Ми проти вас

46

Ви колись бачили падіння міста? З нашим це сталося. Часом так легко змусити людей ненавидіти одне одного, що вже й не збагнеш, як колись могло бути інакше.

Ця історія — про льодові арени і про всі серця, які б’ються в ритм із ними. Про людей і спорт, і про те, як вони по черзі підтримують одне одного. Про нас — тих, хто мріє і бореться. Хтось закохувався, хтось був розчавлений, ми пережили найкращі дні та найгірші дні. Бйорнстад піднімався з вигуком радості. В ньому зайнялося полум’я. Стався жахливий удар.

Були дівчата, які дали нам привід для гордості, були хлопці, які здобули для нас велич. Один автомобіль уночі їхав надто швидко. Ми скажемо, що то був нещасний випадок, але аварії стаються випадково, а цій ми могли б запобігти, і нам про це відомо. У цьому хтось буде винен. Багато хто. Винні будемо ми.

Хокей — це хокей. Просто гра. Нічого серйозного.

Коли у Бйорнстаді й Геді настає зима, дорогу на роботу й додому долаєш в однаковій темряві. Працівники відділення невідкладної допомоги в лікарні Геда, як і всі інші мешканці, збавляють час у розмовах про хокей.

Усі з нетерпінням очікують наступного матчу одні належать до червоної команди, інші — до зеленої, деякі лікарі й медсестри вже навіть не можуть розмовляти одне з одним. Сезон наближається до завершення, обидві команди перемагали у всіх своїх матчах, тож наступна гра між «Бйорнстад-Хокеєм» і «Гед-Хокеєм» набуває дедалі важливішого значення. Клуб, який здобуде перемогу, зможе вийти у вищий дивізіон. А клуб, який програє, може не дотягнути до наступного сезону. Все дуже швидко змінюється.

Ми переконуємо себе, що хокей — це просто хокей, але помиляємося. Один лікар бурмоче, що «гроші вбивають спорт». Одна з медсестер під час перерви на каву виголошує довгу тираду про те, як «впливові персони з асоціації придумують нові ліцензії з нереальними для малих клубів фінансовими вимогами, агенти витягують з ринку всі сили, спонсори мають свої забавки, долю матчів вирішують у нарадчих кімнатах, а не на арені!». Хтось зачитує уривок з газети: спортивні журналісти десь зі свого далекого кута пишуть, що такі команди, як «Бйорнстад» і «Гед» через кілька років перетворяться на фарм-клуби для великих команд. «Фарм-клуб? То що, для великих міст ми вже, бляха, якісь раби?» Хтось шипить: «Якби „Бйорнстад“ закрили, ми могли б усі сили вкласти в ОДИН клуб…» На це хтось відповідає: «А чому це НАС треба закривати? Чому б ВАМ не закрити свій клуб?». Між персоналом лікарні починається суперечка, вони по різні боки барикад, як і всі інші тутешні мешканці.

Але потім, як то завжди буває в їхній роботі, щось стається: новий виклик, нещасний випадок, поранених уже везуть. Тоді забуваються хокейні матчі й те, хто який колір підтримує. У відділенні невідкладної допомоги всі працюють разом, борються пліч-о-пліч, стають командою.

Цієї ночі вони докладуть усіх зусиль, щоб врятувати життя тим, кого привезуть до відділення. Але цього буде недостатньо.

Якби в Ани й Відара була звичайна історія любові, вони, можливо, прожили б разом усе життя. Можливо, встигли б набриднути одне одному, розійтися або ще сотні разів закохатися одне в одного. Цілком звичайне життя тягнеться довго, якщо живеш його разом із кимось.

Але якщо ти незвичайний підліток, то штука в тому, що часом тобі просто хочеться бути таким, як усі. Ана залазить на своє ліжко, Відар мовчки лежить поруч. Вона стала для нього «Майнкрафтом». Біля Ани він може зосередитися.

— Хочеш піти зі мною на вечірку? — шепоче Ана.

— Шо?

— Ти чув.

— Що за вечірка?

— Сьогодні ввечері в одному будинку на кемпінгу буде вечірка. Я в школі почула. Ти не мусиш іти. Але я… я просто хотіла піти на вечірку і почуватися… нормальною. Хоч трохи.

— Окей, — каже Відар.

— Окей? — перепитує Ана.

— Ти глуха чи що? ОКЕЙ! — усміхається Відар.

Ана сміється. Вони цілуються. Почуваються такими звичайними. Як це прекрасно.

Вони йдуть на ту вечірку. Почуваються нормальними — якийсь час. А тоді Відар іде до вбиральні, а до Ани на бар підходить якийсь хлопець із Геда — зрозуміло, він не знає, хто вона така. Можливо, він навіть не знає, хто такий Відар.

