Ми проти вас

24

Рамона у хмарі нецензурщини, гупаючи, спускається сходами з квартири, щоб поглянути, хто ж це гримає у двері «Хутра», коли паб уже зачинений. Вона очікує побачити там якогось пияка, але це дехто інший.

— А ти що тут робиш, старий приблудо, це ж уже сорок років минуло, відколи ти востаннє з’являвся біля моїх дверей! Мав охоту погрішити собі серед ночі! Як тоді дістав відкоша, так і зараз дістанеш! — шипить Рамона до Суне й застібає халат.

Старий чоловік так голосно регоче, аж лякає цуценя, яке крутиться біля його ніг.

— Рамоно, мені потрібна добра порада. Або дві.

Рамона впускає його до пабу і наливає собачаті миску води. Вихлебтавши всю воду, воно починає гризти інтер’єр.

— Ну? — буркає Рамона.

— Я хочу, щоб ти поговорила з Теему Рінніусом, заради мене, — пояснює Суне.

Якби про це попросив хтось інший, Рамона вдала б із себе дурну, перепитавши: «Що за Теему?». Але зараз перед нею Суне. Цей дядько ціле життя присвятив проблемним хлопчакам, які мали талант до хокею, а Рамона своє життя присвятила тим, кому цього таланту бракувало.

— Поговорила про що?

— Про клуб.

— Я думала, ти пішов з посади тренера. Яке тобі діло до клубу?

— Мене тримають там заради однієї панянки. Писана краля.

Рамона заходиться таким реготом, аж відкашлює сигаретний дим десятирічної давнини. Але потім говорить серйозно:

— Ходять чутки, Суне. У газетах пишуть про «нового спонсора» і «таємні зустрічі», на яких присутній спортивний директор. Теему і його хлопці нервуються. Це їхній клуб.

— Це не лише їхній клуб, — виправляє Суне.

От трикляте місто, думає собі Суне, марно намагатися догодити цим людям. Якщо клуб збанкрутує, усе лайно полетить у Петера, а якщо Петер фінансово врятує ситуацію, його однаково закидають лайном. Рамона ставить на барну стійку три склянки віскі. Одну для Суне, а дві — собі.

— Що думаєш про нову тренерку? Вона заходить сюди час від часу, їсть картоплю, — каже Рамона.

— Цаккель? Навіть не знаю. Ненормальна дівка. Здається, їй цілком насрати на думку Петера Андерссона…

— Це добрий початок, — гмикає Рамона.

— …але я підозрюю, що Теему і його хлопці не в захваті від того, що тренером виявилася жінка, — завважує Суне.

Рамона пирхає.

— Вони люблять свій клуб. Ти сам це знаєш. Але хлопці мають побоювання, що її сюди поставили для піар-перевороту. Вони не хочуть, щоб із них робили посміховисько, і не хочуть домішувати до хокею цілу купу політичних мотивів.

Суне закочує очі.

— «Мотиви»? Так це тепер називається? То дівкам уже не можна спати з тими, з ким хочеться?

— Агій! Та ж НІХТО не ставиться до лесбійок із більшим розумінням, ніж я! Якби хто питав, скажу, що думаю: вони витягнули свій щасливий білет! Про чоловіків нема що й розважати, їх можна хіба прогнати геть.

— Тоді в чому проблема з Цаккель?

— Проблема в тому, що хлопці вважають, начебто нею керують і Петер Андерссон, і спонсори, і політики, а вони не хочуть знову мати тренера, схожого на…

Рамона затнулася. Але Суне продовжує:

— Схожого на мене? Слабака?

Йому відомо, що про нього говорять. Що за останні роки він дозволив спонсорам і політикам заволодіти клубом і пустити його на дно, навіть не виступивши проти цього. Люди мають рацію: Суне постарів, він занадто втомлений для боротьби. Він сподівався, що самого хокею буде достатньо, аби втримати правильний курс клубу — як економічно, так і морально, — але помилився щодо обох припущень.

— Я не хотіла тебе образити, — бурмоче Рамона.

— Ет, вони правду кажуть. Якби ж я міг дати цьому місту більше причин для радості. Але Цаккель — не я.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона з тих, хто перемагає.

— Ти прийшов сюди, щоб я дала тобі пораду? Хлопцям потрібні докази.

Суне зітхає.

