Ми проти вас

10

У вікнах адвокатської агенції темно, за винятком одного кабінету. Там працює Міра Андерссон, а її колега розляглася на двох фотелях і шукає в ноутбуці чартерні рейси.

— Чартер? Ти ж узагалі не любиш періоду відпусток, — нагадує Міра.

Колега потягується, ніби кішка, яка накапостила.

— Ну так, не люблю. Але ж, Міро, не показувати таке тіло в бікіні хоч раз на рік — це просто злочин проти людяності!

Міра заходиться сміхом. Господи, колега ще може так легко її розсмішити. Добре мати таку подругу.

— Скажи, коли забронюєш поїздку — я зателефоную і попереджу країну, щоб жінки там позамикали своїх чоловіків.

Колега дуже серйозно киває.

— І синів. І татів, якщо я добряче нап'юся фернету.

Міра усміхається. А тоді, повільно кліпнувши, бурмоче:

— Дякую, що залишилася…

Колега знизує плечима.

— У мене вдома поганий вай-фай.

Це, звісно, дурниці. Вона сидить в офісі, бо знає, що Міра не хоче сьогодні рано йти з роботи, щоб не сидіти в порожньому будинку й не чекати на Петера. Колега не засуджує її, не мусолить розмовами, просто залишається в єдиному кабінеті, де увімкнене світло.

Господи. Як же добре мати таку подругу.

«Ніколи не закохуйся в хокейний клуб. Він не може любити тебе у відповідь». Так казала мама Петера Андерссона. Вона була не такою різкою, як його старий, і часом Петер думав, що тато теж, мабуть, був м’якшим, поки мама не захворіла. «Не думай, ніби ти чогось вартий», — казав йому батько. А Петер, зрозуміло, нікого з них не слухав.

Він телефонував усім, кого знав. Усім, із ким грав. Просив поради, просив грошей, просив дати гравця, щоб урятувати клуб. Усі його розуміли, усі йому співчували, але хокей спирається на таблиці. Ніхто нічого не дасть тобі задарма.

Дзвонить телефон — це Петерів друг дитинства Фрак, власник продовольчих крамниць і останній реальний спонсор клубу «Бйорнстад-Хокей». У Фрака тремтить голос, коли він каже:

— Петере, це якась чортівня. Це, бляха, чортзна-що… це… вони тут поставили…

— Що? — запитує Петер.

— Я дзвоню, щоб ти не дав побачити це дітям. Вони… ці падлюки, вони дали в сьогоднішню газету некролог. На твоє ім’я.

Петер нічого не відповідає. Він розуміє повідомлення. Можна довго переконувати себе, що «критика — це частина роботи» і що треба «просто прийняти все, як є». Але людині властиве все людське. Якщо твоє ім’я написано в некролозі, ти не можеш так просто це прийняти.

— Пішли вони в сраку… — робить спробу Фрак, але сам розуміє, що витримати таке неможливо.

Напевно, були б шанси врятувати хокейний клуб у Бйорнстаді, навіть якщо не всі на твоєму боці. Але нічого не вдасться, якщо всі проти тебе.

Петер кладе слухавку. Треба їхати додому, але Майя зараз живе в наметі з Аною, а Лео ночує у друга. Петер із Мірою будуть самі в будинку, і йому відомо, що вона скаже. Міра спробує переконати його здатися.

Тому Петер розвертає «вольво» і тисне на газ. Геть із Бйорнстада, по трасі на виїзд, на максимальній швидкості.

У кабінеті Річарда Тео на стіні висить знімок лелеки. Тео вивчав статистику і знає, що найпростіший спосіб вплинути на думку людей — вказати їм на взаємозв’язок: погане харчування призводить до хвороб, алкоголь стає причиною аварій, бідність породжує злочинність. Також він знає, що цифри завжди можна підправити, залежно від потреб політика.

