Ми проти вас

44

Вечір уже пізній, щоб було доцільно залишати світло на льодовій арені, але коли туди заходить Бубу, Елісабет Цаккель стоїть на льоду і забиває шайби. Бубу не міг знати, виходячи з дому, що тренерка ще на арені, але він на це сподівався. Він почитав сестрам «Гаррі Поттера», вклав їх спати, прибрав і заклав прання. А тоді зібрав речі й пішов на арену. Це було інстинктивно. Він не може спати, його мозок ніяк не перестане думати, а Бубу знає лише одне місце, де для думок настає тиша.

— Можете навчити мене їздити на ковзанах? — гукає він до Цаккель.

Тренерка повертається до нього. Вона ще ніколи не бачила молодого хлопця, в якого була б така величезна потреба втекти від реальності.

— А що таке? — запитує вона.

— Коли ми з вами тільки зустрілися, ви запитали, чому ніхто не навчив мене їздити на ковзанах!

Це не констатація, а моління. Цаккель задумано спирається на ключку.

— Чому ти любиш хокей?

Бубу покусує нижню губу.

— Тому що це… круто?

— Ну, такої відповіді недостатньо, — каже тренерка.

Хлопець важко дихає. Робить іще одну спробу:

— Я… я знаю, ким я є, коли граю в хокей. Чого від мене очікують. А от усе інше… це так складно. Але хокей — це… ну просто… тут я знаю, ким я Є…

Цаккель стукає ключкою об лід, уже не так осудливо.

— Окей. Тоді я навчу тебе їздити на ковзанах.

Бубу виходить на лід, під’їжджає до тренерки, зупиняється і запитує:

— А чому ВИ любите хокей?

Цаккель знизує плечима.

— Мій тато любив хокей. А я любила свого тата.

Бубу наморщує чоло.

— Ну тоді — а чому ВІН любив хокей?

— Він казав, що хокей — це ніби симфонічний оркестр. Він любив класичну музику. «Sturm und drang».

— Це така група? — запитує Бубу, і Цаккель голосно сміється, що дуже незвично.

— Це означає «буря і натиск». Тато вмикав мені послухати один і той самий музичний твір, знову і знову, він говорив: «Елісабет, тут зібрано всі почуття — ти чуєш? Sturm und drang!»[8] Мабуть, так само він відчував і хокей. Буря і натиск. Увесь час.

Бубу надовго замислюється. І нарешті каже:

— А чому ви стоїте тут посеред ночі й кидаєте шайби?

І Цаккель усміхається.

— Тому що це круто.

Потім вона вчить Бубу правильно їздити на ковзанах. Через кілька годин хлопець запитує тренерку, чи зможе він стати справді добрим хокеїстом. Вона хитає головою і відповідає: «Ні. Але ти можеш стати нормальним тренером, якщо зрозумієш, як тобі бути корисним для команди».

Тієї ночі Бубу не спить аж до ранку — думає над її словами. Наступного дня на тренуванні він виходить із роздягальні, на всій швидкості переїжджає лід і щосили збиває з ніг Беньяміна Овіча. Беньї, розгублено піднявшись, витріщається на Бубу:

— Це, бляха, що за…

Але Бубу миттю лупить його ключкою по ногах. Погляд Беньї стає чорним.

— Якісь проблеми?

Бубу не відповідає, лише знову ключкою б’є Беньї по ногах. Інші гравці тільки витріщаються на те, що відбувається, не знаючи, що їм робити. У Бубу померла мама, після такого кожному може потьмаритися розум, але всім зрозуміло, що Беньї не стерпить іще одного удару.

— Бубу, перестань… — обережно починає Амат, але Бубу вже б’є ще раз.

Ніхто не встигає зупинити Беньї, Бубу один із найважчих гравців у команді, але Беньї жбурляє його просто на бортик, скидає рукавиці і, стиснувши кулаки, мчить просто на нього.

І тоді Бубу кричить йому:

— ТИ ДУМАЄШ, ЩО ВСІ ІНШІ НЕ БУДУТЬ ЦЬОГО РОБИТИ?

Беньї здивовано спиняється.

— Що?

— Ти думаєш, ІНШІ не зроблять цього? Усі команди, з якими ми будемо грати, будуть провокувати тебе — вони ХОЧУТЬ, щоб ти почав битися! Вони ХОЧУТЬ, щоб тебе вигнали з поля!

Беньї витріщається на Бубу. Решта команди — теж. Амат бурмоче:

— Беньї, він узагалі-то правильно каже. Тобі будуть викрикувати щоразу паскудніші речі, поки не натраплять на те, що спрацює. Тобі не можна піддаватися. Ні тобі, ані Відарові. Ви занадто важливі для команди.

Беньї розлючено втягує ніздрями повітря. Врешті він опановує себе й допомагає Бубу встати.

— Окей. Можеш продовжувати.

Відтоді на кожному тренуванні Бубу намагається щоразу креативніше спровокувати Беньї та Відара. Часом йому це вдається, і тоді він приходить додому побитим, хоча обидва його приятелі знають, що саме цього він добивається. Виявляється, Бубу теж має свій неповторний талант — бісити інших.

Одного ранку, коли Беньї відчиняє свою шафку, на дні, як завжди, лежать записки. Але одна відрізняється від решти. Там написано лише одне слово: «Дякую». Наступного дня у шафці лежить іще одна записка, написана іншим почерком: «Учора я розповіла сестрі, що бісексуальна». Через кілька днів лежить записка, на якій — іще інший почерк: «Я нікому нічого не казав, але коли наважуся, то не заявлю, що я гомік, а скажу, що я — такий, як ти!». Тоді хтось пише анонімну смс-ку: «Усі про тебе говорять і вони кажуть шо ти зара наш символ і я надіюся шо ти доганяєш який ти став важливий для нас хто не може нічо сказати!!!!!!».