— Тоді передай вітання Теему і скажи, щоб його молодший брат, після того як вийде зі стаціонару, одразу приїхав до льодової арени.

Після цього Рамона втрачає самовладання. Усе стає дедалі складнішим.

Петер пізно повертається додому. Міра сидить за кухонним столом перед ноутбуком, вона рано поїхала з роботи, щоб приготувати дітям вечерю, зайнятися пранням і прибиранням. Тепер Міра знову взялася за роботу, але її шефи цього не бачать; загалом, якщо порівняти з робочими годинами її колег, вона працює більше часу, але однаково її почнуть називати «та, хто завжди раніше йде додому». Бути матір’ю — те саме, що й осушувати фундамент будинку або перекривати дах: на це йде багато часу, поту і грошей, а коли роботу завершено, все виглядає точнісінько так, як було на початку. За виконання таких завдань відомим не станеш. А от відпрацювати додаткову годину в офісі — це ніби повісити красиву картину або нову лампу яку всі помітять.

Петер говорить із Мірою, Міра говорить із Петером, але вони не дивляться в очі одне одному. Як минув твій день? Добре, а як твій? Добре. Діти поїли? Так, у холодильнику ще залишилося. Можеш завезти їх завтра зранку до школи? Мені треба рано їхати до льодової арени. Міра відповідає «звичайно», попри те, що їй хочеться закричати «а як бути з моєю роботою?». Петер каже «дякую», попри те, що йому хочеться прошепотіти «здається, я йду на дно». Міра запевняє «все окей», коли їй хочеться закричати «рятуйте!». Після цього вони мовчать, хоча обоє відчувають оте «я сумую за нами». Петер виходить із кухні, не провівши пучками пальців по Міриному волоссю, Міра далі сидить за столом, не дихаючи йому в шию.

Рамона сердито дивиться на Суне.

— Ти з мене жартуєш?

— Ні. У цієї Елісабет Цаккель нема почуття гумору.

— Вона збирається дозволити Відарові знову грати в хокей? А що про це каже Петер?

— Їй насрати на думку Петера.

Рамона крекче. Брати Рінніуси завжди були їй трохи ріднішими за всіх інших хлопців із «Хутра». Теему щотижня закуповує для неї продукти, Відар колись робив тут домашні завдання. Багато років тому, якраз після смерті Гольґера, брати почули, як хтось розповідав, що Рамона «стала забудькуватою, і в неї, напевно, Альцгеймер». Ні, Рамона не захворіла, вона просто мусила якось жити з розбитим серцем, але хлопці вичитали в інтернеті, що процеси старіння мозку можна стримати, якщо його тренувати, і вони змушували Рамону розв’язувати кросворди. Щоранку вони приходили до її пабу з новим кросвордом. За це Рамона голосно шпетила братів і відчувала до них безумовну любов.

Тож тепер вона каже:

— То що виходить: Відар сере на письмовий стіл, а Цаккель сере на Петера? Це добром не закінчиться.

— Таки ні, — погоджується з нею Суне.

Рамона чухає собі підборіддя склянкою віскі.

— Це не схоже на тебе — виступати проти Петера.

— Не схоже, — підтверджує Суне.

— Тоді — чому? Ця тренерка аж настільки неймовірна?

Суне зітхає, аж йому в носі тремтять волоски.

— Рамоно, ми або виграємо, або зникнемо. Відар завжди був несамовитим воротарем, і якщо він таким залишився, я готовий ризикнути, навіть попри його… риси характеру.

— Чорт на старості теж Богу молиться, — усміхається Рамона.

— Зможеш улаштувати все так, щоб Теему привів Відара на тренування? — запитує Суне.

Рамона піднімає брову.

— Послухай, приблудо старий, ти хіба не пам’ятаєш, як Відар грав у хокей? Коли закінчувалися тренування, вам доводилося волочити його геть із льоду! А тепер він просидів ЗАМКНЕНИЙ у якомусь… біс його знає… та ж тобі не вдасться втримати його від льодової арени, навіть якщо будеш стояти зі зброєю в руках!

Рамона не каже те, про що насправді думає, — що вона сама, якщо виникне потреба, притягне Відара до льодової арени. Їй так і не вдалося врятувати Теему, він був занадто озлоблений, щоб змінитися. Але Відар, можливо, ще здатен прожити інше життя, і Рамона не втратить цього шансу, хай навіть це вартуватиме її власного життя.