Наприклад, у книжці одного британського статистика Тео прочитав, що, за зібраними даними, щорічна народжуваність набагато вища в містах, де багато лелек, аніж у містах, де лелек мало. «Про що це свідчить? Що лелеки приносять дітей?» — саркастично писав автор. Звичайно, ні — насправді лелек більше в тих містах, де багато димарів, бо саме на них птахи в’ють собі гнізда. Більша кількість димарів — це більше будинків, відповідно — більше мешканців, і тому тут народжується більше дітей.

Тож Річард Тео повісив у себе в кабінеті знімок лелеки, щоб кожного дня мати нагадування: те, що відбувається, не має значення. Важливо те, як ти пояснюєш це людям.

Інші тварини його теж цікавили — от, наприклад, ведмеді й бики. Як усі тутешні діти, Річард Тео змалечку знав, що так називають хокейні клуби, але коли він почав вивчати за кордоном економіку, то довідався про ще одну історію. На Волл-стріт біржові брокери використовують назву «бики» для курсів, які різко ростуть у період пожвавлення, а «ведмеді» — для повільних і нещадних рухів ринку в умовах спаду економічного циклу. Задум полягає в тому, що вони обоє потрібні, бо їхнім протистоянням утримується рівновага економіки.

Те саме Річард Тео думає про хокейні клуби, тільки тут його ціль — порушити рівновагу. У політиці вибір простий: коли все добре, коли люди задоволені, тоді виграє істеблішмент. А коли люди розлючені й налаштовані одне проти одного — у виграші такі, як Річард Тео. Для того щоб аутсайдер здобув владу, потрібен конфлікт. А якщо конфлікту нема? Тоді, мабуть, треба його створити. Річард Тео набирає номер свого давнього друга в Лондоні.

— Усі згодні? — запитує Тео.

— Так, як домовилися. Але ти ж розумієш, що нові власники хочуть бачити певні… політичні гарантії, — вимогливо каже лондонський приятель.

— Вони отримають усе, що захочуть, просто проконтролюй, щоб вони тут з’явилися і виглядали задоволеними на фото в місцевій газеті, — усміхається Тео.

— А сам ти чого хочеш?

— Я просто хочу бути їхнім другом, — наполегливо стверджує Тео.

Лондонський приятель заходиться сміхом.

— Ну, звісно, як завжди.

— Для нових власників ця угода буде прибутковою, — обіцяє Річард.

Лондонський приятель погоджується:

— Безперечно, це дуже добра угода, і її не вдалося б укласти без твоїх спеціалізованих знань і політичних контактів. Нові власники цінують твою допомогу. Але скажи чесно: чому ТИ настільки зацікавлений у тій фабриці?

Тео спокійним голосом каже:

— Тому що фабрика розташована у Бйорнстаді. Вона мені потрібна, щоб отримати хокейний клуб.

Лондонський друг знову заходиться сміхом. Коли вони познайомилися в університеті в Англії, у Тео була лише скромна академічна стипендія і пара порожніх кишень. Він був сином учительки й фабричного робітника, але його батько брав активну участь у профспілці і славився своїм умінням жорстко вести переговори, тож, за легендою, керівництво фабрики запропонувало йому посаду керівника середньої ланки, тільки щоб спекатися його в статусі опонента. Батько потовстішав, став зручним і за якийсь час уже не становив загрози. Цей приклад показав Річарду Тео, що можна зробити, якщо маєш владу Тому в університеті він свідомо хотів знатися з чоловіками певної категорії: тими, хто родом із багатих сімей, але слабкі, зацьковані й невпевнені в собі. Тео був дотепним і веселим, добрим приятелем і чудовою компанією для розваг, до того ж він умів закрутити розмову з дівчатами. Такі риси характеру всюди цінні. Натомість у нього з’явилися віддані друзі, які потім успадкували владу і гроші своїх батьків. Цей приклад показав Тео, як важливо мати зв’язки.