Ана поводиться чемно, відмовляється від випивки, яку пропонує їй хлопець, і забирає його руку зі свого стегна. Той гедівський хлопець гордо показує їй татуювання бика на руці й розповідає, що в наступному сезоні, можливо, буде грати в основній команді. Він щось нашіптує їй на вухо, і тоді Ана відштовхує його. Намагається відійти подалі, але хлопець хапає її за руку й регоче:

— Ну перестань! Бляха, та розслабся! Усміхнися!

Руками він обвиває її за талію. Йому не видно, що Відар наближається до них з іншого кінця кімнати, він не помічає його почорнілих очей і насупленого чола, коли той пробивається крізь натовп. Відар навіть не завважує, кого відштовхує до стіни чи перекидає через столи на своєму шляху. Але це бачить Ана. Вона добре знає, як легко було би просто відійти набік — щоб той хлопець із Геда зрозумів, що торкнувся не тієї дівчини. Посварився не з тим хлопцем. Це було б дуже просто. Але все своє життя Ана ніколи не вибирала простих рішень.

Тому вона вивертається з рук того хлопця, відхиляється назад і завдає удару головою. Чує, як щось хрускає, коли вона чолом гаратнула його по носі. Хлопець із криком падає на підлогу. Ана відчуває, як у неї з обличчя скрапує кров, але не знає чия.

Друзі того хлопця стоять за кілька метрів від неї, вони шоковані, як і всі інші, тому Ана розуміє, що в неї є лише кілька секунд. Дивлячись, як Відар проривається крізь натовп, і помічаючи, що в його погляді видніється смерть, Ана відважується на єдиноправильний вчинок, який можна зробити, коли хтось такий, як вона, любить когось такого, як Відар. Ана замахується і б’є Відара просто в обличчя.

У кімнаті западає тиша. Ана б’є ще раз, сильніше, аж Відар похитується назад. Тоді вона хапає його за руку й кидається до дверей. Тягне його за собою в ліс, біжить, поки не має певності, що ніхто з тієї вечірки не зможе їх наздогнати.

— У ТЕБЕ ЯКІСЬ ПРОБЛЕМИ? — ричить Відар, коли Ана нарешті зупиняється поміж деревами.

Побачивши набряк на його обличчі, Ана мало не відчуває докори сумління. Але однаково шипить на нього:

— Хочеш про МОЇ ПРОБЛЕМИ поговорити?! Це, бляха, усі ви — ХЛОПЦІ! Це ви — проблема!!!

— Але що Я тобі зробив?

І Ана починає плакати від гніву.

— Ти б убив його… якби я не витягнула тебе звідти, ти б забив його до смерті й тоді опинився б у в’язниці, а я…

Вона задихається від несамовитого зусилля, яким стримує сльози. Відар так і стоїть перед нею з розбитою губою і підбитим оком, яке з кожним подихом набрякає ще більше.

— Я просто хотів… допомогти тобі…

— Та що це з вами? Чому ви думаєте, ніби ми хочемо, щоб ви завжди за нас билися? Чому вирішили, що ми хочемо, аби ви все завжди вирішували НАСИЛЬСТВОМ? Що з вами ТАКЕ?

— Я… не знаю, — зізнається Відар.

Ана заходиться сміхом.

— Я люблю тебе.

— І тому ти мене вдарила?

— Так!

Відар потирає око.

— Обов’язково любити мене так… сильно?

— Не треба мені ніякого, бляха, п’єдесталу! — відрубує Ана.

— Що?

— Я не хочу, щоб ти бився за мене! Не хочу, щоб ти щось заради мене робив! Я хочу, щоб ти ВІРИВ у мене. Не треба мене кудись вести, я хочу, щоб ти підтримував мене, а я вже сама дійду туди, куди треба!

— Окей.

— Що — «окей»?

— Окей… я… ну, добре. Окей. Я… я теж люблю тебе!

— Який ти дурний!

Ані так страшенно болить рука, що їй хочеться згорнутися калачиком і завити. Відар підводить її до замету і примушує запхати кулак у сніг. Ана кричить, а Відар хоче пояснити:

— Не треба бити рукою ось так, ти повин… — починає він.

Але Ана шипить:

— Не вчи мене, як бити тебе по морді!

— Окей.

Напевно, бувають нормальні історії любові, принаймні мали би бути нормальніші за цю.

Наступного дня Відар приходить на тренування з единоборств разом із Аною. Не кажучи ні слова, він притягує з саду шість піддонів і складає їх один на інший, зробивши невисокі сходинки. Там Відар і стає.

— Це що таке? — роздратовано запитує Ана.

— Трибуна, — пояснює Відар.

— Для кого?

— Для мене.

Ана починає реготати, але Відар цілком серйозний.

— Стоїш ти — стою і я, — каже він.