Просто короткі записки й повідомлення. Просто слова. Просто анонімні голоси, які хочуть, щоб він знав, яким важливим став для них.

Беньї викидає записки в той самий кошик для сміття, куди викинув інші. Він навіть не знає, що гірше — погрози чи любов. Презирство чи очікування. Ненависть чи відповідальність.

Він отримує й інші смс-ки. Вони починаються однаково: «Вітаю! Не знаю, чи пишу на правильний номер — це ви той хокеїст-гомосексуал? Я журналістка і хотіла би зробити з вами інтерв’ю…» Одного ранку Беньї з сестрами йде до озера, продовбує ополонку й опускає туди телефон. Відійшовши далі, вони продовбують ще кілька ополонок, а тоді до вечора ловлять рибу, п’ють пиво і просто мовчать.

Коли «Бйорнстад-Хокей» грає наступний виїзний матч, чутки про Беньї дісталися вже й до того міста. Тепер у кожному місті, де він гратиме, будуть люди, які стануть вигукувати найогидніші речі, які лише можна придумати, щоб вивести Беньї з рівноваги. Але він не піддається, він просто забиває шайби. Що більше вони кричать, то краще він грає. Після матчу Бубу обіймає Беньї і радісно скрикує:

— Якщо вони ненавидять тебе, то, виходить, ти все робиш правильно! Ти найкращий! Вони ніколи б не стали так сильно ненавидіти тебе, якби ти не був найкращим!

Беньї намагається усміхнутися. Вдає, ніби все в порядку. Але він ніяк не перестане думати, скільки йому ще доведеться таким бути. Найкращим. Скільки ще потрібно часу, щоб йому дозволили просто грати.

В Ани з Відаром така любовна історія, що ніхто з них не розуміє, як їм поводитися. Тому все зводиться до того, що вони просто гуляють, щодня, коло за колом у лісі. Сніг глибшає, разом із їхньою закоханістю.

Одного дня Відар торкається до Ани, і вона вибухає істеричним риданням. Відар не розуміє, що сталося, і тоді Ана розповідає про Беньї. Про те, як усі дізналися, про її фото, про Майїн вибух гніву.

— Я не варта тебе, я така жахлива мерзенна людина! Напевно, я психопатка! — кричить Ана.

Відар стоїть перед нею і почувається голим, коли зізнається:

— Я такий самий.

І як після такого не закохатися в нього ще сильніше? Можливо, хтось знає відповідь. Але не Ана.

Наступного ранку, прийшовши до школи, Ана чекає в коридорі, поки не бачить Беньї. Він відчиняє свою шафку, звідти випадають записки, і Ана розуміє, що там написано, вона знає, скільки ненависті інших людей Беньї змушений нести у своєму тілі.

— Я мушу… — шепоче вона Відару.

Він хоче зупинити її, але це неможливо. Ана рушає через коридор. Беньї здивовано піднімає погляд і намагається заховати записки.

— Я знаю, ти ненавидиш мене, але… — починає Ана, проте більше нічого не встигає сказати, бо в неї з очей течуть сльози і їй зраджує голос.

— Чому я маю ненавидіти тебе? — дивується Беньї, і лише зараз Ана розуміє, що Майя нікому не розповіла, навіть йому.

— Це я… це… я сфотографувала тебе і… це була я! Усе, що ти мусиш терпіти, — це моя помилка… це була Я!

Її обличчя перекошується від гримаси сорому, яка вже ніколи не розгладиться. Ану аж трусить. Вона вибігає — геть звідси, з цієї школи, геть, геть, геть. Беньї стоїть на місці, на мить його погляд зустрічається з Відаровим. З воротарем відбувається щось небачене — він вагається.

— Вона… — починає Відар.

Але Беньї перебиває його:

— Я в порядку. Біжи за нею.

Відар так і робить. Біжить за Аною — і наздоганяє її тільки через кілометр; ця дівчина така швидка і сильна, що Відар навіть не може зупинити її. Тому він біжить разом із нею. Прямо до лісу — аж поки їм обом не забиває дихання. А в голові не лишається жодної думки. Вони падають і просто лежать у снігах.

Відар не каже ні слова. І це найкраще з того, що можна зробити для Ани.

Майя сидить у їдальні — сама, як завжди. Але раптом хтось сідає навпроти, ніби вона когось запрошувала. Майя піднімає погляд — Беньї показує пальцем на її тарілку:

— Ти це будеш їсти чи можна мені взяти?

Майя усміхається:

— Мені не можна сидіти з тобою. Про тебе погано говорять.

Беньї має вражений вигляд.

— Оце ти мене відшила.

— Вибач, — сміється вона.

Часом доводиться сміятися з паскудства — тільки так можна його витримати. Беньї усміхається. А тоді каже:

— Ти краще пробач Ану.

— Що?

— Вона розповіла, що виклала ті знімки, на яких я і… і… я і…

Наприкінці речення в нього зривається голос. Беньї безмежно сильний і незбагненно слабкий водночас. Часом він дуже нагадує Майї Ану.

— Чому я повинна їй пробачити? Вона жахливо з тобою повелася! — відрубує Майя.

— Але ви як сестри. А сестри пробачають одна одній, — змушує себе до відповіді Беньї.

Тому що в нього є сестри.

Схиливши голову набік, Майя запитує:

— Ти пробачив Ану?

— Так.

— Чому?

— Тому що, Майє, люди часом помиляються.

Майя мовчки доїдає. Але після уроків іде через весь Бйорнстад, стукає в двері, а коли Ана відчиняє, одразу каже:

— Візьми з собою спортивний костюм.

Ана не запитує нащо.

Це рятує їхню дружбу.