Повернувшись додому в Бйорнстад, він міг обрати будь-яку партію, але зупинився на найменшій з тієї ж причини, через яку вирішив почати свою політичну кар’єру в Бйорнстаді, а не у великому місті: часом ефективніше бути великою рибою в маленькому ставку, ніж маленькою — у великому. Політичні курси й кольори його не цікавлять, він з однаковим успіхом міг би займати позицію в протилежних таборах. Є люди, які керуються ідеалами, а Річардом Тео керує результат. Інші політики кажуть, що він — «опортуніст із простими відповідями на складні запитання», що він той, хто сьогодні стоїть разом із безробітними в пабі «Хутро» та обіцяє їм муніципальні інвестиції, а завтра обіцяє підприємцям з Височини зниження податків. Тео знаходить цапа-відбувайла щоразу, коли в Низині стається якийсь злочин, а після цього в інтерв’ю місцевій газеті може вимагати «більше поліцейських патрулів», і водночас критикувати істеблішмент за те, що політики «не дотримуються муніципального бюджету». В одній кімнаті з учасниками руху охорони довкілля він обіцяє зупинити вплив мисливців на формування місцевої політики, але коли йому це на руку, він переходить до іншої кімнати й під’юджує мисливців, роздратованих через вовколюбів із великих міст і противників дозволу на зброю, які при владі.

Звісно, Тео не переймається такими дурницями, для нього це просто ще один спосіб продемонструвати, що йому не потрібно вивішувати прапори. Основа політики — стратегія, а не мрії. Отож, що він може використати собі на користь цього літа?

Уже давно переказували чутки, що лікарню в Геді закриють. Водночас на фабриці у Бйорнстаді кілька років скорочували працівників. А тепер ще й «Бйорнстад-Хокею» загрожує банкрутство. Треба добре відчувати, звідки віють вітри, щоб зрозуміти, як отримати виграш з усіх трьох змін.

— ХОКЕЙНИЙ клуб? Я навіть не думав, що ти колись полюбляв спорт, — здивовано каже лондонський приятель.

— Я полюбляю все, з чого можу отримати користь, — відповідає Річард Тео.

Дві жінки, Фатіма та Анн-Катрін, їдуть невеликим автомобілем дорогою через ліс. Їхні сини Амат і Бубу навесні стали товаришами по команді, ведмідь на футболках хлопців об’єднав також і мам. Фатіма в літній період прибирає в лікарні, де Анн-Катрін працює медсестрою, тож вони почали разом пити каву на перервах і з’ясували, що, попри суттєву віддаленість місць народження, записаних у їхніх паспортах, у них подібні погляди на життя: вони багато працюють, голосно сміються і люблять своїх дітей усім серцем.

Звісно, на початку вони часто обговорювали чутки, що лікарню збираються закривати. Фатіма тоді розповіла Анн-Катрін, що одна з перших фраз на бйорнстадському діалекті, яку вона вивчила, щойно прибувши сюди з маленьким сином на руках, звучала: «Якщо тяжко — так має бути». Фатіма любила місцевих людей за те, що ті не вдавали, ніби світ навколо не знає проблем. Життя — складна штука, тебе можуть скривдити, і тут це визнавали. А потім усміхалися й казали: «Ну й чорт із ним. Якщо тяжко — так має бути. Хіба хтось зі столиці дасть собі тут раду?».

Анн-Катрін розповідала свої історії. Про батьків, які рано померли, про юність серед лісів, коли справи в економіці дедалі погіршувалися, про те, як закохалася у великого незграбного чоловіка, якого прозвали «Кабаном», тому що він грав у хокей як небезпечно поранений дикий кабан, а на ковзанах міг їхати лише вперед і на повній швидкості. Анн-Катрін нікуди звідси не виїжджала, не бачила світу й не мала такої потреби. «Тут ростуть найкрасивіші дерева», — запевняла вона Фатіму. А потім додавала: «Та й за чоловіків не соромно, якщо мати до них терпіння».

