Ми проти вас

34

Через багато років ми, можливо, вже не будемо знати, як нам назвати цю історію. Ми скажемо, що це була історія про насильство. Про ненависть. Про протиріччя й розбіжності, про міста, які самі себе розірвали на шматки. Але й це не буде правдою, не до кінця.

У цій історії також ідеться про дещо інше.

Це останній рік Відара Рінніуса, коли він іще підліток. У висновку психолога зазначено, що у Відара «брак контролю над імпульсами», але більшість людей замінили би «брак» на «повну відсутність». Він завжди потрапляв у бійки, часом разом зі своїм старшим братом Теему захищав маму, часом вони захищали один одного. Якщо не було кого захищати, брати билися вдвох. Це правда — про брак контролю над імпульсами: Відар ніколи не міг стриматися. Коли в інших людей тільки-но з’являлася думка «а що як…», Відар уже починав діяти. Тренер дитячої команди якось сказав, що саме тому з нього вийшов такий хороший воротар. «Ти просто не знаєш, як можна боятися шайб!» Усі кажуть, що проблема Відара в тому, що він «не думає», але насправді усе навпаки. Проблема в тому, що Відар ніяк не перестане думати.

У дванадцять років він зрозумів, що самотній. Разом із братом та його друзями Відар поїхав до іншого міста, де основна команда «Бйорнстада» грала виїзний матч. Після матчу Теему сказав Відарові, щоб той почекав його у «Макдональдсі», бо мав передчуття, що почнеться бійка. Відар їв собі, коли туди ввалилися вболівальники суперника. Теему і «Групу» вже затримала поліція, і Відар сидів сам-один у кутку, одягнений у неправильні кольори, і ті вболівальники знали, хто він. Під час матчу вони бачили, як дванадцятирічний малий вигукував паскудства про їхній клуб і показував їм середній палець. «То що, ти не такий уже крутий без свого братана?» — загорланили вони, наближаючись до нього.

Саме тоді Відар зрозумів, що самотній. Усі ми самотні. Народжуємося самотніми, помираємо самотніми і самотньо б’ємося. Тож Відар почав битися. Він думав, що тут і помре, бачив, як розбігаються з цієї забігайлівки дорослі, він був дитиною, але ніхто навіть не спробував допомогти йому. Персонал повтікав на кухню. Відар не знає, скільки тоді було супротивників, але він бачив, що в нього немає шансу. Та однаково розмахував руками. А тоді, ніби з нізвідки, з’явився Павук: Відар пригадував, що той наче застрибнув усередину через вікно, але чорт його знає, як то було. Павук захищав його так, ніби вони були однією сім’єю, а потім вони й стали один одному як сім’я. Тоді Відар усвідомив, що людина не мусить бути самотньою. Не завжди. Не тоді, коли є «Група».

Коли Відару виповнилося шістнадцять, вони були на іншому виїзному матчі. Павука вже судили за кілька дрібних злочинів, він отримав умовний термін. Він і Відар зупинилися в парку, поки решта хлопців із «Групи» рухалися далі, бо у Павука в голові теж ніколи не було тихо, і він, як і Відар, зробив відкриття, що світ сповільнюється, якщо зужити правильні препарати. З-за рогу виїхали поліцейські верхи на конях, вони побачили обох підозрюваних хуліганів — і Павук запанікував та втік. У нього в кишенях були наркотики, у Відара теж. Відар умів бігати швидше за Павука, але в Павука був умовний вирок, а у Відара — брак контролю над імпульсами. Він не зміг стриматися, щоб не захистити того, кого любив.

І тому, коли Павук побіг в один бік, Відар кинувся в протилежний — на поліцейських. Потім його звинуватили за стількома різними статтями, що Відар їх усіх навіть не пам’ятає. Зберігання наркотиків точно було. Здається, ще були насильницький опір і напад на поліцейського. Ну і він вдарив поліцейського коня просто в щелепу. Відар ніколи не любив коней. Напад на службового коня? Скільки років за це можуть дати?

