Ми проти вас

29

Жах. Та проклятуща й незбагненна річ.

Майя іде додому сама, залізна ззовні, але всередині — ніби картковий будиночок. Достатньо найменшого подуву вітру. Сьогодні в їдальні була черга. Тиснява. Хтось наштовхнувся на неї, цілком ненавмисно, вона навіть не знає, як звати того хлопця, і він цього навіть не помітив. Вони ледь торкнулися одне одного. Він ні в чому не винен. Але Майя знову провалилася в пекло, за одну мить.

Коли Майя з Аною були малими, вони часто рахували метеликів, цілісіньке літо. Зараз усе змінилося, і Майя рахує їх інакше. Вона знає, що метелики помирають, коли опадає листя.

Жах. Він незбагненний. Майже всі ми знаємо це відчуття, але ніхто не вміє його пояснити. Майя дивиться на своє відображення у дзеркалі й дивується: чому не видно жаху? Не видно навіть на рентгені — як таке може бути? Хіба можливо, щоб щось, що так жахливо гупає всередині, не з’явилося на знімках, ніби чорний шрам, випалений на нашому скелеті? Хіба може бути, що у дзеркалі не видно, як їй боляче? Вона вміє прикидатися. Ходить у школу, сидить на уроках, виконує домашні завдання. Грає на гітарі, й це навіть допомагає, або ж вона сама себе в цьому переконала. Можливо, треба просто чимось зайняти руки. З книжок про «психологічні тренінги», які читає тато, Майя дізналася, що мозок повинен контролювати тіло, але часом буває навпаки — і це, можливо, єдиний спосіб вижити. Вона бачила, як дорослі, переживаючи депресію, займаються звичними справами, тримають себе в русі, тренуються, прибирають дім, ремонтують літні будиночки. Знаходять для себе щось, що змусить їх встати з ліжка зранку: треба полити квіти, виконати доручення, робити будь-що — аби тільки не мати часу дослухатися до своїх почуттів. Ми наче сподіваємося, що фізичні рухи, ці малі щоденні ритуали, зможуть приспати наш жах.

Майя навчилася контролювати свою шкіру, не давати їй тріснути від вогню, який палахкотить усередині. Вона переконує себе, що, зумівши обдурити інших, врешті зможе обдурити й саму себе. Але будь-яка дрібниця може відкинути її назад — лампа, подібна на ту, що стояла в кутку Кевінової кімнати, або скрип підлоги — як тоді, коли хтось нарешті піднімався сходами в будинку його батьків, поки вона кричала там цілу вічність. Могло минути кілька тижнів, і все наче було гаразд, а тоді з’являвся якийсь звук або запах — і вона знову опинялася там. На його ліжку. Його рука була в неї на шиї, його владний натиск — на її роті.

Той хлопець у шкільній їдальні просто торкнувся до неї, для нього це не мало жодного значення, але в ній спалахнуло полум’я. Усередині неї, ніби вибухівка, розірвався напад панічного жаху.

Кажучи про зґвалтування, ми завжди говоримо в минулому часі. Вона «стала». Вона «постраждала». Вона «через це пройшла».

Але Майя не пройшла через це, вона далі це проходить. Її не зґвалтували — а далі ґвалтують. Для Кевіна це тривало кілька хвилин, а для Майї — ніколи не закінчується. Напевно, їй усе життя щоночі буде снитися бігова доріжка. І там вона вбиває його, щоразу. Майя прокидається, відчуваючи, як нігті врізаються в долоні і як вона кричить, зціпивши зуби.

Жах. Він наш невидимий володар.

У поліцейському відділку в Геді забагато справ і замало працівників, так само, як у всіх інших відділках у невеликих містах. Легко підсміюватися над пізніми прибуттями на виклики і нескінченними розслідуваннями, наче так роблять навмисно. Але в цих краях поліцейські нічим не відрізняються від людей інших професій: дайте їм трохи часу та можливість виконати свою роботу — і вони її зроблять. Дайте їм хокейних уболівальників у червоному, які опиняються в лікарні страшенно побитими, — і поліцейські поставлять правильні запитання. Дайте поліцейським ліс, який вони добре знають, — і врешті вони щось у ньому знайдуть.

— Ось! — вигукує один із поліцейських після годинного прочісування галявини, на якій, за їхніми розрахунками, відбулася бійка.

Він кидає якийсь предмет своєму колезі.

Це кросівок. За розміром видно, що підійде він на вік дванадцяти років.