Анн-Катрін постійно була зайнята Кабаном та їхніми трьома дітьми, найстарший серед яких — Бубу. Вона рано вставала, годувала їх, одягала й допомагала чоловікові з паперовою роботою в майстерні, а тоді їхала до лікарні, де мала довгі робочі зміни, повні найгірших моментів із життя інших людей. Потім вона поверталася додому, а там «треба допомогти з домашніми завданнями, прибрати будинок, часом і сльози зі щоки витерти».

Але вечорами, розповідала вона Фатімі, Кабан прокрадається на кухню, ступаючи такими м’якими кроками, що мало би бути невластиво чоловікові його статури, і коли він обіймає її, коли вона міцно пригортається до нього і вони танцюють, і пальці її ніг стоять на його стопах, і на кожному маленькому кроці Кабан піднімає її — ці хвилини цінніші за все. Цінніші за ціле життя. «Пам’ятаєш, Фатімо, коли діти ще зовсім малі, ти приходиш по них у дитячий садок, а вони підбігають до тебе і СТРИБАЮТЬ у твої обійми? Вони безстрашно кидалися до нас усім тілом, тому що беззастережно вірили, що ми спіймаємо їх; для мене ці миті — найкращі на світі». Тоді Фатіма усміхалася й казала: «Ти знаєш, коли Амат грає в хокей, коли він щасливий — я відчуваю те саме. Розумієш мене?». Анн-Катрін розуміла. Так вони стали подругами.

Коли одного вечора кілька тижнів тому Анн-Катрін упала на підлогу в лікарняному кафетерії, це Фатіма підхопила її. І вона ж була однією з перших, кому Анн-Катрін розповіла про свою хворобу. Фатіма супроводжувала Анн-Катрін на обстеження, возила до спеціалістів в іншу лікарню, щоб Кабан міг залишатися вдома і працювати в майстерні. Тепер вони сидять в автомобілі, уже майже приїхали, і Анн-Катрін втомлено усміхається:

— Ти занадто піклуєшся про мене.

Фатіма рішуче відповідає:

— Знаєш, що я вивчила, коли приїхала в Бйорнстад? Якщо ми не подбаємо одне про одного, то ніхто цього для нас не зробить.

— «Ведмеді серуть у лісі, інші серуть на Бйорнстад!» — каже Анн-Катрін голосом дядьків напідпитку з пабу «Хутро», і дві жінки голосно хихочуть.

Коли машина заїжджає на газон перед майстернею, Фатіма шепоче:

— Ти повинна розповісти Бубу, що хвора.

— Я знаю, — схлипує Анн-Катрін, сховавши обличчя в долонях.

Вона хотіла зачекати до початку хокейного сезону, бо тоді Бубу матиме можливість випустити емоції. Але часу залишилось мало. Що робити в таких випадках? Як сказати своїм дітям, що помираєш?

«Комора» — бар на околиці Геда, з живою музикою і дешевим пивом, а ще, як в усіх інших схожих закладах, тут місце зустрічей тих, хто намагається забути про свої проблеми, і тих, хто проблем шукає. Катя Овіч саме сидить у кабінеті, схилившись над бухгалтерськими записами, коли по одвірку стукає один із охоронців.

— Я знаю, ти просила, щоб тобі не заважали, але на барі сидить твій брат. У майці.

Катя роздратовано зітхає і ще нижче опускає голову. Тоді встає, поплескує охоронця по плечу й обіцяє цим зайнятися.

Так і є, Беньї сидить на барі, але сам цей факт не є проблемою. Він практично виріс у «Коморі», і коли бракувало працівників, він час від часу стояв за барною стійкою і наливав пиво, ще задовго до того, як йому виповнилося достатньо років, щоб самому випивати. Проте зараз ситуація інакша. Завсідники «Комори» — це вболівальники «Гед-Хокею», але вони дозволили Беньї з’являтися тут з трьох причин. 1. Їм подобається Катя. 2. Беньї був гравцем юніорської команди у Бйорнстаді. 3. Йому завжди вистачало розуму приходити в одязі з довгими рукавами.