Так Відар потрапив до того стаціонарного закладу, де познайомився з Балу. То був один із працівників, і прозвали його так за розміри і статуру, як у ведмедя з «Книги джунглів». Коли вони стали друзями, то худющого чорноволосого Відара, зрозуміло, почали називати Мауглі. Можливо, це йому навіть допомогло — життя під іншим ім’ям. Можливо, так він міг удати з себе іншу людину.

Балу був неговірким, але він розумів, що Відар має багато енергії, якій треба знайти позитивне застосування, поки вона не вибухнула від чогось негативного. Дізнавшись, що малий грав у хокей, Балу позичив спорядження для хокейного воротаря — і щоразу, коли через імпульсивний вибух люті з будь-якої причини у Відаровій голові перегоряли запобіжники, він спокійно бурмотів: «Ну що, Мауглі. Йдемо в підвал». У підвалі був склад, досить великий, щоб Балу було зручно стояти біля однієї стіни і щосили жбурляти тенісні м’ячики на Відара, який стояв біля протилежної стіни. Минув якийсь місяць, Балу настелив у підвалі нову підлогу, достатньо слизьку, щоб здавалося, ніби ти стоїш на льоду, і тоді можна було подавати справжні шайби.

Вони грали, використовуючи кожну нагоду, часом Балу навіть порушував правила і грав з Відаром уночі. Він сподівався, що це допоможе хлопцю навчитися не порушувати решту правил. Визначення «нагляду» і «покарання» існують у постійній зміні, але Балу робив усе, щоб надати їм чіткої форми. Він нечасто вдавався до довгих пояснень, але саме він найбільше протестував, коли Відара мали випускати. «Він іще не готовий!» — наполягав Балу. Ніхто його не слухав. Відар десь мав впливового друга, хтось подбав про те, щоб матеріалізувалися всі потрібні документи. Тому, коли Відар від’їздив зі стаціонарного закладу, Балу лише сумно прошепотів до нього: «Мауглі, залишайся на льоду. Зосередься на хокеї!».

Майя разом із Лео сидять за комп’ютером; потім вона пригадуватиме, що вони грали кілька днів. Сестра стримує в собі слова, але врешті не може не сказати:

— Більше не бийся заради мене. Я знаю, що ти мене любиш, але не бийся заради мене. Якщо хочеш, бийся за щось інше. Але не за мене.

— Окей, — обіцяє їй молодший брат.

Після того вони здебільшого мовчать. Тільки часом у Лео щось не вдається, і він злиться, аж б’є себе по стегну і кричить: «ІДІОТ!», — і тоді Майя заходиться голосним реготом, від якого навіть болить у горлі. На якусь мить життя стає таким, як було колись. Простим.

Але от Майї вдається зробити у грі щось таке, що навіть Лео під враженням, він повертається до сестри — мовляв, «дай п’ять». Майя не встигає зреагувати, і рука Лео опускається їй на плече.

Майя так відсахується, аж перекидає стілець. Так ніби брат обпік її дотиком. Їй важко дихати, очі широко розплющені, вона кляне себе і знову намагається вдати, ніби нічого не сталося, але Лео вже все зрозумів. Молодші брати бувають кмітливими. Після зґвалтування до Майї не може торкнутися жодна людина. Неважливо, що Лео — її брат, страх є алогічним почуттям, тіло реагує незалежно від мозку.

Лео вимикає комп’ютер.

— Бери свою куртку, — рішуче каже він.

— Нащо? — засоромлено запитує Майя.

— Я дещо тобі покажу.

Коли Відар виходить зі стаціонару, в автомобілі на нього вже чекають Теему, Столяр і Павук. Теему мусить дати стусана Павукові, щоб перестав обіймати Відара. У квартиру, отриману від муніципального житлового фонду, Відар не заходить ні разу.

— Я повинен жити вдома. Я мушу допомагати тобі рахувати, — каже він своєму братові.

Теему цілує малого в голову.