Після цього Ана перестає сміятися і цілує його. Усе-таки нормальні любовні історії ніколи її не цікавили.

Як це почалося? Ми ніколи не припинимо про це сперечатися.

Можливо, все почалося з того гедівського хлопця, який на вечірці чіплявся до однієї дівчини з Бйорнстада й дістав по морді. Йому зламали ніс. Можливо, той хлопець був злопам’ятний.

Чи, може, все почалося значно раніше, ще на тому першому матчі восени, коли вболівальники «Геда» викрикували гидоту про Беньяміна Овіча. Кілька вболівальників «Бйорнстада», напевно, не змогли викинути цього з голови, особливо після того, як «Гед» виграв матч.

Або ж усе почалося одного ранку, восени чи взимку, коли хтось залишив перед дверима до льодової арени в Геді закривавлений бичачий ріг. Зрозуміло, що кров навіть не була справжня — напевно, то просто по-дурному пожартували кілька підлітків, напившись собі перед тим, але в Геді це зрозуміли інакше.

Одного вечора, за якийсь час після того випадку, хлопець із Бйорнстада стояв у черзі до піцерії в Геді — він мав там дівчину, яка чекала на нього у себе в квартирі. За ним опинилися кілька гедівських хлопців, які почали вигукувати ті кричалки з матчу. Один із них нахилився й проволав бйорнстадському хлопцю просто на вухо. Інший кричав, щоб той «забирався геть», «спав з такими, як і він сам» і щоб «відвалив від дівчат із Геда!». Хлопець із Бйорнстада обернувся й послав їх, тоді хлопці з Геда вибили у нього з рук коробки з піцою. Працівники піцерії встигли втрутитися, поки не сталося чогось гіршого, але, можливо, так усе й почалося.

Або, можливо, все почалося з чуток про лікарню і фабрику, коли все переросло у боротьбу за робочі місця. Раніше люди побоювалися, що політики захочуть об’єднати Гед і Бйорнстад в одне велике місто, а зараз хвилюються, чи взагалі щось залишиться для двох малих.

Одразу після інциденту з бичачим рогом перед льодовою ареною і сваркою в піцерії відбувалася зустріч дев’ятирічок «Геда» і «Бйорнстада» — це було змагання за пару десятків кілометрів звідси. Матч виходив у нічию, хлопчиська розійшлися, і коли один із команди «Геда» почав вигукувати «гоміки-курви-ґвалтівники», почалася бійка між стількома дітьми, що батькам довелося вистрибувати на лід, щоб допомогти судді це зупинити. Тато з Геда і тато з Бйорнстада намагалися розняти своїх синів, одному з батьків здалося, що інший трохи засильно смикнув його сина, тати вигукнули щось один одному, потім стали штовхатися, а тоді вже їхні сини намагалися припинити бійку між дорослими, а не навпаки.

Десь у цей самий час, сидячи в кімнаті очікування у лікарні в Геді, затіяли суперечку двоє старих дідів, бо одному дідові здалося, що йому довелося довше чекати на лікаря. Він пробурмотів: «От довбані бйорнстадські паскуди, збудуйте собі власну лікарню, скільки можна лізти до нас і зашмаркувати наші палати».

Можливо, це нічого б не означало, якби все не відбувалося упродовж однієї осені та зими. Можливо, проблема не стала б такою гострою, якби всі ці люди не знали, що на них чекає звична зустріч на одній льодовій арені ще до завершення цього року. І це мало статися. Між Гедом і Бйорнстадом мав відбутися ще один хокейний матч.

Одного ранку, незадовго до матчу, двоє чоловіків з Геда приїхали до Бйорнстадської фабрики подавати заяву на роботу. Обидва вже довгий час були безробітними, обидва мали дітей, тож коли вони отримали від нових власників запрошення на співбесіду, для них це стало дарунком з небес. Чоловіки залишили автомобіль на стоянці перед фабрикою. Вийшовши після співбесіди, вони побачили, що їхнє авто розтрощене. Хтось порозламував усі двері, а у вікна запхав велику гілляку. Свідків, звісно, не було, хоча кілька чоловіків у чорних куртках якраз стояли неподалік. На водійському сидінні, серед осколків, лежала записка зі словами «Робота в Бйорнстаді — для людей із Бйорнстада».

Можливо, тоді все й почалося.

Або ж усе починається тоді, коли після цього випадку невелика група чоловіків з Геда збираються, щоб обговорити, як їм помститися. Вони хочуть нашкодити «Групі». Хочуть забрати в чорних курток щось, чим ті дорожать. «Хай горять їхні довбані будинки…» — бурмоче на тій зустрічі один чоловік. Можливо, він не має на увазі буквально підпал. Але хтось із його друзів відповідає: «Тоді так і зробимо».