Тепер Беньї виповнилося вісімнадцять, і якщо восени він гратиме в хокей, то буде вже в основній команді, і от цей хлопець розсівся собі в барі в самій майці, щоб усі бачили татуювання ведмедя в нього на руці. Цього ж тижня хтось виклав в інтернет відео, як горять червоні прапори «Гед-Хокею», а коли одна політикиня з Геда висловила свою думку про можливе банкрутство «Бйорнстад-Хокею», наступного ранку з капота її автомобіля стриміла сокира.

— Може, накинеш на себе светра? — запитує Катя, зайшовши за барну стійку.

— Привіт, моя улюблена сестричко, — усміхається Беньї.

Цією хитрістю він користувався ще з дитинства — слабкість Каті була в тому, що вона не вміла сердитися на нього, бо завжди хотіла, щоб брат любив її найбільше з сестер. Катя сумно зітхає:

— Будь ласка, Беньї, можеш влаштовувати таке деінде… не тут?

Вона показує на його кухоль з пивом. Катя знає, що не може завадити членам своєї сім’ї робити що їм заманеться, вона рано це зрозуміла. Завтра в їхнього тата був би день народження.

— Не хвилюйся, моя улюблена сестричко, — каже Беньї.

Так, ніби це можливо — не хвилюватися. Катя не зводить з нього благального погляду:

— Допивай своє пиво, і поїдемо разом додому, добре? Я тільки закінчу з бухгалтерією, буду готова через п’ятнадцять хвилин.

Беньї перехиляється через барну стійку й цілує сестру в щоку. Каті хочеться водночас і обійняти його, і вдарити, як завжди. Вона кидає оком на бар — заповнений навіть не на чверть, і більшість відвідувачів або занадто старі, або забагато випили, щоб перейматися татуюванням Беньї. Катя сподівається, що встигне забрати звідси брата, поки нічого не змінилося.

Коли Амат уже не відчуває ніг, він розвертається й повільно біжить узбіччям траси назад. На півдорозі додому його обганяє «вольво». Це Петер Андерссон. Амату, мабуть, варто було би стриматися, мати трохи більше гордості, але він починає підстрибувати й несамовито розмахувати руками. Авто сповільнюється, проте неохоче. Амат нависає над опущеним вікном і аж захлинається словами:

— Е-е, Пе… Петере, я тільки хочу запитати… усе, що говорять про клуб, але чи буде… тобто, чи буде восени команда юніорів? Я хочу грати, я мушу…

Петеру слід було не зупинятися, треба було опанувати себе й не вивалювати на шістнадцятирічного хлопця усі свої емоції. На мить він забув, що зробив Амат цієї весни, і що цей гравець команди юніорів не може перейти в Гед з тієї причини, що він свідчив на захист Майї. Урятував Петерові роботу. Але буває, що горе і гнів цілковито охоплюють дорослого чоловіка, і він уже не здатен пам’ятати, що інші люди теж мають почуття.

— Амате, мені треба ще стільки всього обдумати, поговоримо про це наступного разу…

— Але коли? Мені нема де ГРАТИ! — задихаючись, відрубує Амат.

Мабуть, він не хотів, щоб його слова прозвучали так розлючено, це все страх. Петера душать докори сумління, а від цього мозку часом не вистачає кисню, і тому Петер шипить у відповідь:

— Амате, ти ПОГАНО чуєш? ТА МЕНІ ПЛЮВАТИ НА КОМАНДУ ЮНІОРІВ! Я навіть не знаю, чи в мене є КЛУБ!!!

Тільки зараз Амат помічає, що Петер плакав. Хлопчик обережно задкує від машини. Петер їде геть, він розчавлений. Під дощем йому не було видно, що по щоках хлопчика теж текли сльози.