Про що найперше запитує Відар? Про «Бйорнстад-Хокей»! Яка тепер команда? Які в нас гравці цього року? Ми віддубасимо «Гед»? Відар завжди був палким прихильником; трибуна зі стоячими місцями — єдине місце, куди він тепер найбільше поривається, після маминої кухні. Теему лише поплескує по плечу свого меншого брата, він іще не розповів Відару, що в цьому році йому не доведеться стояти на трибуні, тому що в нього є шанс грати в команді! Теему мовчить, бо не хоче, аби менший брат почав нервуватися, і впродовж кількох хвилин щастя старшого брата чисте й безхмарне.

Тоді Відар запитує про Беньї Овіча. Востаннє, коли хлопці розмовляли з Відаром, вони розповіли, що нова тренерка поставила Овіча капітаном, хлопців аж розпирала радість, бо вони вважали, що Беньї — один із них. Бйорнстадський хлопчисько, який міцно стояв на ногах і на один ляпас відповідав трьома. Але зараз, коли Відар згадує його ім’я, Павук зі Столяром замовкають. Їхні погляди хмурнішають, а слова стають жорсткими:

— Ми дещо дізналися про нього…

Відар слухає. Хлопці не можуть навіть вимовити ім’я Беньї, вони говорять про нього, ніби він помер. Можливо, в певному сенсі так і є — того, кого вони знали, вже нема. Він більше не один із них.

Мабуть, Відар не такий, як інші з «Групи», він не переймається, хто з ким спить, і ніколи не переймався. Але чоловіки в чорних куртках говорять не про сексуальну орієнтацію — Відар це розуміє, — а про довіру і відданість. Беньї вдавав із себе того, ким не був. Він фальшивий, йому не можна довіряти, і Павук зі Столяром думають, що він зганьбив «Групу».

— Ми захищали його нашими спинами, а він весь цей час хотів трахнути нас у сраку! — відрізає Павук.

Відар нічого не каже. Коли йому було дванадцять чи тринадцять років, за якийсь час після того як Павук бився за нього в «Макдональдс!», Відар запитав його: «Ми хулігани?». Павук серйозно похитав головою і відповів: «Ні. Ми солдати. Я стою за тебе, а ти стоїш за мене. Ми нічого не варті, якщо не можемо на тисячу процентів довіряти один одному. Доганяєш?». Відар доганяв. «Група» трималася разом усе життя, а таку дружбу неможливо збудувати, нічого не принісши в жертву.

«Група» має різні причини ненавидіти Беньї: комусь це гидко, хтось вважає, що їх зрадили, а ще інші просто хвилюються, що ж тепер будуть скандувати про них уболівальники суперника. Хтось із цих хлопців носить на шиї татуювання ведмедя — наскільки сильно треба щось любити, щоб піти на таке? Тому Відар нічого не каже. Він просто радіє, що повернувся додому, що все як завжди.

А коли Теему нахиляється до нього й шепоче, що «новий тренер проведе для тебе відкрите тренування основної команди, і якщо ти їм підійдеш, то будеш грати!», радість у Відаровій голові співає так гучно, що він уже не може думати про щось інше.

Це просто спорт.

Собаки в притулку заходяться гавкотом, щойно чують, що сюди наближаються брат із сестрою. Виходить сонна Адрі й заспокоює їх. Лео і Майя налякано зупиняються.

— А Жанетт тут? Тобто… вчителька з нашої школи… вона мала вести клуб единоборств… це тут? — запитує Лео.

— «Клуб» — це дуже оптимістична назва. Жанетт у комірчині, — пирхає Адрі і, позіхаючи, чухає свою шевелюру, схожу на щітку зі сталевими прутами.

Лео киває, але не рухається з місця. Він запхав руки до кишень і з цікавістю дивиться на собак.

— Якої вони породи?

Адрі наморщує чоло, дивиться то на Лео, то на Майю і намагається вирахувати, що їм тут треба. Можливо, навіть розуміє причину, бо теж має сестер. Тож вона каже:

— Ти любиш собак?

Лео киває:

— Так. Але мама з татом не дозволяють мені мати собаку.

— Хочеш допомогти мені їх погодувати? — запитує Адрі.

— ТАК! — вигукує Лео і має вигляд щасливіший, ніж мало б цуценя з двома хвостами.

Адрі кидає на Майю доброзичливий погляд:

— Жанетт у комірчині. Йди туди.