Лео сидить на сходах перед будинком. Майя дивується, побачивши його.

— Чому ти тут сидиш?

— Я загубив ключі, — бурмоче Лео.

Майя підозріло примружується. Звертає увагу, що Лео взутий у старі зношені кросівки.

— А де твої нові кроси?

— Вони мені вже не подобаються, — обманює він.

— Ти ж МІСЯЦЯМИ скиглив мамі, щоб вона тобі їх купила!

Майя думає, що брат відгавкне щось у відповідь, але той просто сидить, потупивши погляд на жорству. В нього набрякло обличчя, під оком видно синець — він усім каже, що на фізкультурі йому поцілили в голову м’ячем, але ніхто не бачив, як це сталося. А сьогодні у школі Майя чула, як шепотілися про чорну куртку, що висіла в його шафці.

— Ти як… нормально? — обережно запитує вона.

Лео киває.

— Не кажи мамі, що я загубив ключі, — просить він.

— Я на тебе не доношу, — шепоче вона.

Вони багато разів підсирали одне одному, як сестра і брат, але ніколи не доносили. Це Майя навчила цього Лео — якось уночі, коли їй було дванадцять, вона пішла на свою першу велику вечірку й повернулася додому значно пізніше, ніж обіцяла, але батьки її не спіймали, бо Майя постукала у вікно до Лео і залізла в його кімнату. «Ми не доносимо одне на одного», — сказала вона своєму сонному братикові, а він був тямущий, щоб зрозуміти, що й сам одного дня отримає вигоду від такої домовленості.

Пізно ввечері перед дверима з’являється поліцейський. Петер знайомий із ним — його малий грав у хокей у тій самій віковій групі, що й Лео. Можливо, тому слова поліцейського пронизує такий жаль:

— Вибач, Петере, що тебе турбую так пізно, але в нас тут була бійка в лісі біля Геда. Кілька людей отримали серйозні травми. Бійка не обійшлася без «Групи».

Петер розуміє його неправильно:

— Вам добре відомо, клуб не має ніякого стосунку до «Групи», і якщо ви…

Поліцейський перериває Петера, простягаючи йому кросівок:

— Ми знайшли це на тому місці, де сталася бійка.

Петер бере кросівок свого сина, в нього тремтять руки. Коли він востаннє тримав загублене взуття своєї дитини? Коли Лео було два роки? Три? Відколи в його сина ступні стали такими великими?

Слова поліцейського звучать вибачливо:

— Я б не знав, чий кросівок, якби мій син тижнями не випрошував купити йому такі самі. Я сказав, що для дванадцятирічного хлопця вони задорогі, а він кричав, що я взагалі нічого не доганяю і що «ВСІ мають такі!». Я запитав: «Хто? Назви хоч би одного». І він відповів: «Лео».

Петер намагається опанувати свій голос. Для дванадцятирічного хлопця це задорогі кросівки. Міра з Петером влітку погодилися купити їх для Лео, тому що відчували докори сумління через усе… що сталося.

— Я… але ж це звичайна модель кросівок… та ж, напевно, є купа дванадцятирічних хлопців, які мають…

Поліцейський дістає ще дещо. Невелику в’язку ключів.

— Також ми знайшли ось це. Якщо ти зараз зачиниш двері перед моїм обличчям, маю підозру, що мені вдасться їх відчинити.

Петер більше не заперечує. Забирає ключі. Мовчки киває.

— Лео повинен прийти до відділку для допиту, — каже поліцейський.

— Йому ж усього дванадцять років… — ледве вимовляє Петер.

Поліцейський мучиться, як і Петер, але залишається непохитним.

— Петере, все серйозно. Хлопці з Геда билися з «Групою» й раніше, але тепер ситуація непроста. Троє лежать у лікарні, в них серйозні травми. Вони захочуть помститися, а тоді мститися почне «Група», це ж не жарти. Рано чи пізно це закінчиться чиєюсь смертю!

Петер тримає в руках кросівок і ключі, несвідомо притискаючи їх до грудей.

— Я… Лео ще… я можу хоча б сам привезти його до відділку?

Поліцейський киває.

— Твоя дружина — адвокатка, так?

Петер розуміє, що він має на увазі. Це до смерті лякає його. Коли поліцейський автомобіль від’їжджає, Петер не стукає до кімнати сина. Він відчиняє двері ногою.

За мить батько і син кричать один на одного: вони стоять обличчям до обличчя, проте ще ніколи відстань між ними не була аж такою далекою.