У «Коморі» за барною стійкою сидить чоловік років двадцяти п’яти, можливо, двадцяти семи. Сині джинси, сорочка-поло. На стійці перед ним стоїть кухоль пива і лежить книжка. Після того як Катя зникає в кабінеті, він кидає погляд на Беньї і, піднявши брову, запитує:

— Мені варто пересісти?

Беньї розвертається до нього, і кутики його губ починають так характерно безтурботно пританцьовувати, що встояти перед цим неможливо.

— А що таке?

Чоловік у сорочці-поло усміхається.

— Здається, твоя сестра вважає, що ти натвориш собі проблем. Тому я цікавлюся, чи не варто мені пересісти?

— Залежить від того, чи ти полюбляєш проблеми, — відповідає Беньї і відпиває пива.

Чоловік у сорочці-поло киває. Кутиком ока дивиться на руку Беньї і помічає кров на кісточках.

— Я тут живу вже чотири години, то як — уже час нажити собі проблем?

— Це трохи залежить від того, чи довго ти збираєшся тут залишатись. Що в тебе за книжка?

Питання звучить так неочікувано, що чоловік на мить розгублюється і не знає, що сказати, а потім розуміє, що, напевно, цього й добивався його співрозмовник. Беньї знає багато способів, як вселити в інших невпевненість.

— Це була… тобто, це одна… це біографія Фрідріха Ніцше, — відповідає чоловік у сорочці-поло, прокашлявшись.

— Це той, що про безодню? — каже Беньї.

Чоловік у сорочці-поло здається здивованим.

— «Якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня дивиться в тебе». Так. Це Ніцше.

— Ти, схоже, здивований, — завважує Беньї.

— Та ні… — чоловік каже неправду.

Беньї відпиває пива. Багато років у його мами була система покарань: якщо Беньї бився у школі, вона змушувала його читати щоденні газети. Йому не дозволяли йти на тренування з хокею, поки не переповість усе, що читав: передову статтю, міжнародні новини, культуру, політичний огляд. Минуло кілька років, читання газет стало занадто простим заняттям для Беньї, і мама переорієнтувалася на класичну літературу. Сама вона ледве могла читати ті книжки, але знала, що її син був розумніший, просто не показував цього. Тому покарання за погану поведінку стало для нього ще й нагадуванням: насправді ти є кращим.

Беньї пирхає, глянувши на чоловіка в сорочці-поло:

— А ти очікував, що на згадці про Ніцше я видам щось таке: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими»? Або, може, «На небесах не знайти жодної цікавої людини»? Або… бляха, що там іще було? «Ті, хто думають, що танцюристи з’їхали з глузду, просто не чують музики».

— Здається, останнє було не з Ніцше, — обережно заперечує чоловік.

Беньї попиває пиво, а чоловік навіть не знає, як розуміти їхню розмову — це непорозуміння чи перевірка? За якийсь час Беньї каже:

— Ти й далі здаєшся здивованим.

— Я… ні… тобто, якщо цілком чесно, то ти не схожий на того, хто цитує Ніцше… — регоче чоловік.

— Я багато на що не схожий, — відповідає Беньї.

І кутики його губ знову починають пританцьовувати.

Настає вечір, Бубу з мамою довго гуляють у лісі. Мама хоче розповісти синові, як важко бути дорослим, який складний світ, але не знає як. Поки Бубу дорослішав, вона старалася навчити його, що насильство — це недобре, але цієї весни він побував у найжорстокішій бійці за все своє життя, в якій його мало не роздерли, а його мама рідко коли відчувала за сина таку гордість, як тоді. Тому що її син захищав Амата. Поставив себе під удари заради нього. Заступився за іншого.

Вона стільки років раділа з того, що Бубу був таким лагідним. Інші хлопчики соромилися, коли мами цілували їх у чоло перед їхніми друзями, але тільки не її син. Він був із тих, хто казав: «Мамо, у тебе сьогодні така гарна зачіска». Зараз їй хочеться, щоб він був жорсткішим. Холоднішим. Можливо, тоді він би легше все витримав.