Тож Майя заходить до комірчини сама. Жанетт саме тренується на мішку з піском і завмирає посеред руху, намагаючись не видати свого здивування. Майя, здається, миттю передумує. Жанетт витирає піт із чола й запитує:

— Хочеш спробувати єдиноборства?

Майя розтирає долоні.

— Ну, я ж, типу, навіть не дуже знаю, що це таке. Це мене брат сюди притягнув.

— Нащо? — дивується Жанетт.

— Він боїться, що я завдам декому шкоди.

— Кому?

У Майї щось надламується, коли вона зізнається:

— Собі.

То з чого почати? Жанетт дивиться на дівчину, а тоді вирішує зробити найпростіше: сідає на мат. Майя мало не вічність сидить навпроти, на відстані метра. Жанетт посувається трохи ближче, але дівчина здригається, тому вчителька зупиняється. Вона м’яко пояснює:

— Будуть люди, які скажуть тобі, що єдиноборство — це насильство. Але для мене це — любов. Довіра. Бо якщо ми з тобою будемо тренуватися, нам доведеться довіряти одна одній. Тому що ми доручаємо одна одній свої тіла.

Сказавши це, Жанетт простягає руку і торкається до Майї. І це перший раз після Кевіна, коли Майя відчуває чийсь дотик, крім Аниного, і не відсахується. Жанетт показує їй, як боротися, як робити захват і вивільнятися, а Майя мусить вчитися не помирати від паніки, поки її міцно тримають. Одного разу, запанікувавши, вона сіпає головою назад і вдаряє Жанетт.

— Усе в порядку, — шепоче Жанетт, не переймаючись, що на губі й підборідді у неї виступила кров.

Майя глипає на годинник на стіні. Вони вже годину борються, звільнившись від усіх думок, вона так упріла, що навіть не розуміє, чи їй щось тече з очей, чи це піт.

— Просто я… я часом до смерті боюся, що нічого ніколи вже не буде в порядку… — видихає Майя.

Жанетт не знає, що відповісти, — ні як учителька, ні по-людськи, — тому вона каже єдине, про що знає як тренерка:

— Ти втомилася?

— Ні.

— Тоді працюємо далі!

У тій комірчині Майя не вилікується. Не побудує машину часу, не змінить минуле, не здобуде благословенну втрату пам’яті. Але вона стане приходити сюди щодня і навчатися єдиноборству, й одного дня буде стояти в черзі у продуктовій крамниці, коли її випадково зачепить якийсь незнайомий чоловік, проходячи повз. І вона не відсахнеться. Це буде найбільша з усіх тих малих подій, і жодна людина цього не зрозуміє. Але того дня Майя повернеться додому, маючи відчуття, що вона кудись рухається. Увечері вона знову піде на тренування. Наступного вечора — теж.

Це просто спорт.

Ана сидить високо на дереві, недалеко від собачого притулку. Дивиться, як Майя і Лео йдуть додому через ліс. Ана прийшла сюди за ними, але сама не знає нащо, їй просто хочеться бути ближче до Майї, хоч якось. Ана замерзає без неї.

Коли Майя минає її внизу, між ними всього кілька метрів. Ана могла би щось вигукнути, злізти вниз і молити свою найкращу подругу вибачити їй. Але це трохи не та історія. Тому Ана залишається сидіти високо на дереві й дивиться, як віддаляється її подруга.

Наступного дня Відар їде автобусом до школи. Багатьом відомо, хто він, тому ніхто не наважується сідати поруч. Аж поки на зупинці на околиці Височини в автобус не заходить на кілька років молодша дівчина. У неї розпатлане волосся й зажурені очі, її звати Ана.

Перше, що помічає Відар, — Анині м’які щиколотки, вони ніби створені не для того, щоб ходити по підлозі, а щоб бігати в лісі й перестрибувати через камені. Перше, що помічає Ана, — Відарове чорне волосся, таке тонке, що пасма спадають на обличчя, ніби цівки дощу по віконній шибі.

Мине багато років і, можливо, ми скажемо, що ця історія була про насильство. Але це буде неправдою, правдою не до кінця.

Тому що ця історія також про любов.