А поліцейський мав рацію. Це закінчиться чиєюсь смертю. Скоро.

Майя зачиняється у ванній. Їй чути, як тато кричить на Лео, як мама кричить на тата, щоб він припинив кричати, а тоді вони кричать одне на одного в суперечці, хто має більше право кричати. Вони налякані, злі, безсилі. Як будь-які батьки.

Майя бачила одне фото тата і мами — ще до того, як у них народилися діти. Тоді вони були молоді й щасливі, а тепер — уже ніколи так не сміються, навіть на фотографіях. Вони любили так сильно, ніби мучилися від голоду одне за одним, татові пучки пальців торкалися маминого чубчика, мама могла самим лише поглядом пустити мурашки по татовій шкірі. Суто біологічно діти сприймають любов між власними батьками як щось відразливе, але коли вона втрачена, починають себе ненавидіти.

Майя сидить на підлозі у ванній, відкриває й закриває сушарку, клац-клац-клац. Свого роду медитація. Аж поки не помічає всередині футболку. Це Лео. Тільки він міг утнути таку дурницю й запхати в сушарку бавовняну футболку — він ніколи не закладає прання, просто не вміє цього робити. Майя дістає футболку, плями крові не зникли. Їй зрозуміло, що робив її брат, вона сама спалила свій одяг після тієї ночі у Кевіна, щоби вдома ніхто нічого не зрозумів. Лео бився, і Майя знає, за кого.

Їй чути, як тато кричить іще голосніше: «Захотілося пограти у лісі в Гангстерів та ще з БАНДИТАМИ? Ти взагалі ЗДУРІВ?!». Лео кричить у відповідь: «Вони принаймні щось РОБЛЯТЬ! А що, бляха, робиш ТИ? Просто дозволяєш тим довбаним підарам з Геда НАКЛАСТИ НА НАШЕ МІСТО!!!». Після цього рявкає мама, голосніше за всіх: «НЕ СМІЙ ГОВОРИТИ ТАКІ СЛОВА В МОЄМУ ДОМІ!».

Клац-клац-клац. Майя відкриває й закриває сушарку. Вона знає, що її сім’я свариться не через слова, не через бійку і не через чиєсь місто. Вони сваряться через неї, усі сваряться через неї.

Майя з Аною часто рахували метеликів і розмовляли про «ефект метелика»: помах його крил може мати настільки руйнівний вплив на наш всесвіт, що найменший рух повітря здатен викликати ураган на іншому боці Землі. Тепер Майя бачить, як ціле місто гине внаслідок її рішення. Вона є причиною, а всі бійки і насильство — ефектом. Якби Майя не була тут, не зустріла Кевіна, не пішла до його кімнати на тій вечірці, не напилася, не закохалася, якби просто сказала «так», не опиралася. Ось що вона думає, і так працює почуття провини. Якби її просто не було, цього всього не сталося б. Тато кричить: «Ми тебе виховували не для того, щоб ти бився!». Лео рявкає у відповідь: «ХТОСЬ У ЦІЙ СІМ’Ї ПОВИНЕН, БЛЯХА, БИТИСЯ, АЛЕ Ж ТИ — БОЯГУЗ!».

Майї чути, як гримають двері. Їй зрозуміло, що це тато, як ураган, вилетів з будинку. Сліпий від горя.

Того вечора Майя пише до свого записника пісню, яку ніколи не заспіває. Вона називається «Почуйте мене».

Мама стоїть перед дверима до ванної, запитує пошепки, чи у Майї все гаразд. Донька обманює: «Так». Мама каже: «Нам потрібно поїхати в Гед. У нас там… справи». Так, ніби Майя не розуміє. Але вона лише відповідає: «Все ок, я маю зробити домашку, потім побачимося!».

Коли мама, зціпивши зуби, заходить по Лео до його кімнати, той не впирається. Він уже одягнений, взуває свої нові кросівки. Втрьох вони від’їжджають у поліцейський відділок, за ними зачиняються двері, а Майя так і сидить на підлозі ванної, не в змозі навіть дихати. Встає лише через панічну потребу вдихнути повітря. І раптом їй хочеться вирватися з дому, подалі від міста. Майя знає, що для цього є лише одне місце і лише одна подруга. Вона відправляє Ані повідомлення, усього одне слово: «Острів?».

Вона збирає наплічник, запихає мобільний у задню кишеню. Майї не потрібно чекати на відповідь — вона знає, що Ана прийде. Вона ніколи не покине її.