— Бубу, я хвора… — шепоче вона.

Бубу плаче, слухаючи розповідь мами, але вона плаче ще більше. Бубу вже не той малий хлопчик, який застрибував мамі в обійми, тепер він достатньо дорослий, щоб у його грудях умістилося найбільше горе, і достатньо високий та сильний, щоб підняти свою маму на руки й нести її додому, поки вона розповідає, що скоро помре. Мама шепоче синові, притулившись до його шиї:

— Ти завжди був найкращим у світі старшим братом. Тепер мусиш стати ще кращим.

Увечері вона чує, як Бубу читає «Гаррі Поттера» молодшим сестрам. Уночі Кабан заварює слабкий чай, Бубу заходить до ванної і притримує мамі волосся, поки вона блює. Коли мама вже лежить у ліжку, син витирає її щоки і каже:

— Сказати тобі щось дурне? Знаєш, ти завжди говориш, що я ніколи не знайду собі дівчину, тому що в мене завищені вимоги. Але це все через тебе. Мені потрібна дівчина, яка буде дивитися на мене так, як ви з татом дивитеся одне на одного.

Анн-Катрін міцно притуляє до свого чола його велику, дурну, твердолобу голову. Їй так хочеться побачити, як він одружується. Стає батьком. Часом життя буває таким достобіса тяжким, таким тяжким, аж неможливо витримати. Навіть якщо так і має бути.

Катя майже завершує роботу з останніми паперами, коли до неї вбігає охоронець. Їй одразу стає зрозуміло, що вже пізно.

Ніхто із завсідників «Комори» не мав охоти починати з Беньї бійку через його татуювання, але хтось зателефонував кільком чоловікам, яким не була властива така ж толерантність до свободи творчості. Один із чоловіків має на передпліччі татуювання бика. Коли вони заходять до бару, Беньї повертається до «сорочки-поло»:

— А от ЗАРАЗ можеш пересісти!

Кажучи це, він усміхається, ніби шкодлива дитина, яка підклала подушку-пукавку під диванне сидіння. Жоден із тих чоловіків біля дверей навіть і близько не такий натренований, як Беньї, але їх четверо, а Беньї — один. Беньї жваво зістрибує з барного стільця, ніби радіє, що їх так багато і сили рівні. Чоловіки не кидаються на нього — він сам підходить до них, від чого вони розгублюються саме на таку кількість секунд, щоб Беньї миттю здобув перевагу. Чоловік із татуюванням бика хапає зі столу порожню пляшку з-під пива, тому Беньї вирішує спершу врізати йому. Але, звісно, не встигає цього зробити.

«Сорочка-поло» за барною стійкою бачить, як із кабінету вилітає Катя і кидається прямісінько в гущу. Відштовхує чоловіка з пляшкою в руках до стіни й кричить:

— Тільки один твій, бляха, удар ось тут у барі — і цілий рік будеш напиватися вдома в кутку!

Далі Катя звивається поперед Беньї, вона добре знає цей його погляд. Як у старшої сестри Адрі, як у їхнього тата. Якщо війни нема, вони її починають.

— Беньї… тільки не тут, не сьогодні, я тебе прошу… — шепоче вона.

Катя кладе руки братові на груди, відчуває, як б’ється його серце. Пульс спокійний, дихання рівне. Четверо дорослих чоловіків хочуть побити його до смерті, а він навіть не боїться. Ніщо так не жахає Катю, як це.

Беньї дивиться сестрі в очі. Такі ж, як у їхньої мами, та й Катя нечасто щось просить у свого молодшого брата. Тому Беньї цілує її в щоку і глузливо регоче над чотирма чоловіками, які стоять у дверях.