Суне киває і пригублює віскі. В очах щипле.

— Тоді що ж…

Він мовчить. Рамона фиркає:

— Щось іще?

Суне стає соромно від того, що так легко зрозуміти, що в нього на думці.

— Є ще одна річ, про яку я хочу попросити. Це не заради клубу, а для мене. Є одна дівчинка, її звуть Алісія, їй чотири з половиною роки, вона живе трохи далі, біля…

— Знаю те мале чортеня, — насуплено каже Рамона, але не тому, що знайома з малою, а через те, що дорослих з будинку Алісії знають у кожному місцевому барі.

— Допоможеш мені припильнувати її?

Рамона доливає собі віскі.

— А ти впевнений, що прийшов сюди не причаровувати мене, щоб затягнути в ліжко? Зараз у тебе це вдається краще, ніж колись.

— У мене станеться інфаркт іще до того, як ти розстібнеш ліфчик, але дякую за пропозицію, — усміхається Суне.

Рамона п’є віскі. І з гіркотою зізнається:

— Суне, в нашому місті я нікому про це не розповідаю. Але Петер — теж із моїх хлопчиків, він один із них. Тож попроси його, щоб пам’ятав про тих, хто став на захист «Бйорнстада», заради його ж добра. Попри все, чого вимагатиме новий спонсор.

Суне киває. Він знає, що Рамона має на увазі трибуну зі стоячими місцями, яка належить «Групі». У цьому місті непросто зберігати таємниці.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — каже він.

Але цього завжди мало.

Петер стоїть перед дверима до кімнати Лео. Хлопчикові вже дванадцять років, він майже підліток. Петер пам’ятає день його народження, ту секунду, яка мало не збила його з ніг, коли він уперше почув крик свого сина. Пам’ятає, як підняв на руках кволе голеньке тіло, підтримував голівку, пам’ятає його міцно заплющені оченята й переляканий плач… який стих. Петер уперше в житті усвідомив, що це створіння спокійно задрімало в нього на руках. На що ми готові заради дітей, саме в такі миті? А на що не готові?

Але роки стрімко минають. Татам треба жити сьогоднішнім днем, а спортивні директори не можуть цього собі дозволити. Татам доводиться ловити момент, тому що дитинство — це ніби мильна булька: є лише кілька секунд, щоб насолодитися ним. А спортивні директори мусять думати про наступний матч, наступний сезон — рухаємося далі, вперед, угору.

Петер стоїть перед дверима, тримаючи в одній руці дві ключки, а в іншій — тенісний м’ячик. Малим Лео мало дірку йому в голові не просвердлив, кличучи пограти з ним на в’їзді в гараж. «Тату, можеш викотити машину? Тату, давай пограємо? Тату! Ну зовсім трошки! До п’яти голів!» Петер, як правило, саме в цей час сидів із пультом у руці перед відеозаписом матчу, або з калькулятором за теками з документами, розраховуючи бюджет, тож він відповідав: «Спершу зроби домашні завдання». Лео сідав за уроки, а потім уже було пізно для гри. «Завтра», — обіцяв тато. «Ну, так», — відповідав син. Чоловіки весь час зайняті, але дорослішання їхніх синів не чекає. Сини перестають хотіти уваги татів точнісінько в ту мить, коли татам стає потрібна увага синів. Після цього ми всі приречені шкодувати, що не так часто засинали біля своїх синів, коли ті клали малу голову нам на груди. Що мало сиділи на підлозі, поки вони бавилися. Що не обіймали їх, поки вони ще дозволяли нам обійми.

Петер стукає до Лео, і дванадцятирічний малий відповідає, не відчиняючи дверей.

— Та-ак?

— Я… я викотив машину, щоб був вільний в’їзд у гараж, — з надією каже йому тато.

— Ну?

— Ну… тобто, я думав, що ти, може, хотів би… пограти?

Петер так міцно стискає м’ячик, що спітнілі пальці залишають темні плями на зеленому ворсі. Відповідь Лео безжальна:

— Я роблю уроки. Може, завтра?

Петер ледве стримується, щоб не відчинити двері. Щоб не повторити прохання. Але він просто запихає ключки в комірчину і сам-один сидить на дивані, тримаючи в руках м’ячик, аж поки не засинає.

