти про що говориш? Чого б це мені мати справи у Геді?

Річард Тео посміхається:

— Я думав, що ти вже бачив відео.

Тієї ж миті в кишені Теему вібрує мобільний — прийшла смс-ка. А тоді ще одна. І ще.

Лео ще стоїть, прихований у тіні на іншому боці вулиці, коли чоловіки перед пабом отримують лавину повідомлень, їхні мобільні розриваються, ніби автомати для пінболу. Всі вони, як один, переглядають те саме відео, Лео не бачить, зате йому чути розмову чоловіків. Хтось із них каже: «Ці шмаркаті підари з Геда нариваються, хай відсмокчуть!». Інший дивиться у свій телефон і жорстко відповідає: «Щойно написав Теему. Він бачив відео. Каже, щоб ми збирали хлопців». Не минає й хвилини, як Лео знаходить те відео у своєму мобільному, учні з його школи вже почали розсилати його, і Лео розуміє, що далі станеться.

Він біжить просто в ліс. Якщо поквапитись, Лео встигне в Гед раніше за «Групу».

Буде бій.

Теему Рінніус у темряві наближається до собачого притулку. Адрі бачить його крізь вікно — він без спиртного і прийшов сам.

— Твій брат тут? — запитує Теему.

Адрі впізнає цей погляд.

— Він на даху, — відповідає вона.

Теему розпалено сміється.

— Хочу закликати його випити пива. Підеш із нами?

Адрі повільно хитає головою.

— Якщо з ним щось станеться, я тебе вб’ю.

Теему вдає, що не розуміє:

— Що станеться? Ми вийдемо попити пива.

Адрі піднімає руку, спинившись біля його підборіддя.

— Ти мене чув.

Теему усміхається. Адрі заходить до будинку. Вона знає, що станеться сьогодні вночі. Вона не хоче, щоб Беньї бився, але нехай краще йде разом з іншими, ніж лежить у лісі й шепоче щось про «помилку». Адрі перевіряє, чи ключ від шафи зі зброєю лежить на місці під подушкою, і лягає спати.

Беньї сидить на даху комори і курить під зоряним небом. Теему піднімається драбиною і заглядає на дах.

— Хочеш пива, Овіч?

Він каже це якось дивно, ніби стримує сміх.

— Що? Зараз? — дивується Беньї, майже тверезіючи.

Теему дістає свій мобільний і вмикає йому відео, яке шириться інтернетом.

— У Геді на площі хтось спалив хокейний светр Бйорнстада.

— І до чого тут я? — дивується Беньї.

Теему, відповідаючи, вже злізає вниз — він аж настільки впевнений, що Беньї спуститься за ним:

— Овіч, на грудях того светра мій ведмідь. А на спині — твоє ім’я.

Голос Теему звучить без злоби. Навіть якось жартівливо. Якби хтось побачив, як Беньї злізає з даху, то зрозумів би чому: вони з Теему розуміють одне одного, вони однієї породи.

— І що думаєш робити? — усміхається Беньї.

— Думаю поставити тобі пиво. Я чув, що в Геді добре пиво.