— То ви заходите чи вже йдете? Я збираюся додому, а ви, якщо не збираєтеся тертися тут своїми хрінами, може, трохи посунетеся?

Чоловіки косо глипають на Катю й охоронців і врешті відступають. Але попередження зроблено: у Геді більше не прийматимуть людей із татуюваннями ведмедя. Нехай у Бйорнстаді є якась «Група», але тут теж знайдуться чоловіки, які готові виступити.

Проходячи крізь двері, Беньї голосно сміється. У чоловіків, які залишаються позаду, від люті смикаються плечі. Один із них бурмоче до Каті:

— Твоєму братові пощастило, що в нього така сестра. Ти щойно врятувала йому життя.

Катя кидає на нього розлючений погляд:

— Ти так думаєш? Справді? Що це ЙОГО життя я врятувала?

Чоловік робить спробу самовпевнено посміхнутись, але шкіра йому ніби прилипла до вилиць. Катя фиркає. Вона забирає свої речі з кабінету і під’їжджає машиною до виходу, але Беньї вже зник у темряві ночі, щоб сестра його не знайшла.

Кожен спорт дурнуватий. Кожна гра ідіотська. Дві ключки і м’ячик, піт і відсапування — для чого це? Щоб ми в миті розпачу могли вдати, ніби лише це має значення.

Уночі Кабан і Бубу прибирають підлогу в майстерні. Батько й син, вони ніколи не мали звички багато говорити, і тепер їм обом, напевно, страшно, що замість розмови вони можуть обрати найпростішу альтернативу. В їхньому домі, як і в усіх інших будинках, є пляшки з алкоголем. Тому вони вирішують зробити по-іншому: викочують автомобілі, пересувають обладнання, аж поки гараж не стає порожнім.

Далі беруть кожен свою ключку і тенісний м’ячик. Вони грають цілу ніч, обливаються потом і тяжко дихають, ніби лише це має значення.

Коли позаду Беньї зачиняються двері, він сам-один заглиблюється в ліс на пару сотень метрів. Потім зупиняється, запхавши руки в кишені, і роззирається. Ніби зважує, що робити далі: знайти цього вечора ще якусь проблему на свою голову чи вибрати дерево, на яке можна вилізти і накуритися трави, поки не зморить сон. Голос позаду нього лунає очікувано й несподівано водночас:

— Я ніколи в житті не ліз у бійки, тому з мене буде небагато допомоги, якщо ти далі маєш на думці пригоди. Але я радо випив би пива в якомусь іншому місці… — каже чоловік у сорочці-поло.

Беньї озирається через плече.

— Знаєш, де тут є нормальні нічні клуби?

Чоловік заходиться сміхом.

— Я вже казав, що живу тут усього чотири години. Але є… мій будинок. А там холодильник.

Дотепер він ніколи так не робив, не запрошував одразу когось додому, це не для нього. Але Беньї, мабуть, знає, як додати людям спонтанності. І нерозважливості також.

Вони рушають дорогою через ліс. Чоловік винаймає будиночок у кемпінгу, що розташований далеко від Геда, трохи ближче до Бйорнстада, але на достатній віддалі від обох міст, щоб ніхто нічого не побачив. Вони починають цілуватися ще в коридорі. Коли чоловік прокидається наступного ранку, Беньї вже нема.

Чоловік знаходить свою книжку на підлозі, там, де випустив її з рук, між вхідними дверима і спальнею. Він перегортає сторінки й нарешті знаходить цитату, яку шукав: «Треба ще мати хаос у собі, щоб народити зірку, що танцюватиме».

Трохи далі звідти, на цвинтарі, стоїть молодий чоловік і запускає шайбу в надгробний камінь. У нього розбиті кісточки пальців, але всередині ще гірші рани. Алан Овіч мертвий, Кевін Ердаль, можна сказати, теж. Беньї — чоловік, який любить чоловіків і втрачає всіх, кого любить.

Складно вмістити в собі ще більше хаосу.