Міра вимикає ноутбук. Заглядає до кімнати Лео. Син вдає, ніби спить, Міра вдає, ніби повірила йому. Дорогою через вітальню вона накриває Петера пледом, затримується на мить, ніби хоче відгорнути йому з чола пасмо волосся. Але не робить цього.

Міра самотньо сидить на сходах до будинку, дивиться на зірки — ті самі зірки вона могла би бачити з будь-якого місця на світі. Сьогодні на роботі колега вручила їй конверт, відправником листа була старша пані, яку Міра з колегою боготворили вже багато років — то була справжня професіоналка в управлінні та геніальна інвесторка, яка раптом змінила напрям своєї роботи і заснувала потужний благодійний фонд. Обличчям цього фонду були митці й актори, а підтримкою — багатомільйонні суми. Міра з колегою познайомилися з цією жінкою на конференції минулого року. Їм вдалося привернути до себе увагу, і пані, прощаючись, залишила Мірі свою візитну картку, сказавши таке: «Я завжди потребую розумних людей, які горять своєю справою. Напишіть мені, якщо раптом будете шукати роботу». Тоді Міра не сприйняла цього всерйоз — можливо, не посміла — і зберегла пам’ять про ці слова, як непевну мрію. Але сьогодні вона побачила в конверті запрошення на велику конференцію, яку фонд тієї пані організовував за пару тижнів у Канаді.

— Чому вона нас запрошує? Має намір скористатися послугами нашої агенції? — у Міри аж перехопило подих.

І тільки тоді вона помітила заздрість у погляді колеги. Міра подивилася на запрошення і побачила, що на ньому написане лише її ім’я. Колега намагалася триматися з гордістю, але її голос звучав, ніби в маленької дівчинки, яка от-от втратить свою перспективнішу подругу серед великого світу:

— Міро, вона запросила лише тебе. Її не цікавить наша агенція. Вона хоче взяти на роботу тебе.

Міра сидить на сходах до будинку, в руці тримає конверт, дивиться на зірки. На ті самі зірки можна дивитись і з Канади. Колись Міра переїхала туди, тому що Петер мав грати у НХЛ із найкращими гравцями цього світу. Їй відомо, що відповість Петер, коли вона скаже, що хоче їхати на конференцію. «Тобі справді треба їхати саме зараз? У клубі стільки роботи, люба, може, наступного року?»

Міра ніколи так і не зможе йому пояснити. Петер ніколи так і не зрозуміє, що в неї теж є НХЛ.

Рамона телефонує Теему. Розмовляють вони недовго: не хочуть, щоб у голосі почулася слабкість. Рамона не каже, що бажає для Відара кращого життя, ніж у Теему, а Теему не каже, що бажає того самого. Потім Рамона просить Теему про послугу; і вона не вкладеться спати, доки він не перетелефонує і не скаже, що все зроблено.

Теему стоїть перед невеликим будинком в іншій частині міста, вичікуючи, поки в дитячій кімнаті погасне світло. Переконавшись, що тепер не сплять тільки дорослі, Теему не натискає на дзвінок і не стукає у двері — господарі ніколи не довідаються, як він зайшов до будинку. Теему просто з’являється на кухні, поки вони намацують край мийки, щоб утриматись на ногах, і намагаються зловити склянку, яку перекинули тремтливими руками. Теему бачить, що вони знають, хто він, тож йому достатньо просто підняти хокейну сумку й пожбурити її на стіл із запитанням:

— Тут живе Алісія?

Дорослі налякано кивають. Теему робить коротку заяву:

— Відсьогодні фонд пабу «Хутро» буде платити за все її хокейне спорядження, і так кожного року, поки вона буде грати. Не знаю, чи ростуть тут у будинку брати чи сестри цієї дівчинки, але точно скажу, що братів вона вже має. І якщо її скривдить хтось із дорослих, то буде пояснювати кожному з нас, чому так зробив.

Теему не потрібно чекати на відповідь. Після того як він виходить з будинку, кілька хвилин ніхто в нього за спиною не наважується навіть поворухнутися, але врешті хокейну сумку заносять нагору, до кімнати Алісії. Чотири-з-половиною-річна мала спить глибоким сном, їй сниться звук, із яким шайба стукається об стіну. Після цієї ночі ще довго-довго синці в неї будуть лише від падіння на лід. Вона кожного дня гратиме в хокей, а одного разу стане найкращою.

Цієї ночі дівчинка міцно спить. Але ведмідь у ній вже прокинувся.